6.2. Принципи адміністративно-деліктного провадження

Принципами, на яких ґрунтується адміністративно-деліктний процес є: 1) принцип закон­ності; 2) принцип охорони інтересів держави і особи; 3) принцип публічності (офіційності); 4) принцип само­стійності і незалежності суб’єктів юрисдикції у прийнятті рішень; 5) принцип гласності; 6) принцип сполучення диспозитивності і імперативності; 7) принцип рівності учасників процесу перед законом; 8) принцип оперативності та економічності; 9) принцип провадження процесу національною мовою; 10) принцип встановлення об’єктивної (матеріальної) істини; 11) принцип права на захист.

Принцип законності закріплюється у статті 7 КУпАП “Забезпечення законності при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення”. Вона визначає, що ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв’язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом, а провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності.

Гарантується додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення а) систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, б) прокурорським наглядом, в) правом оскарження, г) іншими встановленими законом способами.

Цей принцип виражає адміністративно-деліктний процес як суто юридичну діяльність, що здійснюється тільки на основі спеціальних процесуальних норм. Так, повноваження органів і посадових осіб, що розглядають справи про адміністративні правопорушення, містяться в КУпАП, а його ст. 222 визначає, зокрема, категорії справ, підвідомчі органам внутрішніх справ (міліції), ст. 214 розмежовує компетенцію органів, що уповноважені роз­глядати справи про адміністративні правопорушення тощо.

Принцип охорони інтересів держави і особи вказує на де­мократизм адміністративного процесу. Органи, що розглядають індивіду­альні справи і приймають за ними рішення, зобов’язані забезпечити за­хист інтересів держави, громадського порядку, прав і свобод особи, інте­ресів підприємств, організацій, закладів.

Громадянам надається юридич­на допомога, вони можуть користуватися послугами адвоката. З цього привіду стаття 271 КУпАП зазначає, що у розгляді справи про адміністративне правопорушення можуть брати участь адвокат, інший фахівець у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Ці особи мають право знайомитися з матеріалами справи; заявляти клопотання; за дорученням особи, яка його запросила, від її імені подавати скарги на рішення органу (посадової особи), який розглядає справу, а також мають інші права, передбачені законами України.

Послідов­не, повне і неухильне врахування інтересів держави і особи безпосеред­ньо відображається на ефективності адміністративно-деліктного процесу і є обов’язком будь-якого органу або посадової особи, що розглядає і вирі­шує адміністративну справу. До їх завдань входить також обов’язок сте­жити за належним використанням сторонами своїх прав, щоб це не заш­кодило інтересам держави та учасників процесу.

Принцип публічності (офіційності) полягає, по-перше, в тому, що провадження в справах про адміністративні проступки об’єктивують один з публічних (офіційних) видів відповідальності. Ознаками її публічності є наступне: міри адміністративної відповідальності встановлюються державою; ініціатива щодо порушення справи належить представникам публічної влади; усі стадії провадження (включаючи розгляд справ, застосування і виконання стягнень) носять публічний характер.

По-друге, у державному (офіційному) забезпечені адміністративно-деліктного процесу. Провадження здійснюється від імені держави і суб’єктами, що державою уповноважені. Розгляд конкретних справ, збирання необхідних доказів і матеріалів є обов’язком державних органів та їх посадових осіб. Усе це здійснюється за рахунок держави. Відсутня також будь-яка плата з боку громадян за участь у процесі, оформлення матеріалів, прийняття рішення. Таким чином забезпечується доступність адміністративно-деліктного процесу для громадян.

Принцип само­стійності і незалежності суб’єктів юрисдикції у прийнятті рішень полягає у тому, що вони приймають рішення: а) самостійно, тобто не можуть поділити свій обов’язок і відповідальність щодо прийняття рішення з будь-яким іншим органом (посадовою особою); б) незалежно, тобто у межах встановлених повноважень і без посилання на оцінки обставин справи не визначеними на законних підставах суб’єктами.

Вирі­шувати справи, що входять до кола повноважень органу або посадової особи, є їх обов’язком. Державний орган не може ухилитися від її розгляду і ви­рішення, перекласти на будь-кого свої обов’язки. Цей принцип знайшов своє закріплення у статті 217 “Повноваження посадових осіб, які розглядають справи про адміністративні правопорушення” КУпАП, яка визначає, що ті чи інші справи можуть розглядати тільки визначені зако­ном посадові особи і в межах своїх повноважень.

