2.1 Етнографія

Початок українській етнографії поклав Григорій Калиновський, який видав у 1777 р. в Петербурзі «Опис весільних українських обрядів». 20 років по тому (1798) тут же з'являється перша енциклопедія українознавства «Записки о Малороссии» Якова Маркевича, де стисло викладалися відомості про Україну, її природу, історію, населення, мову і поезію. Далеко більше значення мала видана того ж року інша книжка - «Енеїда» І. Котляревського, з виходом якої традиційно-умовно пов'язують початок українського відродження.

У 1819 р. князь Микола Цертелєв, грузин за походженням, проте щирий патріот України, опублікував у Петербурзі «Попытку собрания старых малороссийских песен» - збірку українських історичних дум. У передмові Цертелєв писав: «Якщо ці вірші не можуть служити поясненням української історії, то принаймні в них видно поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і, нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відзначались українці й яку вони старанно зберігають і сьогодні, як одиноку спадщину по предках, що врятувалася від жадності сусідніх народів».

Повніше і систематичніше дослідження української етнографії під назвою «Малороссийские народные песни» склав у 1827 р. Михайло Максимович - майбутній перший ректор Київського університету. Ця збірка справила вплив на творчість О. Пушкіна і М. Гоголя, на вибір життєвого шляху П. Куліша і М.Костомарова. Максимович згодом згадував, що одного разу застав Пушкіна за читанням цієї збірки і останній жартівливо зізнався, що він «обкрадав» його пісні. Справу Максимовича продовжив Ізмаїл Срезневський. У 1831 р. він видав «Український альманах» - збірку народних пісень і оригінальних поезій, написаних харківськими поетами, а в 1833-1838 рр. - шість випусків «Запорожской старины».

Український професор Московського університету - Йосип Бодянський присвятив свою магістерську дисертацію (1837) порівнянню російських та українських народних пісень. Із типовим для романтика перебільшенням він протиставляє начебто засмучені й смиренні інтонації пісень російської Півночі життєрадісним мелодіям українського Півдня. «Яка велика різниця існує між Північчю й Півднем, - писав Бодянський, - і наскільки різні народи там живуть».

Пізніше у галузі етнографії та фольклористики плідно працювали Т.Рильський, Д. Гнатюк, П. Житецький, М. Сумцов, П. Чубинський, М.Драгоманов, Б. Грінченко та багато інших фахівців і аматорів на всіх заселених українцями землях - від Закарпаття і Підляшшя до Вороніжчини і Кубані. Етнографів цікавили всі аспекти народного життя - від особливостей одягу та устрою житла в різних регіонах до назв предметів народного побуту.

2.2 Розвиток історичної науки

Упродовж усього XVIII ст. серед нащадків козацької еліти Лівобережжя не згасала зацікавленість історією козаччини. Це відобразилося у працях кількох нащадків старшинських родів, які вийшли у відставку з царської служби й присвятили себе опрацюванню та публікації історичних матеріалів слідами козацьких літописців. Приблизно у той самий час, що й «Історія русів», з'являються історичні роботи Степана Лукомського і Петра Симоновського, активно збирали історичні матеріали Адріан Чепа, Яків Маркевич та ін. Найбільшої уваги з точки зору науковості підходу серед цих істориків-аматорів (усі вони писали російською мовою) заслуговують Василь Рубан («Короткая летопись малороссийская», 1777) і Опанас Шафонський («Черниговского наместничества топографическое описание», 1786).

Першою узагальнюючою працею з історії України, написана з використанням російськиї та українських архівів, була 4-ри томна «История Малой России» Д.Бантиша-Каменського (опублікована лише в 1903 р.).Автор акцентував на історичних постатях, зовнішньополітичних подіях. Казав, що українці – відгалуження російського народу, а возз’єднання з Росією – найбільша подія.

У 1842-1843 рр. Микола Маркевич підготував до друку п’ятитомну «Історію Малої Русі», але книгу не було видано. Головна ідея – українці мають право на самостійний національний розвиток. Маркевич документально історично обґрунтовував правомірність відновлення автономії України. Рос. критик В.Бєлінський звинувачував історика у сепаратизмі та намаганні розглядати історію України окремо від історії Росії.

