Основні теорії та концепції девіації

Пояснення	Теорія (концепція)	Теоретик	Основна ідея
Біологічне	Фізичні риси,	Ломброзо	Фізичні особливості є причи-
	пов'язані зі		ною девіації
	СХИЛЬНІСТЮ ДО
	ЗЛОЧИНІВ
	Певна	Шелдон	Те саме
	фізична будова,
	що найчастіше
	зустрічається
	у девіантів
Психологічне	Психоаналітична	Фрейд	Конфліктність, притаманна осо-
	теорія		бистості, спричиняє девіацію
Соціологічне	Аномія	Дюркгейм	Девіація, зокрема самогубство,
			здійснюється через відсутність
			норм
	Соціальна	Шоу, Маккей	Девіація багатьох видів виникає,
	дезорганізація		коли культурні цінності, норми
			та соціальні зв'язки відсутні, по-
			слаблені чи стають суперечли-
			вими
	Аномія	Мертон	Девіація відбувається, коли існує
			розрив між цілями суспільства
			та схвалюваними засобами їх
			досягнення
	Соціокультурні	Селлін, Міл-	Конфлікти між нормами суб-
	теорії	лер, Сатер-	культури та панівною культу-
		ленд, Клауард,	рою є причиною девіації
		Охлін
	Теорія навішу-	Беккер	Девіація — своєрідний ярлик,
	вання ярликів		яким групи, що мають владу, по-
			значають поведінку більш
			слабких груп
	Радикальна	Турк, Квінні,	Девіація є результатом протидії
	кримінологія	Тейлор,	нормам капіталістичного су-
		Уолтон, Янг	спільства

112

Біологічні теорії девіації (Ломброзо, Шелдон) трактують безпосе­редню фізичну структуру людини (фізичні риси, тілесну будову) як пря­мий детермінант її девіації (фізичні особливості — причина девіантної поведінки).

Психоаналітична теорія Фрейда доповнює біологічну, наголошуючи на внутрішньо притаманній особистості конфліктності, яка спричиняє девіацію.

Соціологічний підхід враховує біопсихологічні фактори для уза­гальнення і втілення в інтегрально-соціальному обсязі. Згідно з соціо­логією девіації остання настає як наслідок різних форм аномії (відсутність норм — Дюркгейм; розрив у системі «цілі — засоби» — Мертон), соціальної дезорганізації (відсутність, послабленість, супереч­ливість норм — Шоу, Маккей), культурної дезорганізації (Селлін, Міллер, Сатерленд, Клауард, Охлін), групової дезорганізації (між владною гру­пою та іншими — Беккер), кримінологічної дезорганізації (Турк, Квінні, Тейлор, Уолтон, Янг).

Соціологія девіації виходить з того, що в суспільстві завжди наявні різні форми девіації. Тому вміння виявляти причини соціальних відхи­лень, розробляти шляхи їх подолання є постійно актуальним і безпосе­реднім завданням правоохоронних органів. Міліція України, записано в законі, захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

Протиправні посягання — це і є девіація. Розуміння її сутності сприяє соціальному контролю та управлінню. Таке розуміння дають кримінологія, правова статистика, соціологія та інші науки. Соціологія виявляє найзагальніші причини і наслідки девіації, її деструктивний вплив на суспільство, шляхи викорінення негативних явищ.

Свого часу французький соціолог Е. Дюркгейм розробив концеп­цію поведінки, що відхиляється від норми, приділяючи особливу увагу причинам як порядку, так і безладу в суспільстві. Його головна теза — про колективну свідомість, що являє собою сукупність переконань і поглядів, яких додержуються всі члени суспільства. При існуванні со­ціальної інтеграції, коли члени суспільства, його структурні підрозділи додержуються спільних норм, керуючись ними у своєму житті, причин для девіації немає. Без такої інтеграції, коли індивід або група ігнору­ють соціальні норми, настає аномія.

