Лекція 5 Рисисті породи коней

1. Орловська рисиста порода коней

2. Російська рисиста порода

3. Американська стандартбредна порода (рисаки та інохідці)

4. Французька рисиста порода

Рисисті породи коней були створені наприкінці XVIII — початку XIX ст. Це було пов'язано з потребою міського та міжмісь­кого транспорту і зв'язку у швидких і витривалих запряжних конях.

Перші породи рисаків — норфолькська та йоркширська — були створені в Англії ще в першій половині XVIII ст. Свого часу ці породи мали добрі запряжні якості. Нині норфолькський рисак (хакне) привертає увагу не жвавістю, а оригінальним рухом, під час якого дуже високо піднімає кінцівки. У деяких континентальних країнах Європи були місцеві породи коней з непоганим рисистим алюром. Поліпшені згодом заводськими породами, вони збереглися й донині.

Це ольденбурзька і жекленбурзька (Німеччина), кладрубська (Чехія), ліпіцанська (Югославія), фризька (Нідерланди), фінська та ін. Однак у минулому не проводили іподромних випробувань коней цих порід, тому рисисте конярство в ті часи не набуло широкої популярності. Зазначені та інші породи стали використовувати як робочі. Починаючи з другої половини минулого століття деякі легкозапряжні породи коней — ганноверську, голштинську, мекленбурзьку, ольденбурзьку та ін. — було переспеціалізовано у напівкровних верхових, і вони досить успішно використовуються у змаганнях з класичних видів кінного спорту на найвищому рівні.

Інше майбутнє очікувало скандинавських «холоднокровних» коней, яких тепер розводять у Норвегії, Фінляндії та Швеції, їх випробовують на іподромах, як і рисаків, відбирають кращих за жвавістю, типом та екстер'єром, поліпшують американськими та французькими рисистими жеребцями. Поголів'я їх інтенсивно зростає. Все це дає підстави для визнання у Європі ще одної породи рисаків — скандинавської.

Тепер у світі чотири спеціалізовані рисисті породи коней — орловська, стандартбредна (США), французька та російська. їх представники досягли значної жвавості, оскільки іподромні випробування були і є обов'язковим елементом технології вирощування, а відбір за жвавістю став основною селекційною ознакою.

Зростанню рекордів сприяли не тільки іподромні випробування, а й високий рівень відбору, удосконалення технології вирощування, тренінгу та випробування молодняку, модернізація іподромів, збруї, бігових екіпажів тощо.

Орловський рисак

Це перша заводська російська порода коней. Орловським рисакам належить важлива роль у поліпшенні масового конярства, і у зв'язку із цим вони займають одне з перших місць серед інших порід.

Орловська рисиста порода коней створена методом складного відтворювального схрещування, в основі якого лежало поєднання переваг верхових порід Сходу (арабська, ахалтекінська), чистокровної верхової з перевагами легкозапряжних порід Європи — датської, голландської, мекленбурзької та норкфолькської.

Виведення рисистої породи було спричинено попитом, який виник у середині XVIII ст. на великих, жвавих та витривалих коней, необхідних для швидкого пересування по безмежних просторах Росії.

Робота по формуванню орловської рисистої породи була розпочата в кінці XVIII ст. Офіційно початком створення породи вважається 1776 p., коли в Островський кінний завод О. Г. Орлова (під Москвою) було приведено групу арабських кобил, з якими був і сірий арабський жеребець Сметанка. Російське конярство того часу не відзначалося високим рівнем. Для формування важких кавалерійських (кірасирських) полків коней купляли за кордоном; легку (гусарську) кавалерію сяк-так комплектували місцевими кіньми, а кінноту драгунських підрозділів поповнювали малорослими (134—136 см у холці) селянськими кіньми. У 1778 р. коней із Островського кінного заводу перевели в Хреновський кінний завод під Воронежем, де й була виведена орловська рисиста порода коней.

Відсутність доріг з твердим покриттям, недосконалість транспортних засобів, інтенсифікація вантажних перевезень та зв'язку створювали передумови для використання сильних і витривалих коней, придатних до тривалих переїздів.

