Глава 2

СОЦІОЛОГІЧНІ ТЕОРІЇ СЕРЕДНЬОГО РІВНЯ

Вивчивши цю главу, ви повинні:

• вміти розкрити структуру системи со­ ціологічного знання і дати характе­ ристику її складових елементів;

• знати, як і коли виникли соціологічні теорії середнього рівня;

• вміти визначити причини розриву між загальносоціологічним та конкретно- соціологічним рівнями соціології або конкретно-соціологічними (емпірични­ ми) дослідженнями;

• вміти показати, як класифікуються соціологічні теорії середнього рівня і дати їм загальну характеристику.

2.1. Структура системи Система соціологічного знання

соціологічного знання ^має складну структурну будову.

З одного боку, це відображення

складності як об'єкта, так і предмета соціології. При найширшому ви­значенні виокремлюють дві предметні зони: мікро- і макрорівень. Предметом мікросоціології є індивіди, мотиви та акти поведінки, той зміст, що його люди вкладають у взаємодію, тобто все те, що, у свою чергу, створює і змінює суспільство. Макросоціологія зосереджує ува­гу на типових прикладах поведінки, що є ключем до розуміння сус­пільства в цілому. Це структури, які включають сім'ю, релігію, політич­ний, економічний устрій суспільства тощо.

З іншого боку, складність структури соціологічного знання зумов­лена особливостями виникнення та розвитку соціології як науки. Адже виникла вона в результаті конкретизації соціальної філософії, спеціалізації та кооперації суспільних наук і розвитку емпіричних со­ціальних досліджень. При цьому два основних напрями — теоретич­ний і емпіричний — продовжували розвиватись незалежно один від одного. Як стверджує російський соціолог Г. Осипов, до кінця XIX ст.

29

теоретичні та емпіричні соціальні дослідження практично не були взаємопов'язані [27, с. 698].

У процесі розвитку соціології теоретичний напрям, що базувався на соціальній філософії і психології, утворився як загальносоціологічний рівень соціологічного знання, або рівень загальносоціологічних тео­рій. На цьому рівні досліджуються проблеми соціально-філософ­ського осмислення найзагальніших питань розвитку і функціонування суспільства загалом та місця в ньому людини, а також гносеологічні проблеми соціології, питання побудови соціальних структур та моделей соціальних спільнот і процесів, здійснюється розробка методів вивчен­ня соціальних процесів і явищ тощо.

Теоретичну соціологію становлять різноманітні концепції, що роз­глядають усю сферу соціального життя суспільства як соціальну сис­тему, соціальні спільноти, соціальні відносини, процеси, інститути, що да­ють їм свої інтерпретації. Соціологічна теорія охоплює на високому рівні абстрагування причинні зв'язки в розвиткові соціальних явищ, описує соціальні взаємозв'язки в загальному вигляді. її специфічними компонентами є такі:

1. система загальних і специфічних законів, що виражають і закріплю­ ють типові, відносно постійні зв'язки в суспільстві, його соціальних інститутах і внутрішніх системах, у структурі соціальних відносин;

2. система постулатів, аксіом та інших тверджень стосовно соціаль­ ного життя суспільства, поведінки людей, способів їх взаємодії;

3. логіка висновків та доказів, що використовується для обґрунту­ вання соціальних прогнозів, тенденцій та закономірностей роз­ витку соціального життя суспільства, його соціальних інститутів і структурних ланок;

4. загальносоціальний і власне соціологічний понятійно-катего­ ріальний апарат;

5. система обґрунтувань і диференційованого підходу до аналізу об'єкта і предмета досліджень (як у фундаментальних, так і в прикладних дослідженнях);

6. система пізнавальних методів, технологій і процедур, що забез­ печують повноту описання, пояснень і передбачень соціальних явищ, процесів та відносин на тому чи іншому рівні соціальної організації суспільства;

7. емпірична база з великою кількістю зафіксованих соціальних фактів, що потребують генералізації та теоретичної інтерпре­ тації.

ЗО

Упорядкована система перевірених висловлювань, тверджень та до­казів дає можливість упевнено будувати моделі соціальних процесів, їх структурологічних схем, виявляти динаміку поведінки людей у тих чи інших сферах життєдіяльності суспільства.

У загальносоціологічній теорії інтегруються також результати соціального досвіду та емпіричних досліджень і цим самим заново ви­світлюються або додатково характеризуються ті чи інші соціальні об'єкти, вивіряється надійність соціальних прогнозів шляхом накладен­ня теоретичних моделей на моделі конкретних соціальних процесів, одержаних емпіричним шляхом, і навпаки.

Слід зазначити, що на загальнотеоретичному рівні здійснюється зв'язок соціології з іншими науками та галузями наукового знання: філософією, історією, політологією, культурологією, економікою, психо­логією, антропологією, педагогікою тощо. Концепції, що розробляють­ся на цьому рівні, відзначаються високим ступенем абстракції. При цьо­му в коло їх вивчення не потрапляють такі конкретні соціальні одиниці, як соціальна група або соціальний процес.

Повертаючись до другого напряму — конкретно-соціологічних (емпіричних) досліджень, зауважимо, що він також пройшов значний шлях у своєму розвиткові. Починаючи з 20-х років XX ст. емпіричні дослідження відіграють дедалі більшу роль у розвитку системи соціо­логічного знання. Удосконалюється техніка соціологічних досліджень, розширюються можливості практичного застосування соціології. У результаті утворився ще один рівень соціологічних знань — емпі­ричний.

Конкретно-соціологічні (емпіричні) дослідження являють собою встановлення і узагальнення соціальних фактів за допомогою прямої або опосередкованої реєстрації здійснених подій, характерних для соціальних явищ, об'єктів і процесів, що вивчаються. Предметом аналізу тут виступають події, вчинки, характеристики поведінки людей, соціальних груп, тобто відображення соціальної реальності у свідо­мості людей.

Шляхом зміни й опису окремих фрагментів реальної дійсності в якомусь чітко визначеному просторово-часовому інтервалі з'являєть­ся можливість одержати обґрунтовані знання — соціальні факти. Такими фактами можуть бути поведінка індивідів або соціальних груп і спільнот; продукти людської діяльності; ціннісні орієнтації, по­треби, інтереси людей; вербальні дії (судження, думки, оцінки). За до­помогою певного набору методів емпіричних досліджень (опитувань,

31

спостережень, вивчення документів, експериментів) на цьому рівні ве­деться збір первинної соціологічної інформації, а саме: численних фактів, відомостей, думок членів соціальних груп, особистісних даних тощо.

Слід звернути увагу й на те, що конкретно-соціологічне (емпіричне) дослідження є не просто збиранням та добиранням якихось со­ціальних фактів, що підтверджують (або спростовують) ті чи інші тео­ретичні побудови й гіпотези. Це спеціальні наукові процедури, які, ви­користовуючи соціологічні методи збирання інформації, дають мож­ливість здійснювати наукову реєстрацію та узагальнення соціальних фактів, які в результаті й становитимуть базу дальших теоретичних до­сліджень, обґрунтованих рекомендацій і прогнозів, правильність яких перевіряється практикою.

За підсумками опрацювання та аналітичного узагальнення форму­ються первинні висновки щодо конкретних явищ соціального життя. Як бачимо, саме в таких конкретних і точних знаннях про окремі со­ціальні факти, явища і процеси має потребу теоретична соціологія для надання теоретичним узагальненням та концепціям справді наукового характеру — достовірних і точних знань.

Отже, не викликає сумніву, що загальносоціологічні теорії та конк­ретно-соціологічні (емпіричні) дослідження мають бути нерозривно пов'язані між собою. Без забезпечення такого зв'язку теоретизування, не підкріплене знанням конкретних фактів реальної соціальної дійс­ності, стає беззмістовним і нежиттєздатним. Водночас емпіричні дослідження, які не спираються на загальнотеоретичні висновки, не по­яснюють природу більшості соціальних явищ і процесів.

