5. Музика. Театральне мистецтво. Архітектура. Живопис як чинники відродження української культури

Опинившись у залежності від російського субкультурного середовища, народна українська музична культура дещо законсервувалася у своєму розвитку, більше того, у вжитку з'являються непритаманні українській музичній культурі містечкові романси, казармені пісні тощо.

На початку XIX ст. у професійній музиці з'являються перші симфонічні твори («Українська симфонія» і симфонія соль-мінор з «Козачком» невідомих авторів). На західноукраїнських землях національний музичний репертуар поповнюється творами М. Вербицького, І. Лаврівського. Це ще не були цілком оригінальні твори, але сміливо можна говорити про початок відродження народної мелодики, про відродження української національної музичної культури.

Невід'ємною складовою національного театру була українська музика. Українська професійна музична школа спиралася на здобутки і української, і слов'янської, західноєвропейської культури. З усіх видів і жанрів найнесприятливіші умови склалися для розвитку опери, що пояснюється вузькими рамками українського музично-драматичного театру, відсутністю національної оперної традиції. Але й тут крига скрисає. В 1863 р. приятель Т.Шевченка Семен Гулак-Артемовський створює першу українську національну оперу «Запорожець за Дунаєм», поет і композитор Петро Ніщинський пише музичну картину до п'єси Шевченка «Назар Стодоля», «Вечорниці», «Ой закувала та сива зозуля». Створюючи яскраві взірці національної музики, українські композитори розробляють тематику творів М.Гоголя, Т. Шевченка, поетичного фольклору, беручи за основу українську народну пісню.

Переламне значення для розвитку української музики має творчість Миколи Лисенка. Його вважають засновником великих музичних форм, першим творцем справді української за духом і матеріалом опери («Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена», «Пан Коцький», «Зима й весна»).

Так звана післялисенківська доба характеризується інтересом переважно до музики вокальної, особливо хорової, яка спирається на народну музику (К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, О. Нижанківський, Я.Лопатинський). У народних вокальних традиціях написано і національний український гімн «Ще не вмерла Україна» (1862, музика М. Вербицького, слова П.Чубинського).

Проблеми національного самоусвідомлення торкнулися й українського театрального мистецтва. За царювання ліберального імператора Олександра І в перші десятиліття XIX ст. в Україні відроджується напівпрофесійний театр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав). Перший український репертуар був досить нечисленним (І. Котляревський, Василь Гоголь - батько великого письменника, Г. Квітка-Основ'яненко, перша спроба опери «Купала на Івана» харківського священика С. Писаревського, побутова драма з життя чорноморського козацтва Я. Кухаренка, історично-побутова драма «Назар Стодоля» Т. Шевченка, твір Ващенка-Захарченка), а тому часто тісниться російським та західноєвропейським. З новою українською драматургією і театром пов'язані творчі здобутки видатних акторів М. Щепкіна і К.Соленика.

Українське професійне театральне мистецтво розвивалось у другій половині XIX ст. у дуже несприятливих умовах: не було спеціальних закладів, приміщень, належних традицій режисури й акторської гри, високохудожнього репертуару. На доповнення, а в багатьох випадках і на зміну професійному театру приходив аматорський мандрівний театр. У 50-60-х роках аматорські музично-драматичні гуртки діяли в багатьох містах Східної України (Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Єлисаветград, Харків), у Галичині діяв театр товариства «Руська бесіда».

Грали здебільшого трьома мовами - українською, російською й польською. Серед п'єс траплялися й переклади зарубіжної класики, але переважно - це твори місцевих авторів. П'єси мали сентиментальний і романтичний характер. У жанровому відношенні - це драма, мелодрама, трагедія, комедія, водевіль, опера, пантоміма і т. п., які тільки в 90-ті роки витісняє реалістична побутова драма. Специфічним для українського театру стало впровадження у драматичну дію народних обрядів (сватання, заручини, весілля), обрядових пісень (колядки, щедрівки, веснянки), різноманітної народної лірики, народної хореографії (присядки, стрибки, дрібушки, повзунці).