Розуміючи гостру потребу Росії в добрих конях, граф О. Г. Орлов-Чесменський (1735—1807 pp.) поставив собі за мету, по-перше, створити універсальну породу верхових коней, які годилися б для кавалерії та вищої школи верхової їзди, по-друге, одержати коня, здатного везти карету жвавою риссю, не збиваючись на галоп.

Спочатку роботи проводились у підмосковному кінному заводі О. Г. Орлова, розміщеному в селі Остров. Завод був комплектований представниками кращих на той час порід — арабської, датської, голландської, мекленбурзької, чистокровної верхової та ін. На жаль, приведений жеребець Сметанка, який володів видатною риссю, загинув, не витримавши суворої російської зими. За один рік заводського використання від Сметанки одержали п'ять нащадків — чотири жеребчики і одну кобилку.

Ведення заводу в умовах Підмосков'я завдавало Орлову значних втрат. Стайневе утримання зніжувало молодняк, не давало змоги вирощувати коней, придатних для круглорічної роботи в умовах Росії.

Після загибелі Сметанки для подальшого розведення використовувались два його сини: сірий Полкан І 1778 р. народження від буланої датської кобили та сірий Фалькерзам від англійської скакової кобили. Перший як поліпшений запряжний кінь був використаний переважно в рисистому напрямі, а другий (англо-араб) — у верховому.

Від Полкана І і сірої голландської кобили народився в 1784 р. сірий Барс І, який і вважається родоначальником орловської рисистої породи коней. Надалі з метою поєднання у нащадків Барса І запряжних форм і нарядності арабських коней до нього підбирали кобил різного походження: арабо-датсько-голландського, арабо-мекленбурзького, виведених з Англії норкфольків та ін. Із синів Барса І основними плідниками породи, вірогідно незадовго після загибелі Сметанки, були Любезний І та Лебедь І.

Для закріплення бажаного типу використовували інбридинг на Барса І та його синів. Крім уже згаданих Любезного І та Лебедя І у родоводах часто зустрічалися й жеребці Похвальний І, Барсік Большой та ін.

Тренування коней велось у бігові риссю і випробування "короткими кінцями" на 200 саженів та на довгу дистанцію в 18—20 верст (при поїздках з підмосковного маєтку, розміщеного в селі Остров, до Москви). У матеріалах для історії російського кіннозаводства В. І. Коптєв повідомляє, що 200 саженів чимало коней пробігало за 30 секунд.

Перші сприяли добору за жвавістю, а другі — за витривалістю. В Хреновському кінному заводі практикувалося раннє парування та зажереблення кобил; заїздку проводили у віці 2—3 років, а не в 4—5, як було прийнято в інших заводах. Годівля та утримання були спрямовані на загартування тварин.

У 1811 р. після смерті О. Г. Орлова керуючим кінним заводом було призначено В. І. Шишкіна — кріпака і прибічника О. Г. Орлова, з кіннозаводською діяльністю якого він був добре знайомий. В. І. Шишкін як учень О. Г. Орлова не став сліпо копіювати методи роботи свого талановитого вчителя. Керуючи заводом до 1831 p., він мав свої правила, свої смаки і уподобання, свої погляди на методи заводської роботи. В. І. Шишкін ввів у кіннозаводство розведення за лініями і віковий підбір; вивів породу за межі заводу, використав повторне прилиття орловським рисакам крові голландських коней. Таким чином, в результаті 50-річної роботи була сформована легко-запряжна порода нарядного екстер'єру, з прекрасним рисистим алюром.

Прогресу жвавості та вдосконаленню орловської рисистої породи коней сприяло введення систематичних випробувань на Московському іподромі у 1834 р. Так, у 1836 р. дистанцію 3200 м у дрожках жеребець Бичок подолав за 5 хв 45 с. Ту ж дистанцію в качалці в 1869 р. Потєшний пройшов за 5 хв; у 1900 р. Пітомець — за 4 хв 46 с; у 1934 р. Улов — за 4 хв 20,6 с і в 1974 р. Піон — за 4 хв 13,5 с.

Із середини XIX ст. коні орловської породи набули широкої популярності не тільки в Росії, а й за кордоном. У 70— 80-ті роки минулого століття близько 4 тис. рисаків щорічно експортувалось до Західної Європи.