2.2. Зміст і типологія Потреба в міцних і плідних зв'язках соціологічних теорій різних рівнів системи соціологічного середнього рівня знання зростала в процесі розвитку

суспільства і наук про нього. Адже

зростали й вимоги до практичного вирішення соціальних проблем у су­часному суспільстві, в тому числі в окремих сферах життєдіяльності лю­дей, в різних соціальних спільнотах та інститутах. Постає нагальна потре­ба в їх теоретичному осмисленні та поясненні, в універсальному теоре­тичному апараті для узагальнення результатів емпіричних досліджень. Але пристосувати існуючий теоретичний апарат для вивчення таких різних за своєю природою соціальних феноменів, як сім'я, держава, девіантна поведінка тощо, загальнотеоретична соціологія не могла.

32

У свою чергу теоретична соціологія відчувала гостру нестачу емпі­ричного соціологічного матеріалу. Незважаючи на те, що кількість емпіричних досліджень різко зросла, їх вузькопрактичний, утилітарний характер не давав змоги зв'язати їх в єдину систему, підняти до рівня теоретичного узагальнення. Розрив між загальнотеоретичною соціо­логією та емпіричними дослідженнями збільшувався і став серйозно гальмувати подальший розвиток соціології, заважати об'єднанню зу­силь обох рівнів системи соціологічного знання. У практичній діяль­ності це призвело до створення, з одного боку, спекулятивних, не об­ґрунтованих на достатньо широкій емпіричній базі даних, теоретичних конструкцій, а з іншого — до появи напрямів отримання соціологічних знань, які заперечували необхідність загальносоціологічних, фун­даментальних теорій (наприклад, емпіризм).

Шлях до вирішення цієї проблеми запропонував американський соціолог Р. Мертон ще в 50-х роках, який полягав у формуванні ще од­ного рівня соціологічного знання — теорій середнього рівня, який би займав проміжне положення між фундаментальними теоріями та емпіричним узагальненням соціологічної інформації. На думку автора цього терміна Р. Мертона, теорії середнього рівня — «це теорії, що містяться в проміжному просторі між окремими, але теж необхідними робочими гіпотезами, які в значній кількості з'являються в процесі по­всякденних досліджень, та систематичними спробами створити єдину теорію, яка пояснюватиме всі спостережувані типи соціальної пове­дінки, соціальних організацій і соціальних змін» (див. [21, с. 40]). На такі теорії покладається узагальнення і структурування емпіричних да­них у межах окремих сфер соціологічного знання, таких, як вивчення політики, конфліктів, сім'ї, освіти та ін. (У вітчизняній соціології теорії середнього рівня називають ще спеціальними соціологічними теоріями або галузевими соціологічними теоріями.)

При цьому загальносоціологічна теорія, концентруючи в собі систе­му перевірених вихідних наукових тверджень, є базою для розвитку соціологічних теорій середнього рівня, які значною мірою збагачують соціологічну науку в цілому і сприяють удосконаленню регулювання соціальних процесів та суспільних відносин на рівні функціонування соціальних інститутів, окремих сфер чи сторін соціального життя су­спільства та його ланок. Соціологічні теорії середнього рівня — це галузі соціологічного знання, які мають своїм предметом дослідження відносно самостійних, специфічних підсистем суспільного цілого і со­ціальних процесів.

33

Кожна соціологічна теорія середнього рівня розглядає ту чи іншу сферу (політика, праця, культура, мораль), окрему соціальну спільноту (сім'ю, колектив, соціальний регіон) або соціальний процес (освіта, вихо­вання) як відносно самостійну систему з її спільними зв'язками, цілеутвірними і фактоутвірними характеристиками, специфічними умовами походження, функціонування й розвитку. Завдання будь-якої соціологіч­ної теорії середнього рівня — вивчення і пояснення соціальної системи (наприклад, таких соціальних інститутів, як наука, культура, мистецтво, право, які є соціальними системами), спільних і особливих характеристик соціаль­но-потенційних механізмів функціонування й розвитку тощо.

Кожна соціологічна теорія середнього рівня має не лише свій предмет дослідження, а й покликана виробляти особливий підхід до вивчення соціальних процесів, специфічних явищ суспільного життя і навіть одних і тих же соціальних процесів та явищ, свою систему по­нять і категорій.

Як показує практика розвитку соціологічної науки, найдоцільнішою є класифікація соціологічних теорій середнього рівня за такими групами:

1. спеціальні соціологічні теорії соціальних спільнот — соціо­ логія особистості, колективу, організації, міста, села, сім'ї, регіо­ нальна, етносоціологія, соціологія молоді й інших вікових груп, демографічна (народонаселення);

2. галузеві соціологічні теорії, що вивчають сфери (галузі) су­ спільного життя і соціальну реалізацію форм суспільної свідо­ мості: соціологія праці, культури, мистецтва, управління, побуту, дозвілля, науки, політики, права, релігії, освіти, виховання, медицини, охорони здоров'я, громадської думки;

3. міжгалузеві (міждисциплінарні або концептуальні) со­ ціологічні теорії, тобто теорії, які розглядають те чи інше яви­ ще як процес у соціологічному просторі, на відміну від інших ас­ пектів. Серед них теорії соціальної революції, соціального роз­ витку, соціальної структури (у західній соціології — теорія соціальної стратифікації), соціальних потреб, соціологічного ана­ лізу; соціологія способу життя, масових комунікацій (спілкуван­ ня) та ін. До цієї групи соціологічних теорій може бути віднесена будь-яка соціологічна концепція про найбільш інтегральні со­ ціальні явища і процеси.

Утім, останнім часом у спеціальній науково-методичній літературі з'явились дворівневі класифікації соціологічних теорій середнього рівня [23, с. 19]:

34

1. Спеціальні соціологічні теорії, які досліджують розвиток та відтворення людиною окремих соціальних спільнот, а також суть і основні характеристики людини соціальної.

2. Галузеві соціологічні теорії, які розкривають механізми жит­ тєдіяльності і функціонування соціальних спільнот у певних сфе­ рах суспільного життя та процеси соціалізації людини.

Такий підхід, на наш погляд, має об'єктивне право на існування, оскільки робить класифікацію соціологічних теорій середнього рівня більш логічною і простою. Справді, немає жодних серйозних підстав, щоб не об'єднати другу і третю групи з попередньої трирівневої кла­сифікації.

Поряд з цим аналіз свідчить, що розвиток соціологічних теорій се­реднього рівня йде шляхом подальшої диференціації і, відповідно, об­ґрунтування необхідності розробки нових теорій, наприклад, соціології шлюбу, соціології народження, соціології кіно, театру, соціології жур­налістики тощо, а також шляхом інтеграції. Адже деякі з них утворю­ють групи, наприклад, соціології праці, соціології управління, соціології фізкультури і спорту, соціології права, соціології масових комунікацій тощо.

Таким чином, з появою соціологічних теорій середнього рівня су­часна система соціологічного знання набула більш упорядкованої трирівневої структури (рис. 1). Слід зазначити, що завдяки соціо­логічним теоріям середнього рівня, які на рівні спеціальних теорій уза-

ЗАГАЛЬНОСОЦЮЛОГІЧНА ТЕОРІЯ

СОЦІОЛОГІЧНІ ТЕОРІЇ СЕРЕДНЬОГО РІВНЯ

Спеціальні

Галузеві

КОНКРЕТНО-СОЦІОЛОГІЧНІ (ЕМПІРИЧНІ) ДОСЛІДЖЕННЯ

Рис. 1. Структурні рівні системи соціологічного знання

35

гальнюють емпіричні соціологічні дані, створюється відповідний теоре-тико-емпіричний масив інформації, придатний для подальшого узагаль­нення на рівні загальносоціологічних теорій. У зворотному напрямі взаємодії соціологічні теорії середнього рівня адаптують результати загальносоціологічних теоретичних досліджень до особливостей тієї чи іншої спеціальної або галузевої соціологічної теорії, що дає змогу використовувати їх як методичну базу для проведення конкретно-соціологічних (емпіричних) досліджень.