Після Емського указу український театр мав зникнути. Але вже у 1883 р. українська театральна дружина, до якої входили талановиті актори (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський) та актриси (Заньковецька, Затиркевич), добилися дозволу давати українські вистави, але за умови, щоб кожна українська вистава йшла в парі з виставою російської п'єси. Ця подія знаменувала відродження професійного народного театру й українського драматичного письменства.

Засновником професійного українського театру нового покоління вважають Марка Кропивницького (1840 - 1910), непересічного драматурга, режисера й актора. Як письменник-драматург М. Кропивницький дотримувався традицій так званої етнографічної драми («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дві сім'ї», «Олеся», «Титарівна»). Поруч з М. Кропивницьким працював Михайло Старицький (1840-1904). Автор «Циганки Ази», «Ой не ходи, Грицю», «Не судилося», «За двома зайцями» віддавав перевагу жанрам водевілю та мелодрами з ефектними монологами, романтикою, національним колоритом.

На новий шлях українську драматургію вивів Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) (1845-1907). Він відмовляється від мелодраматизму й етнографії заради соціальної, історичної та інтелектуально-філософської драми («Безталанна», «Суєта», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Сава Чалий»). Під стягом драматичного мистецтва працювали й інші письменники: Мирний, Грінченко, Франко, Леся Українка.

Український театр 80-90-х років мав цілу плеяду видатних акторів: Г.Затиркевич, М. Садовський, К. Саксаганський, М. Кропивницький, І.Тобілевич, М. Заньковецька, Л. Ліницька, Г. Борисоглібська та інші, які високо несли прапор самобутнього національного театру, українського слова й нашої історії.

У добу романтизму архітектура тяжіє до відродження традиційних стилів минулого, які переосмислюються вже як національні. У Західній Європі знов повертаються до готики й романського стилю. Творчий розвиток традицій національної архітектури в Україні, у свідомості українців пов'язаних передусім з «козацьким бароко», було загальмовано офіційними розпорядженнями. Офіційно схвалюваними архітектурними стилями залишалися на той час класицизм та російський ампір, які в Україні набули певних національних особливостей. Найбільш відомими архітекторами, що працювали на українській землі, були Меленський (церква-ротонда на Аскольдовій могилі), Беретті (головний корпус Київського університету), Боффо (Потьомкінські сходи в Одесі, Воронцовський палац). Серед українських архітекторів східноукраїнських земель виділяються харків'янин П.Ярославський і чернігівець П. Дубровський. У класицистичній манері будуються численні споруди в західноукраїнських містах. Певні романтичні тенденції в загальному масиві класицистичних архітектурних пам'яток характерні в основному для заміських палаців, парків та резиденцій заможних аристократів і поміщиків.

Найвідомішим в Україні комплексом такого типу є Софіївка під Уманню - осідок графів Потоцьких, забудований і засаджений деревами кількасот порід у кінці XVIII - на початку XIX ст. Романтичний настрій створювався не так самою архітектурою, скільки природним оточенням споруд. На Харківщині найбільше наближався до Софіївського комплексу осідок Каразіних під Краснокутськом зі своїм екзотичним дендропарком, мальовничим ставком і печерами запустілого козацького монастиря.

В архітектурі з середини XIX ст. втрачається стильова єдність. Виникають найнеможливіші комбінації різноманітних стильових елементів минулого. Виникає так званий еклектизм, котрий панує до 80-х років XIX ст. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами забудови, передусім житлової й промислової, появою численних господарських приміщень, складів, магазинів, контор, банків, вокзалів тощо. На формі споруд позначилося впровадження нових будівельних матеріалів і технологій. Загальний вигляд забудови визначали особисті смаки замовників - власників землі.

Можливість застосування нових будівельних матеріалів спричиняє раціоналістично-практичний напрям (за принципом «вигідно й зручно»), а еклектизм дозволяє поєднувати різні стилі в одній будівлі. До української культури на віки увійшли такі архітектурні споруди, як Одеський та Львівський оперні театри (Г. Гельмер, Ф. Фельнер), Володимирський собор (І. Шторм, О. Бе-ретті, А. Прахов), Львівський університет (раніше крайовий сейм - Ю. Гохбергер). Серед різних фаз еклектизму та різноманітних мистецьких напрямів особливо поширюються так звані віденські неоренесанс і необароко. Загальне архітектурне обличчя центральних частин українських міст - Києва, Одеси, Харкова, Херсона, Львова, Чернівців, Перемишля тощо - завдячує переважно саме цій віденській моді.

