36.Ликвид неписемност

лікнеп — навчання грамоти неписьменного населення країни або окремих її територій. Вперше здійснена в СРСР як одна з вирішальних передумов культурної революції соціалістичної. Неписьменність близько Зи населення дореволюційної Росії (див. Грамотність) гальмувала економічний і культурний розвиток Радянської республіки. 26.XII 1919 В. І. Ленін підписав декрет РНК РРФСР, за яким все населення від 8 до 50 років, що не вміє читати й писати, зобов'язане було навчатися грамоти. На Україні постанову про Л. н. прийнято 21.V 1921. Здійснювали Л. н. створені при наркоматах освіти та їхніх місцевих органах надзвичайні комісії по Л. н. Вони організовували пункти і школи лікнепу, забезпечували їх учителями, постачали їм підручники тощо. До Л. н. було залучено партійні, комсомольські, профспілкові, жіночі та ін. орг-ції, із складу яких виділились культармійці. В 1923 створено добровільне т-во "Геть неписьменність". У 20-х рр. широку діяльність розгорнуло добровільне молодіжне т-во "Письменне юнацтво". У 1932 на Україні Л. н. в основному було завершено. Велике значення в боротьбі за грамотність мало запровадження (1930) заг. обов'язкового поч. навчання. В 1936 Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли рішення про повну Л. н. протягом 1936—37. За 1920—40 навчено грамоти бл. 60 млн. чол., у т. ч. на Україні — понад 12 млн. СРСР став країною суцільної письменності. Одночасно з Л. н. проводилась ліквідація малописьменності. В західних, Чернів. і Закарп. обл. УРСР після возз'єднання їх в єдиній Укр. Рад. державі неписьменність населення повністю ліквідовано до 1954. В 1959 грамотність населення у країні становила 98,5%, у 1970— 99,7%. Згідно з Основами законодавства Союзу РСР і союз. республік про нар. освіту (1973) в СРСР повсюдно здійснюється заг. серед. освіта підростаючого покоління, що є однією з найважливіших умов соц.-політ. і екон. розвитку нашого суспільства, підвищення свідомості й культури трудящих. Ліквідовано неписьменність у країнах соціалістичної співдружності. Л. н. в капіталістичних країнах не здійснюється. Певних успіхів у Л. н. добиваються в країнах, що розвиваються. ЮНЕСКО оголосила 8 вересня щорічним "Всесвітнім днем поширення грамотності". Див. також Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменністю. Народна освіта.

37Можернизм

«Звідки ми, хто ми, куди ми йдемо» — так називається одна з символічних картин французького художника нової мистецької хвилі Поля Гогена. Саме ці болючі питання на рубежі XIX та XX ст. гостро постали не тільки в культурі, а й у житті всього суспільства. Свої відповіді на них у культурній сфері запропонував модернізм (франц. moderne — новітній, сучасний). Ця доволі оригінальна художньо-естетична система об´єднувала декілька відносно самостійних ідейно-художніх напрямів та течій — експресіонізм, кубізм, футуризм, конструктивізм, сюрреалізм та ін.

У цей час у культурній сфері чітко окреслилися дві тенденції — збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовираження (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала «нова школа» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи з новітніми європейськими здобутками — символізмом та психоаналізом. Характерним для розвитку українського варіанту модернізму в літературі був значний вплив романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення будь-якої доби.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що виявилося в геометрично чітких лініях споруд, динамічності їх форм. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були К. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість ліній фасаду.

Українська скульптура початку XX ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується плеяда українських скульпторів-модерністів — М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Війтович та ін. їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм. Зірка світового масштабу О. Архипенко збагатив мову пластики XX ст.: він змусив порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Цьому неперевершеному майстрові належать «Ступаюча жінка», «Жінка, яка зачісується» та інші твори. У живописі прихильниками модерністських експериментів були М. Жук, О. Новаківський, В. і Ф. Кричевські та ін.

Український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. Через те що українські землі не мали власної державності, були роз´єднані і перебували в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, тому і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабовиражений, нерозвинутий характер українського модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та глибоку традиційність української культури. Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців.

Отже, своєрідність українського варіанту модернізму полягає і в тім, що він із естетичного феномену перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто виокремлення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення — визначення свого місця і ролі в сучасному світі.

-- Пожвавилися театральна діяльність. За ініціативи Леся Курбаса у Києві було створено Молодий театр, довкола якого об´єдналися обдаровані актори молодшого покоління. Керівництво Української Центральної Ради усвідомлювало необхідність охорони пам´яток старовини і мистецтва. Продовжували існувати старі та відкривалися нові краєзнавчі та історичні музеї, працювали Київське товариство охорони пам´яток старовини і мистецтва, Одеське товариство історії і старожитностей.