З 1900 р. експорт орловських рисаків у країни Європи зменшився через те, що жвавість орловських коней стала істотно поступатися американським рисакам. Тому багато кінно-заводчиків стали займатися схрещуванням орловських рисаків з американською породою для одержання жвавіших коней. У 1910 р. на з'їзді кіннозаводчиків Росії було запропоновано рівну кількість призів однакової вартості як для чистопородних орловців, так і для помісей з орловськими рисаками. Цим заходом орловська порода була захищена від майже поголовного схрещування.

Нині найтиповіші представники орловської рисистої породи відмічаються своєрідною красою форм, однак серед них зустрічаються високоногі коні з недостатньо глибокими грудьми, сирістю суглобів. Трапляються також розкид передніх кінцівок і короткуватість бабок, у сірих коней часто зустрічаються меланосаркома та мокреці.

Коні орловської породи пізньоспілі. Хоча до 4—5-річного віку більшість з них закінчує свій ріст, максимальну жвавість показують лише у віці шести років і старше.

Найбільш поширена масть сіра (52%), гніда (22%), ворона (19%), рідше — руда і бура.

Найбільш розповсюдженими і цінними лініями є: Отбоя, Пілота, Ветерка та Успіха.

Основний метод розведення — чистопородний, хоча з метою поліпшення жвавості, скороспілості та екстер'єру використовували ввідне схрещування з чистокровною верховою, арабською, американською та російською рисистими породами.

В Україні орловських рисаків розводять на Дібрівському, Лозівському, Запорізькому та Лимарівському кінних заводах.

Російський рисак

В історії створення російської рисистої породи коней виділяють три пері­оди.

Перший період — 90-ті роки XIX ст. — 1914 р. Цей період характеризується проведенням великої кількості схрещувань переважно кращих орловських кобил з американськими жеребцями. До 1914 р. в Росію було завезено 156 жеребців та 220 кобил американської рисистої породи. Серед цього поголів'я були різні за якістю коні — від невипробуваних до світових рекордистів. В цей період схрещування мало переважно промисловий характер, але в деяких випадках відбувалося поглинання ознак орловського рисака. Мета створення нової породи не ставилася.

Другий період (1914 - 1927 рр.) — це період проведення схрещування помісей між собою, зворотного схрещування їх з орловськими жеребцями з метою підвищення масивності та поліпшення запряжних форм.

Третій період (1927 - 1949 рр.). На другій Всеросійській нараді з тваринництва (1926 р.) було прийнято рішення про використання наявного фонду помісей для виведення нової породи рисаків. Основним методом стало розведення помісей бажаного типу «в собі». Крім того, в плановому порядку застосовували зворотне схрещування з орловськими жеребцями тих помісних кобил, які відрізнялися від інших вкороченістю тулуба, недостатньою масивністю, витонченим скелетом, наявністю недоліків та вад екстер'єру. Успіху роботи сприяли відновлення (з 1922 р.) випробування рисаків на іподромах, а також поліпшення умов їх годівлі, утримання та ведення племінної роботи. Слід зазначити, що селекційна робота на всіх кінних заводах проводилася за єдиним планом, складеним О. М. Владикіним.

До 1941 р. робота із створення породи була завершена. Нова порода вітчизняних рисаків — російська — затверджена в 1949 р. Якщо орловський рисак періоду 1845 р. був 10-породною поміссю, то російського рисака ство­рено простим відтворним схрещуванням двох спеціалізованих рисистих по­рід — орловської та американської. У ній вдало поєднано великій зріст, ма­сивність і нарядність орловських з високою жвавістю американських риса­ків.

Сучасні російські рисаки мають суху конституцію, пряму спину, добре виповнений мускулатурою поперек, правильної будови кінцівки, міцні сухожилки і зв'язки суглобів, невелику оброслість гриви, хвоста та щіток порівняно з такою в орловських рисаків.