1. Система соціологічного знання має складну структурну будову. При найширшому визначенні виокремлюють дві досить самостійні зони: макросоціологію і мікросоціологію, а також два основних напрями: теоретичний (фундаменталь­ний) і емпіричний (прикладний).

2. Завдяки розвитку соціологічних теорій середнього рівня система соціологічного знання на сучасному етапі свого розвитку набула трирівневої структури: 1) загальносоціологічна теорія, або фунда­ ментальний рівень знання; 2) соціологічні теорії середнього рівня, або спеціальні та галузеві соціологічні теорії, які конкретизують положення загальної теорії, здійснюючи перехід від загальних кон­ цептуальних питань до операціональних; 3) конкретно-соціологічні (емпіричні) дослідження, або прикладний рівень знань.

3. Соціологічні теорії середнього рівня обґрунтував американський соціолог Роберт Мертон в 50-х роках. Вони являють собою систе­ му галузей соціологічної науки, які вивчають окремі соціальні спільноти, організації, інститути, процеси та явища або окремі сфе­ ри суспільного життя.

4. Типологію теорій середнього рівня становлять: 1) спеціальні соціо­ логічні теорії, які досліджують розвиток та відтворення людиною окремих спільнот, а також сутність і основні характеристики люди­ ни соціальної; 2) галузеві соціологічні теорії, які розкривають меха­ нізми життєдіяльності і функціонування соціальних спільнот у пев­ них сферах суспільного життя та різноманітні процеси соціалізації людини.

5. Соціологічні теорії середнього рівня, яких налічується близько 250, створили цілу низку суттєвих переваг для подальшого розвитку си­ стеми сучасного соціологічного знання. Серед них головними є такі:

36

1. можливість створення надійної та зручної теоретичної основи для дослідження конкретних сфер людської діяльності й окремих соціальних структур (систем), уникаючи ускладненого і досить аб­ страктного понятійно-категоріального апарату фундаментальних теорій;

2. створення тіснішої взаємодії соціології з реальним життям лю­ дей, яке завжди перебуває в полі зору теорій середнього рівня, що відображають практичні проблеми суспільного життя;

3. більш предметна демонстрація можливостей конкретно-соціо­ логічних (емпіричних) досліджень для керівництва органів влади й управління, науковців і спеціалістів несоціологічних галузей науко­ вого знання.

Список використаної

та рекомендованої літератури

1. Гавриленко І. М. Соціологія: У 2 кн.: Навч. посіб. — К.: Київ. нац. ун-т, 2000.

2. Дюркгейм 3. Социология. Ее предмет, метод, предназначение: Пер. с фр. — М.: Канон, 1995.

3. Лукашевич Н. П., Туленков Н. В. Введение в социологию: Учеб.-метод, посо- бие. — К.: МАУП, 1996.

4. Лукашевич Н. П., Туленков Н. В. Социология: Учеб. пособие. — К.: МАУП, 2002.

5. Мігович І. І. Основи соціології. — Ужгород: Патент, 1996.

6. Мертон Р. Социальная теория и социальная структура. Фрагментьі. — К.: Аб­ рис, 1996.

7. Основи соціології. Ч. II. Галузева соціологія: Курс лекцій / За ред. В. Г. Горо- дяненка. — Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1996.

8. Основи социологии: Курс лекций / Под ред. А. Г. Зфендиева. — М.: Изд-во МГУ, 1994.

9. Попова И. М. Социология. Введение в специальность: Учеб. для студ. вузов. — К.: Тандем, 1997.

10. Руткевич М. Н. Диалектика и социология. — М.: Мьісль, 1980.

11. Система социологического знання: Учеб. пособие / Сост. Г. В. Щекин. — 3-еизд. — К.: МАУП, 1998.

12. Смелзер Н. Социология. — М.: Феникс, 1994.

13. Сорокин П. Система социологии. — Пг., 1920.

14. Социологическая теория сегодня / Под ред. В. Танчера. — К.: НАН Украиньї, 1994.

37

15. Социология на пороге XXI века: новьіе направлення исследований / Под ред. С. И. Григорьева, Ж. Кознен-Хуттера. — М.: Интеллект, 1998.

16. Социология: наука об обществе: Учеб. пособие / Под общ. ред. В. П. Андру- щенко, Н. И. Горлача. — Харьков: Рубикон, 1996.

17. Социология. Основьі общей теории / Под ред. Г. В. Осипова, Л. Н. Москвиче- ва. — М.: Аспект-Пресс, 1996.

18. Социология. Знциклопедия / Сост. А. А. Грицанов и др. — Минск: Книжньїй Дом, 2003.

19. Тернер Дж. Структура социологической теории. — М.: Прогресе, 1985.

20. Тощенко Ж. Т. Социология. — М.: Прометей, 1994.

21. Фролов С. С. Социология. — М.: Логос, 1996.

22. Харчева В. Г. Основьі социологии: Учебник. — М.: Логос, 1997.

23. Черниш Н. Й. Соціологія: Курс лекцій. — Л.: Кольварія, 1996.

24. Шаповал М. Загальна соціологія. — К.: УЦДК, 1996.

25. Швьірев В. С. Теоретическое и змпирическое в научном познании. — М.: Наука, 1978.

26. Щепаньский Я. Злементарньїе понятия социологии. — М.: Прогресе, 1969.

27. Знциклопедический социологический словарь / Под общ. ред. Г. В. Осипова. — М.: ИСПИ РАН, 1995.

28. Якуба О. О. Соціологія: Навч. посіб. для студ. — X.: Константа, 1996.

Частина II

Спеціальні соціологічні теорії

Спеціальні соціологічні теорії являють собою відповідну підсисте­му соціологічного знання та пізнання соціальної реальності, одну з ос­новних структурних ланок соціологічної науки. Вони вивчають со­ціальні закони та закономірності функціонування і розвитку соціаль­них спільнот, тобто те, що безпосередньо становить предмет соціології та пов'язане з категоріями «соціальне», «соціальні відносини», «соціальна сфера» тощо.

Спеціальні соціологічні теорії, на відміну від галузевих, характеризу­ються вищим рівнем абстракції, що дає можливість розглядати один і той же соціальний об'єкт, ту чи іншу соціальну спільноту під відпо­відним кутом зору, а також виділяти в ній той чи інший аспект (рівень, грань) об'єкта, що вивчається. Вони також конкретизують положення загальносоціологічної теорії, здійснюючи перехід від загальних кон­цептуальних понять до операціональних, за допомогою яких можна більш предметно виміряти різноманітні соціальні процеси, відносини тощо.

Спеціальні соціологічні теорії опосередковують зв'язок загальних та галузевих теорій, утворюючи, таким чином, концептуальне ядро со­ціологічного знання. По-перше, у них фактично розроблюються влас­не соціологічні категорії, що утворюють своєрідну матрицю катего­рійно-понятійного апарату соціології. По-друге, як наслідок цього, у спеціальних теоріях формується предмет соціології, що має не менш складну структуру, ніж предмет таких наук, як фізика, біологія, еко­номіка тощо. Нарешті, по-третє, як наслідок двох попередніх пунктів, у спеціальних теоріях відображається специфіка соціологічного знання як особливого типу знання, який неможливо порівняти з жодним іншим науковим знанням.

Тому спеціальні соціологічні теорії пов'язують в одне ціле всі галузі соціологічного знання незалежно від об'єкта, функцій та рівня, а відно­сини між загальними, спеціальними та галузевими теоріями будуються, у свою чергу, за типом зворотного зв'язку. Зупинимося на основних спеціальних соціологічних теоріях докладніше.