Принцип гласності передбачає можливість для учасни­ків процесу безпосередньо знайомитися з усіма мате­ріалами по справі та відкритий розгляд справи. Вимога про відкритий розгляд справи означає, що відповідний орган або посадова особа зобов’яза­ні своєчасно повідомити учасникам про місце, час розгляду справи. Суб’єкт розгляду і прийняття рішення по справі не мають права відмовити заінтересованим особам у їх проханні бути присутніми на розгляді конкретних справ про адміністративні правопорушення. Згідно зі ст. 249 “Відкритий розгляд справ про адміністративні правопорушення” КУпАП справа може розглядатися за місцем роботи або проживання правопорушника. Принцип гласності реалізовано також у нормах статті 286 “Доведення постанови про накладення адміністративного стягнення до відома громадськості” КУпАП, які передбачають інформування громадськості про накладення адміністративного стягнення.

Принцип сполучення диспозитивності і імперативності. В адміністративно-деліктному процесі дії його суб’єктів регламентуються за принципом сполучення диспозитивности (диспозитивність – право діяти на свій розсуд) і імперативності (імперативність – відсутність права діяти на свій розсуд). Відповідно до нього, кожний з них має як можливість розпорядитися певними процесуальними правами за своїм розсудом, так і обов’язок діяти у рамках, що встановлені законом. Найбільш високий рівень диспозитивности і низький імперативності встановлений для особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Найбільш високий рівень імперативності і низький диспозитивности – для суб’єктів адміністративної юрисдикції.

Так, за диспозитивним варіантом законодавець визначає для особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання, користуватися юридичною допомогою, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, оскаржити постанову по справі. За імперативним – визначена обов’язковість бути присутнім при розгляді справ про адміністративні проступки, передбачені частиною першою статті 44, статтями 51, 146, 157, 160, 160-2, 173, частиною третьою статті 178, статтями 185, 185-1, частиною першою статті 185-3, статтями 185-7 і 187 КУпАП.

Принцип рівності учасників процесу перед законом є відбитком в адміністративно-деліктному процесі конституційного положення про рівність усіх громадян України. В сфері адміністративно-деліктного процесуального законодавства цей принцип реалізовано введенням у КУпАП статті 248 “Розгляд справи на засадах рівності громадян”. Вона визначає, що всі громадяни рівні перед законом незалеж­но від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру за­нять, місця проживання, інших обставин. Не існує будь-яких спеціаль­них органів, які розглядали б справи щодо окремих груп громадян, що різняться за зазначеними ознаками.

Принцип оперативності та економічності адміністративно-деліктного процесу забезпечується: а) встановленням строків вирішення справ з урахуванням складнощів конкретних проваджень; б) введенням спрощених проваджень (накладення стягнення на місці вчинення проступку без складання протоколу), що забезпечує економію коштів і часу.

Так, стаття 277 КУпАП встановлює 5 різних строків щодо розгляду справ про проступки: а) 15 діб — загальний; б) протягом доби розглядаються справи передбачені статтею 42-2, частиною першою статті 44, 44-1, 106-1, 106-2, статтею 162, 173, 173-1, 178, 185 і частиною першою статті 185-3, статтями 185-7, 185-10, 203 - 206-1; в) у триденний строк розглядаються справи передбачені статтями 146, 157, 160, 160-2, 185-1, 186-2 і 186-4; г) у п’ятиденний строк розглядаються справи передбачені статтями 46-1, 51 і 176; д) у семиденний строк розглядаються справи передбачені статтями 101-103. У п’ятиденний строк (з моменту надходження протоколу) розглядаються судами справи про корупційні діяння або інші правопорушення, пов’язані з корупцією

Принцип провадження адміністративно-деліктного процесу національною мовою зу­мовлений багатонаціональним складом населення України і закріплений законодавчо. У ст. З Закону “Про мови” зазначається, що в ро­боті державних, громадських органів, підприємств, закладів, організацій, розташованих у місцях мешкання більшості громадян іншої національ­ності, поряд з українською, може використовуватися мова національності чи мова, яка прийнятна для всього населення.

Стаття 5 забезпечує громадянам право звертатися до державних, гро­мадських та інших організацій мовою, яка прийнятна для сторін. Відмова посадової особи прийняти і розглядати звернення громадянина на підста­ві незнання мови, якою він звернувся, тягне за собою відповідальність згідно із законодавством.