З недоліків екстер'єру трапляється опущений круп, шаблюватість задніх та розкид передніх кінцівок, м'які і прямі бабки. Плодючість їх нижча, ніж в орловських коней. Знач­ною мірою це зумовлено досить інтенсивним прилиттям крові американських рисаків, які за показниками відтворення поступаються іншим спеціалізованим породам. Середні проміри кобил, записаних до 30-го тому Державної книги російських рисаків, становлять: висота в холці — 158 см, коса довжина тулуба — 161, обхват грудей — 181, обхват п'ястка — 19,6 см. У породі пере­важають гніда (до 60 %), ворона (18 %), сіра (14 %), руда та інші масті.

У повоєнні часи якість російських рисаків значно поліпшилася. Цьому сприяли високий рівень селекційної роботи, поліпшення умов годівлі та утримання коней у господарствах і на іподромах, удосконалення технології їх вирощування, тренування та випробування. Відомо, що 1917 р. було лише 11 рисаків класу 2.10. Після становлення вітчизняного рисистого кіннозаводства кількість коней високого класу жвавості щорічно збільшувалася. Так, у 1935 р. було виявлено їх 7 голів, 1940 р. — 17, 1960 р. — 26, 1965 р. — 47, 1980 р. — 178, а на початок 2003 р. — понад 5748. Серед цього поголів'я близько 900 особин віднесено до класу 2.05, а 46 подолали зазначену дистанцію за 2 хв і жвавіше.

Племінна робота з кіньми російської рисистої породи проводилася у напрямі посилення жвавості, скороспілості та плодючості при збереженні визначених типів — масивного запряжного, середнього та спортивного. Збереження великого зросту, міцної конституції, правильного екстер'єру та доброго норову було також обов'язковим, оскільки років 30 — 35 тому їх планували використовувати як поліпшувачів робочого поголів'я. Для цього селекційні програми того часу передбачали ввідне схрещування російських кобил з американськими рисистими жеребцями.

Зважаючи на позитивний результат від схрещування, всі кінні заводи перейшли на поглинання вітчизняного рисака заокеанським. На початок 2002 р. на державних і приватних кінних заводах Росії, України та Білорусі було 106 жеребців-плідників, з них 60 чистопородних американських, 2 російських та один французький, а решта 43 були помісями різних поколінь — від 1/4 до 7/8 за американським рисаком. За цей час значно зміни­лася генеалогічна структура породи. Наведені дані свідчать про те, що порода «російський рисак» як така практично не існує. Цих коней частіше називають «призовими рисаками».

Кращих призових рисаків в Україні розводять на Дібрівському, Лозівському, Запорізькому та Лимарівському кінних заводах. У цих господарствах близько 950 племінних коней, в тому числі 17 жеребців-плідників і 227 кобил. Кращими кінними заводами в Росії є Псковський, Злинський (Орловська обл.), Смоленський, Олександрівський (Курська обл.), Лавінський (Брянська обл.), Уфимський (Башкортостан), а в Білорусі — Гомельський.

Американська стандартбредна порода рисаки та інохідці)

Під цією назвою у США існує порода легкозапряжних коней спортивного призначення. На початку створення цих коней називали американськими рисаками. Згодом від цієї назви відмовилися, оскільки порода включала в себе рисаків та інохідців, реєстрацію яких проводили в одних кіннозаводських товариствах. Сучасну назву порода дістала у 1879 р., коли її було офіційно визнано. Відтоді введено стандартні вимоги до класу жвавості коней, яких записували до племінного реєстру — книги. Так, до 1931 р. дистанцію 1609 м 2 — 2,5-річні рисаки повинні були долати за 2 хв 30 c, а інохідці — за 2 хв 25 с. З удосконаленням системи тренування і випробування вимоги до жвавості ще більше зросли: у 70-х роках XX ст. вони були на рівні 2 хв 15 с, а в 90-х — 2.05. Ці вимоги (стандарти) щодо жвавості молодняку сприяли відбору коней за роботоздатністю і скороспілістю, а також зумовлювали жорстку боротьбу рисаків чи інохідців у кожному заїзді, бо їх біговий клас значною мірою вирівняний. У 12 заїздах інохідців в один день на Мідоулендському іподромі різниця в часі переможців не перевищувала 2 с і коливалася від 1 хв 51,3 є до 1 хв 53,1 с. З 1932 р., крім жвавості, обов'язково враховувалося походження молодняку від батьків, записаних у попередні томи реєстру, тобто була впроваджена закрита книга племінних коней.