39

Глава З

СОЦІОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

Вивчивши цю главу, ви повинні вміти:

• розкрити сутність соціології особисто­ сті, визначити її предмет та об'єкт до­ слідження;

• визначити зміст поняття «особистість» та особливості соціологічного підходу до її вивчення;

• охарактеризувати головні теорії і кон­ цепції особистості та показати відмін­ ність між ними;

• проаналізувати соціологічну структуру особистості і показати роль та взаємо­ дію її основних компонентів;

• охарактеризувати основні історичні типи особистості та їхні характерні риси;

• розкрити сутність механізму взаємодії особистості і суспільства та визначити його складові.

3.1. Особистість: сутність Термін «особистість» має до-

і соціологічні концепції ^сить давнє походження. У Старо-

давній Греції він означав теат-

ральну маску, яку актори використовували під час вистав з метою нада­ти кожному персонажеві того вигляду, якого вимагав його характер. З часом цей термін поширився на самого актора й ту роль, яку він вико­нував. Оскільки маска зображала той чи інший тип із реального життя, поняття «особистість» наблизилося до його сучасного розуміння. Ос­таточно цей термін було переосмислено у римському праві і офіційно зафіксовано як такий, що характеризує окремого індивіда. Відтоді його вживають стосовно окремого громадянина як юридичної і релігійної особи, нащадка своїх предків, наділеного ім'ям і власністю.

40

Термін «особистість» невіддільний від понять «людина», «індивід», «індивідуальність». Людина ж, як свідчить практичний досвід, — знач­но складніша й заплутаніша система, ніж ми її бачимо в численних на­укових теоріях. Цей термін вказує лише на якісну відмінність людей від тварин і нічого не говорить про соціально зумовлені відмінності між самими людьми. Проте у життєдіяльності людини можна виділити біологічну, соціальну й психологічну структури. її вчинки зумовлюють­ся різноманітними матеріальними і духовними мотивами. Вона функ­ціонує на свідомому й підсвідомому рівнях, існує водночас у зовнішньому та внутрішньому світі. Словом «індивід» переважно виз­начають людину як одиничного представника будь-якого цілого (біо­логічного роду чи соціальної спільноти, групи тощо), наприклад, учитель, робітник, менеджер. Причому специфічні особливості реального жит­тя та діяльності конкретної людини до змісту цього поняття не вхо­дять. Багатозначний термін «індивідуальність», навпаки, означає якраз те особливе, специфічне, що відрізняє одну людину від іншої, включаю­чи як природні, так і соціальні, як соматичні, так і психічні, як успадковані, так і набуті в процесі індивідуального розвитку (онтогенезу) власти­вості.

Поняття «особистість» теж багатозначне. З одного боку, воно означає конкретного індивіда як суб'єкта діяльності в єдності його індивідуальних властивостей (одиничне) та соціальних ролей (загаль­не), що виконуються ним у суспільстві. З іншого боку, особистість розуміється як соціальна властивість індивіда, як сукупність інтегро­ваних у ньому соціально важливих властивостей, якостей і рис, що ви­никли в процесі прямої та непрямої (опосередкованої) взаємодії цієї особи з іншими людьми і роблять її, в свою чергу, суб'єктом праці, пізнання та спілкування. Тому саме другий аспект поняття особистості є найважливішим з погляду соціології, яку окрема людина цікавить не сама по собі, а як член певного суспільства, класу, спільноти або групи, що втілює в собі деякі соціально типові риси.

Таким чином, соціологічний підхід до особистості робить акцент саме на її належності до певної соціальної спільноти, яка накладає на людину відбиток, що впливає на її світогляд, ідеали, цінності, установки й норми поведінки, риси характеру, психологію тощо. Відтак ми підійшли до більш предметного визначення поняття особистості.

Особистість — це стійка система соціально значущих властивос­тей, якостей та рис, що характеризують індивіда як продукт суспільно­го розвитку і залучення його до системи соціальних відносин через

41

активну предметну діяльність і спілкування. Особистість формується в процесі соціалізації і є продуктом індивідуального досвіду та соціаль­ної взаємодії*. Таке тлумачення особистості містить у собі:

по-перше, розуміння її у зв'язку з життєдіяльністю людини, її со­ціальною суттю. Тобто людина у процесі свого життя засвоює багат­ство соціального досвіду, розвиває свої потенції і включається в су­спільне життя виходячи з можливостей, що їх надає їй суспільство, а також із власних можливостей та активності;

по-друге, суспільне в людині завжди виявляється через індивідуаль­не. Виходячи з цього можна сказати, що чим глибше і ширше людина засвоює навколишній світ, тим яскравіші її індивідуальні якості. І навпаки, чим багатший, складніший внутрішній світ людини, тим глибше вона виражає сутність суспільних відносин.

Вивченням особистості в усіх її суспільних проявах займається спе­ціальна соціологічна теорія, яка дістала назву «соціологічна теорія особистості». Предмет її розгляду — дослідження особистості як об'єкта і суб'єкта соціальних відносин на рівні взаємозв'язків із со­ціальними спільнотами.

Як об'єкт соціальних відносин особистість характеризується соціологічною теорією за допомогою таких понять:

• соціалізація, тобто процес виникнення особистості, перетворення біологічно заданого матеріалу силами соціальної дійсності;

• соціальна ідентифікація — усвідомлення особистістю своєї на­ лежності до певної спільноти;

• рольова ідентифікація — сприйняття суспільно заданих функ­ цій і групових вимог як таких, що відповідають інтересам і потре­ бам суб'єкта.

Як суб'єкт соціальних відносин особистість розглядається со­ціологічною теорією через систему таких понять:

• самоусвідомлення особистості, тобто усвідомлення власної са­ мобутності в межах соціуму;

• нормативна свідомість і система ціннісних орієнтацій (сприй­ няття і оцінка соціальної діяльності, поведінка за конкретних умов);

• потреби, мотивації, соціальні установки, соціальна пове­ дінка, тобто поняття, які широко використовуються в психології.

Д ив.: Социологический знциклопедический словарь / Ред.-коорд. Г. В. Осипов. — М.: ИНФРА-М-НОРМА, 1998. — С. 161.

42

Слід наголосити, що соціологічний аналіз розвитку індивіда дав відомий соціальний філософ Евальд Ільєнков. У статті «Що ж таке особистість?» він пише: «Оскільки тіло немовляти з перших хвилин включене в сукупність людських відносин, потенційно воно вже осо­бистість. Потенційно, але не актуально, бо інші люди ставляться до нього по-людськи, а воно до них — ні. Людські стосунки, в систему яких тільце немовляти включене, тут ще не набувають взаємного характеру. Вони односторонні, бо дитина ще довгий час лишається об'єктом людських дій, звернутих до неї, але сама ще не виступає як їхній суб'єкт...» Особистість, на думку Ільєнкова, «... з'являється тоді, коли індивід починає самостійно, як суб'єкт, здійснювати зовнішню діяльність за нормами і еталонами, заданими йому іззовні, — тією куль­турою, у лоні якої він прокидається для людського життя, для людсь­кої діяльності».

Поряд із названими соціальними поняттями соціологічна теорія особистості розглядає й властиві їй риси, витоки яких слід шукати у специфіці умов життєдіяльності окремих соціальних спільнот, до яких належать індивіди, тобто класових, соціально-професійних, національ­но-етнічних, соціально-територіальних, статево-вікових тощо.

До основної проблематики, що перебуває в руслі досліджень со­ціологічної теорії особистості, слід віднести:

• формування та розвиток потреб особистості в нерозривному зв'язку з функціонуванням і розвитком соціальних спільнот;

• вивчення закономірностей її взаємозв'язків із суспільством, гру­ пою, колективом;

• вивчення регуляції та саморегуляції її соціальної поведінки.