Значний внесок у розвиток культури та науки зробив Михайло Максимович, який виступив проти норманської теорії походження Русі (як і М.Ломоносов), довів безпідставність теорії російського історика М. Погодіна про «запустіння України від нашестя Батиєва», обґрунтував, що козацтво – не прийшлий народ, а особливий стан українського суспільства.

Найвидатнішим істориком ХІХ століття був Микола Костомаров (1817-1885). Більшість його праць були видані у зібранні його творів «Історичні монографії та дослідження». Головне досягнення вченого в тому, що він акцентував не лише на персоналіях, а й на широких масових рухах в історії, досліджував ментальні особливості слов’янських народів. Окрім того він був і етнографом, і письменником, і літературним критиком. Історичні події висвітлював у художніх текстах «Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Син», «Кремуцій Корд», «Еліни Тавриди» та ін. Його праці – це висвітлення власної точки зору, яку впроваджував завдяки описовому методу.

В.Антонович у своїх працях не подав жодної готової думки для читача. У нього тверезий та аналітичний підхід – після необхідних історичних відомостей і пояснень наступає групування фактичного матеріалу і посилання на джерела. Він автор понад 300 праць, засновник документальної школи істориків, до якої ввійшли М.Грушевський, Д.Багалій, О.Єфименко.

Особливе місце у розвитку історії посів М.Драгоманов (1841-1895), який критикував народницьку школу. Найбільшою вартістю всякого історичного процесу він вважав духовно-моральний, економічний і політичний розвиток краю.

2.3 Освіта

Освітній процес був спрямований на денаціоналізацію українського населення. Попри те укр. культурне відродження залишило неабиякий слід у цій сфері.

У 1802 р. почало свою діяльність Міністерство Освіти, яке провело систематизацію навчальних закладів. Було затверджено 4 типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних початкових школах у селах навчання велося 4-6 місяців, а у містах до 1 року. Навчання велося російською мовою. Учнів вчили читати, писати, рахувати а також основ православної віри (катехизис).

Повітові школи були спочатку двокласними, а згодом стали трикласними. Тут навчалися діти купців, дворян, чиновників, заможних ремісників. Вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, фізику.

В гімназіях спочатку вчилися 4 роки, а пізніше – 7. Тут викладали іноземні мови (французьку, німецьку, грецьку, латинську), «закон Божий», священну та церковну історію. Наприкінці 50-х рр. ХІХ ст.. в Україні налічувалося 1300 початкових шкіл, де навчалося 67 тис. учнів, 19 гімназій (з них 2 в Харкові), де навчалося близько 4 тис. учнів.

Проміжне становище між гімназіями та університетами займали ліцеї, яких було 3: Рішельєвський в Одесі, Крем’янецький, Ніжинський.

Поряд із загальноосвітніми закладами діяли професійні училища. У кадетських корпусах у Полтаві (1840) і Києві (1852) з дітей дворян виховували офіцерів.. Була медична школа, фельдшерське, артилерійське, штурманське училища, у Севастополі – морська школа, у Харкові – школа агрономів.

Риси освіти:

- релігійне виховання;

- політика «обрусєнія»;

- рутинні засоби навчання

Київська академія після видання 1814 р. нового статуту для духовних академій, за якими вони повинні були готувати лише фахівців з богослов'я і для православної церкви, втратила своє значення. Зусилля щодо відкриття першого університету на наддніпрянських землях припадають на 1801 рік. Це був рік столітньої діяльності Києво-Могилянської академії, але і рік її занепаду. Російська імперія поступово нищила цю твердиню українського духу. У 1780 році за дивних обставин згоріла бібліотека академії. У 1786 р. російський уряд позбавив її матеріальної допомоги, а в 1817 р. перетворив на духовну академію. Припинив існування єдиний на той час в Україні вищий навчальний заклад.