Стаття 19 безпосередньо присвячена використанню мови в адміністративно-деліктному провадженні і має назву “Мова провадження у справах про адміністративні правопорушення”. Вона встановлює, що провадження у справах про адміністративні правопорушення здійснюється українською мовою, а у випадках, коли особа, яка притягується до адміністратив­ної відповідальності, не володіє мовою, на якій здійснюється адміністра­тивне провадження, то вона може виступати рідною мовою і користува­тися допомогою перекладача.

Принцип встановлення об’єктивної (матеріальної) істини означає, що всі справи розглядаються всебічно, збираються, перевіряються і враховують­ся всі необхідні матеріали і докази. З’ясування об’єктивної істини у справах про адміністративні проступки – основне завдання адмі­ністративного провадження. Цей принцип зобов’язує посадових осіб, що розслідують та розглядають справи, досліджувати всі обставини та їх вза­ємозв’язки у тому вигляді, в якому вони існували дійсно, і на цій підставі виключити однобічний, упереджений підхід до вибору рішення. Коментар до ст. 251 “Докази” КУпАП підкреслює, що одним з найважливіших завдань провадження в справах про адміністративні пра­вопорушення є повне, об’єктивне з’ясування обставин цієї справи, що дозволяє відшукати істину у справі. Додержання цього принципу виклю­чає прояви суб’єктивізму, забезпечує прийняття справедливого рішення.

Принцип права на захист реалізується наданням особі, яка притягається до відповідальності, необхідних правових можливостей для доведення своєї невинності або наведення обставин, що пом’якшують її вину. Названа особа користується широкими правами на всіх стадіях провадження. Згідно зі ст. 268 КУпАП особа, яка притягається до адміністративної від­повідальності, може знайомитися з усіма матеріалами справи, давати по­яснення, подавати докази, заявляти клопотання, оскаржувати постанови, а у разі розгляду справи користуватися юридичною допомогою адвоката тощо.

Якщо йдеться про право на захист, перш за все мається на увазі осо­ба, яка притягається до відповідальності, проте у процесі може брати участь й інший громадянин безпосередньо заінтересований у справедли­вому вирішенні справи, — потерплий. Згідно зі ст. 269 КУпАП, потерпі­лим є особа, якій адміністративним правопорушенням завдано мораль­ної, фізичної чи майнової шкоди. Якщо у протоколі про адміністративне правопорушення вказаний потерпілий, то з моменту складання протоко­лу ця особа набуває процесуальних прав, передбачених у цій статті. Як і особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілий має право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, заявля­ти клопотання про витребування доказів, призначення експертизи, а та­кож подавати скаргу.

Оскарження дій органів і посадових осіб щодо притягнення до адмі­ністративної відповідальності є важливим інститутом реалізації права на захист. Воно регламентоване низкою статей КУпАП (7, 267, 268, 281, 283, 287-289, 291-293 та ін.).

Право на оскарження будь-яких дій і рішень у справі про адміністра­тивне правопорушення — одна з найважливіших гарантій захисту прав особи, як тієї, що притягається до адміністративної відповідальності, так і потерпілого. Це дієвий засіб забезпечення законності та підстава для перевірки обґрунтованості прийнятих по справі рішень і, нарешті, постано­ви. Оскарження реально сприяє найшвидшому виправленню допущених помилок, виявленню недоліків у роботі органів, які розглядають справи про адміністративні правопорушення.

КУпАП не встановлено ніяких вимог щодо форм скарг. Закон Украї­ни “Про звернення громадян” від 12 жовтня 1996 р. також не містить норм, що регламентують цей вид скарг. Ця обставина є однією з гарантій свободи оскарження рішень і дій у справі про адміністративне правопо­рушення.

Суб’єктами оскарження є: а) особа, що притягається до адміністра­тивної відповідальності; б) потерпілий, якщо він є; в) їх законні пред­ставники; г) адвокат.

Однією з найважливіших основ права на захист є презумпція добро­чинності громадянина та її юридичний варіант — презумпція невинува­тості. Вона полягає у тому, що особа, яка притягається до адміністратив­ної відповідальності, вважається невинною доти, доки інше не буде дове­дено і зафіксовано у встановленому законом порядку. Звідси випливає також, що обов’язок доказування покладено на обвинувача.

Притягнутий до відповідальності не зобов’язаний доводити свою не­винуватість, хоч і має на це право. З презумпції невинуватості випливає і таке важливе положення: будь-який сумнів тлумачиться на користь особи, яка притягається до відповідальності. Воно належить до випадків, коли сумніви не були усунені у ході вирішення справи. Ця обставина є однією з підстав винесення виправдальних постанов.