Аномія — це такий суспільний стан, при якому значна частина лю­дей знає про існування зобов'язальних нормативів, але нехтує ними,

113

ставиться до них негативно або байдуже. Така ситуація виникає за різких змін соціальної структури, різного роду кризових потрясінь.

Девіація є відхиленням від норм. Проте слід зауважити, що є твор­че, конструктивне відхилення — з метою поліпшити існуючі норми, вдо­сконалити їх у комплексі загальних позитивних перетворень. Але уста­лене значення девіації пов'язане саме з деструкцією, дезорганізуючи-ми відхиленнями, антисоціальними вчинками.

Очевидно, категорія девіації органічно пов'язана з категорією нор­ми. Соціальна норма є характеристикою таких явищ і процесів, що внутрішньо притаманні, істотно закономірні й необхідні як об'єктивна потреба суспільної системи. Відхилення від соціальних норм такого змісту є деструктивною девіацією. Вчинки, поведінка, діяльність людей або соціальних підрозділів, що не відповідають, а ще гірше — активно протистоять загальносуспільним, зокрема правовим нормативам, є про­типравними посяганнями.

Слід розрізняти індивідуальні й соціальні відхилення. Перетворен­ня перших у другі відбувається за таких умов: 1) однакова спрямова­ність таких відхилень у схожих груп людей в однакових умовах;

2. близькість або навіть єдність причин, за яких вони виникають;

3. наявність певної повторюваності, стійкості названих явищ. Зазначені аспекти детермінують перетворення індивідуальних відхилень у со­ ціальні. Останні виступають не випадковими фактами, а процесами, що набули певного поширення в суспільстві або виявляють тенденцію до цього.

Наступна актуальна проблема — критерій девіації. Він має комп­лексний характер. Визначаючи і реалізуючи його, слід ураховувати такі фактори: 1) релятивну природу девіації; 2) невизначеність сподівань; 3) розбіжності у питаннях щодо правил і норм.

Релятивна природа девіації означає відносність характеристик людських вчинків (наприклад, у роки війни).

Невизначеність сподівань від людських вчинків свідчить про те, що їх остаточні наслідки можуть спростувати очікувані результати.

Розбіжності щодо законності та правильності існуючих норм у різних людей.

Наведені тези свідчать про неприпустимість навішування ярлика девіантної поведінки без урахування всіх обставин, норм окремих лю­дей, груп, суспільства в цілому, притаманних йому загальноприйнятих типів реакції на реальну дійсність. На цьому ґрунтується підхід до діаг­ностики різних форм девіації (відхилення).

114

7.3. Соціальна діагностика Як і питання про сутність де-

девіантної поведінки віації, проблема її соціальної

(включаючи біопсихологічну)

діагностики має свою історію.

Наприкінці XIX ст. італійський лікар Цезаре Ломброзо виявив зв'я­зок між кримінальною поведінкою та певними фізичними рисами. Він стверджував, що люди схильні до типології поведінки за своїм біоло­гічним складом, що «кримінальний тип» асоціюється з поверненням до більш ранніх стадій людської еволюції (нижня щелепа виступає, рідень­ка борідка, знижена чутливість до болю). Послідовники Ломброзо розвинули його теорію різними варіантами біологічної концепції деві­ації, зокрема положеннями про аномалію статевих хромосом девіанта.

Психологічний підхід доповнює проблематику діагностики девіації. Ідеться про аналіз кримінальної поведінки (таких загальних станів, як розумові дефекти, дегенеративність, недоумкуватість, психопатія, що їх пояснювали ще давні мислителі, шукаючи психологічні основи пояснен­ня). Тут кримінологи координують свої зусилля з психологами, психо-аналітиками. 3. Фрейд запропонував поняття «потенційні злочинці з почуттям вини» — це люди, які бажають покарання, відчуваючи свою провину, відповідні комплекси.

