49. Українська естрада. В.Івасюк.

Володимир Івасюк… символ української естрадної пісні. Коротким було його життя, але який вагомий внесок зробив митець у культурне надбання! митець, який вписав золоту сторінку у книгу нашої культури, був Володимир Івасюк — автор безсмертної «Червоної рути».

Разом з Василем Стусом, Григорем Тютюнником, Сергієм Параджановим, Іваном Миколайчуком він творив обличчя української культури. У той страшний час, коли масово закривалися українські школи, вилучалися книги, де згадувалося про українську історію, українська мова витіснялася з вузів і наукових установ, зі службових кабінетів, Івасюкову «Червону руту» співали по всій «червоній імперії» — від Балтики до Камчатки.

Фантастична «Рута» приголомшила усіх своєю неординарною суттю, подіяла на уяву, по-справжньому здивувала, її широка популярність викликана передовсім новим образом, новим символом у літературі й пісні. Вона одразу починає обростати романтичними оповіданнями, легендами, її найрізноманітніше інтерпретують. І це не дивно — вона ж сама споконвіку жила у легенді на нашій землі, чекаючи, щоб хтось, молодий і сміливий, відкрив її і дав місце у людській свідомості.

Червона рута у потрактуванні Володимира — це не просто щире велике кохання двох молодих людей. У ній — незбагненна глибина, вища таємниця. Адже вона не стала шлягером, не спалахнула вогником, щоб погаснути. Коли 13 вересня 1970 р. Чернівецька телестудія транслювала з Театральної площі на всю Україну «Червону руту» В. Івасюка, на площі та прилеглих вулицях завмер автомобільний рух. У 1971 р. «Червона рута» була визнана «піснею року». Відтоді минули десятиліття, а цю пісню без перекладу співають у всьому світі.

50.Становлення та розквіт українського кінематографу /О.Довженко, С.Параджанов, І. Миколайчук/ в 60-ті рр. та його занепад. З 1919 р. в Радянській Україні починається тотальне одержавлення кіно. 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О.Довженка) — одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі. Разом з тим, ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами («Укразія» П.Чардиніна; «Сумка дипкур'єра», «Ягідка кохання» Олександра Довженка). У цей час в Україні з'явилися також екранізації класичних творів національної літератури — «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Борислав сміється». Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Цікаво також те, що Довженко, який знаходився у лавах Армії УНР, тепер знімав фільм Арсенал «з іншого боку». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно». Сценарій Олександра Довженка «Україна в огні», який Сталін спочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора — шельмуванню. Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Крім того, у фільмах воєнних років за вказівкою «вождя» пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом. Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка. У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині. Однак реакційна політика т.зв. «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979).

51.Соціалістичний реалізм в українському мистецтві 30-70 рр. Образотворче мистецтво андеґраунду.

постанова ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 поклала кінець плюралізму художніх напрямків. Усі художні об'єднання були розпущені, замість них уведені союзні і республіканські професійні союзи письменників, художників і композиторів. У 1934 соціалістичний реалізм, суть якого визначалося як «правдиве й історично вірне зображення дійсності в її революційному розвитку», був проголошений офіційним стилем радянського мистецтва. Твори передвижників 19 ст. було настійно «рекомендовано» взяти за зразок для наслідування. Багато художників стали жертвами політичних репресій, тому що їхні творчі концепції не вписувалися у вузькі рамки державної ідеології.У музеях значно зменшилися експозиції, присвячені західному мистецтву 20 ст. Щоб здійснювати контроль над навчанням, була відновлена Академія мистецтв. Цензура забезпечувала потрібний напрямок розвитку історії мистецтв і критики. Прикладом офіційно ангажованого мистецтва може служити картина Олександра Герасимова (1881–1963) Сталін і Ворошилов у Кремлі. В літературі під соціалістичним реалізмом розглядали напрямок, який виник як антитеза критичному реалізму, тому іноді визначається словосполученням «стверджуючий реалізм». Термін «соціалістичний реалізм» з'явився в радянському друці в 1932 році і був закріплений у «Статуті Союзу радянських письменників СРСР», прийнятому на Першому з'їзді радянських письменників у 1934 році. Там міститься головна формула цього реалізму: «основний метод радянської художньої літератури і літературної критики, жадає від художника правдивого, історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку». У 1957, під час Міжнародного фестивалю молоді і студентів, і в 1959, на першій американській виставці в Москві, було показано нове, невідоме раніше мистецтво. Як результат більшої творчої волі наступив розквіт неофіційного мистецтва, що існувало паралельно з державним замовленням. Роки перебування у влади Л.І.Брежнєва (1964–1982) були зв'язані з економічним застоєм і продовженням політики державного контролю над мистецтвом. Виставка, улаштована під відкритим небом художниками-нонконформістами в Москві восени 1974, була знесена бульдозерами; після цього деякі найбільші майстри сучасного мистецтва, у т. Андеграунд в образотворчому мистецтві також називають «другою хвилею авангарду». В Україні ця хвиля найвиразніше виявилася у період 60-80-х років ХХ століття. На думку деяких мистецтвознавців, слід розрізняти андерграунд, як найрадикальнішу форму мистецького спротиву тоталітаризмові, яку переслідувала влада, і «неофіційне мистецтво», нонконформізм, як поміркованіші мистецькі стилістики з рисами новаторства.

Поділ андерграунду і «неофіційного мистецтва» багато в чому соціально - статусний; естетично вони дуже близькі. На тлі ідеологічного «парадно-офіційного» мистецтва ними по-різному створювалось позаідеологічне мистецтво, де на першому плані було вирішення творчих, власне художніх завдань.