Соціологічна теорія особистості (або соціологія особистості) скла­дається з численних соціологічних концепцій особистості, які у за­вершеному вигляді сформувалися в другій половині XIX — на початку XX ст. Зауважимо, що у радянській соціологічній науці предметом вив­чення була лише марксистська соціологічна концепція. А праці таких відомих класиків соціологічної думки, як Т. Парсонс, Р. Лінтон, П. Сорокін, Е. Фромм та інших, були недоступні не лише широкому загалу, а й більшості вітчизняних учених-соціологів. Тому, на наш по­гляд, доцільно по черзі розглянути основні соціологічні концепції осо­бистості.

Марксистська теорія особистості. Основними принципами цієї теорії є встановлення залежності особистості від об'єктивних суспільно-економічних, соціально-культурних та предметно-діяльнісних

43

особливостей її соціалізації, внаслідок чого найважливішого значення набуває соціальна типологія особистості, тобто виявлення її суттєвих рис, зумовлених способом її життєдіяльності.

Природа особистості у цій теорії розглядається як складний комп­лекс взаємозв'язку соціального, психологічного і біологічного. На від­міну від інших, ця концепція визначає в особистості не фізичну природу, а її соціальні якості. Тому, виходячи з цієї теорії, сутність особистості ста­новить сукупність усіх суспільних відносин, а кожна людина — це про­дукт суспільства, своєї епохи, носій виробничих, класових, сімейних, національних, політичних, релігійних та інших суспільних відносин. При цьому вважається, що соціальні якості, як основоположні, не вичерпують особистість людини. В її формуванні важливу роль відіграють біологічні та інші якості. Таким чином, згідно з марксистською теорією індивід є продуктом суспільства, тобто спільної діяльності людей. З'являючись на світ, людина не має свідомості, природжених ідей. Вони виникають як відображення людиною нових суспільних відносин, відповідного стану матеріальної і духовної культур, що склалися історично.

Отже, соціальна типологія особистості є породженням та відобра­женням соціальної структури суспільства. Більше того, властивості і риси особистості зумовлюються історичним типом суспільства (фео­дальним, капіталістичним, соціалістичним), її належністю до відповід­ного суспільного класу (робітники, селяни тощо), а також особливостя­ми національного характеру, специфікою умов та змістом праці. Йдеть­ся тут про виділення так званих соціальних типів особистості, які співвідносяться з особливостями культури, з природою суспільно-економічних формацій.

Поряд із марксистською, однією з перших соціологічних і соціаль­но-психологічних концепцій особистості, що виходили не з внутрішніх характеристик людини, а з визнання вирішального значення взаємодії індивідів, була теорія «дзеркального «я», розроблена американ­ським соціологом Ч. Кулі (1864—1929) і систематизована Дж. Мі-дом (1863—1931). На думку Кулі, «дзеркальне «я» — це відчуття осо­бистої визначеності, що формується у людини в результаті спілкуван­ня з іншими людьми. Воно синтезує в собі «уявлення інших людей про мене»; «уявлення про те, як інший оцінює мій образ»; «відчуття влас­ного «Я». Для цієї теорії характерна надмірна абсолютизація міжосо-бистісного спілкування у малих групах, відірваність особистостей від предметної діяльності і взаємовідносин із соціальною системою, до якої належить мала група.

44

Ряд соціологічних конструкцій особистості об'єднується навколо теорії ролей. Серед тих, хто так чи інакше причетний до розробки цієї теорії, відомі західні соціологи Р. Лінтон, Я. Морено, Дж. Мід, 3. Фрейд, Т. Парсонс. Особистість трактується цією теорією як «функ­ція від тієї сукупності ролей, які виконує індивід у суспільстві». Отже, в процесі соціалізації особистість засвоює різні аспекти поведінки (ролі) людей у суспільстві і, таким чином, стає особистістю.

Досить поширеною є думка про те, що особистість — результат засвоєння людиною правил життя і поведінки в суспільстві. її най­послідовніше викладено в необіхевіористській концепції, що роз­глядає особистість як просту сукупність соціально прийнятних відпо­відей на сукупність соціальних стимулів.

У теоріях соціальної установки особистість розглядається як результат соціальних установок. Засвоюючи їх, людина виробляє в собі установку на те, щоб бути особистістю. У зарубіжній соціології термін «соціальна установка» вперше був ужитий американським соціологом Вільямом Томасом (1863—1947) і польським філософом та соціологом Флоріаном Знанецьким (1882—1953) у спільній праці «Польський селя­нин у Європі і Америці». Під соціальною установкою вони розуміли психологічне переживання індивідом цінності, значення, змісту соціаль­ного об'єкта, стан свідомості індивіда стосовно певної цінності. Зап­роваджено цей термін до наукового обігу для аналізу зв'язків між індивідом і соціальною організацією. У сучасній західній соціології те­орію соціальної установки широко використовують у прикладних дос­лідженнях, особливо при вивченні суспільної свідомості й політичної поведінки виборців під час виборчих кампаній.

Ряд сучасних поглядів на особистість об'єднано під назвою «кон­цепції соціального характеру». Сформувалися ці концепції в ос­новному в ході полеміки з натуралістичними тлумаченнями характеру людини, запропонованими австрійським психологом і соціальним мис­лителем Зигмундом Фрейдом (1856—1939). Фрейд вважав, що пове­дінка людини є наслідком її природних сексуальних потягів. Поле­мізуючи з ним, Еріх Фромм показав, що основний підхід до вивчення людської особистості повинен ґрунтуватися на розумінні ставлення людини до світу, інших людей, природи і до самої себе. У сучасній західній соціології аналіз різних типів соціального характеру посідає значне місце, що втілюється у дослідженнях з етнопсихології, соціології етнічних і расових відносин, у соціології засобів масової комунікації і громадської думки.

45

Значне місце серед соціологічних концепцій особистості належить теорії референтної групи. Термін «референтна група» ввів до на­укового обігу американський соціопсихолог Г. Хаймен. Під референт­ною групою він розуміє соціальну групу, на яку індивід орієнтує свою поведінку (від сім'ї до цілого класу). Референтні групи поділяють на два типи: «компаративна», тобто група, що являє собою стандарт, за яким індивід оцінює себе й інших; «нормативна», тобто реальний або уявний колектив, з яким індивід співвідносить свою поведінку й май­бутнє.

Завершити спробу далеко не повного викладу соціологічних кон­цепцій особистості доцільно розглядом теорії інтегрального син­тезу, над якою плідно працював російсько-американський соціолог П. Сорокін (1889—1968), найвидатніша постать на соціологічному небосхилі нашого століття. Дослідивши вплив соціальних потрясінь на поведінку особистості, П. Сорокін висунув «принцип поляризації», згідно з яким тенденція до моральної індиферентності і рутинної по­ведінки посилюється у періоди загострення соціальних криз, коли біль­шість людей зайнята пошуками гедоністичного задоволення потреб, тим часом як меншість орієнтована на альтруїстичну, релігійну та подібну їм активність. Коли ж соціальне потрясіння минає, поведінка повертається у нормальне русло. Щоб зрозуміти суть даної соціальної концепції П. Сорокіна, досить ознайомитися з його всесвітньо відомою працею «Соціологія революції». Визначивши загальні для всіх революцій закономірності, на перше місце він ставить «зміну у поведінці людей, їхній психології, ідеології, віруваннях і цінностях».

