Стадія друга: Адміністративне розслідування

Ця стадія провадження в справах про адміністративні правопорушення становить комплекс процесу­альних дій, спрямованих на встановлення обставин проступку, їх фіксу­вання і кваліфікацію. На цій стадії створюється передумова для об’єктив­ного і швидкого розгляду справи, застосування до винного передбачених законом заходів впливу.

Вона починається з етапу доказування (доведення) факту проступку. Доказування полягає у виявленні, процесуальному оформленні і дослідження доказів.

Доказами у справі про адміністративне правопорушення (ст. 251 КУпАП) є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному зако­ном порядку орган (посадова особа) встановлює наявність або відсут­ність адміністративного правопорушення, винність даної особи у його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирі­шення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністра­тивної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речови­ми доказами, протоколом про вилучення речей та документів, а також іншими документами.

Особливістю доказів є те, що вони мають бути одержані у встановленому законом порядку, в іншому разі вони не будуть мати доказової си­ли. Йдеться про передбачений КУпАП порядок провадження у справі про адміністративне правопорушення. Наприклад, протокол, у якому фіксується вчинення правопорушення, має бути складений за певною формою уповноваженою на те посадовою особою чи представником громадськості (ст. 255 КУпАП).

Відповідно до закону одержання і оцінка всіх необхідних доказів здійснюються компетентним органом або посадовою особою, правомоч­ними вирішити таку справу (ст. 252 КУпАП).

Правом надавати докази користуються особи, які беруть участь у провадженні у справі (особа, яка притягається до відповідальності, по­терпілий, законні представники, адвокат), та інші особи. Докази можуть бути витребувані органом або посадовою особою, яка розглядає справу, від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян за кло­потанням учасників процесу чи за власною ініціативою.

Встановлений законом порядок збирання, одержання доказів є надій­ною гарантією їх істинності, достовірності. Порушення або недодержання цього процесу може викликати лише сумніви в достовірності доказів і в обґрунтованості зроблених з їх допомогою висновків.

Від доказів як фактичних даних слід відрізняти їх джерела, що явля­ють собою засоби збереження та передачі інформації, засоби, за допомо­гою яких вона залучається до сфери провадження в справах про адмі­ністративні правопорушення. Водночас слід зазначити, що у правовій науці і на практиці докази нерідко розцінюють і як саму інформацію, і як джерело відомостей.

Інформація може розглядатися як доказ за наявності двох умов: по-перше, якщо вона містить дані про наявність або відсутність адміністра­тивного правопорушення, винуватість особи в його вчиненні та інші об­ставини, що мають значення для правильного вирішення справи; по-дру­ге, якщо вона одержана в порядку та з джерел, передбачених законом.

У науковій літературі прийнято поділяти докази на первісні та похід­ні, прямі та непрямі, позитивні та негативні, звинувачувальні та виправ­дувальні. Проте, для розв’язання завдань адміністративного провадження найбільш значущим є їх групування залежно від джерела відповідних ві­домостей.

По-перше, це дані, що їх одержують від різних осіб, здебільшого учасників провадження: правопорушника, потерпілого, свідків, тобто інформація, що передається людьми, які безпосередньо брали участь у досліджуваному діянні, були його очевидцями, мають будь-які відомості про нього. Не завжди показання протоколюються, фіксуються у вигляді пояснень, вони можуть сприйматися, репродукуватися і в усній формі.

Другим різновидом даних, що їх одержують від людей у формі слів, цифр, графіків та інших прийнятих у суспільстві способів інформаційно­го впливу, є висновки експертів, думки спеціалістів. Рішення про проведення експертизи приймається суб’єктом, що вирішує адміністративну справу. Проте питання призначення і проведення експертизи законом не регламентуються. Тому на практиці рішення про провадження експерти­зи оформляється у вигляді направлень, клопотань тощо. Висновки екс­пертів, свідоцтва спеціалістів широко використовуються, наприклад, для визначення стану сп’яніння, належності речовини до наркотичних речовин, розміру шкоди, встановлення вартості товарів та їх якості, характеру забруднення довкілля.

По-друге, це речові докази, документи, які є матеріальними носіями інформації. Основні способи знаходження та залучення джерел матері­альних доказів — огляд, вилучення та їх надання заінтересованими осо­бами. Формами, якими вони представлені у процесі доказування, є прото­кол про адміністративне порушення, протокол вилучення речей, довідка про вартість речі тощо.

Речові докази — це предмети матеріального світу, на яких є сліди пра­вопорушення (вм’ятини на автомобілі, зіпсований паспорт) або які своєю формою, змістом свідчать про правопорушення (наркотичні речовини, зброя, нестандартна продукція, відеофільми тощо). Речові докази містять інформацію у чистому вигляді. До матеріальних носіїв інформації можна віднести і показання технічних засобів. Вони досить широко використо­вуються, наприклад, у роботі ДАІ для визначення швидкості руху авто­мобілів, вмісту забруднюючих речовин у викидах, стану сп’яніння водія. У документах інформація міститься у вигляді слів, цифр, креслень, схем місць подій тощо.

По-третє, це безпосередні спостереження осіб, уповноважених розслі­дувати адміністративні проступки. Наприклад, інспектор ДАІ, побачивши порушення правил дорожнього руху, фіксує його і всі результати своїх спостережень використовує як докази в розслідуванні, яке сам і прово­дить.

У кримінальному процесі такий вид доказів не допускається: якщо особа була очевидцем злочину, вона стає свідком.

