48. Неокласичний варіант кількісної теорії грошей

На­прикінці XIX — на початку XX ст. з новою силою розгорілися дискусії навколо кількісної теорії грошей, що зумовлювалося ни­зкою об'єктивних обставин.

По-перше, це високий рівень розвитку державно-монопо­лістичного капіталізму і поглиблення загальної кризи капіталіз­му, які спричинили активне втручання держав в економічне життя країн. По-друге, сама капіталістична економіка набула переважно грошово-кредитного характеру: гроші з простого посередника обміну перетворилися в ключову форму капіталу, банки та інші фінансові інститути стали могутніми регуляторами суспільного виробництва.

У цих умовах усе очевиднішими ставали невідповідність ста­рого устрою грошового господарства, що базувався на золотій основі, новим потребам суспільного життя та вузькість старих уявлень про сутність та принципи функціонування грошового механізму, насамперед класичних постулатів кількісної теорії, та необхідність їх перегляду.

Одним із перших, хто усвідомив цю необхідність і піддав сут­тєвій ревізії основні теорії грошей, у тому числі кількісної теорії, був український економіст М. І. Туган-Барановський. Багато уваги М. І. Туган-Барановський приділив кількісній те­орії грошей. Спочатку він піддав критиці її класичний варіант, що був викладений у працях І. Фішера. Туган-Барановський ви­знав за правильну формулу «рівняння обміну», проте вважав, що Фішер нічого нового в кількісну теорію грошей взагалі не вніс, а лише «вдало завершив роботу і дав точний і стислий вираз кіль­кісної теорії в математичній формі».

Саму кількісну теорію в її класичному варіанті Туган-Бара­новський оцінював негативно з таких міркувань:

• її прибічники, у тому числі І. Фішер, ставлять ціни (і вар­тість грошей) у залежність тільки від одного фактора — кількості грошей, а решту факторів, навіть тих, що визначені в «рівнянні обміну», ігнорують, — хоч вони такі ж об'єктивні і правомірні, як і кількість грошей;

• ігнорування «некількісних» факторів впливу на ціни зумов­люють помилковий висновок про пропорційну залежність цін від кількості грошей, хоча насправді така пропорційність не підтвер­джується ні теоретично, ні практично.

Оскільки всі ці чинники високоплинні і змінюються в різних напрямах, то зміни цін і кількості грошей не можуть бути пропорційними. Цей висновок мав не тільки теоретичну значу­щість, а й практичну цінність, бо розширював фронт пошуків при дослідженні таких явищ, як інфляція, монетарна політика, інст­рументи впливу на рівень цін тощо.

По-друге, Туган-Барановський довів, що вплив кількості гро­шей на ціни не є таким однозначним, прямолінійним, як це ви­знають прибічники класичної кількісної теорії. Цей вплив може здійснюватися не за одним, а за трьома різними за характером напрямами:

1) через зміну суспільного попиту на товари;

2) через зміну дисконтного процента;

3) через зміну суспільного уявлення про вартість грошей (піз­ніше цей фактор дістав назву інфляційних очікувань).

У першому випадку значне збільшення кількості грошей пря­мо зумовлює зростання цін через зростання доходів і попиту на товари. У другому випадку збільшення кількості грошей приво­дить до збільшення вкладів у банках, що викликає зниження об­лікового процента, розширення кредитування економіки і збіль­шення попиту на ринках. Унаслідок цього ціни зростають, але одночасно стимулюється підприємництво і розширення вироб­ництва. У третьому випадку тривале і добре помітне зростання кількості грошей викликає зниження оцінки грошей їх власника­ми і вони почнуть їх швидше витрачати, збільшиться попит на товари і ціни теж зростуть.

По-третє, Туган-Барановський довів, що вплив кількості гро­шей на ціни здійснюється диференційовано залежно від тривало­сті та обсягів збільшення кількості грошей. Так, короткочасні чи незначні зростання їх кількості можуть взагалі не мати помітного впливу на ціни і вартість грошей. А значне збільшення кількості грошей реалізує свій вплив на ціни протягом тривалого часу, і тому здійснюється він нерівномірно і не пропорційно щодо окре­мих товарів. Цим він, по суті, спростував постулат пропорційнос­ті, довів, що гроші не є простим посередником обміну, і підготу­вав базу для відмови від постулату нейтральності грошей.