Якщо враховувати, що 85 % українців жили в державі, де їх мова була заборонена і де художнє слово ледь доходило до споживача, основні функції формування національної самосвіомості брало на себе, крім театрально-музичного, також образотворче мистецтво.

У другій половині XIX ст. народно-ужиткове мистецтво розвивалося за законами консервативного збереження усіх його видів і форм. Українському народно-ужитковому мистецтву притаманні оригінальні композиції з фантастичних квітів, звірів та птахів, вибагливий рослинний та геометричний орнамент, різьбляні інкрустації (бісером, перламутром, рогом, різнокольоровим деревом), барвистість вишиванок і килимів. До найвідоміших осередків народного мистецтва названого періоду відносять Решетилівку на Полтавщині (килимарство), Ічню на Чернігівщині (гончарство), Косів на Івано-Франківщині (кераміка, різьбярство), Кам'яні Броди на Житомирщині (фаянс).

Дмитро Антонович зазначає, що мистецтво класичності, опанувавши смаком поступовішої частини європейського суспільства в останній третині XVIII ст., надзвичайно швидко розлилося по Україні, де прийшлося до смаку всім верствам населення - від найпишнішої верхівки магнатів до закріпаченого й найупослідженішого селянства. А творчі сили українського народу, розбурхані в попередніх часах, силою інерції продовжували давати незвичайно талановитих майстрів мистецтва, що спеціально в галузі малярського мистецтва не тільки дорівнювали, а й перевищували найкращих європейських майстрів свого часу. Але трагічна доля України, що привела її саме перед цим до співжиття з Московщиною в межах однієї держави, дуже від’ємно відбилася в цій добі на розвитку українського мистецтва. Справа в тім, що Московщина не могла йти за віком, не мала своїх скільки-небудь здібних майстрів і мусила їх спроваджувати або з-за кордону, або з України. Використовуючи своє домінуюче становище в Російській державі, Московщина в найбрутальніший спосіб нищила в Україні всі вогнища мистецтва й мистецької освіти, а найздібніших майстрів мистецтва навіть примусом переселювала до північних столиць - Москви та Петербурга. В самім кінці XVIII ст. було зруйновано визначний мистецький осередок у Харкові, що під назвою «додаткових класів» при Харківському колегіумі був справжньою академією мистецтва. Коло того ж часу було й мистецьку школу при Києво-Печерській лаврі деградовано до стану звичайної іконописної школи з невисоким рівнем іконописного ремесла, а ще трохи згодом було закрито й Києво-Могилянську академію з тим, щоб на їхньому місці було відкрито суто й обмежено теологічну духовну академію. Так штучними репресіями Московщина осягнула те, що в Україні не залишилося визначних мистецьких осередків, і хоч Україна ще продовжувала давати великі талановиті особистості, вони мусили переїздити до Московщини, а Україна оберталася щодо мистецького життя в глуху провінцію. Таким чином, упродовж цілого XIX ст. констатується таке ненормальне явище, що осередки українського мистецтва збиралися поза етнографічними межами України, головно в столицях Московщини.

