49. Антициклічна політика держави, й види та інструменти регулювання.

В класичному розумінні цикл включає 4 фази: пік, рецесія, дно, піднесення.

Фазою, яка формує і визначає характер і тривалість економічного циклу, є фаза кризи або рецесії (це період, менший 6 місяців, протягом якого реальний ВВП скорочується). Характерні ознаки: перевиробництво товарів у порівнянні із платоспроможним попитом; скорочення обсягів виробництва, масове банкрутство підприємств, збільшення безробіття, підвищення соціальної напруженості.

Антициклічне регулювання економіки — свідомі й цілеспрямовані дії держави, а частково могутніх корпорацій і наднаціональних органів, на промисловий цикл з метою зменшення глибини циклічних криз, стабілізації господарської кон'юнктури і підвищення темпів економічного зростання.

Об єкти регулювання: Державні антициклічні заходи істотно впливають на хід економічного циклу, змінюють характер економічної динаміки:

• глибину і частоту криз,

• тривалість фаз циклу,

• співвідношення між ними.

Суб єкти регулювання – ВРУ, КМУ, Мін економіки, НБУ та ін.

Усі заходи держави такого характеру пов’язані з регулюванням сукупного попиту і впливом на величину витрат, що здійснюються економічними агентами. Найважливішими методами, за допомогою яких держава впливає на економічний цикл, виступають:

кредитно-грошові (зміна відсоткової ставки, кількості грошей в обігу);

бюджетно-податкові важелі (податки, видатки державного бюджету, субсидії).

Існує 2 типи антициклічної політики держави. Першим типом є так звана політика стримування. Її застосовують з метою ослаблення «перегріву» економіки у фазі підйому шляхом обмеження сукупного попиту за допомогою таких інструментів:

подальшого подорожчання кредиту (збільшення відсоткової ставки);

введення нових та збільшення вже діючих податків;

скасування прискореної амортизації і податкових пільг на нові інвестиції;

зменшення бюджетних видатків та державних інвестицій.

В умовах кризи, навпаки, державні заходи спрямовані на стимулювання сукупного попиту. Такі дії держави отримали назву політика експансії. Стимулювання сукупного попиту відбувається шляхом:

здешевлення кредиту,

скорочення податків,

прискорення амортизації,

податкові знижки на нові інвестиції,

збільшення державних інвестицій та бюджетних видатків.

50. Економічна безпека як об’єкт дре.

Економічна безпека — це такий стан національної економіки, за якого забезпечуються захист національних інтересів, стійкість до внутрішніх і зовнішніх загроз, здатність до розвитку та захищеність життєво важливих інтересів людей, суспільства, держави. Під життєво важливими інтересами в даному контексті розуміють сукупність потреб, які забезпечують існування і прогресивний розвиток особистості, суспільства, держави. Економічна безпека є однією зі складових національної безпеки, яка охоплює також оборонну, екологічну безпеку тощо. Основними завданнями економічної безпеки є: забезпечення пропорційного та безперервного економічного зростання, приборкання інфляції та безробіття, формування ефективної структури економіки та розвинутого ринку цінних паперів, скорочення дефіциту бюджету та державного боргу, забезпечення соціального захисту та підвищення якості життя населення, підтримка стійкості національної валюти тощо. Ці завдання визначають стратегію економічної безпеки як формування та обґрунтування стратегічних пріоритетів, національних інтересів, засобів і механізмів вирішення проблем.

В Україні виділено такі ієрархічні рівні регулювання економічної безпеки: стратегічний (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України), оперативно-стратегічний (міністерства і відомства) та оперативний (державні адміністрації).

Основні реальні і потенційні загрози, які негативним чином впливають на процес державного регулювання економічної безпеки: недосконалість проведення державної економічної політики, відсутність чіткої системи загальнодержавної та регіональної політики, високий рівень залежності вітчизняної економіки від закордонного надходження енергоносіїв, порушення господарсько-економічних зв’язків, нерівномірність економічного розвитку регіонів, недосконалість функціонування фінансової та бюджетної систем, недосконалість проведення державної інвестиційної політики, неефективність проведення державної та регіональної політики розвитку соціальної сфери.

Економічна безпека оцінюється за певними критеріями — показниками-індикаторами. Найважливішими з них є: структура ВВП, обсяг і темпи розвитку промисловості, обсяг і динаміка інвестицій; природно-ресурсний виробничий і науково-технічний потенціали країни; ефективність використання ресурсів; конкурентоспроможність економіки на внутрішньому та зовнішньому ринках; темпи інфляції; рівень безробіття; якість життя, тобто ВВП на душу населення, ступінь диференціації доходів, забезпеченість населення матеріальними благами й послугами; дефіцит бюджету та державного боргу; енергетична залежність. Важливе значення для економічної безпеки мають не самі критеріальні показники, а їх порогові значення, тобто граничні величини, перевищення яких загрожує економічній безпеці. Так, нормальний циклічний спад ВВП становить 5—15 % від його потенціального значення. Пороговим спадом ВВП вважають 30 %, за умов вищого спаду втрати можуть бути незворотними. Нормальним рівнем інфляції вважається середньорічний темп зростання цін на 5—6 %. У разі інфляції в 6—10 % необхідно вживати спеціальні обмежувальні заходи. Пороговим рівнем безробіття вважається 10 %. Розрив у доходах 10 % найбагатших та 10 % найбідніших верств населення не повинен перевищувати 6—8 разів. А індикатор концентрації доходів (коефіцієнт Джині) у розвинутих країнах становить 0,15—0,17. Якщо ж співвідношення у доходах 10% найбільш забезпечених і 10 % найменш забезпечених груп населення перевищує 1 : 10 (тобто досягає двозначних цифр), то суспільству загрожує соціальна нестабільність. Коли частка населення з доходами, нижчими за прожитковий мінімум, досягає 8—10 %, це призводить до виникнення тривалої кризи та стагнації.