3. Культурно-просвітницький рух у Галичині у XIX ст.

Проаналізувавши етапи культурно-національного відродження на Наддніпрянщині, нам треба звернути увагу на західноукраїнські землі, що перебували під владою Австро-Угорської імперії.

Австрійський уряд свою національну політику в Галичині провадив за принципом "поділяй і владарюй". Гноблену шляхтою націю "попів і хлопів", як зневажливо називали місцеве населення, Австрія намагалася використати проти польського сепаратизму. Одночасно Відень прагнув не допустити єдності галичан з Наддніпрянською Україною і для цього готовий був іти на деякі поступки. Українцям надавали нові урядові посади, відкривалися школи з українською, польською та німецькою мовами викладання. Ще в 1774 році при церкві св. Варвари у Відні було відкрито духовну семінарію, т.зв. "Барбареум", а в 1784 році її перенесено до Львова. Того ж року у Львові було відновлено роботу університету з чотирма факультетами. У 1787 р. при Львівському університеті з дозволу австрійського імператора було засновано "Студіум Рутеум", філософсько-богословський факультет, призначений для українців, які не опанували німецьку та латинську мови. Ця установа проіснувала до 1809 року і підготувала багатьох високоосвічених священиків, які внесли значний вклад у справу відродження української культури на західноукраїнських землях.

Українці, випускники Львівського університету, вчені, літератори, викладачі гімназій, виступили на оборону українського народу, його історії, культури. Початок цьому рухові поклало духовенство м. Перемишля. У 1816 р. тут утворився гурток патріотичної інтелігенції "Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення листаим просвіти і культури серед вірних". Очолив гурток перемишльський священик Іван Могильницький.

І. Могильницький домігся дозволу від уряду на відкриття народних шкіл з українською мовою викладання, а також видання книжок для цих шкіл. У 1817 році з його ініціативи засновано дяко-вчительський інститут у Перемишлі. Активний поборник національно-культурного відродження в Галичині, він уперше засобом друкованого слова виступив на захист прав української мови. У своїй роботі "Відомість о руськім язиці" (1829 р.) автор визнає українську мову за одну із гідних східнослов'янських мов.

Діяльність І. Могильницького мала багато послідовників серед галицького духовенства. Так, професор богослов'я І. Левицький, священик І.Лозинський опублікували декілька статей з питань граматики української мови. На захист української культури виступив ректор Львівської греко-католицької семінарії Іван Лаврінський, який підготував шеститомний "Українсько-польсько-німецький словник". Модест Гриневицький, ректор Львівського університету, у своїх працях довів національну спорідненість Наддніпрянської України, Галичини, Буковини, Закарпаття. Схожі погляди відстоювали перемишльські священики В. Компаневич, В. Залеський, А.Добрянський, І. Снігурський.

Однак національне відродження у Галичині зустріло рішучу протидію і з боку польського населення, і з боку спольщеного українства. Вони відчували себе більше поляками, ніж українцями, цурались свого походження, зневажали "мужицьку" мову і культуру. Тому таким важким і вкрай необхідним був виступ передової частини греко-католицького духовенства на захист рідної мови, освіти, культури.

Саме на цей час припадає початок активної діяльності гуртка молоді в Галичині "Руська Трійця" (1832-1844 рр.). Основою студентського гуртка були Маркіян Шашкевич (1811-1843), Яків Головацький (1814-1888), Іван Вагилевич (1811-1866). Студенти Львівського університету, одночасно вихованці духовної семінарії, взялися за відродження "русинської" мови і літератури, багатої фольклорної спадщини українського народу.

Свої заняття літературою вони поєднували зі збиранням фольклорного матеріалу. Маркіян Шашкевич збирав фольклор на Золочівщині, І. Вагилевич обрав для своєї роботи околиці Калуша, Стрия, Сколе; Яків Головацький обійшов майже всю Галичину, Закарпаття й частину Буковини. Молоді люди відкрили для себе красу української мови, її мистецькі скарби. Прагнучи поділитися своїми відкриттями, "Трійця" вважала своїм важливим обов'язком видання літературно-наукової збірки, яка засвідчила б існування галицької української літератури. На початку 30-х років XIX ст. таку рукописну збірку під назвою "Син Русі" склав М. Шашкевич. Другу збірку ("Зоря") було укладено наступного 1834 року. Саме цю збірку "Руська Трійця" вже хотіла побачити друкованою.

Віденський цензор В. Копітар, усвідомлюючи національно-політичне значення появи такого літературного видання, передав рукопис впливовим галицьким церковним діячам. Митрополит Михайло Левицький, ознайомившись зі збіркою, висловився проти видання, зважаючи на той політичний резонанс, який вона викличе.