Як і при визначенні сутності девіації, розкриття її діагностики також вимагає комплексно-системного підходу: біопсихологічного та інтег­рально-соціологічного. Такий підхід поєднує визначення спільних со­ціальних факторів як причин девіацій: 1) відсутність норм і розрив між цілями суспільства та засобами досягнення цих цілей (теорії аномії); 2) культурні цінності, що спонукають людей до девіантної поведінки (культурологічні теорії); 3) наявність тих, хто оцінює людину з погляду девіації (теорія навішування ярликів); 4) розробка законів як джерела суспільного конфлікту (радикальна кримінологія).

Враховуючи наявність конструктивної девіації (творчого став­лення до існуючих норм з метою їх поліпшення й удосконалення) і ви­ходячи з потреби зосередитися на деструктивній девіації, слід звер­нутися знову до механізму людської життєдіяльності в цілому (сере­довище — потреби — їх усвідомлення та діяльне задоволення). Усвідомлення об'єктивних потреб відбувається у вигляді інтересів, цін­нісних орієнтацій, мотивів, цільових установок, що реалізуються пев­ними засобами. Діалектика цілей і засобів багато в чому допомагає з'ясувати діалектику девіантної поведінки, поставити їй соціальний (включаючи біопсихологічний) діагноз.

115

У цьому відношенні цікавим є підхід до цієї проблеми Р. Мертона. Він розрізняє: конформізм, інновацію, ритуалізм, ретритизм, бунт.

Конформізм — це узгодженість між цілями суспільства і засобами їх реалізації. Ідеться про застосування законних засобів досягнення суспільноприйнятих цільових установок.

Інновація припускає визначення цілей, але відкидає соціально схва­лені засоби їх досягнення.

Ритуалізм пов'язаний з відкиданням цілей та визначенням засобів.

Ретритизм заперечує як соціально схвалені засоби, так і відпо­відні цілі.

Бунт — відкидання (заперечення) цілей і засобів із заміною їх но­вими [17, с. 546].

Якщо так званий бунт є конструктивним процесом позитивних пе­ретворень, реформ, то таке відхилення, як вже зазначалось, вважається творчим, новаторським, таким, що спирається на традиції, бере з них все краще й примножує його у прогресивному розвитку суспільства. А те, що стоїть на шляху такого соціального удосконалення, є антисоціаль­ним явищем, синонімом якого і стала девіація, девіантна поведінка у широкому розумінні цього слова.

Сутність і діагностика девіації мають не лише наукові розробки історичного плану. Активно розробляє ці проблеми сучасна україн­ська соціологія. Це певною мірою стосується нашої вузівської соціо­логії, включаючи перш за все правничі вузи — Українську академію внутрішніх справ, Українську юридичну академію, юридичні факультети університетів та ін.

Особливо важливим тут є діалектичний взаємозв'язок девіантної соціології і кримінології. Соціологія має універсальний характер, про­низуючи собою всі сфери науки і практики, у тому числі правову сфе­ру. У цій сфері соціологія реалізує себе саме через взаємозв'язок з кримінологією,яка справедливо характеризується як соціологія зло­чинності. Кримінологія вивчає злочинність як соціальне явище, її при­чини і профілактику, особистість злочинця. Ця проблематика є конкре­тизацією предмета соціології, яка аналізує суспільство в цілому, його структурні підрозділи (соціальні спільноти, інститути, колективи, осо­бистості, відносини між ними) з погляду їх виникнення, розвитку, функ­ціонування, причин і прогнозування, профілактики негативних явищ.

Зростання науково-педагогічного потенціалу в Україні дозволяє підвищувати ефективність досліджень девіантної поведінки, сприяє розкриттю її сутності, встановленню діагнозу і визначенню шляхів по-

116

долання негативних явищ. Адже найбільш стійким, небезпечним для суспільства та особистості соціальним відхиленням є соціальна пато­логія, її найважче усунути. Так, вітчизняний дослідник В. Кудрявцев у праці «Правова поведінка: норма і патологія» (М., 1982) пише, що у формальному розумінні патологією можна назвати будь-яке небажане відхилення від норми, що теоретична патологія в медицині— це загаль­не вчення про хворобу. Але соціальна патологія акцентує увагу на відхиленні від норм саме у сфері соціальній, а не біологічній. Ідеться про порушення і нехтування суспільними інтересами масового чи інди­відуального характеру, з більшою чи меншою інтенсивністю.