Ще в попередню добу Олекса Антропов вже мусив майже всю свою діяльність зосередити в Петербурзі та пізніше в Москві. Але й там Антропов зібрав навколо себе цілу колонію українських учнів, між якими був відомий портретист Петро Дрожжин (1745 - 1805), який виконав дуже Добрий груповий портрет свого вчителя з родиною. Та найбільш славним між учнями Антропова є великий український майстер портретового мистецтва Дмитро Левицький (1735 - 1822). Дмитро Левицький, син талановитого гравера Григорія Левицького (що був приятелем і помічником Антропова), будучи ще молодим 17-літнім юнаком, разом із батьком помагав Антропову в розмальовуванні Андріївської церкви в Києві. Після скінчення праці в Києві Антропов забрав із собою Дмитра Левицького до Петербурга й так там Левицький- і залишився на все своє довге життя. В Петербурзі Левицький швидко виявив свій геній і став найкращим портретистом свого часу не тільки на цілу Російську державу, але й на цілу Європу. Хіба що англійські портретисти того часу могли дорівнювати Левицькому. В 1770 р. Левицький став академіком і професором портретового малярства в Академії, а в 1780 р. був іменований «придворним портретистом» цариці Катерини II, яку не один раз портретував. Недавно ще один портрет Катерини II, невідомий раніше, роботи Левицького знайдено на острові Мальта, де він оздоблює парадний гофмейстерський зал мальтійських лицарів. Портрет роботи Левицького, що представляє славного філософа XVIII ст. Дідро, знаходиться в Женеві й досі служить окрасою тамошнього музею. Французький дослідник Луї Рео каже про цей портрет: «Філософ Дідро, якого Левицький мав нагоду пізнати під час його перебування в Петербурзі, представлений недбало одягненим, із відкритою шиєю, по-артистичному: цей дуже добрий портрет, більше подібний і більше проникливий, ніж портрет роботи Ван Лоо, належить історично-мистецькому музеєві Женеви, де він заслуговує тим більше бути відзначеним, що це одинока праця, яка може на Заході дати поняття про великого портретиста», бо портрет Наришкіної - одинока робота Левицького в Парижі в Луврі - не належить до кращих творів нашого майстра. Розквіт діяльності Д. Левицького припадає на 70 та 80-ті роки XVIII ст. Може, найбільшу славу Левицькому робить серія портретів т. зв. «смолячок», себто вихованок Смольного інституту в Петербурзі. На цих портретах молоді панночки представлені в цілий зріст, здебільшого в сценах пасторалей або балетів, які вони виконували. Вони відповідно одягнені й приміщені на тлі парків або декорацій, що представляють романтичну природу. Від цих портретів у значній мірі віддає ще стилем рококо, й вони особливо яскраво свідчать, що хоч Левицький вже й належить до доби класичності, але в нього ще багато залишилося від рококо.

Коли дух рококо ще відчувається в творчості Левицького, то цей дух значно слабший, майже зовсім уже не чується в працях учня Левицького, другого великого українського портретиста - Володимира Боровиковського (1757 - 1825). Боровиковський, родом із поважної козацької родини на Полтавщині (син значкового товариша Луки Боровика в Миргороді), власне здобув мистецьку освіту ще в Україні й тільки, коли з наказу Катерини II мусив переїхати до Петербурга, дещо вдосконалився там під проводом Лампі й Левицького. Коли Левицький почав старіти і втрачати зір, Боровиковський заступив його як найкращий портретист на початку XIX ст. Бенуа справедливо каже, що в Боровиковського багато спільного з Левицьким, але й є велика різниця: Левицький не має засвоєної манери й тому ліпші його портрети зовсім не подібні між собою, тоді як Боровиковський засвоїв собі манеру, від якої вже не відхилявся. Тому можна навіть мати сумнів, чи дуже подібні портрети Боровиковського до представлених осіб, бо вони надто подібні між собою. Але манера Боровиковського була чарівна манера, пише Бенуа, «й кожний його твір дає величезну насолоду чудовою, ним вишуканою гамою cipo-зелених, білих, блідо-жовтих барв, серед яких він із таким винятковим смаком умів покласти брудно-жовтий тон турецької шалі або ніжно-блакитний - єдвабного поясу. Ліпше всякого англійця розв’язував він найскладніші, здавалося б, неможливі зіставлення барв... Саме малювання Боровиковського, його пензель, його система накладання барв, коли й не посідали тієї невловимої тонкості та емалеватості, що за ліпших своїх часів посідав Левицький, то все ж самі по собі були чарівні... Коли порівняти малювання Боровиковського із сучасним йому західноєвропейським, то можна знайти хіба в англійців щось подібне чарівне; мало того: доведеться дати перевагу нашому майстрові, що стосується чисто технічної досконалості, перед такими майстрами, як Рессель і навіть Генсборо. Але він, як і Левицький, уступав останньому власне в розгадці, в одухотворенні зображуваних осіб, або й цілої своєї доби. В цьому відношенні Боровиковський уступав і Левицькому». Всі ці позитивні риси портретів Боровиковського ми бачимо на портреті його земляка, що в Петербурзі став вельможею, міністром часів Олександра І, - Дмитра Трощинського; на цьому портреті поруч із чарівним малюванням виступають і офіційність міністра, й пишна обстановка доби класичності.

