11.Регулятивна функція моралі

Головним завданням моралі є перетворення потенційного буття індивіда як людини на актуальне. Творчо інтеріоризуючи моральні вимоги, орієнтуючись у своїй діяльності й поведінці на абсолютні вселюдські цінності, перетворюючи їх на самовимоги, індивід освоює їх, стає співтворцем, що сприяє становленню його як цілісної, автономної одиниці буття, людини. Досягнення цього пов'язане з багатьма супровідними діями, які лише здаються головними через свою безпосередність. Адже, прагнучи гармонізувати відносини між людьми, суспільство регулює їх різними засобами, зокрема й за допомогою моральних вимог. При цьому індивід з його прагматичними егоїстичними інтересами часто розглядається як така ланка суспільства, що заважає його гармонізації. Проте кінцевою метою функціонування суспільства є формування людини як цілісної, всебічно розвинутої особистості. Цю роль виконує насамперед мораль, яка ґрунтується на принципі, згідно з яким людина є найвищою цінністю. Функціональний аналіз моралі дає змогу розкрити деякі її грані. Серед найважливіших функцій моралі виокремлюють регулятивну, оцінно-імперативну, комунікативну, пізнавальну, виховну, орієнтуючу та ін. Цей поділ умовний, оскільки перелічені функції часто перетинаються. Так, регулятивна функція включає в себе оцінно-імперативну й орієнтуючу, а виховна — мотиваційну й деякі інші. До того ж суто функціональний підхід до вивчення моралі таїть у собі загрозу її недооцінювання: мораль, а водночас і найвищі вселюдські цінності, можуть розглядатися як засіб досягнення локальних цілей — прагматичних, політичних тощо. Регулятивна функція моралі. Цю функцію моралі здебільшого вважають головною, доводячи, що основний зміст моралі становлять відповідні вимоги (норми, правила, приписи). Саме завдяки їм мораль виконує регулятивну роль. Відомо, що в житті суспільства взаємодіють дві протилежні тенденції: упорядкованість, що забезпечує його стабільність, і хаос, який загрожує його існуванню. Щоб усунути цю загрозу, суспільство вдається до різних регулятивних засобів — права, політичних й адміністративних механізмів. Проте силові важелі регулювання життя суспільства не завжди дають бажаний ефект. До того ж при їх використанні часто ігнорують необхідність рахуватися із вселюдськими цінностями і провідну істину моралі, яка проголошує основною цінністю людину. А це негативно впливає й на розвиток суспільства. До специфічних особливостей моральної регуляції поведінки людини належать: — повноцінний вияв у моралі свободи, самостійності особистості. Жоден із засобів регулювання людської поведінки не здатен забезпечити такої їх реалізації; — універсальність, однакова зорієнтованість на кожну людину; — поширеність на всі сфери життя людини; — заснованість на протиставленні належного (ідеального) існуючому; — постановка перед людиною максимальних вимог. Здебільшого вони є нездійсненними, оскільки ідеалу не можна досягти; — опора на громадську думку і внутрішнє переконання особистості, передусім — на її сумління; — пов'язаність переважно з духовними санкціями, насамперед з громадською думкою та особистим самоосудом чи схваленням своєї поведінки. Поведінка людей регулюється й іншими позаінституційними засобами, насамперед звичаями, які історично передують моралі. Звичай — вид суспільної дисципліни, яка історично (і стихійно} склалася і поширилася в суспільстві чи колективі; загальний, звичний стиль дій і вчинків, якого повинні дотримуватися індивіди, групи, суспільство загалом. У людському житті, попри всю його різноманітність і ускладненість, ситуації часто повторюються, що вимагає від людини однотипних вчинків. Загальноприйняті у конкретному суспільстві прийоми і способи праці, форми суспільно-політичної діяльності, шлюбно-сімейного життя, взаємини людей у побуті, релігійні ритуали тощо — усе це утворює звичаї в найширшому розумінні. У вузькому розумінні звичаями вважають дії, які відтворюються масами стихійно. Саме їх часто ототожнюють з мораллю, а ще частіше — з моральністю. Звичаї відрізняються від моралі насамперед неможливістю вибору, оскільки людина змушена діяти так, як це прийнято у конкретній спільноті. На вимогу «Роби так, як мусять робити всі інші люди» людина чинить відповідно до моральних вимог і своїх переконань, насамперед відповідно до свого сумління, тобто здійснює вибір. Якщо мораль різко протиставляє належне сущому, то звичай їх ототожнює: «Роби так, як роблять усі інші». Звичаї відіграють важливу роль у житті суспільства, оскільки вони є наймасовішою формою регуляції людського життя. Адже в буденних ситуаціях людина спілкується, діє згідно з певними, звичними для неї, її спільноти, середовища загалом, традиціями. Лише в неординарних ситуаціях, коли вчинок пов'язаний із необхідністю вибирати, людина не може покладатися на звичне, тобто на звичай, шукаючи адекватних рішень у сфері моралі. У цій ситуації