Думка П. Сорокіна про те, що революції не соціалізують, а біоло-гізують людей, перевірена соціальною практикою. Актуальна вона і в наш час, коли відбувається соціальна революція і ми є свідками того розпачу, тієї соціальної апатії, що їх мав на увазі вчений. Якщо говорити про Україну, то у нас відбувається безкровна «мала революція» (термін П. Сорокіна). Головне для нас — не забувати трагічного досвіду мину­лого. «Реформи, — писав П. Сорокін, — повинні проводитися у життя правовими конституційними засобами» і ні в якому разі «не повинні зне­важати людську природу і суперечити її базовим інстинктам». Сподіває­мось, так і буде в Україні — через усі труднощі й негаразди перехідного періоду особистість пройде з мінімальними втратами.

Розглянувши різноманітні соціологічні концепції особистості, мож­на зробити висновок, що діалектика розвитку поглядів на особистість іде шляхом від подолання спрощених схем до системного розуміння.

46

А це, у свою чергу, зумовлює потребу ретельного вивчення вже ві­домих і розробку новітніх соціологічних концепцій особистості.

3.2. Соціологічна У сучасній соціології окреслились

структура особистості два підходи до аналізу соціоло- гічної структури особистості — нор­ мативний і функціональний.

Суть нормативного підходу полягає в тому, що він допомагає від­найти ті найсуттєвіші ознаки, яким особистість має відповідати в ідеалі. Серед нормативних елементів особистості такими є світогляд, духовне багатство, висока мораль. Слід зауважити, що такий прогностичний підхід до особистості мало сприяє вирішенню конкретних науково-практичних завдань. За цієї умови більш конструктивним є функціональний підхід до визначення соціологічної структури особистості.

Функціональний підхід, на відміну від нормативного, допомагає вия­вити ті якості або властивості, якими людина наділена як реальний суб'єкт життєдіяльності. Виходячи з цього підходу, у соціологічній структурі особистості можна виділити три основних елементи: 1) соціальний статус; 2) соціальну роль; 3) спрямованість особистості. Доцільно розглянути кожен з цих елементів окремо.

Соціальний статус визначається у соціології як становище інди­віда або соціальної групи стосовно інших індивідів, груп, яке пізнаєть­ся за соціально значущими для даної системи ознаками. У найзагаль-нішому розумінні соціальний статус особистості в суспільстві пов'я­зують, як правило, з віком, статтю, походженням, професією, сімейним станом. За своєю природою люди (окремі особистості, групи) не впо­рядковані. Але в суспільній свідомості вони завжди порівнюються за своїми статусними ознаками, розміщуються в ієрархічному порядку. Виходячи з цього розрізняють такі види статусу: 1) «природжений» (соціальне походження, стать, національність, раса); 2) «надбаний» (ос­віта, кваліфікація). Крім того, соціальний статус може бути офіційним або неофіційним. Офіційний має під собою, як правило, офіційну осно­ву — реальний внесок індивіда у розвиток суспільства (праця інженера, вчителя). Втім, як свідчить досвід, часто неофіційний статус оцінюється певними категоріями людей вище, ніж офіційний (статус директора га­строному, приймальника склопосуду тощо). Слід також відрізняти соціальний статус від статусу особистого, тобто становища, що його займає індивід як людська істота у первинній групі (сім'ї, колі друзів, серед колег).

47

У марксистській соціології першоосновою визначення соціально­го статусу є класовий поділ суспільства, розбіжності всередині самих класів. Дослідження, які проводилися радянськими соціологами, у тому числі й українськими, свідчать, що в умовах радянського су­спільства вирішальну роль для визначення соціального статусу відігра­вали професія, освіта, заробітна плата, територіальні та вікові відмін­ності.

У західній соціології дослідження соціального статусу значною мі­рою спираються на концепцію соціальної стратифікації німець­кого соціолога Макса Вебера (1864—1920), згідно з якою статусні гру­пи є найважливішими елементами соціальної структури. Такі групи ха­рактеризуються специфічним стилем життя, певним типом освіти й занять, сприйняттям певних цінностей і вірувань, додержанням правил поведінки і звичаїв. На думку пізніших прихильників функціоналіст-ської методології (Т. Парсонс, П. Сорокін, В. Варбер, К. Девіс, У. Мур), стратифікаційна система суспільства — об'єктивна потреба будь-якої розвиненої держави. «Суспільства без розшарування, з реальною рів­ністю їхніх членів, — за словами П. Сорокіна, — міф, який так ніколи й не став реальністю за всю історію людства». У своїй концепції П. Сорокін як критерій соціальної стратифікації бере три основні форми: економічну, політичну і професійну.

Т. Парсонс у теорії соціальної дії спробував розробити універ­сальні критерії соціальної стратифікації, а саме:

1. «якість» (позиція, відповідальність, компетентність особистості);

2. «виконання» (оцінка діяльності індивідів порівняно з діяльністю інших людей);

3. «володіння» (майстерністю, талантом, матеріальними, культурни­ ми ресурсами).

У сучасних концепціях соціальної мобільності (термін запро­вадив у соціологію П. Сорокін) часто використовують семикласову вертикальну стратифікацію: 1) вищий клас професіоналів, адміністрато­рів; 2) технічні спеціалісти середнього рівня; 3) комерційний клас; 4) дрібна буржуазія; 5) техніки й робітники, які здійснюють керівні функції; 6) кваліфіковані робітники; 7) некваліфіковані робітники.

Цікаві розробки, пов'язані із соціальним статусом особистості, з'яв­ляються останнім часом і в Україні. Так, учені Інституту соціології НАН України Ю. Канигін і Ю. Яковенко пов'язують проблему соціального статусу особистості з потребою формування інтелектуальної еліти. Соціальний статус особистості, стверджують вони, вже давно переріс

48

свої стихійні прояви і формується цілеспрямовано, з урахуванням ін­дивідуальних якостей особистості. Наприклад, у США щорічно витра­чається 56 млн доларів на реалізацію програм для обдарованих дітей; у Японії, Франції, США діють «супердитсадки», де проводиться селек­тивна робота з виявлення найбільш обдарованих дітей. При праце­влаштуванні менеджера на американське підприємство у нього беруть інтерв'ю протягом дня; для продавців існують тести, що складаються з 80—90 запитань. На Заході також існують спеціально розроблені тех­нічні й соціальні механізми «захисту системи від дурня». Під дурнем тут розуміють не просто нерозумну людину, а, найімовірніше, некомпе­тентного спеціаліста, людину не на своєму місці.

Слід зазначити, що концепція єдиної політехнічної школи, що діє сьо­годні в Україні, явно застаріла. Вона пов'язана з уніфікацією особистос­тей, у той час, коли потрібен селективний добір. Торкаючись проблеми соціального статусу науковця, українські вчені попереджають, зокрема, про соціальну небезпечність «учених дурнів», «войовничої сірості». Про­тистояти цій біді справжня особистість не в змозі. Звідси вихід — треба створювати соціальний інтелект, розумне суспільство.

Соціальна роль. Виходячи із соціального статусу людина як член суспільства виконує ту чи іншу роль. Соціальна роль визначається в соціології як нормативний зразок поведінки індивіда, що займає пев­ну соціальну позицію (у суспільстві, групі, організації) і виконує відповідні їй функції.

Виконуючи ті чи інші соціальні ролі в суспільстві, одні з них індивід має можливість вибирати вільно (роль матері, батька), інші йому дано незалежно від його волі й бажання (роль жінки, чоловіка, національ­ність, раса). Із соціальною роллю, як правило, пов'язують певні права та обов'язки індивіда, ступінь реалізації яких залежить не тільки від змісту рольових вимог, а й від можливостей і якостей його самого. Між різноманітними соціальними ролями, що їх виконує індивід, можуть ви­никати внутрішні або міжрольові конфлікти. Наприклад, індивід може бути добрим сім'янином, але поганим спеціалістом, обдарованим ученим, але посереднім лектором.