Та коли Левицький більше, Боровиковський менше, але несли з собою ще дещо з духу рококо, то цього рішуче позбавився їхній третій земляк - Антін Лосенко (1737 - 73).

Для історії не тільки українського малярства, але й малярства цілої Російської держави знаменною є дата 1753 року, коли цариця Єлизавета дала указ, щоб трьох хлопців із придворної капели, що зпали з голосу, віддати в науку малярства до портретного майстра Івана Аргунова. Цих хлопців було привезено до капели з глухівської співочої школи, тому часто Глухів зазначають як місце їх народження, але це невірно. Ці хлопці були: Кирило Головачевський (1735 - 1823), Іван Саблучок (1735 - 77) та Антін Лосенко. Всі троє виявили в Аргунова значні успіхи, вступили до Академії й пізніше стали її професорами. Найскромніший між ними своїм талантом Кирило Головачевський залишився в Петербурзі, був сумлінним портретистом і прожив свій довгий вік біля Академії, де був інспектором класів. Другий - Іван Саблучок (його прізвище часто переробляли на московський лад - Саблуков), скінчивши Академію, енергійно домагався повороту в Україну, за якою, як видно, дуже тужив у Петербурзі, й потрапив наполягти на своєму, бо справді в 1767 р. Саблучок уже переїхав до Харкова й тут під назвою «добавочные классы» заснував при Харківському колегіумі справжню академію мистецтва, яка процвітала три десятиліття й була закрита в 1798 р. Від самого Саблучка до нас дійшов тільки один портрет пана Юр’єва, який свідчить, що Саблучок був видатним майстром портрету. З його учнів із харківської школи вийшли такі майстри малярства: Василь Неминущий, Семен Mаяцький та Лаврін Калиновський. Коли Саблучок у 1777 р. помер, його заступали як професори «добавочных классов» спочатку недовго Неминущий, а потім два останні. І Маяцький, і Калиновський після харківської школи їздили вдосконалюватися до Петербурга в Левицького; Маяцького Левицький відпустив до Харкова з такою характеристикою: «Про успіхи в малюванні сумніватися не можна, якби не ввійшло в мозок його самолюбів». Для Калиновського ж Левицький виклопотав ще закордонну подорож, і Калиновський закінчив свою малярську освіту в Італії. Заступивши Саблучка в харківській школі, Маяцький провадив молодші класи, а Калиновський - старші.

Антін Лосенко після школи в Аргунова та в Академії спочатку працював як типовий майстер доби рококо: такий його портрет пастелями Хлюстіної (рум’янена голівка з пудрованим волоссям і віночком на голові), такий його «interieur» в характері Шардена «в майстерні». Обидві ці речі свідчать про Лосенка як про дуже видатного майстра рококо. Але Лосенко за визначні успіхи в Академії дістав закордонну подорож і двічі їздив до Парижу. Там, у Парижі, він попав у центр класичного малярства, захопився ним, наскрізь пройнявся й, повернувшись до Петербурга, могутнім поривом потягнув усе малярство цілої Російської імперії на нові шляхи класичного малярства. Грунт для того в Московщині не був відповідним, і не зразу послідовники нового малярства здобулися на видатніші досягнення, але сам Лосенко в своїй експансивності скоро перегорів і в 36 років, вже як директор Академії, зійшов у могилу. За життя Лосенко славився як автор великих класичних або релігійних полотен, як «Володимир та Рогніда» або «Принесення в жертву Ісака», й вони справді визначаються дуже добрим рисунком та композицією, але все ж і нині в творчості Лосенка нам більше промовляють його повні характеру й енергії портрети (в тому числі й автопортрет), ніж академічні композиції. Так само у й Боровиковського ми високо цінимо його портрети й мало беремо до уваги його релігійне малярство. Треба мати досить точну мистецьку підготовленість, щоб тепер розуміти красу й мистецьку вдосконаленість історичного та релігійного малярства тих часів, тим більше, що між талановитими тодішніми майстрами працювало багато нездарних професорів Академії, між творами яких, як у морі, тонуть праці справді талановитих майстрів класичності.