Американська стандартбредна порода виведена в період з кінця XVIII до початку другої половини XIX ст. складним відтворним схрещуванням чистокровної верхової, арабської, варварійської та норфолькської порід і канадських інохідців різного походження. Важливу роль у формуванні породи відіграв сірий чистокровний жеребець Месенджер 1780 р. н. За 20 років племінного використання (1788— 1808) від нього одержано великий приплід, більшість коней якого за жвавістю та рисистими ознаками не мала собі рівних. Ця особливість приплоду Месенджера зумовлена тим, що його прадід Семп-сон вирізнявся дуже чітким рисистим ходом, не характерним для чистокро­вних верхових коней. Майже в одні часи з Месенджером використовували темно-гнідого Джустіа Моргана (1789- 1821), який походив від чистокровних англійських та арабських предків, вирізнявся жвавістю, винятковою гармонійністю, красою, манерами та здоров'ям (прожив 32 роки). З європейських рисаків найбільше значення мав норфолькський Бельфаундер 1815 р. н. Він мав чітко виражені рисисті здібності і витривалість: 17 миль (27,4 км) він подолав за 1 год.

Родоначальник американських рисаків та інохідців — знаменитий Гамблетоніан 10-й народився у 1849 р. від випадкового парування дочки Бельфаундера з 28-річним жеребцем Абдалла І, якого власник кинув напризволяще на березі Брукліна через дуже поганий характер. Гамблетоніан мав велику непропорційну голову, коротку шию, був «перебудованим» — висота його у крупі була на 5 см більшою, ніж у холці (157,5 см). Він мав досить сильні і добре обмускулені, але шаблюваті задні кінцівки, вирізнявся добрим норовом і розумом. За 21 рік племінного використання залишив 1321 лоша. Його приплід мав високу жвавість, тому парування кобил з ним коштувало до 500 дол., що в ті часи було надто дорого. Гамблетоніан 10-й інбредований на Месенджера у IV, IV — III рядах родоводу. Практично всі сучасні рисаки та інохідці по прямій чоловічій лінії походять від цього жеребця. Він прожив 27 років.

Коні американської стандартбредної породи не використовуються у сільськогосподарському виробництві ні як користувальні, ні як поліпшувачі інших робочих коней. Це чітко виражена призова порода, яка формувалася під впливом бігового спорту і зростання грошових оборотів тоталізатора, через який розведення стандартбредних коней перетворилося на сферу потужного фінансового бізнесу. Так, на одному іподромі Мідоуленда денний обо­рот тоталізатора у 1998 р. становив 2,5 млн, а найбільший річний — 1 млрд 300 млн дол. (штат Нью Джерсі). Призові суми становили десятки і сотні тисяч до кількох мільйонів доларів. На іподромах випробовуються жеребці, кобили та мерини.

Сучасні коні цієї породи досить великі, з правильним екстер'єром, міцної конституції з добре розвиненими мускулатурою, сухожилками, зв'язками і скелетом. У них широкий, глибокий і довгий корпус, широкі і глибокі груди з округлими ребрами, широкий мускулистий круп. Інохідці відрізняються від рисаків дещо вкороченим корпусом, у них ширші груди, більш вузький і опущений круп. Найціннішими ознаками американських стандартбредних коней є надзвичайно висока жвавість, скороспілість, довговічність (їх використовують 28 — 32 роки) та слухняність (інтелектуальність). Усі світові й державні рекорди встановлено кіньми віком переважно 3 — 4 роки.

Для будь-якої заводської породи сільськогосподарських тварин характерна певна мінливість селекційних ознак. Стосується це й американських рисаків та інохідців. Але думка про те, що вони дуже різняться за калібром (висота, довжина та обхват тулуба) не відповідає дійсності: за останні 35 — 40 років минулого століття зроблено багато для того, щоб і цю ознаку «стандар­тизувати». Середні проміри чистопородних стандартбредних жеребців, які використовуються на кінзаводах СНД, становлять 161 — 163 — 186 — 20,8 см.

