47. Методи валютно-курсового регулювання економіки.

Під валютно-курсовою політикою треба розуміти складову частину валютної політики, що представляє собою законодавчо закріплені повноваження Національного банку із здійснення комплексу заходів у сфері регулювання, контролю й адміністрування валютного курсу, спрямованого на забезпечення його ефективної динаміки, для досягнення цілей грошово-кредитної політики держави. Вона реалізується через державне регулювання валютного курсу і спрямовується на стабілізацію курсових змін, а також підвищення або зниження валютного курсу відповідно до її цілей та задач. Варто зазначити, що валютно-курсова політика не розглядається як самостійний компонент програмних документів, а реалізується як складова валютної політики у межах заходів загальної монетарної політики.

Об єкт регулювання – національна валютна ситсема – в широкому розумінні та валютний курс– у вузькому.

Суб єкти – ВРУ, КМУ, НБУ та ін

До загальних інструментів валютно-курсової політики належать: 

- політика облікової ставки; 

-політика обов’язкових резервів;

-політика відкритого ринку.

Політикою облікової ставки – це система заходів центрального банку щодо встановлення і періодичної зміни офіційної облікової ставки за кредитами, що надаються комерційним банкам, із метою впливу на динаміку валютного курсу, стан платіжного балансу і рух капіталів, а також динаміку кредитних вкладень, грошової маси і цін.

Політика обов’язкових резервів – це інструмент монетарного регулювання економіки, сутність якого полягає в установленні для комерційних банків мінімальної обов’язкової норми ресурсів у процентному відношенні від величини залучених пасивів, які вони зобов’язані зберігати в центральному банку. 

Політика відкритого ринку – це сукупність операцій купівлі або продажу центральним банком цінних паперів з метою вплинути на ресурсну базу комерційних банків. У результаті купівлі вкладення коштів в економіку збільшуються, в результаті продажу – зменшуються. 

Спеціальні інструменти валютно-курсової політики – це ті засоби і методи регулювання валютних відносин центральним банком, призначення яких – вплив на головний проміжний орієнтир монетарної політики – валютний курс, що позначається як на кінцевих цілях економічного розвитку, так і на організації зовнішньоекономічних відносин. 

+ Законодавча діяльність ВРУ – розробка законів та нормативних актів, якими впроваджуються валютні обмеження, які впливають на динаміку валютного курсу.

48. Механізми державного грошово-кредитного регулювання.

Грошово-кредитна політика – це сукупність методів та інструментів у сфері грошового обігу і кредитних відносин, що використовує держава для регулювання грошово-кредитних відносин. Основною метою цієї політики є допомога економіці в досягненні загального рівня виробництва, що характеризується повною зайнятістю і стабільністю цін. Держава створює загальні умови для реалізації цих відносин, формує нормативно-законодавчу базу, визначає загальну орієнтацію функціонування фінансово-кредитних установ і законодавчі основи здійснення грошової емісії та випуску цінних паперів.

Головним об'єктом грошово-кредитного регулювання з боку національного банку є наявна готівкова та безготівкова маса в економіці.

Головним суб'єктом грошово-кредитної політики є Національний банк. Крім нього, у виробленні грошово-кредитної політики беруть участь інші органи державного регулювання економіки – міністерства фінансів, економіки, безпосередньо уряд, Верховна Рада. Органи виконавчої та законодавчої влади визначають основні макроекономічні показники, які є орієнтирами для формування цілей грошово-кредитної політики (обсяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний та торговельний баланси, рівень зайнятості та ін.).

Під методами державного регулювання економіки слід розуміти способи впливу держави в особі законодавчих і виконавчих органів на сферу підприємництва, інфраструктури ринку, неко­мерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності відповідно до національної економічної політики.

За формами впливу на суб'єкти ринку методи державного регулювання розділяють на дві групи: 1.Методи прямого впливу(адміністративного характеру:державні замовлення, різного роду ліміти, централізовано встановлені ціни, обмеження, штрафи, дозволи, ліцензії, квоти тощо, а також методи, засновані на застосуванні бюджету як джерела дотування, цільового фінансування окремих суб'єктів і сфер діяльності). 2.Методи непрямого,(посередкованого)впливу належать ті, що не прямо регламентують поведінку суб'єктів ринку, а через ство­рення певного середовища для його діяльності, яке мотивує ту або іншу його поведінку(податкове регулювання, регулювання через політику прискореної амор­тизації, методи стимулювання конкуренції тощо.