Університети завдяки загальноєвропейській реформі університетської освіти швидко почали відігравати велику роль у культурному житті, в розвитку науки. Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано в Харкові коштом місцевого дворянства і купецтва за ініціативою В.Н. Каразіна. Характерно, що харківський губернатор був рішучим противником відкриття тут вищого навчального закладу і тільки особисте знайомство Каразіна з ліберально налаштованим імператором Олександром І уможливило прийняття рішення про його створення. З постанням університету пов'язане значне зростання населення і кардинальні зміни життя у провінціальному до того часу місті. Офіційне відкриття Харківського університету відбулося у січні 1805 р. Цар затвердив статут навчального закладу, у якому передбачалося створення в межах університету наукових товариств, що мали досліджувати точні і філологічні науки, друкувати періодичні видання і наукові праці. Навколо університету об'єдналося коло молодих енергійних науковців, відданих ідеї національного відродження. У 1841-1849 рр. ректором університету був П. Гулак-Артемовський, який підтримував національний дух у стінах цього навчального закладу.

В перший час університет мав чотири відділи-факультети: словесний (історико-філологічний), етико-політичний (юридичний), фізико-математичний, медичний. Першим ректором університету (1805-1811) був професор російської словесності І.С. Рижський. У рік відкриття в ньому навчалося всього 65 студентів, а через 50 років - 492.

Отже, діяльність щодо відкриття Харківського університету мала не тільки освітянський, а й патріотичний характер. У цей час у Харкові починають видаватися перші в Україні періодичні видання. З 1816 року видається науковий журнал "Український вісник" проф. Філомафітського, "Український Демокрит" (1816 р.) В. Маслова, "Український журнал" (1824-1826 рр.) та ін. Усі вони висвітлювали проблеми місцевого життя, виявляли особливий інтерес до минулого українського народу.

На початку XIX ст. Харків стає також центром українського літературного руху. Наприкінці 20-х років XIX ст. професор Харківського університету Ізмаїл Срезневський об'єднає навколо себе молодих людей, які захоплюються ідеями романтизму. Модерна європейська література, естетичні та філософські проблеми, що розроблялися в наукових колах університету, приводять їх до міркувань над проблемами філософії, історії, української етнографії, студіювання та захоплення українською народною поезією. Згодом молоді науковці стають переконаними прихильниками цього мистецького напрямку і починають сприяти розвитку українського романтизму. Так, І. Срезневський сприймає народну поезію як суто романтизму - у неї "все дике, як діброви та степи", "все поривчасте, як літ степного вихора", в ній немає "чопорного сладкогласія" класичної поезії.

У «Літературознавчій енциклопедії» йдеться про те, що деякі представники харківської школи романтиків, зокрема І.Срезневський, вдавалися до підробок окремих дум та історичних пісень (про Свірговського, Серпягу, Баторія та ін.), зважаючи на неповноту українського епосу та беручи приклад із Дж. Макферсона («Пісні Оссіана») чи авторів «Краледворського рукопису». X. ш. р. стала помітним явищем вітчизняного письменства.

Поруч із Срезневський до розвитку та вивчення українського романтизму стають А. Метлинський та М. Костомаров. Їхні філософські думки сягають глибше. Для А. Метлинського, який поєднує ідеї філософа Гердера з філософією Г. Гегеля, народна поезія - "вияв вічних думок людської душі", вона пов'язана з усім життям та звичаями і побутом народу, а мова - одна з найважливіших сил народу, основа її самобутності і навіть буття народу.

Микола Костомаров через народну поезію прагне зрозуміти глибини народного духу, народного характеру, бо народ для нього - як і окрема людина - особистість, народ має свій певний ідеал, свій характер, своє духовне життя, які найяскравіше виявляються в поезії.