Він зазначає, що соціальна патологія поведінки — частина со­ціальної патології. Поведінка визначає конкретного суб'єкта девіації і тим самим конкретизує саму боротьбу проти правопорушень і злочинів, їх профілактику. Правопорушення і злочини — дві форми соціальної патології, девіантної поведінки в цілому. Такі рівні відповідної діагнос­тики. Вона дає змогу зосередитись на шляхах подолання правопору­шень і злочинів у суспільному житті.

7.4. Шляхи подолання Сутність і діагностика девіації

девіантної поведінки (відхилення) підказують ефективні

шляхи її подолання. При цьому

важливо виходити з категорії правової поведінки з урахуванням її норми і патології. Ця поведінка є складовою людської життєдіяльності загалом, її об'єктивних факторів (середовище — потреби) та факторів суб'єктивних (усвідомлення об'єктивних потреб у вигляді інтересів, цін­нісних орієнтацій, мотивів, цільових установок та реалізації їх у вчинках, поведінці, діяльності).

Отже, поведінці як кінцевому елементові у ланцюгу зазначених фак­торів людської діяльності передують інші — середовище, потреби, інте­реси, цінності, мотиви, цілі. Звідси висновок: шляхи удосконалення по­ведінки людини означають невпинне поліпшення навколишнього при­родного (екологічного) та соціального (економічного, політичного, культурного) середовищ, задоволення життєвих потреб кожної люди­ни, що детермінують збіг її особистісних інтересів, цінностей, мотивів і цілей із загальноприйнятими, суспільно значущими.

Такий загальнометодологічний висновок конкретизується різно­плановими науковими дослідженнями, важливе місце серед яких по­сідають соціологічні, взаємопов'язані з усіма іншими, насамперед з тими, що стосуються правової системи.

117

Комплексно-системне дослідження правової системи України у її теоретико-правовому вимірі включає найгострішу проблему — бо­ротьбу із злочинністю, подолання правопорушень і девіантної пове­дінки в цілому. Важливе місце у вирішенні актуальних питань зміцнення законності і правопорядку займає соціологія, соціологіч­не забезпечення правоохоронної діяльності, що втілюється у взає­мозв'язку соціології і кримінології. Це багато в чому визначає шля­хи подолання девіантної поведінки, матеріалізуючи механізм цієї важливої роботи.

Подолання девіантної поведінки починається із запобігання їй. Вва­жається, що запобігання девіації складається з тріади: 1) профі­лактики; 2) власне запобігання; 3) запобіжних заходів. На початковій стадії визрівання злочину потрібна профілактика (виховні заходи, а можливо, й профілактичні засоби примусу). Коли ж (за відсутності ре­зультатів) з'явився задум злочину (рішення і процес його прийняття), то центр запобіжної роботи переноситься на власне запобігання. Запобіжні ж заходи є. припиненням протиправного посягання.

Профілактика правопорушень має такі основні цілі: 1) обмеження впливу негативних факторів; 2) вплив на причини злочинних проявів; 3) вплив на мікросередовище; 4) вплив на особистість, здатну на злочин.

Девіантна соціологія вивчає також суб'єктно-об'єктні стосунки що­до проведення індивідуальної і загальної профілактики, застосування всіх форм її забезпечення, включаючи інформаційне — внутрішнє і зовнішнє. Ідеться про характеристику сукупності зареєстрованих на певній території злочинів за відповідний період; характеристику осо­бистості злочинця; дані про злочинність щодо різних категорій (реци­дивна, неповнолітніх тощо); показники правопорушень незлочинного характеру; відображення географії злочинності та інших правопору­шень, відхилень тощо.