Інохідь завжди була притаманна стандартбредним коням, але ставлення спеціалістів і любителів бігового спорту до цього алюру періодично змінювалося. Нині на іподромах США (їх 462) близько 70 % становлять інохідці: вони жвавіші за рисаків, менш стійкі на ходу, особливо в поворотах, але у них більш привабливе положення тулуба у просторі під час руху. Офіційно інохідців випробовують на іподромах США, Канади, Австралії та Нової Зеландії.

Інохідці та рисаки, хоч і є представниками однієї породи, багато чим різняться: їх випробовують на різних алюрах, вони розігрують свої (окремі) традиційні призи, різняться особливостями зборки (запряжки) під час за-їздки, тренування та випробування, а також генеалогічними лініями. Проте між ними є чимало спільного: генеалогічні лінії інохідців створено на основі ліній рисаків; серед коней класу 2.00 і жвавіших — потомків відомих у породі рисистих плідників частка інохідців становить 2 % у Спіді Сомолі і 27 %— у Ноубл Вікторі, а серед приплоду найкращих рисистих жеребців сучасності — Супер Боула і Спіді Крауна — відповідно 5 і 7 %; світовий рекордист іноходець Метт Скутер 1.48,4, 1984 р. н. належить не до лінії знаменитого Ебідейла, а до одної з найпоширеніших серед рисаків лінії Воло-майта.

Однак у породі мало коней з високою жвавістю на обох алюрах. Таких коней у США називають двоалюрними. Найжвавішим і наймолодшим у цьому списку двоалюрних стандартбредних коней є мерин Бандіт Спар 1983 р. н., сума рекордів якого становить 3 хв 54 є. Рекорд К. Евелін для кобил — 3.58,7 не перевершений.

У відтворенні жвавих стандартбредних коней суттєве значення, крім селекції, мають найсучасніша технологія вирощування, тренування та випробування молодняку. Специфіка в тому, що кінні заводи утримують молодняк до 1,5-річного віку, після чого продають його на аукціоні або будь-кому.

Французький рисак

Породу виведено в Нормандії для використання в кавалерії та сільському господарстві. Місцеві коні, відомі ще із середніх віків, відрізнялися зростом, масивністю, грубуватою конституцією, спокійним норовом. Спочатку їх поліпшували арабською, згодом — чистокровною верховою та норфолькською рисистою породами, а також англійськими напівкровними жеребцями.

Після закінчення численних наполеонівських війн Управління кіннозаводства Франції було зацікавлене у відновленні чисельності коней та поліпшенні їх якості. Тому протягом кількох десятиріч першої половини XIX ст. це відомство забезпечувало нормандських кіннозаводчиків племінним матеріалом з Англії. На початку створення породи у схрещуваннях брали участь орловські жеребці Крєстовскій, Полканчік, Кролік, Пєрєц, Козирь і кобили Одеса, Циганка та ін. У другій половині XIX ст. цю багатопородну групу помісних коней називали англо-нормандською напівкровною породою.

Відомий російський історіограф кіннозаводства В. І. Коптев, відвідавши в 1875 р. кінзавод маркіза де Ла Кроа, писав, що англо-нормандці — це універсальні коні, яких, однак, добре використовують риссю під сідлом, у гладких скачках, доланні перешкод, стипль-чезах, кінних запряжках тощо. Через малу територію провінції, невелику відстань між містами і населеними пунктами та помірний клімат вони ефективно використовувалися для зв'язку (передачі розпоряджень, наказів та іншої інформації), поїздок у справах та в гості.

Було три типи англо-нормандських коней, які в XX ст. дали початок трьом самостійним породам Франції: рисисті (перший том студбука видано в 1907 р.), запряжні, або коб, та верхові (виділена в 1958 р.). Хоч розведення англо-нормандських коней з хорошим рисистим алюром не було головною метою поліпшення породи, проте, починаючи з 1836 р., в Шербурі, Руані та інших містах Нормандії біга риссю під сідлом на дистанцію 4 — 6 км стали систематичними. Офіційно змагання рисаків визнане в 1848 р.