Харківські романтики не тільки вивчали народну поезію, вони прагнули розвинути її до кращих зразків європейської поезії XIX ст. На цей шлях стають П. Гулак-Артемовський, Осип Бодянський, Григорій Квітка-Основ'яненко, Лев Боровиковський, Михайло Петренко, Віктор Забіла та багато ін. Наприкінці 30-х років XIX ст. з'являються перші результати діяльності українських романтиків, що знайшли свій вияв в окремих збірках творів А.Метлинського (1839 р.), М. Костомарова (1839-40 рр.) та в літературних збірниках "Український Альманах" (1831 р.), "Утренняя Звезда" (1833-34 рр.), "Украинский Сборник" (1838^11 рр.), "Сніп" (1841 р.), "Молодик" (1843-44 рр.), "Ластівка", що видавався у Петербурзі протягом 1841 р., та "Киевлянин" (1840-41 рр.). Видавнича та літературна діяльність харківських романтиків була одним з основних факторів становлення нової української літератури.

За 50 років Харківський університет підготував близько 3 тис. фахівців для різних галузей знань.

У 1834 р. в Києві було засновано Університет святого Володимира на базі закритого Крем'янецького ліцею. На думку імператора Миколи II, Київський університет мав стати центром русифікації і монархізму, спрямованим, перш за все, проти польського впливу. Спочатку він складався з двох відділів: історико-філологічного та фізико-математичного. Згодом додалися юридичний та медичний факультети. У рік відкриття в університеті навчалося 62 студенти, через 20 років - 808. Першим ректором став Михайло Максимович. Київський університет став одним з головних осередків українського руху, не виправдавши надій царських урядовців. До 1861 р. університет закінчили 1542 особи. Його випускники працювали учителями, лікарями, адвокатами, суддями, чиновниками.

При університеті св. Володимира у 40-х роках XIX ст. творився гурток молодих людей, котрих єднали особисті зацікавлення українською мовою, слов'янською культурою. Натхненником гуртка був Микола Костомаров, а його членами - історик і етнограф П. Куліш, В. Бєлозерський, М. Гулак, О.Маркович а ін. У грудні 1845 року вони утворюють таємну організацію - Кирило-Мефодіївське братство. Активних учасників братства нараховувалося дванадцять, а коло людей, які тією чи іншою мірою були причетні до цього гуртка, досягало ста осіб.

Члени Кирило-Мефодіївського братства прагнули прислужитися справі відродження не тільки України, але й усього слов'янського народу. Надії щодо цього вони покладали на освіту, свободу простого люду, християнський світогляд і особисту самопожертву. Ідея панславізму відображена у програмному творі братства "Закон Божий. Книга буття українського народу". Цей унікальний за змістом і долею твір належить Миколі Костомарову. Любов до України, до її історії стала основною ідеєю цього твору. Автор подає роки історії України на тлі всесвітньої історії, в біблійно-епічному стилі викладає трагічну минувшину українського народу. Визнаючи, що людське життя та існування всякого суспільства підкоряється законам Божим, М. Костомаров, таким чином, високо піднімає розуміння духовності в житті особи і суспільства.

М. Костомаров був дослідником історії України, і відкривалась вона йому як історія боротьби за волю українського народу. Велику увагу у програмному документі братчиків М. Костомаров приділив козацтву, чим переступив царську заборону говорити на цю тему. Автор свідчить, що український народ, прагнучи жити вільно, відстоює принципи рівності, братерства, свободи усіх народів.

Програмні положення костомарівського "Закону Божого" знайшли практичне втілення у відозвах Кирило-Мефодіївського братства "Брати українці!" та "Братья великороссияне и поляки!" У них звучить пристрасний заклик до народів об'єднатися в Союз слов'янських республік, які мають обрати Слов'янську Раду для вирішення загальних справ. Важливим програмним документом був і "Статут Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія" та пояснення до нього, які склав В. Бєлозерський. Основна ідея цих документів - знову ж таки духовне і політичне об'єднання слов'ян. Згідно з правилами Статуту, до товариства приймалися усі, хто поділяє погляди братчиків, а не тільки українці, що свідчить про демократизм організації. Братство ставило собі за мету перебудувати існуюче суспільство на засадах християнської моралі, ліквідувати кріпацтво, поширити освіту та об'єднати всіх слов'ян в одну федерацію, у якій кожний народ зберігав би свою внутрішню суверенність. Провідна роль відводилась Україні, а Київ мав стати столицею федерації.