По-четверте, Туган-Барановський розкрив механізм взаємоза­лежності між загальною кількістю грошей у країні, кількістю грошей, що перебувають поза обігом в заощадженнях, і швидкіс­тю обігу грошей, довів, що чинник швидкості може впливати на ціни у зворотному відносно дії фактора кількості напряму, нейт­ралізуючи дію останнього.

Свою «кон'юнктурну теорію» грошей М. І. Туган-Барановський вибудував на критиці класичної кількісної теорії як її альтер­нативу. І тут він повністю досяг поставленої цілі: після нього вже ніхто з економістів прямолінійно не захищав її класичного варі­анта, який згодом Кейнс назвав старомодним. Більше того, «кон'юнктурна теорія» започаткувала новий — неокласичний — етап у розвитку кількісної теорії. Адже кон'юнктурний фактор зміни цін і вартості грошей Туган-Барановського — не що інше, як сукупність усіх чинників, що визначені ним на базі формули «рівняння обміну» в процесі критичного розбору позиції І. Фіше-ра. Зміна кон'юнктури ринку провокується чинниками, що діють з боку попиту і з боку пропозиції. З боку попиту — це кількість грошей і обсяг доходів та швидкість обігу грошей, а з боку про­позиції — це обсяг виробництва, рівень витрат на виробництво і рівень цін.

Отже, кількісний фактор у кон'юнктурній теорії грошей Ту­ган-Барановського присутній, і не як звичайний, рівний бага­тьом іншим, а як ключовий, оскільки зміна кількості грошей впливає тією чи іншою мірою і на всі інші чинники: на швид­кість обігу грошей, процентну ставку, інвестиції, обсяги вироб­ництва тощо. Тому кон'юнктурна теорія грошей по суті своїй ' була кількісною, але вже на принципово іншому рівні, коли бу­ла усвідомлена непропорційна залежність цш і вартості грошей від зміни їх кількості¹. І цього не міг не розуміти М. І. Туган-Барановський, через що його ставлення до кількісної теорії вза­галі було досить терпимим: «Кількісна теорія абстрактно цілком справедлива»,— пише він в одному місці. В іншому місці уточ­нює своє розуміння дії кількісного фактора: «Товарні ціни ви­значаються не кількістю грошей самих по собі, а співвідношен­ням між попитом на гроші і кількістю їх в обороті»². Це був істотний крок у бік поглиблення аналізу дії кількісного фактора, а не його заперечення. І зроблено це було в межах «кон'юнктур­ної теорії» грошей.

«Кембриджська версія». Одними з перших дослідників по­питу на гроші з мікроекономічних позицій були професори Кем­бриджського університету А. Маршалл, А. Пігу, Д. Робертсон, Дж. М. Кейнс (у своїх ранніх працях). їх пояснення механізму накопичення грошей та впливу на ціни дістали назву «теорії ка­сових залишків», або «кембриджської версії».

Подібно Фішеру, представники кембриджської школи відсто­ювали тезу про вплив зміни маси грошей на рівень цін. Проте, на відміну від І. Фішера, їх підхід до проблеми був не макро-, а мікроекономічний, і стосувався насамперед попиту на гроші. Кемб­риджські економісти основну увагу зосередили на мотивах на­громадження грошей в окремих економічних суб'єктів. Вони намагалися дати відповідь на такі питання: чому люди зберігають гроші, від яких чинників залежить розмір попиту їх на гроші, від яких чинників залежить попит господарюючих суб'єктів на касо­ві залишки та ін.

Важливою відмінністю «кембриджської версії» було те, що розміри нагромадження грошей не нав'язувалися господарюю­чим суб'єктам із «залізною необхідністю» згори, з боку тих стру­ктур і чинників, які «вливали» гроші в оборот, а визначалися мо­тивами їх поведінки, їх власними рішеннями. Такими мотивами накопичення грошей вони вважали:

1. потребу в запасі засобів обігу і платежу для здійснення по­точних платежів (трансакційний мотив);

2) потребу в резерві грошей для покриття непередбачуваних потреб (мотив обачності).

Нові підходи до вирішення проблем грошової теорії дали мо­жливість сформулювати новий монетарний показник — коефіці­єнт, що характеризує частину сукупного доходу, яку економічні суб'єкти бажають тримати у грошовій (ліквідній) формі.