40. Розміщення продуктивних сил класу територія-територія

С т. 85

41. Соціально-географічний напрямок розвитку вітчизняної географії

У розвитку радянської соціальної географії С. Лавров, А. Анохін і Н. Агафонов виділили три етапи. Перший охопив передвоєнний час і завершився в 50-х роках. Він характеризувався тим, що в межах економіко-географічних і етнографічних досліджень розглядались окремі соціальні явища та процеси. Необхідність вивчення умов життя, культурних і побутових особливостей населення усвідомлювались уже в перші роки становлення радянської географічної науки. Загальновідома позиція Н. Баранського про доцільність з географічних позицій пізнавати життєдіяльність людини. При цьому С. Лавров, А. Анохін та Н. Агафонов акцентують на тому, що в колишньому Радянському Союзі соціальна географія формувалась на основі географії населення, охоплюючи досвід демографічного аналізу, методичний інструментарій і теоретичні концепції, тобто вводячи в свою структуру географію населення як самостійну підсистему. Згадані науковці наголошували, що ще одну обставину потрібно взяти до уваги. Дослідження територіальних відмінностей соціальних груп (вони вважали це одним із завдань соціальної географії) і всього населення — предмет аналізу не лише географії, а й регіональної соціології, тобто вони мають міждисциплінарний характер. Соціологічні дослідження в цьому напрямі відбувались уже в 20-х роках XX ст.

Своєрідним завершенням цього етапу став п'ятий випуск збірника "Питання географії", в якому соціальна географія розглядалась у проблемно-постановочному сенсі. В такому ж ракурсі писав 1947 р. про соціальну географію і Ю. Саушкін, зокрема як про "...наймолодшу галузь соціальної географії — географії населення".

Другий етап — 50—70-ті роки, які характеризувались швидким розвитком географії населення, передусім у її традиційному розумінні, й одночасно введенням в "орбіту" географічних праць різних соціологічних категорій, понять, термінів. Шістдесяті роки характеризувались загальним зростанням соціальної проблематики і все ширшим розгортанням соціальної складової комплексного планування і в галузевому, і в територіальному зрізах. Упродовж короткого часу була виконана величезна кількість різноманітних емпіричних досліджень соціально-географічного характеру, з'явились і перші узагальнюючі праці. Все це привело до фактичного вичленування соціальної географії як самостійної дисципліни й офіційного визнання цього факту ВАК у 1976 р.

Останній етап припадав на 80—90-ті роки. У цей період офіційно утвердилась нова назва самостійної галузі знань суспільної географії. Такий етап характеризується відносно малою кількістю робіт, які безпосередньо відносяться до соціальної географії. У малочислених публікаціях, що збереглися, по-різному розкриваються предмет, суть і завдання нової наукової дисципліни. Наукові визначення послідовно відображали основні етапи її становлення. В цьому сенсі соціальна географія певною мірою повторювала шлях, пройдений економічною географією, предмет вивчення якої в процесі наукового пошуку значно розширився й уточнився. Цікаво, що у 115 випуску збірника "Питання географії", який став своєрідною віхою на шляху розвитку соціальної географії, йдеться про формування самостійного наукового напряму.

Перші конкретні вказівки на об'єкт і суть соціально-географічних досліджень мають місце у працях Р. Кабо, який стверджує: соціально-культурна географія повинна розглядати "зумовлені трудовою діяльністю типи розселення людей, їх спосіб життя і соціально-культурні особливості в просторових відмінностях, а також складні поєднання всіх цих елементів, якими характеризується кожна окрема суспільно-територіальна група людей".