У Кирило-Мефодіївському братстві не було єдності серед членів організації. М. Костомаров, В. Бєлозерський відстоювали просвітницькі методи діяльності серед населення та поступові реформи. Т.Г.Шевченко (увійшов у братство в 1846р.) та М. Гулак були за більш радикальні методи боротьби.

Товариство проіснувало недовго. На початку 1847 року його учасників було заарештовано (за доносом студента) й незабаром відправлено у заслання до різних міст Російської імперії. Ця подія знаменувала своєрідний злам у духовній ситуації в Україні, що спеціально відзначив П. Куліш в "Історичному оповіданні": "Рік 1847 становить епоху в житті України, прозваної Малоросією. Сим нещасливим роком розпочинається період гоніння рідного слова в нашім ріднім краю".

У відповідь на переслідування українських національних культурних діячів центр руху тимчасово перемістився з України в столицю Російської імперії - Петербург. Там у демократичнішій атмосфері, при менш наполегливому нагляді цензури (ніж в національних окраїнах) зосередилися після заслання братчики: М.Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Бєлозерський. У Петербурзі на кошти меценатів української культури В. Тарнавського та Г.Галагана була відкрита українська друкарня. Якраз там почали систематично друкувати твори класиків української літератури І.Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка та ін. Упродовж 1861-1862 років у Петербурзі виходив український журнал "Основа", він був літературно-критичним органом, у якому друкувалися статті з життя і творчості визначних українських письменників та діячів культури.

Пробуджені діяльністю Кирило-Мефодіївського братства та творчістю класиків української культури, першими на стежку пробудження національної самосвідомості народу стали студенти Київського університету. Наприкінці 50-х років XIX ст. вони утворили таємний гурток. Його учасники (В.Антонович, Б. Познанський, Т. Рильський, А. Свидницький) прагнули зблизитися з народом, щоб відстоювати його інтереси і виховувати патріотичні почуття самоповаги. Власне за цю близькість із народними масами і назвали членів гуртка хлопоманами (від польського - "хлоп", що означає селянин). Самі ж гуртківці називали себе українофілами.

Ідеологом хлопоманства був випускник історико-філологічного факультету Київського університету, а згодом професор цього ж навчального закладу Володимир Антонович. Професійний історик В. Антонович став на шлях пропаганди відновлення суверенної української держави. Щоб досягти своєї мети, хлопомани виступили за ліквідацію царизму, кріпацтва, встановлення демократичної республіки та мирного співіснування зі всіма націями. Першим кроком до досягнення цієї мети студенти вважали поширення освіти серед народу, піднесення його самосвідомості. Однак робота з народними масами виявилась не такою простою, як здавалося хлопоманам. Недостатньо було змінити свій одяг на селянський і піти в село, щоб селяни зрозуміли ідеї, які несли їм хлопомани. Населення ще не було готове до розуміння тих великих цілей, про які вели мову молоді різночинці.

Гурток хлопоманів припинив своє існування на рубежі 1860-1861 років з ініціативи самих його учасників. Молоді люди не відмовились від своєї мети, вони лише змінили тактику і стратегію її досягнення. Насамперед, приділяючи основну увагу просвітницькій діяльності серед народних мас. Так виникли нові таємні організації, відомі під назвою "Громади".

У 1861 р. утворилася "Громада" у Києві. До неї належали В.Антонович, П.Чубинський, брати Синьогуби, Т.Рильський. У цей же час засновані "Громади" в Харкові (О. Потебня, П. Лобко та ін.), в Полтаві (О. Кониський та ін.), в Чернігові (Л. Глібов та ін.) Київська "Громада" була найбільшою, серед її прихильників нараховувалося до двісті осіб.