Одночасно з вищеназваними великими українськими майстрами, що працювали в Петербурзі, один талановитий український майстер присвятив свої сили рідному краєві, але за кордоном Російської держави. Це був Лука Долинський (1750 - 1824), родом із Білої Церкви на Фастівщині. Щасливою нагодою він попав у протекцію до львівського владики Льва Шептицького, що дав йому можливість завершити мистецьку освіту у Відні. Скінчивши там із відзнакою Академію, Долинський повернувся до Львова, де й осів на ціле життя. Працював Долинський головно над прикрашенням церкви св. Юра у Львові, для якої виконав малювання по стінах, стовпах й образи для іконостасу. Академік В. Щурат свідчить, що в 1863 р. Ф. Лобеський високо оцінив ці праці Долинського, як «націховані природністю, гармонією, силою колориту без яскравості, гарними формами і сміливим, легким та виразним ужиттям пензля». Крім св. Юра, Долинський виконав дуже багато праць для інших церков у Львові й поза Львовом у Західній Україні; особливо багато праці поклав у Почаєві, де малював по стінах та окремі образи. Як справжній майстер доби класичності, Долинський, хоч не був із фаху портретистом, залишив також серію портретів, головним чином львівських владик і західноукраїнського духовенства.

По смерті Боровиковського в 1825 р. в класичному малярстві цілої Російської держави почувається ніби застій, а подекуди навіть і реакція проти класичності з напрямом до реалізму. Цей рух зініціював теж українець (грецького кореню) з Ніжина - Олекса Венеціанов (1779 - 1847), учень Боровиковського. Він зібрав у своїй майстерні досить значну групу учнів. Але його скромне мистецтво не було як слід оцінене сучасниками, а коли в тридцятих роках знову заблисло запізненим блиском класичне малярство в творчості Карла Брюллова, то учні Венеціанова всі перебігли до цього модного і рекламованого професора. В числі учнів Брюллова були й останні українські майстри класичного малярства - Іван Сошенко, Тарас Шевченко, Дмитро Безперчий та ін. Між цими, так би мовити, епігонами класичного малярства перше місце належить, ясна річ, Тарасові Шевченкові, генієві українського слова, що з фаху був майстром малярства й мав дуже великий малярський талант. Багатогранний геній Шевченка також дуже різносторонньо виявився і в пластичному мистецтві. Тут творчість Шевченка яскраво виявилася в різних галузях малярства: портретовій, жанровій, пейзажевій, релігійній. Крім того, Шевченко щасливо пробував свої сили у скульптурі та гравюрі. Як гравер Щевченко досконало володів технікою гравюри на металі, а також на камені (літографія). Особливе визнання мають гравюри Шевченка; як гравер, він дістав гідність академіка, але можливо, що тепер ми найбільше цінили б Шевченка як рисувальника: високо стоять його рисунки олівцем, тушшю, сепією, аквареллю й іншими засобами рисування та заливання.

Як майстер останньої доби класичності (часи Бідермайєр), Шевченко уникав великих академічних полотен, а його творчість найкраще виявлялася у невеликих інтимних речах. Правда, він не уникав і більших образів олійними фарбами (як відомий його образ «Катерина»), але особливу малярську славу йому здобули портрети - як елегантні жіночі, так і повні індивідуальності чоловічі. В релігійних образах Шевченко давав оригінальну композицію, далеку від загальнопоширених композицій (як «Розп’яття», таке неподібне до всіх образів Розп’яття, що ми звикли бачити в кожній церкві).

