Доместикаційні зміни коней
Доместикаційними називаються зміни, які виникли у свійських тварин під впливом одомашнення і за якими вони відрізняються від диких предків. Ці зміни виникли (і виникають) під впливом умов годівлі, утримання, догляду, охорони тварин від хижаків та несприятливої дії кліматичних умов. Загалом доместифікація супроводжується морфологічними, фізіологічними та генетичними змінами організму тварин.
Основні особливості доместикації свійських коней полягають у дуже великій мінливості селекційних ознак, значному розвитку деяких з них (жвавість, скороспілість, зріст, масть, жива маса тощо) і диференціації на типи (верхові, легкозапряжні, ваговози, поні) та різноманітні породи.
Свійські коні мають багато загальних рис субарктичного степового походження: вони добре акліматизуються в умовах континентального клімату, легко витримують зимовий холод, спеку, засуху, але не пристосовані до вологого клімату тропіків.
Як і дикі предки, вони рухливі, легко орієнтуються на місцевості, мають добре розвинену нервову систему, збудливі, у них підвищений обмін речовин, про що свідчить здатність пітніти всією поверхню шкіри. У свійських коней збереглися стадність і здатність до значного сезонного «нажирування» та розкопування снігу передніми кінцівками (тебенювання), щоб дістати корм.
Внаслідок діяльності людини (штучний відбір) на земній кулі існує багато порід коней з певними відмінностями за екстер'єром та інтер'єром, продуктивністю, забарвленням волосу, жвавістю тощо. Деякі заводські породи коней, наприклад арабська та володимирський ваговоз, за зовнішніми ознаками різняться між собою більше, ніж казахська та монгольська породи й кінь Пржевальського.
Свійські коні значно відрізняються від своїх диких предків зростом та живою масою. Так, коні-ліліпути Фалабелли мають зріст 37 — 40 см, живу масу 10 - 12 кг, а ваговози — відповідно 170 см і 900 - 1200 кг.
Різноманітні
сть
коней за мастю ще більша.
В Україні існує близько 20, в країнах
СНД— 48, а в деяких країнах Південної
Америки — близько 180 — 200 мастей та
відтінків у коней. Зустрічаються коні
зеленої, блакитної, білої від народження,
жовто-білої (ізабеллової), золотисто-рудої
та інших мастей. За останні 15 — 20 років
дуже популярними стали плямисті особини.
В деяких країнах навіть створюють породи
з оригінальним рідкісним забарвленням
волосу. Так, у Данії й Англії розводять
породну групу чубарих, у США — породні
групи чубарих (аппалузо), рябих (пінто),
солових (паломіно) та білих від народження
коней. Відомі окремі тварини, які мали
гриву і хвіст від 2 до 5 м завдовжки.
Під впливом одомашнення та спеціального використання (у запряжці, під сідлом) у свійських коней помітно краще розвинена холка, яка запобігає прогинанню грудного відділу хребта. Її основу становлять більш подовжені остисті відростки 7-8 грудних хребців, до якої кріпиться мускулатура шиї та вийна зв'язка. Вона забезпечила більш високе положення голови і шиї та зумовила витримування кіньми великих вантажів на спині. Збільшення зросту коней сприяло збільшенню довжини лопатки і передпліччя — одних з основних важелів передньої кінцівки.
Для коней верхового типу характерна велика швидкість руху на галопі, а коні протилежного типу — ваговози практично втратили здатність пересуватися цим алюром.
Рисаки й інохідці на відповідних алюрах досягли надзвичайно великої жвавості, яка неможлива для диких коней.
Коні більшості заводських порід втратили здатність до існування в природних умовах. У них знижені загальна і специфічна резистентність, плодючість, чітко виражена сезонність статевої охоти. Для них характерні розрощення кісток кінцівок та суглобів.
У свійських коней значно частіше трапляються аномалії розвитку новонароджених лошат, зокрема, багатопалість, вкорочені щелепи, відсутність деяких органів та ін.
Крім морфологічних, у свійських коней відбувалися і фізіологічні зміни, які сприяли кращому розвитку корисних ознак, заради яких людина утримує й розводить тварин. Вони стосуються внутрішніх органів (травлення, виділення, дихання, кровообігу, а також чуття, зору, слуху), залоз внутрішньої секреції, молочної залози, нервової системи та ін. Так, молочна продуктивність за лактацію у сучасних свійських кобил сягає 5тис.кг, вони стали поліестричними (приходять в охоту протягом року).
Головний мозок свійських коней за масою на 25-30% менший,ніж у їх диких предків, що зумовлено переважно зменшенням ї проекційних центрів.
У свійських коней сталися істотні зміни в поведінці, нервових реакціях на навколишнє середовище, вимоги людини, в захисних діях. Вони стали довірливими і надійними у спілкуванні (особливо арабські коні), випадки лютої злобності трапляються дуже рідко (зазвичай з вини людини), сприймають і виконують голосові команди обслуговуючого персоналу (дати ногу, рухатися чи зупинитися, виконувати вправи та ін.). Проте сучасні свійські коні певною мірою втратили вікову і соціальну ієрархію та поведінку; Це зумовлено тим, що в табунах заводських порід коней утримуються тварини одної статі (підсисні чи холості кобили або обидві ці групи разом), жеребчики й кобилки різного віку також утримуються окремо, лошат порівняно рано відлучають від матері, жеребці-плідники «не знають» свого приплоду можливе споріднене парування (батько х дочка, мати х син), чого в природних умовах не буває, бо там діє видова, вікова і родинна несприйнятність.
Спадкова реорганізація поведінки диких тварин і перетворення їх з допомогою селекції на свійських і навіть ручних є, мабуть, головним і найважливішим результатом доместикації. Вона привела до зміни функціонального стану нервово-ендокринних механізмів, які визначають гормональний статус і регулюють найголовніші процеси онтогенезу й життєдіяльності тварин. Ці зміни впливають не тільки, наприклад, на відтворний процес, а й на весь індивідуальний розвиток свійських тварин.
Само по собі виникає запитання «Чи вичерпаними є всі можливості удосконалення свійських коней?», «Чи є межа доместикації?»
Властивості, якими визначається цінність сучасних свійських коней порівняно з дикими вихідними формами, досягли значного розвитку, іноді ці досягнення здаються неймовірними. Для прикладу, надій радянської ваговозної кобили Рябіна за IV лактацію становив 6173 л, а латвійської Біше — понад 7007 кг, що в 12—14 разів більше, ніж у диких предків. Вражає динаміка жвавості американських рисаків на одну сухопутну милю (1609 м) — з 2 хв 59 с (1806 р.) до 1 хв 51 с (1996 р.). Змінився і вік установлення ними рекордів — з 12— 14 до 3-4 років. Це просто фантастичне біологічне й особливо економічне досягнення. І це ще не означає, що вже досягнуто меж доместикації.
Отже, в основі розведення та поліпшення свійських коней мають бути максимально об'єктивна оцінка і вдалий відбір за комплексом ознак, добре утримання й повноцінна годівля, які значною мірою нівелюватимуть негативні прояви штучного добору і відкриватимуть у майбутньому широке поле для творчої зоотехнічної діяльності.