Основна діяльність громадівців зосереджувалася в недільних школах, яких на початок 60-х років було понад сто. Навчання велося за розширеною програмою з гуманітарних і природничих дисциплін, деякі з них викладалися українською мовою. Київська "Громада" налагодила видавництво підручників для недільних шкіл та художніх творів українською мовою, організувала вистави і концерти українських акторів, досліджували на наукових засадах хід селянської реформи в Російській імперії. Робота громадівців, яких у Росії прагнули зробити "малоросами", була спрямована на пробудження українства, формування національної самосвідомості, наштовхувалася на опір урядових структур. У 1862 р. російська адміністрація заборонила діяльність українських недільних шкіл, а 20 липня 1863 року вийшов сумнозвісний таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Росії графа Валуєва. Циркуляр заборонив публікацію наукових, навчальних та релігійних видань українською мовою і доводив що "української мови не було і не може бути". У 1886 р. до циркуляра додається спеціальна інструкція, за якою було заборонено видавати і популярну літературу українською, а також було доручено переглянути всі українські видання і припинити друкувати етнографічні матеріали. У зв'язку з цим циркуляром низку діячів "Громади" було піддано адміністративним покаранням аж до заслання і заборони займатися викладацькою діяльністю.

Такі заходи уряду тимчасово підірвали діяльність "Громад". Однак у 70-х роках вони поновлюються знову. Першою відновила свою роботу київська організація, яка отримала назву "Стара Громада". її активними членами були визначні діячі української науки і культури: Ф. Вовк, П.Чубинський, Т.Рильський, М. Старицький, І. Левицький, І. Рудченко, М.Зібер та М.Драгоманов.

У 70-х роках діяльність "Громад" стає більш організованою і цілеспрямованою. Відновлюється робота громадівців у Полтаві, Одесі та інших містах. Завдяки поїздці М. Драгоманова в Галичину вдалося встановити постійні зв'язки із західноукраїнськими однодумцями. У цей час серед громадівців ведеться робота щодо координації дій товариств та організацій органу, який об'єднував би усі "Громади".

У 1873 році з ініціативи київської "Громади" було засноване українське наукове товариство під офіційною назвою "Південно-західний відділ російського географічного товариства". Члени товариства розгорнули роботу з вивчення економіки, історії, географії, фольклору України. Вони підготували та видали низку фундаментальних праць. Серед наукових видань на особливу увагу заслуговують історичні парці: Маркевича "История Малороссии" у 5 т.; дослідження М. Костомарова "Богдан Хмельницький", "Мазепа й мазеповці", "Руина"; П. Куліша "Записки о Южной Руси".

Помітною постаттю у цей час в історичній науці був В. Антонович. Він започаткував в Україні систематичні археологічні дослідження, результати яких викладені у працях "Раскопки в земле древлян", "Археологическая карта Киевской губернии". В. Антонович є засновником школи "київських істориків", його учнями були видатні представники української науки - Д. Багалій, М.Грушевський, М. Довнар-Запольський та ін.

Відомим науковим діячем 70-х років був М. Драгоманов. За свою проукраїнську діяльність у 1875 р. його позбавили права викладати в Київському університеті. Згодом він змушений був емігрувати до Женеви, де видавав збірник "Громада" та публікував чисельні матеріали, які мали інформувати європейську громадськість про українські проблеми.

М. Драгоманов був прихильником відновлення української державності, проте вважав, що у XIX ст. немає для цього практичних можливостей. У своїх працях "Переднє слово до "Громади" (1876 р.), "Пропащий час", "Українці під Московським царством (1654-1876)", "Историческая Польша и великорусская демократия" М. Драгоманов виступив ідейним творцем нової радикальної течії в українському суспільно-політичному русі, яку він тісно пов'язував із сучасними західними ліберально-демократичними програмами. Тому радив домагатися демократизації Російської та Австро-Угорської імперії для того, щоб українські землі могли належним чином розвиватися у межах цих держав. Це була утопічна ідея, що наочно виявилося в подальшому перебігу подій.

Визначним членом і активним учасником громадівського руху був Федір Вовк. Разом з В. Антоновичем він проводив археологічні дослідження Київщини, Волині. Як учасника київської "Громади" його переслідував уряд. Це змусило його у 1879 році виїхати за кордон. Наукова спадщина Ф. Вовка - понад 200 праць, видрукуваних різними мовами, в яких він обґрунтував тезу про те, що українці становлять окремий антропологічний тип, відмінний від сусідніх слов'янських народів. До числа його головних праць належать: "Украинцы в антропологическом отношении" (1906 р.), "Антропологические особенности украинского народа" (1916 р.), "Етнографические особенности украинского народа" (1916 р.).