В пейзажах Шевченко віддавав не тільки свій власний настрій, але й індивідуальні характерні ознаки тих краєвидів, які він зарисовував. Зовсім інакше виглядають у нього краєвиди азіатських пустель і зелено-блакитних гір і степів України, але і в Україні Шевченко в іншому характері трактує різкіші, виразніші ландшафти Правобережної України та м’якіші, пройняті ліричним настроєм краєвиди Лівобережжя. Цілу окрему групу в творчості Шевченка займають його автопортрети. Вони такі різноманітні - від молодечих портретів у Петербурзі (під час науки в Академії) і квітучих мужніх портретів, роблених в Україні, до цілої серії автопортретів на засланні, за якими крок за кроком можна простежити, як недоля заслання поступово ламала цей могутній організм, і, нарешті, до автопортрету після заслання, за якими можна простежити, як близиться до могили цей колосально сильний духом, але зломлений тілесно, великий чоловік. Його автопортрет у перших часах заслання і другий, зроблений в останніх часах нидіння в Новопетровському форті, на живі очі показують, що витерпів Шевченко за десять років поневіряння в азіатській пустелі в солдатській шинелі. Ми повинні бути дуже вдячні Шевченкові спеціально за те, що він залишив нам велику серію своїх автопортретів, що є, власне, мальованою автобіографією геніального поета.

В добу Шевченка останні майстри доби класичності вперше в українському малярстві пустили в люди жанрові образи, й вони швидко зайняли в малярстві головне місце. До того часу діапазон нашого малярства обмежувався портретами та релігійними або історичними композиціями. З початку класичного малярства у нас з’явився пейзаж як самостійна галузь малярського мистецтва, а з кінцем доби класичності з’явився в нашому малярстві й жанр; цей останній у другій половині XIX ст. - в добу еклектизму та реалістичних і поступово-громадських ідей, які опанували тоді малярство - зайняв у малярстві чільне місце, яке перед добою класичності в усіх періодах належало релігійним образам, а в добу класичності - портретові.

Розвиткові живопису в Україні XIX ст. сприяло виникнення ряду спеціальних закладів (художні школи в Одесі, Харкові, Києві). Центральне місце в післяшевченківському живописі займають жанрово-побутові полотна, сцени з мальовничої української природи, героїчні історичні події, народні легенди й повір'я, виразні портрети простих людей, в яких митці намагаються передати психологічні нюанси. Безпосередніми продовжувачами демократичних традицій Т. Шевченка у живописі були К. Трутовський, Л. Жемчужников, І. Соколов (справжнім шедевром пізньоромантичного живопису є його картина «Дівчата ворожать уночі проти Івана Купала» з двома центрами освітлення - маленьким каганцем і яскравим повним місяцем, які надзвичайно виразно окреслюють постаті групи дівчат у човні). Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. Неповторним і самобутнім явищем у світовому мистецтві стала творчість Івана Айвазовського, який уславився передусім як метр вражаючих мариністичних полотен, але писав також надзвичайно характерні пейзажі українських степів («Чумацька валка», «Комиш на Дніпрі» та ін.). На західноукраїнських землях одним з найвидатніших майстрів живопису був Ю. Брандт («Приборкання дикого коня», «Пісня перемоги», цикл акварелей «Козаки» та ін.).

Великого значення для українського образотворчого мистецтва набув рух «передвижників» - Товариства пересувних художніх виставок (1870). Одним з основоположників руху «передвижників» був Костянтин Трутовський, який присвятив українській тематиці безліч робіт («Майська ніч», «Сорочинський ярмарок», «Танок кріпачок перед поміщиком», «Дівчата біля криниці», «Вибілювання полотна» та ін.).