доводиться робити самостійний вибір — вибір моральний. Як і мораль, звичай є необхідним засобом регулювання поведінки людей. Він об'єднує, цементує спільноту, визначає буденні взаємини її індивідів, формуючи та оберігаючи її традиції, а відповідно, і забезпечуючи її стабільність. Мораль або підсилює роль звичаю, якщо для неї такий стан речей виправданий, або діє опонуюче щодо невиправданого, на її погляд, звичаю, намагаючись подолати його. Правда, засудження мораллю конкретного звичаю не завжди виправдане, оскільки й мораль не є абсолютною досконалістю. Оптимально, коли дія, що відповідає звичаю, реалізується згідно з моральним вибором. Тоді вона перестає бути звичаєвою, а стає вчинком, тобто моральним феноменом. Крім позаінституційних, існують інституційні форми регулювання поведінки людей зі своїми специфічними нормами. Основною з них вважають право, норми якого встановлюються і проголошуються від імені держави. Мораль і право мають у собі багато подібного і водночас відмінного, специфічного. Спільними для моралі і права є такі особливості: — належність до форм суспільної свідомості; — функціонування як систем відносно стійких норм, які регулюють поведінку людей і поширюються, принаймні формально, на всіх громадян суспільства; — поширеність на всі сфери людського життя. Відрізняється мораль від права такими ознаками: — моральна свідомість (як і естетична) має особистісний характер, тому моральні вимоги інтеріоризуються індивідом у самовимоги. Правові норми реалізуються як обов'язкова для індивіда воля держави, будучи переважно зовнішніми щодо нього; — правові норми поширюються на всіх членів суспільства (його громадян), а моральні — на всіх людей; — мораль має загальний характер, а правові норми не поширюються на деякі приватні, передусім інтимні аспекти життя особистості; — правові норми мають інституційний статус, а моральні — позаінституційний (народжуються, як правило, стихійно і живуть у суспільній свідомості); — моральні норми є усними, а правові — викладають на письмі (крім звичаєвого права); — правові норми чітко окреслені, впорядковані, систематизовані (кодифіковані), відповідно інтерпретовані, що дає змогу ефективно відстежувати їх виконання. Норми моралі такому впорядкуванню не піддаються. Кожній людині доводиться самостійно інтерпретувати норми моралі, особливо в нетипових життєвих ситуаціях, і завдяки цьому ставати їх співтворцями. Незавершеність і усний характер моральних норм робить їх універсальними, придатними для всіх випадків життя; — реалізація норм права забезпечується за необхідності заходами примусу (адміністративними, кримінальними й економічними санкціями) за допомогою правосуддя, яке здійснюється службовими особами. Вимоги моралі підтримуються силою громадської думки і особистісною переконаністю індивідів. Моральна санкція здійснюється засобами духовного впливу, причому не окремими людьми, наділеними певними особливими повноваженнями, а всією соціальною групою, суспільством чи й людством загалом; — кожний антисуспільний вчинок (проступок) заслуговує на моральний осуд, але не всі вони піддаються кримінальному покаранню. Водночас мораль і право перебувають у тісному взаємозв'язку, що сприяє розвитку їх обох.

12.Поняття моралі, моральна діяльність, моральні відносини та моральна свідомість Етимологічно термін «мораль» походить до латинського слова «mos» (множина «mores»), що позначає «вдача». Інше значення цього слова - закон, правило, розпорядження. У сучасній філософській літературі під мораллю розуміється моральність, особлива форма суспільної свідомості і вид суспільних відносин; один з основних способів регуляції дій людини в суспільстві за допомогою норм. Мораль виникає і розвивається на основі потреби суспільства регулювати поводження людей у різних сферах їхнього життя. Мораль вважається одним із самих доступних способів осмислення людьми складних процесів соціального буття. Корінною проблемою моралі є регулювання взаємин і інтересів особистості і суспільства. Моральні ідеали, принципи і норми виникли з представлень людей про справедливість, гуманність, добро, суспільному благу і т.п. Поводження людей, що відповідало цим представленням з'являлося моральним, протилежне – аморальним. Іншими словами, морально те, що, на думку людей, відповідає інтересам суспільства й індивідів. Те, що приносить найбільшу користь. Природно, що ці представлення мінялися від століття до століття, і, крім того, вони були різні в представників різних шарів і груп. Звідси ж виникає специфічність моралі в представників різних професій. Усе сказане дає підставу говорити, що мораль має історичний, соціально-класовий і професійний характер. Сфера діяльності моралі широка, але проте багатство людських відносин можна звести до відносин:

індивіда і суспільства; індивіда і колективу; колективу і суспільства; колективу і колективу; людину і людину; людини до самої себе.