Отже, об'єднання українських науковців у колі "Громад" сприяло появі значної кількості наукових праць в різноманітних сферах. Вони відстоювали думку про незалежність і суверенність українського народу, окремішність його історії, культури, мови.

Активний українофільський рух у 70-х роках занепокоїв російський уряд. Рішенням спеціальної комісії щодо роботи з українством, відновилися гоніння проти громадівців. У 1876 році Емський указ підсумував усі репресивні дії проти українців.

Однак зупинити наростання культурно-національного руху в Україні було неможливо. Організації, подібні до "Громад", виникали по всій Україні. Наприкінці XIX ст. в Україні почався рух за об'єднання "Громад" і близьких до них організацій в одну спільноту. Зусиллями В. Антоновича та О. Косинського в Києві було проведено об'єднавчий з'їзд, який заснував "Загальну Українську безпартійну демократичну організацію", що продовжувала свою культурно-просвітницьку діяльність до 1917 року. Отже, об'єднання національно-свідомих сил України в "Громади" мало неабияке значення для розвитку художньої культури в II половині XIX ст.

Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. У трьох університетах в кінці століття одночасно навчалося 4 тис. студентів.

У 1863 р. було введено статут університетів, який надав їм широку автономію – право обирати всю адміністрацію, професорів, доцентів. 1883р. – Новий Статут, який забрав цю автономію. Життя університету підлягало суворій регламентації, наглядові попечителя закладу. Запроваджувався контроль над студентами, вводилася обов’язкова уніформа. Статут діяв до 1917р.

У 1874 р. створюється Глухівський учительський інститут, а за рік – Ніжинський історико-філологічний інститут, Південноросійський технологічний інститут у Харкові (1885), Київський політехнічний інститут (1858).

Львів залишався центром культури на Західноукраїнських землях.

У 1817 р. було відновлено університет, але з німецькою мовою викладання. У 1849 р. тут уперше була створена кафедра української мови та літератури, яку очолив Я.Головацький. Увесь час точилася боротьба між українцями та поляками за мову викладання. У 1871 р. обмеження в мові викладання скасовано, але фактично університет полонізувався. У 1894 р. засновано кафедру історії України, яку очолив професор М. Грушевський.

На Буковині університет засновано в 1875 р. у Чернівцях з німецькою мовою викладання, але були кафедри й з українською мовою навчання: української мови і літератури, церковнослов’янської мови та практичного богослов'я.

У 1864 р. було проведено реформу освіти. Згідно з нею всі типи початкових шкіл оголошувались загальноосвітніми й діставали назву початкових народних училищ. Вони стали працювати за єдиним планом і програмою, тобто відбулася уніфікація навчання. Діти здобували елементарні знання: вчилися читати, писати, вивчали елементарну арифметику, «закон Божий».

Середніми освітніми закладами були гімназії, які мали два ступені: гімназія і прогімназія (з 4-річним навчанням). Гімназії були двох типів: класичні і реальні. В класичних перевага надавалась вивченню давніх мов (до 40 % часу), їх випускники могли без іспитів вступати до університетів. З метою «виховання у відповідному дусі» вводився інститут класних наставників, вводився кодекс покарань. Реальні гімназії (згодом реальні училища) були більш наближеними до потреб життя. Тут вивчали природознавство, фізику, математику. Їх випускники могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів.

Дівчата навчалися окремо в інститутах шляхетних дівчат (у Харкові відкритий у 1812 р.), гімназіях та єпархіальних училищах (для дівчат духовного звання).

Наприкінці XIX ст. в українських губерніях Російської імперії було 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ, 17 тис. початкових шкіл усіх видів. Проте ці імперські заклади могли охопити навчанням лише 30 % дітей. Порівняно з періодом гетьманської автономії кількісні показники XIX ст. свідчать про загальне падіння рівня грамотності. За переписом 1897 р. на Україні серед населення віком від 9 до 49 років письменних нараховувалося тільки 24 %.