Особливе місце у духовному відродженні Галичини посідає 1836 рік. У жовтні цього року, на свято Покрови, по довгій перерві у греко-католицьких церквах під час відправ було виголошено проповіді українською мовою. У соборі св. Юра це зробив М. Шашкевич, в Успенській церкві - М.Устиянович та в церкві св. Параскеви - Ю. Величківський. Ці дії мали виняткове значення. Наочно була виявлена придатність гнаної й дискримінованої української мови до повноцінного функціонування.

У 1837 р. "Руська Трійця" надрукувала в Будапешті новий альманах "Русалка Дністровая". Поява друкованої книги у Львові викликала справжній переполох. Альманах відразу був конфіскований. З тисячі примірників лише близько двісті (інші джерела подають 90) книг дійшло до читача. Нова збірка з оспівуванням національно-визвольної боротьби проти іноземних поневолювачів, возвеличуванням карпатських опришків знайшла багато прихильників. Водночас це був виклик тогочасній суспільно-політичній думці Австро-Угорщини. Дії молодих людей, об'єднаних любов'ю до України, були нечуваними в тогочасній імперії. Вони викликали проти себе цілу бурю напастей і переслідувань. М. Шашкевич останні п'ять років свого життя перебував під постійним наглядом поліції. Важко хворий, він не мав можливостей знайти роботу і 7 червня 1843 року помер від туберкульозу на 32-му році життя. Якову Головацькому та Івану Вагилевичу не давали можливості працювати. Після восьмирічного очікування І. Вагилевича висвятили священиком з умовою не друкувати своїх творів і не займатися громадською діяльністю. Його переслідували і цькували до тих пір, поки він не зламався і не перейшов у 1848 р. на полонофільскі позиції. Якова Головацького було призначено священиком у гірське покутське село, відірване від світу, де не було можливості займатися науково-просвітницькою та громадською діяльністю. У 1846 р. Я. Головацький написав велику статтю "Становище русинів у Галичині", в якій вказав на національну єдність обох гілок українського народу. Згодом він перейшов на москвофільські позиції.

Суперечлива доля "Руської Трійці" свідчить про неймовірно важкі умови національно-культурного відродження в Галичині на початку XIX століття. Проте діяльність "Руської Трійці" - яскрава сторінка в історії нашого краю. Самовідданим служінням рідному народові, наполегливою боротьбою за його відродження М. Шашкевич. Я. Головацький та І. Вагилевич були провісниками майбутнього визволення. їхні ідеї підхопили і розвинули прогресивні діячі Галичини II половини XIX століття.

Новий етап у культурно-національному відродженні на західноукраїнських землях розпочинається після революційних подій 1848 року. У 1848 р. Австро-Угорська імперія приймає конституцію, надаючи деякі права і українському народові. У цьому ж році у Львові була утворена перша українська політична організація в Галичині - Головна Руська Рада. Цю організацію було утворено для оборони національних, політичних і культурних інтересів українців. Діяльність її здійснювалась із залученням української газети "Зоря Галицька" (виходила з 15 травня 1848 р.) за редакцією Антона Павецького, а також товариства "Галицько-Руська Матиця" (засноване 16 червня 1848 р.), яке стало на шлях просвітницького і літературного руху серед українців.

Непересічною подією в історії краю був перший з'їзд діячів української культури - "Собор руських вчених", який відбувся в жовтні 1848 року. На запрошення "Зорі Галицької" до Львова прибули 118 діячів української духовної та світської інтелігенції. З'їзд сприяв консолідації української інтелігенції, дав поштовх науковій та культурно-освітній діяльності в Галичині.

У II половині XIX ст. під впливом розгортання "Громадівського руху" на Наддніпрянській Україні подібні організації виникли і на західних теренах нашого краю. Перша організація, що проповідувала народницькі ідеали, виникла у Львові в 1861 році. Згодом такі ж товариства з'явилися у Тернополі, Самборі, Бережанах. Основу народницького руху становило молоде покоління студентів та галицької інтелігенції, яка розчарувалася в консервативній політиці австрійського уряду. Головними засобами у розвитку національної самосвідомості, на думку народовців, мали стати захист і пропаганда української мови і літератури.

У 1862 р. у Львові почав виходити перший у Галичині літературний часопис "Вечорниці" за редакцією Ф. Заревича, який відіграв велику роль у популяризації творів Т.Г. Шевченка та інших класиків української літератури. Народовці організувались і активно працювали в журналах "Мета" (1863 р.), "Нива" (1865 р.), "Русалка" (1866 р.) та ін. У 1867 році з їхньою допомогою засновано літературний журнал "Правда" (за редакцією В. Барвінського), який довгий час був органом всеукраїнського єднання.

Поряд з літературною діяльністю народовці прагнули сприяти ліквідації неписьменності серед українського населення. У 1861 році з цією метою вони утворили товариство "Руська бесіда". Згодом було вирішено заснувати громадське культурно-просвітницьке товариство "Просвіта". 8 грудня 1868 року у Львові відбулись установчі збори "Просвіти". її першим головою було обрано вчителя Анатолія Вахнянина. Товариство відкривало хати-читальні, видавало популярні книги для народу, календарі, шкільні підручники, твори українських письменників. Спочатку діяльність товариства мала переважно просвітницький характер, згодом більшу увагу приділяли культурологічним проблемам і справі національно-патріотичного виховання.