До «передвижників» належали талановитий передекспресіоніст Микола Ге (картини філософсько-релігійної тематики: «Христос перед Пілатом», «Розп'яття»), Олександр Литовченко (драматичні сюжети з московської історії: «Стрілецький бунт», «Сокольничий»), Микола Ярошенко (портрети та «ідейні» полотна «Крізь життя», «В'язень»), Ілля Рєпін (картини з історії «козацької вольниці», «Мотря Кочубеївна», «Козацькі тили», «Запорожці пишуть листа турецькому султану», «Бокша»), Микола Лимоненко, Микола Бодаревський та ін. У творчості І. Рєпіна українська тематика була не лише даниною пошанування яскравих типажів та подій давнини. На уславленому полотні «Запорожці пишуть листа...» художник зобразив кількох своїх друзів-українофілів, а на картині «Не чекали» (1884), що також стала хрестоматійною в усіх підручниках з історії мистецтва, драматично змалював повернення з каторги безіменного українського патріота (національна заангажованість картини розкривається через художню де¬таль: портрети Т.Шевченка і П. Куліша обабіч весільної фотографії на стіні).

У 80-90-х роках провідне місце в образотворчому мистецтві займає українська національна школа пейзажного живопису («шукач сонця» В.Орловський, О. Сластіон, С. Світославський, К. Костанді, І. Похитонов, С. Васильківський). Творці пейзажного жанру представляли всі райони безмежної України й різні пори року, змальовували у тісному єднанні з природою людину та її трудові будні («Сінокіс» В. Орловського, «Село взимку» П. Левченка, «Козача левада» С. Васильківського). Сергій Васильківський, творчість якого щільно пов'язана з Харківщиною, відкрив український живопис Європі; він був удостоєний честі виставляти свої картини у паризькому салоні «поза чергою». Васильківський був справжнім співцем українського степу з його задумою, епічною величчю, грайливістю барв. З Парижем пов'язана також творчість талановитої художниці з України М.Башкирцевої.

Український монументальний живопис у цю добу представлений досить слабко, але його здобутки значні. Великою художньою цінністю відзначаються розписи інтер'єру палацу митрополита у Чернівцях (Й. Бокшай), реставрація фресок у Кирилівській церкві (М. Врубель), розпис будинку Земства у Полтаві (С. Васильківський, В. Кричевський), розпис Володимирського собору Києва (М. Лимоненко, Васнєцов та ін.).

Щодо монументальної скульптури, то в цей період з'являються пам'ятники Володимиру Святому (Клодт і Демут-Малиновський), Б.Хмельницькому (приятель Т. Шевченка білорус М. Микешин), І.Котляревському і М. Гоголю в Полтаві (Л. Позен). Для пам'ятника І.Котляревському Л. Позен виконав горельєфи на теми «Енеїди», «Наталки Полтавки», «Москаля-чарівника», де тонко відтворив характери відомих літературних персонажів. Цей скульптор створив також низку реалістичних композицій станкового характеру на теми з життя українського села та історії («Кобзар», «Запорожець у розвідці», «Скіф» та ін.).

Отож, з усіх періодів світової історії, що передували XX ст., XIX століття займає виняткове місце. Революції та війни змінили "обличчя старої" Європи, змінили міжнародні відносини, а іноді й межі кордонів існуючих держав. XIX століття - це час, коли нечуваними темпами розвивались економіка і техніка, наука і освіта, література та художня творчість. Культура Європи кінця XVIII і початку XIX століть продовжувала розвиватися завдяки успіхам епохи Просвітництва, а також мистецьким напрямкам, що сформувалися до XIX ст.

XIX століття займає неабияке місце в історії культури України. Це століття становлення та розвитку класичної літератури і мистецтва України. Це час пробудження національної ідеї та культурного відродження, яке змінило історію нашого краю. Саме в цей час швидко набирав сили процес культурно-національного відродження, формувалась і загартовувалась українська національна ідея, яка зуміла виявитися на початку XX століття.

6. Основні поняття і терміни

Просвітництво, класицизм, деїзм, космополітизм, раціоналізм, великодержавний шовінізм, класицизм, ампір, романтизм, натуралізм, реалізм, психологізм, історизм, етнографізм, інститут шляхетних дівчат, гімназія, Кирило-Мефодіївське братство, хлопоманство, громади, недільні школи, Валуївський циркуляр, Емський указ, «Руська трійця», «Просвіта», «Зоря», «Русалка Дністровая», часопис, альманах, Харківська школа романтиків, «Енеїда», бурлеск, травестія, сентименталізм, «Кобзар», театр корифеїв, пейзаж, симфонія, оперета, драма, трагедія.