Форми профілактичноїроботи серед населення різноманітні. Це профілактичні бесіди, шефство, обговорення поведінки правопоруш­ників у трудових колективах, громадських організаціях, залучення пра­вопорушників до суспільно корисних занять. Переконання поєднуєть­ся з примусом. Крім кримінального покарання застосовуються різні адміністративні засоби впливу.

Подолання девіантної поведінки потребує знання суті, причин, ознак злочинності та особистості злочинця. Злочинність — динамічне со­ціально-правове явище, яке включає сукупність усіх злочинів, що здійснюються у суспільстві на цьому етапі і характеризуються певними

118

кількісними та якісними показниками (стан, рівень, динаміка, структура, характер). Ідеться про зареєстровану і приховувану (латентну), неза-реєстровану, злочинність, про її детермінанти — об'єктивні й суб'єк­тивні, головні й другорядні.

Розробляючи шляхи подолання девіантної поведінки, треба виходи­ти і з того, що безпосередньою психологічною причиною окремого злочину є намагання індивіда задовольнити свою потребу всупереч і на шкоду суспільним інтересам. За соціальним змістом потреби по­діляються на життєво необхідні (їжа, одяг, житло та ін.); нормальні, що соціально схвалюються; деформовані; спотворені. Після середовища потреби є другим важливим об'єктивним фактором людської життє­діяльності, поведінки, включаючи її відхилення.

Криміногенне середовище, негативні обставини інтенсифікують злочинну дію, деформують потреби і, відповідно, їх усвідомлення та практичне задоволення. Це стосується як окремого індивіда, так і пев­них груп індивідів. Звідси — групова, організована злочинність, учас­ники якої спілкуються в умовах кримінологічної ситуації.

Структура особистості злочинця включає: 1) соціально-демо­графічні ознаки; 2) кримінально-правові ознаки; 3) соціальні прояви у різних сферах життя; 4) моральні властивості; 5) психологічні особли­вості. Ці риси мають соціально негативну спрямованість: спотворені потреби, які багато в чому залежать від несприятливого середовища, усвідомлюються злочинцем у власних інтересах, орієнтаціях, мотивах і цілях, які суперечать загальноприйнятим.

Антисуспільна спрямованість суб'єктів девіантної поведінки харак­теризується негативно-зневажливим ставленням до людини, її цін­ностей; корисливими, егоїстичними намірами; нехтуванням соціальних норм; легковажно-безвідповідальним ставленням до свого місця в суспільстві.

Шляхи подолання девіантної поведінки, тим більш у її злочинному варіанті, повинні визначатися з урахуванням названих специфічних рис особистості злочинця, впливаючи на середовище (обставини, ситуацію), формування здорових потреб, насамперед потреб у самовдосконаленні, на процес усвідомлення цих потреб та їх активного задоволення че­рез творчість. Деформація особистості починається саме з втрати жит­тєвої мети як цільової установки творення самого себе і обставин сво­го життя. Ця внутрішня робота особистості потребує великого напру­ження і зусиль, але тільки таким шляхом людина може подолати свої негативні риси, розвинути свій потенціал. Суспільство зацікавлене у

119

такому самовдосконаленні кожного члена суспільства і покликане всіляко допомагати розвиткові особистості.

Працюючи над перевихованням злочинців, долаючи їх опір суспіль­ним інтересам, соціальні структури розрізняють такі типи злочинців:

1. найнебезпечніші (активно антисоціальні, «професіонали», рециди­ вісти);

2. небезпечні (пасивно асоціальні);

3. нестійкі, втягнуті у злочинне середовище;

4) ситуативні, які діють залежно від ситуацій, у які вони потрапляють. Сім'я, школа, система освіти, засоби масової інформації, громадська

думка, трудові колективи, ще ширше соціальні інститути, соціальні спільноти, відносини між ними, суспільство загалом — такий перелік суб'єктів (носіїв) цілеспрямованого впливу на людей, які тяжіють до деформацій особистості, що призводять до правопорушень і злочинів, задля їх удосконалення, позбавлення негативних рис.