Великий вплив на формування породи справили такі жеребці, як напівкровний Янг Ратлер 1811 р. н., норфолькський рисак Феноменон 1845 р. н. та чистокровний Тзе Ар Оф Лін 1853 р. н. Найбільше вплинув на прогрес породи жеребець Фусшія 1.36, 1883 р. н., значення якого аналогічне ролі Барса І у створенні орловської та Гамблетоніана 10 — американської стан-дартбредної порід. У родоводах сучасних чистопородних французьких риса­ків ім'я цього уславленого плідника зустрічається по кілька разів. З появою на іподромах приплоду Фусшія жвавість рисаків зростала більшими темпами. Серед його потомків чимало коней класу 1 хв 30 с, які на 10 — 15 с перевершували діючий стандарт. Коней, які мали чіткий рисистий алюр, запи­сували до студбука тільки за умови, що вони або їх батьки пробігали 1 км за встановлену норму часу або краще. Так, з 1897 р. вимагалося, щоб трирічний рисак 4 — 6 км пробігав риссю під сідлом не тихіше за 1 хв 46 с при масі вершника 60 кг. У 1925 р. ці вимоги зросли до 1 хв 45 с.

Популярність змагань рисистих коней у Франції зростала, збільшувалася і кількість кінних заводів та ферм. На початку XX ст. у державі було 309 зареєстрованих бігових доріжок (найбільше в Європі), французи жили рисистими змаганнями.

Лише на дві породи рисаків — орловську та французьку — є тепер закрита книга племінних коней.

Сучасні французькі рисаки великі (середня висота у холці 165 см), костисті, дещо простуваті, з ознаками грубої конституції. Як наслідок роботи під сідлом, у них добре розвинені холка, м'язи лопатки і плечей, спини й попереку; вони мають більш крутий хід, ніж стандартбредні рисаки, пізньоспілі. У них не завжди чітко виражена породність, для них характерні міцна конституція і витривалість. Переважають масті гніда і руда, рідко трапляється ворона. Близько третини французьких рисаків випробовуються в заїздах під сідлом при масі вершника 65 — 85 кг і більше. Сис­тема випробування рисаків у Франції відрізняється від такої в інших країнах тим, що в ній переважають довгі дистанції — від 2000 до 4200 м і біль­ше. Заїзди розпочинаються з вольтстарта за допомогою резинки чи лазерного променя, практично не буває гітів (повторних заїздів), тобто повторна можливість виграти приз не надається. Вартість призів для рисаків, які випро­бовуються під сідлом і в качалках, однакова. У 1995 — 2000 pp. на іподромах Франції на кожний заїзд припадала найбільша сума призових — понад 10 тис. доларів. Це більше, ніж на іподромах США й Канади.

Система тренінгу ґрунтується на тому, що класний рисак повинен мати дистанційність і здатність до жвавого кидка (збільшення швидкості руху) на будь-якому відрізку бігової доріжки під час загострення боротьби із суперниками. Рисаки стартують без номерів. На відміну від інших іподромів Європи і США, у Франції іподроми мають переважно неправильну форму, нестандартну довжину бігових доріжок (у Венсені — 1920 м), круті спуски і підйоми, повороти без віражів. Фальстартів не буває навіть тоді, коли на старті залишилися коні. Через велику різноманітність дистанцій жвавість рисаків у Франції виражають з розрахунку на 1 км. Дворічний молодняк практично не випробовується.

На початок 2003 р. поголів'я рисистих кобил сягало 17 тис, щороку народжується 11 тис. лошат. Великих кінних заводів з поголів'ям кобил 30 і більше — понад 100, решта маточного поголів'я зосереджена в населення (від З до 10 гол. у середньому на одного власника). При відтворенні використовуються найсучасніші методи контролю стану фолікула, ранньої діагностики жеребності (на 12 — 14-й день), сприяння розвиткові одного з близнят (другий пересаджується іншій кобилі, консервується або видаляється), контролю якості сперми та ін. Щоб уникнути надмірного поширення в породі потомків окремих жеребців, вирішено парувати з одним плідником не більше 150 кобил на рік. З 1973 р. заборонено запис до книги племінних коней потомства від кобил, молодших 6 років.