"Просвіта" на перших порах об'єднувала молоду світську інтелігенцію. До її складу вступив лише невеликий гурт духовної інтелігенції. Активніше національно-свідомі сили об'єднуються вже у новому Товаристві ім. Т.Г.Шевченка. Товариство було утворено в 1873 році з ініціативи і за фінансової підтримки О. Кониського, Є. Милорадович, Д. Пильчикова, М.Жученка з Наддніпрянщини, а також С. Качали, К. Сушкевича, О.Огоновського з Галичини. Придбавши друкарню, Товариство розпочало видавати книжки українських письменників і розповсюджувати їх серед населення. Діяльність Товариства їм. Т.Г. Шевченка засвідчила спільність мети та дій українців, розділених кордонами різних імперій.

У той же час частина старшого покоління галицької інтелігенції, розчарована у діях консервативного австрійського уряду та народницьких організацій молоді, змінила свою політичну позицію на русофільство. Упродовж 60-х років XIX століття у таборі москвофілів опинилася більшість галицької української інтелігенції старшого покоління. Спираючись на церковну ієрархію, москвофіли набули значного впливу, вони опанували культурно-просвітницькі організації, поширили свій вплив серед молоді. У 1874 році в Коломиї заснували "Общество им. М. Качковського", яке діяло в противагу "Просвіті". Організатором і засновником цього товариства виступив знаний на той час письменник Іван Наумович.

На початку 70-х р. студентське товариство "Академічний Кружок" перебувало під керівництвом москвофілів. Друкованим органом товариства став журнал "Друг", членами редакції якого були І. Франко та М. Павлик. Поширенню москвофільських ідей сприяло також видання газети "Руська Рада", яка виходила в Коломиї з 1871 року.

Отже, II половина XIX століття була переломною для національно-культурного розвитку на західноукраїнських землях. Тут швидко набирали сили не тільки ідеї національної самосвідомості та суверенітету, але й різноманітні організації, які боролись за вплив серед народних мас.

Через необхідність розгортання наукової роботи, загальмованої на Наддніпрянській Україні Емським указом 1876 року й подальшими заборонами і обмеженнями, літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка в 1892 р. заходами О. Кониського та В. Антоновича було реорганізоване в Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка, його головою став О. Барвінський.

Створена на зразок західноєвропейських наукових установ, НТШ, за задумом його учасників, мало стати предтечею національної академії наук. При Науковому товаристві було створено три секції: філологічну, історико-філософську та математично-природничо-лікарську.

Авторитету наукового закладу НТШ здобуло під час керівництва М.С.Грушевського (1897-1913). Ще з 1895 року він редактор "Записок НТШ", які зумів підняти на високий рівень. М. Грушевський перевів "Записки" на періодичну основу, по шість випусків на рік, збільшив їхній тираж і обсяг. У "Записках" друкувались Іван Франко, Володимир Гнатюк, Олександр Кониський, Кирило Студинський, Василь Щурат, В'ячеслав Липинський, Федір Вовк та багато ін. За цей час було видано 120 томів "Записок НТШ", 59 випусків "Хроніки НТШ". Археологічна комісія опублікувала "Жерела до історії України-Руси", "Етнографічний збірник", "Матеріали до української антропології та етнології". Згодом НТШ зуміло видати друком "Студії з поля суспільних наук та статистики"," Українсько-руський архів", "Матеріали до української бібліографії", серії джерел "Пам'ятки української мови і літератури" та багато інших праць. За час головування М.С. Грушевського в НТШ почали вперше в нашій історії виходити періодичні видання в галузі природничих та математичних наук. Це, зокрема, "Збірник математично-природничої-лікарської секції" (з 1897 р.) та "Лікарський збірник". При Михайлові Грушевському з 1900 року почало виходити інформаційне видання про діяльність Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка паралельно українською та німецькою мовами.

Видані в збірниках історико-філософської секції вісім томів "Історії України-Руси" М. Грушевського мали переломне значення для вивчення не тільки історії України, але й історії Східної Європи. Своєю діяльністю М.С. Грушевський сприяв утворенню наукової концепції історії українського народу, вказуючи на перспективу національно-визвольної боротьби.

Підсумовуючи розповідь про культурно-просвітній рух у Галичині, варто відзначити, що він став можливим завдяки самовідданій діяльності і підтримці цієї справи з боку передової частини галицької інтелігенції. Всупереч політиці австрійської адміністрації та польської шляхти, власних консервативних сил, галицькі українці зуміли прилучитися до великої справи пробудження самосвідомості українського народу.