Для вивчення сукупності соціальних ролей, які виконує в суспільстві особистість, використовують два основних поняття: 1) спосіб життя як відображення соціального в індивідуальному; 2) стиль життя як відоб­раження індивідуального в соціальному. Рольова інтерпретація осо­бистості — корисний інструмент пізнання і формування її соціальних якостей. Освоєння соціальної ролі, вирішення міжрольових і внутрішніх

49

конфліктів зумовлюють появу стійкого конкретного індивіда, який може протистояти традиційним рольовим впливам. Свідченням цього є різноманітні прояви девіантної поведінки (відхилення від норми), яка, за словами українського соціолога В. Тарасенка, не завжди може бути оцінена однозначно негативно й іноді вказує «на потребу в зміні «не­працюючих» норм, оновлення застарілих цінностей».

Отже, два перших елементи соціологічної структури особистості в сукупності становлять її базис. Третій структурний елемент наблизить нас до суб'єктивних характеристик особистості.

Спрямованість особистості. У загальному вигляді спрямованість особистості розкриває її ставлення до навколишньої дійсності і самої себе. Український соціолог В. Хмелько виділяє три аспекти соціальної спрямованості особистості:

• ідейно-політична, яка містить у собі різні сторони суб'єктивного ставлення людини до певних ідеологій, класів, націй, держав, пра­ вових систем, мікросоціальних груп, спільнот і політичних орга­ нізацій;

• соціально-культурна, тобто ставлення до праці, інших видів непо- літичної діяльності, їхніх безпосередніх умов, сім'ї, до інших ма- лочисленних соціальних груп;

• моральна, що включає моральні орієнтації, які відображають суб'єктивне, особистісне ставлення людини до інших людей і са­ мої себе.

У своїх безпосередніх проявах спрямованість особистості виступає щодо інших людей як сукупність особистих якостей індивіда, які ха­рактеризують його потреби, інтереси, прагнення, ідеали, переконання, цінності тощо.

Таким чином, соціологічна структура особистості є сукупністю стій­ких зв'язків між елементами у процесі становлення, діяльності і спілку­вання людини як суспільної істоти. Саме тому її аналіз є першоосно­вою соціологічного дослідження особистості. Здійснивши його, ми маємо всі підстави для того, щоб перейти до розгляду питання про взаємодію і взаємовплив особистості й суспільства.

3.3. Шляхи взаємодії Дослідження основних механізмів

особистості і суспільства взаємодії особистості і суспіль­ства — одне з найскладніших

завдань соціологічної науки. Основною проблемою, навколо якої розгортаються дискусії з часів виникнення соціології, є проблема істо-

50

ричного протистояння особистості і суспільства. У ході протистояння визначилися дві групи механізмів, протилежних за змістом і водночас близьких за взаємозалежністю і взаємопотребою. Що ж це за меха­нізми?

До першої групи варто віднести механізми соціалізації особисто­сті (соціальна адаптація, індивідуалізація, соціальний контроль).

Другу групу утворюють механізми саморозвитку, зміни соціальної системи (індивідуальна цілеспрямованість, міжособистісне спілкування, різноманітні способи зв'язку індивідів із суспільством).

Логіку розвитку зазначених механізмів диктує історичний підхід, аналіз їх практичного втілення на різних етапах історичного розвитку. Скористаємося для цього власним історичним досвідом періоду соціального експерименту, що випав на долю шостої частини суходо­лу й усіх народів, які на ній живуть у XX ст.

На думку українського соціолога Є. Головахи, соціально-історична типологія особистості впродовж цього періоду представлена трьома головними типами:

1. особистістю, «розчиненою» у суспільстві;

2. особистістю, відчуженою від суспільства;

3. «перехідним» типом особистості.

Що ж являє собою перший тип, або особистість, «розчинена» у суспільстві? Цей тип глибоко проаналізовано у працях західних со­ціологів. У їхніх різноманітних концепціях він має різні назви: «авто­ритарна особа» (Е. Фромм, М. Геркхмайєр, Г. Адорно); «одномірна людина» (Г. Маркузе); «іззовні орієнтована особа» (Д. Рісмен); «лю-дина-маса» (X. Ортега-і-Гасет) та ін. Усі ці назви так чи інакше об'єд­нуються навколо поняття «соціальний конформізм».

Характеризуючи перший тип особистості, деякі вчені виходять з йо­го класової суті. Таке трактування, на наш погляд, дещо обмежене. Швидше це психологічний тип, для якого характерні духовна обме­женість та інстинктивний потяг до стадності. Саме таким, розчиненим у масі, він постає у відомій праці «Повстання мас» (1929) іспанського філософа і соціолога X. Ортеги-і-Гасета (1883—1955). «Спільна якість натовпу, — пише він, — це маса, інакше кажучи, баласт, який тягне суспільство донизу».

Другий тип — особистість, відчужена від суспільства, — ви­ник у період, який згодом дістав назву застою. Саме у цей період від­бувався процес відокремлення особистості від держави, приватизації інтересів та відчуження їх від інтересів тоталітарної системи. Це був

51

період роздвоєння особистості, коли, скажімо, людина вступала до КПРС, не вірячи у проголошувані нею ідеали. У такого типу особистості існує дві системи цінностей — для зовнішнього вжитку і для внут­рішнього. Отже, зазначений тип можна охарактеризувати як осо­бистість з глибоким внутрішнім протистоянням стосовно суспільства, відчуженням від нього.

І нарешті, останній, третій, або «перехідний» тип особистості, характерний для сьогодення. Йому притаманна виразна амбівалент­ність ставлення до перспективи подальшого демократичного перетво­рення суспільства (амбівалентність у цьому випадку — полярне став­лення щодо того самого суб'єкта). Особистості цього періоду, за пле­чима якої руйнівний для будь-якої свідомості тоталітарний досвід, властиві такі риси: недовіра до будь-якої влади; потяг до релігії і міс­тики; роздвоєння свідомості; відмова від політичного життя в усіх його проявах, окрім стихійного протесту; суперечливе поєднання де­мократичної і тоталітарної свідомості; недостатнє розуміння основних принципів демократії; паралельна орієнтація на взаємовиключні цінності.

Таким чином, проаналізувавши взаємодію суспільства і особистості на різних етапах історичного розвитку, ми можемо сформулювати ос­новні завдання особистості і суспільства для досягнення між ними не­обхідної гармонії. На наш погляд, до таких завдань слід віднести:

1. Подолання будь-яких залишків несвободи (як зовні, так і всередині). Лише з вільною від нашарувань тоталітарного минулого свідомістю особистість зможе по-справжньому визначитись у своєму ставленні до суспільства.

2. Розвиток освіти, компетентність на всіх рівнях. Чи не найважливішим у вирішенні цього завдання є створення системи ін­ телектуалізму, яка б сприяла перетворенню знань на соціальну і, особ­ ливо, виробничу силу.

3. Пріоритет духовного начала над матеріальним. Над­ мірне захоплення матеріальним — одна з найхарактерніших рис нашо­ го нинішнього буття. І вважати її виправданою труднощами перехід­ ного періоду можна лише до певної міри. Ще у повоєнні роки, в період проголошення на Заході «суспільства загального благоден­ ства», Е. Фромм дійшов висновку: багатство не приносить радості, а гонитва за насолодою робить людину нещасною і самотньою.

4. Формування громадської думки. Здогад, який далеко ви­ передив свій час, щодо залежності особистості, вченого, громадянина

52

від громадської думки ще на початку століття висловив відомий економіст і соціолог М. Туган-Барановський. Соціологи і політологи сьогодення також глибоко переконані: доки не запрацює по-справж­ньому громадська думка, говорити про гармонізацію суспільно-особи-стісних відносин передчасно.

5. Розвиток громадської самодіяльності, суверенітет особистості. Подолати статичність у свідомості, бути господарем на своїй землі, досягти справжньої гармонії особистості у стосунках із суспільством людина зможе лише тоді, коли стане вільною економічно. Економічна ж свобода досягається лише через розвиток громадської самодіяльності, через самоврядування. М. Драгоманов ще у минулому столітті висловив думку щодо вирішального значення місцевого само­врядування як природного фактора політичної свободи для звіль­нення особистості й розвитку суспільних сил.