Таким чином, у рішенні питань моралі правомочно не тільки, колективне, але й індивідуальна свідомість: моральний авторитет кого-небудь залежить від того, наскільки правильно він усвідомлює загальні моральні принципи й ідеали суспільства і відбиту в них історичну необхідність. Об'єктивність підстави саме і дозволяє особистості самостійно, у міру власної свідомості, сприймати і реалізовувати суспільні вимоги, приймати рішення, виробляти для себе правила життя й оцінювати що відбувається. Тут устає проблема співвідношення волі і необхідності. Правильне визначення загальної підстави моралі ще не означає однозначного виведення з нього конкретних моральних норм і чи принципів безпосереднього проходження індивіда «історичної тенденції». моральна діяльність включає не тільки виконання, але і творчість нових норм і принципів, перебування найбільш відповідаючих сучасності ідеалів і шляхів їхнього здійснення. Безцільно шукати точне визначення сутності моралі, це безуспішно намагалися зробити ще в стародавності. Можна лише позначити основний каркас понять, що «складають» цю науку: Моральна діяльність – найважливіший компонент моралі, що виявляється у вчинках. Учинок, чи сукупність учинків, що характеризує поводження особистості, дає представлення про її справжню моральність. Таким чином, тільки діяльність і реалізація моральних принципів і норм дають особистості право на визнання в неї справжньої моральної культури. Вчинок у свою чергу містить три компоненти: Мотив, - морально усвідомлене спонукання зробити чи вчинок же мотивація, - сукупність мотивів, що означає перевагу тих чи інших цінностей у моральному виборі, індивіда здійснюючого вчинок. Результат,– матеріальні чи духовні наслідки вчинку, що мають визначене значення. Оцінка навколишніми, як самого вчинку, так і його результату і мотиву. Оцінка учинку виробляється в співвіднесенні з його соціальною значимістю: його значенням для тієї чи іншої людини, людей, колективу, суспільства і т.д. Моральні відносини – відносини, у которие вступають люди, роблячи вчинки. Моральні відносини являють собою діалектику суб'єктивного (спонукання, інтереси, бажання) і об'єктивного (норми, ідеали, удачі) з який приходиться вважатися, і які мають для індивідів імперативний характер. Вступаючи в моральні відносини, люди покладають на себе визначені моральні зобов'язання і разом з тим покладають на себе моральні права. Моральна свідомість – містить у собі пізнання, знання, вольове спонукання і визначальне вплив на моральну діяльність і моральні відносини. Сюди також відносять: моральна самосвідомість, моральну самооцінку. Моральна свідомість завжди аксиологічно, тому що в кожнім своєму елементі воно укладає оцінку з позиції виробленої системи цінностей і спирається на визначену сукупність моральних норм, зразків, принципів традицій і ідеалів. Моральна свідомість як система оцінок зі знаками чи плюс мінус, відбиває дійсність крізь призму схвалень і осудів, через протилежність добра і зла, відношення і діяльність, наміри - ці категорії в питаннях етики мають першорядне значення. Аристотель, вперше в європейській етиці всебічно розглянув поняття «намір», розумів його саме як підставу чесноти і свідомо протиставляв, відрізняв від волі і представлення («Никомахова етика», книга III, р.4, 5, 6, 7). Намір не має справа з тим, що неможливо здійснити, а спрямовано на те, що у владі людини, воно стосується засобів досягнення мети (не можна сказати: я маю намір бути блаженним) на відміну від волі взагалі, яка може мати справа з неможливим (бажання безсмертя, наприклад), і направляти на те, що поза нашою владою (бажання перемоги тому чи іншому атлету в змаганні), стосується цілей людини. Раціональне зерно думки Аристотеля, відповідно до якої намір стосується засобів, а воля - цілей людської діяльності, полягає в тому, що змістом наміру можуть бути, як правило, мети здійсненні, реальні, узяті в єдності з засобами їхнього досягнення. Намір також не є представлення. Перше завжди практично орієнтовано, виділяє у світі тільки те, що у владі людини, друге простирається на усіх: і на вічне, і на неможливе; перше розрізняється добром і злом, друге - істинністю і хибністю; перше є вказівка до дії, говорить про те, чого домагатися і чого уникати, що робити з предметом; друге аналізує, що таке сам предмет і чим він корисний; перше хвалять, коли воно погодиться с боргом, друге - коли воно істинно; перше стосується того, що відомо, друге того, що нам невідомо. До того ж, завершує свою порівняльну характеристику Аристотель, кращі наміри і кращі представлення зустрічаються не в тих самих людей. Власна істотна ознака наміру Аристотель вбачає в тім, що йому передує попередній вибір, зважування мотивів, під якими він насамперед розуміє різну роль розуму, що спонукує, і задоволень: « Воно є щось, що обирається переважно перед іншими».