1. Соціологія девіантної поведінки є спеціальною со­ціологічною теорією, яка соціологічними методами досліджує сутність соціального явища девіації — відхилення в діях і поведінці окремих людей або груп та організацій.

2. Об'єкт соціології девіантної поведінки — соціальні суб'єкти девіан­ тної поведінки: окремі люди, групи людей та соціальні організації.

3. Предметом вивчення цієї соціологічної теорії середнього рівня є сутнісні характеристики девіантної поведінки як специфічного ви­ ду соціальних відносин.

4. Соціологія девіантної поведінки зосереджує увагу насамперед на розкритті сутності девіацій (відхилень) у поведінці людей на основі комплексно-системного підходу, який включає біологічний, психоло­ гічний та соціологічний (інтегральний) аспекти. Актуальним є вив­ чення індивідуальних і соціальних відхилень, їх взаємозв'язку, комп­ лексного критерію девіації. Все це дає можливість забезпечити справді наукову діагностику девіантної поведінки, її причин і про­ явів (правопорушень, злочинів, різних форм соціальної патології).

5. Соціологія девіантної поведінки допомагає чітко визначити і реалі­ зувати шляхи подолання девіантної поведінки стосовно середови- ща-потреб, їх усвідомлення й діяльного задоволення задля утверд­ ження законності та правопорядку.

120

Список використаної

та рекомендованої літератури

1. Аванесов Г. А. Криминология и социальная профилактика. — М.: Наука, 1980.

2. Гилинский Я. И. Некоторьіе проблемьі отклоняющегося поведения // Преступ- ность и ее предупреждение. — Л.: Наука, 1971.

3. Гилинский Я. И. Социология девиантного поведения как специальная социоло- гическая теория // Социол. исслед. — 1991. — № 4.

4. Гилинский Я., Раска 3. О системном подходе к отклоняющемуся поведению // Изв. АН ЗССР. Обществ. науки. — 1981. — Т. 38. — № 1.

5. Кудрявцев В. Н. Исследовательская проблема — социальньїе отношения // Социол. исслед. — 1983. — № 2.

6. Кудрявцев В. Н. Правовое поведение: норма и патология. — М.: Наука, 1982.

7. Кузнецова Н. Ф. Проблемьі криминологической детерминации. — М.: Политиз- дат, 1984.

8. Личность и уважение к закону. Социологический аспект. — М.: Политиздат, 1979.

9. Мертон Р. Социальная структура и аномия // Социология преступности. — М.: Прогресе, 1966.

10. Плаксий С. И. Отклонения от норм социалистического образа жизни в моло- дежной ереде: сущность и пути преодоления. — М.: Молодая гвардия, 1986.

11. Рущенко І. П. Соціологія злочинності: Монографія. — Харків: Вид-во Нац. ун­ ту внутр. справ, 2001.

12. Смелзер Н. Социология: Пер. с англ. — М.: Феникс, 1994.

13. Социальньїе отклонения. Введение в общую теорию / В. Н. Кудрявцев, Ю. В. Куд­ рявцев и др. — М.: Наука, 1984.

14. Социологический справочник / Под ред. В. И. Воловича. — К.: Политиздат Украиньї, 1990.

15. Соціологія: Конспект лекцій для студ. гуманітарних вузів / В. І. Астахова, Г. Ю. Васильєв, В. Д. Водник та ін. — К.: НМК ВО, 1992.

16. Туленков Н. В. Социология конфликта и девиантного поведения: Конспект лек- ции по социол. для студ. физкультурньїх вузов. — К.: УГУФВС, 1994.

17. Знциклопедический социологический словарь / Под общ. ред. Г. В. Осипова. — М.: ИСПИ РАН, 1995.

18. ЯковлевА. М. Преступность и социальная психология. — М.: Политиздат, 1971.