В адміністративно-деліктному процесі використання таких доказів забезпечує його оперативність. Без них працівникам ДАІ, Держмисливнагляду та іншим інспекціям було б набагато складніше викону­вати свої правоохоронні функції, своєчасно впливати на винних.

Спостереження уповноваженої особи, за винятком випадків спроще­ного провадження, фіксуються безпосередньо у протоколі про адмініст­ративне правопорушення. Уповноважений орган (посадова особа) оцінює зібрані докази за власним переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об’єк­тивному дослідженні обставин справи у їх сукупності. При цьому він ке­рується законом і правосвідомістю.

Під оцінкою доказів слід розуміти висновок органу або посадової особи, яка розглядає справу, про достовірність або недостовірність одержаних фактичних даних щодо обставин цієї справи. На підставі оцінки доказів вони приймають відповідне рішення.

Оцінка мас бути дана не тільки кожному доказу окремо, а й усім зібраним доказам у їх сукупності. Для цього необхідно вирішити питання про те, чи дає можливість сукупність зібраних доказів зробити достовірний висновок про наявність або відсутність адміністративного правопорушення, про винуватість або невинуватість особи та про інші обставини, що мають значення для розв’язання справи. Тільки оцінка доказів у їх сукупності дає підстави дійти достовірних, таких, що не викликають сум­ніву, висновків з цих питань.

Оцінка доказів за внутрішнім переконанням означає перш за все не­припустимість некритичного ставлення до окремих доказів, відсутність будь-яких переваг доказів одного виду над іншими або заздалегідь вста­новленої сили певної кількості доказів. Орган або посадова особа під час оцінки доказів підкоряється тільки закону. Крім того, внутрішнє переко­нання — це і результат доведення, оцінки доказів, що виражає перекона­ність відповідно або невідповідне до тих чи інших обставин, важливих для вирішення справи.

Оцінка доказів нерозривно пов’язана із з’ясуванням питання про до­держання вимог закону, що встановлюють порядок збирання доказів (складання протоколу про правопорушення, провадження особистого огляду, огляду речей тощо).

Докази оцінюють також особи, які беруть участь у провадженні у справі (особа, яка притягується до відповідальності, потерпілий та ін.). Це виявляється у їх клопотаннях, поясненнях тощо. Висловлені ними думки допомагають органу або посадовій особі, що розглядають справу, всебічно повно та об’єктивно оцінити докази.

Наступний етап – встановлення даних про особу правопорушника. Такі данні встановлюються шляхом опитування правопорушника, вивчення його документів, а у необхідних випадках – зверненням до органів, що здійснюють облік громадян.

Етап процесуального оформлення результатів розслідування почина­ється з аналізу зафіксованих у перелічених документах усіх обставин у справі та завершується складанням протоколу про адміністративне пра­вопорушення. Саме протокол є процесуальним документом, що фіксує закінчення розслідування. Він складається про кожне правопорушення, крім випадків, прямо передбачених законодавством (ст. 258 КУпАП).

Протокол про адміністративне правопорушення не належить до до­кументів відносно вільної форми, таких як, приміром, пояснення або акт. Закон (ст. 256 КУпАП) встановлює обов’язковий перелік відомостей та атрибу­тів, які мають у ньому міститися. Вони поділяються на три групи.

По-перше, це відомості, що стосуються обставин вчинення адмініст­ративного правопорушення. У протоколі зазначаються місце, дата і суть вчиненої провини. В обов’язковому порядку точно вказується стаття Ко­дексу, що передбачає адміністративну відповідальність за це правопору­шення. У разі вилучення у порушника предметів або документів до про­токолу заноситься відповідний запис.

По-друге, це відомості про особу правопорушника: прізвище, ім’я, по батькові, вік, рід занять, матеріальне становище, місце проживання і роботи, документ, що посвідчує особу (паспорт або інший документ).

По-третє, це відомості, що стосуються форми протоколу. Тут вказу­ються дата і місце його складання, прізвище і посада працівника, який оформив протокол (відсутність відомостей про нього робить його дефектним, оскільки невідомо, чи складений він повноважною на те осо­бою чи ні); прізвище і адреса свідків і потерпілих, якщо вони є.

Протокол скріплюється кількома підписами. Насамперед він мас бу­ти підписаний особою, яка його склала, та правопорушником. За наявності свідків і потерпілого протокол підписують також ці особи.

Особі, яка притягується до відповідальності, необхідно роз’яснити її права та обов’язки, передбачені ст. 268 КУпАП, про що робиться відмітка у протоколі. Вона має право ознайомитися зі змістом протоколу, занести власні пояснення, підписати його або відмовитися від підпису та вказати мотиви відмови, надати пояснення або зауваження щодо змісту протоколу, які до нього додаються. Відмова правопорушника підписати протокол не зупиняє по­дальшого руху справи, але цей факт має бути зафіксований спеціальним записом.

У разі вчинення проступку групою осіб протокол складається на кож­ного порушника окремо. Складання одного протоколу на всіх правопо­рушників не дає змоги конкретизувати звинувачення, що ставиться кож­ному з них, позбавляє можливості прямо у протоколі дати свої пояснен­ня щодо сутності проступку, обмежує право особи на захист у ра­зі притягнення її до адміністративної відповідальності.

Завершальним етапом першої стадії провадження в справах про ад­міністративні правопорушення є направлення протоколу і всіх матеріалів розслідування на розгляд органу (посадовій особі), уповноваженого роз­глядати відповідну категорію справ (ст. 257 КУпАП).