Отже, соціологія особистості вивчає реально функціонуючі соціаль­ні механізми взаємовпливу і взаємозалежності особистості і суспільст­ва, допомагає виявити нові суспільні процеси, створює соціальні тех­нології, що сприяють поєднанню об'єктивних і суб'єктивних, спільних та індивідуальних факторів розвитку особистості. Однак не слід забува­ти, що соціологія може лише впливати, а не підміняти собою соціальну політику, основна мета якої — практична узгодженість і координація дій членів суспільства з урахуванням їхніх потреб та інтересів. Зна­чення такого впливу соціології на соціальну політику і соціальну прак­тику з кожним днем зростає. Світовий досвід свідчить: там, де на сер­йозний рівень поставлено соціологічні дослідження особистості, вдається уникнути серйозних проблем, на які багате сьогодення в Україні.

1. Соціологія особистості — спеціальна соціоло­ гічна теорія, що досліджує широке коло питань ?<іцг>і.іс взаємозв'язку особистості з суспільством, со-

ціальними спільнотами і групами. Вона також вивчає проблеми міжособистісних відносин людей у процесі їх соціалізації, закономірності й тенденції засвоєн­ня різноманітних форм людської діяльності, спілкування тощо. 2. Предметом соціології особистості є дослідження особистості як об'єкта і суб'єкта соціальних відносин та дій на рівні взаємо­зв'язків із різноманітними соціальними спільнотами (групами).

53

3. Поняття «особистість» під кутом зору соціології має кілька зна­ чень. З одного боку, воно означає конкретного індивіда як суб'єк­ та діяльності в єдності його індивідуальних властивостей та соці­ альних ролей, що виконуються ним у суспільстві. З іншого боку, особистість розуміється як суто соціальна властивість індивіда, як сукупність інтегрованих у ньому соціально важливих якостей і рис, що виникли в процесі взаємодії цієї особи з іншими людьми і роб­ лять її, таким чином, суб'єктом праці, пізнання та спілкування.

4. Соціологічний підхід до особистості робить акцент саме на її на­ лежності до певної соціальної спільноти, яка, у свою чергу, накладає на неї відбиток, що впливає на світогляд людини, її ідеали, цінності, установки, норми поведінки, риси характеру та форми діяльності.

5. Соціологічні теорії особистості складаються із численних соціоло­ гічних концепцій особистості, серед яких найголовнішими є марк­ систська теорія особистості; теорія соціального характеру особис­ тості; теорія інтегрального синтезу особистості тощо.

6. У сучасній соціології окреслились два головні підходи до аналізу соціологічної структури особистості. Суть першого (нормативно­ го) підходу полягає в тому, що він дає змогу визначити най­ суттєвіші ознаки, яким має відповідати особистість в ідеалі, а саме: її світогляд, духовне багатство, висока мораль тощо. Другий (функ­ ціональний) підхід допомагає (на відміну від нормативного) вия­ вити ті якості або властивості, якими людина наділена як реаль­ ний суб'єкт життєдіяльності. Виходячи з цього підходу у соціо­ логічній структурі особистості виділяють три основних елементи: 1) соціальний статус; 2) соціальну роль; 3) соціальну спрямо­ ваність особистості.

7. Механізми взаємодії особистості і суспільства містять дві групи чинників: 1) механізми соціалізації особистості (соціальна адапта­ ція, соціальна індивідуалізація та соціальний контроль); 2) механіз­ ми саморозвитку особистості (індивідуальна цілеспрямованість, міжособистісне спілкування, різноманітні способи зв'язку індивіда із суспільством).

8. Для досягнення ефективної взаємодії та певної гармонії між осо­ бистістю та суспільством слід звернути увагу на такі чинники: 1) по­ долання будь-яких залишків несвободи; 2) розвиток освіти серед громадян; 3) пріоритет духовного начала над матеріальним; 4) формування громадської думки; 5) розвиток громадської само­ діяльності, суверенітет особистості.

54

Отже, соціологія особистості вивчає реально функціонуючі соціальні механізми взаємовпливу і взаємозалежності особистості і суспільства, допомагає виявити нові суспільні процеси та явища, створює відповідні соціальні технології, що сприяють поєднанню об'єктивних і суб'єктивних, спільних та індивідуальних факторів розвитку особистості.

Список використаної

та рекомендованої літератури

1. Асев В. Г. Мотивация поведения и формирование личности. — М.: Мьісль, 1976.

1. Бебешкина И. 3. Структура личности: Методолог, анализ. — К.: Наук, думка, 1986.

2. Блейхер В. М., Бурмачук Л. Ф. Психологическая диагностика интеллекта и лич­ ности. — К.: Вьіща шк., 1978.

3. Бобнева М. И. Социальньїе нормьі и регулирование поведения. — М.: Политиз- дат, 1978.

4. Григорьян Б. Т. Человек. Его положение и призвание в современном мире. — М.: Мьісль, 1986.

5. Даутов Т. М. Личность как социологическая проблема. — Алма-Ата: Наука, 1970.

6. Донченко Е. А, Сохань Л. В., Тихонович В. А Формирование разумньїх потреб- ностей личности. — К.: Политиздат Украиньї, 1984.

2. Здравомьіслов А Г. Потребности. Интересьі. Ценности. — М.: Политиздат, 1986.

3. Кон И. С. Социология личности. — М.: Политиздат, 1967.

10. Кон И. С. Открьітие «Я». — М.: Политиздат, 1978.

11. Кравченко А И. Введение в социологию: Учеб. пособие. — М.: Новая шк., 1995.

12. Леонтьев А. Н. Деятельность, сознание, личность. — М.: Политиздат, 1975.

13. Личность как обьект социологии / Отв. ред. В. Н. Лавриненко. — Красноярск, 1971.

14. Лукашевич М. П. Соціалізація. Виховні механізми і технології. Навч.-метод, посіб. — К.іІЗМН, 1999.

15. Лукашевич Н. П., Туленков Н. В. Введение в социологию.: Учеб.-метод. посо­ бие. — К.: МАУП, 1996.

16. Лукашевич Н. П., Туленков Н. В. Социология: Учеб. пособие. — К.: МАУП, 2002.

17. Платонов К. К. Структура и развитие личности. — М.: Наука, 1986.

18. Система социологического знання: Учеб. пособие / Сост. Г. В. Щекин. — 3-еизд. — К.: МАУП, 1998.

19. Туленков Н. В. Социология личности: Конспект лекции по социологии для сту- дентов физкультурньїх вузов. — К.: УГУФВС, 1994.

55

20. Франселла Ф., Баннистер Д. Новьій метод исследования личности: Руководство по рецептурньїм личностньїм методикам: Пер. с англ. — М.: Прогресе, 1987.

21. Фролов С. С. Социология: Учебник. — М.: Логос, 1996.

22. Харчева В. Г. Основьі социологии: Учебник. — М.: Логос, 1997.

23. Хмелько В. Е. Социальная направленность личности: некоторьіе вопросьі тео- рии и методологии социологических иселедований. — К.: Политиздат Украиньї, 1988.

24. Хмелько В. Е. Номинальная шкала личностньїх качеств // Социол. иселед. — 1981. — № 2.

25. Хмелько В. Е. Социальньїе ориентирьі личности. — К.: Наук, думка, 1988.

26. Хомич И. И. Человек — живая система: естественнонаучньїй и философекий анализ. — Минск: Беларусь, 1986.

27. Шарден Т. Феномен человека. — М.: Наука, 1987.

28. Яковлев А. М. Взаимодействие личности и общества в системе социального контроля // Социальная психология личности. — М.: Наука, 1979.