Міжнародна хартія фізичного виховання і спорту

(Проголошена Генеральною конференцією Організації Об’єднаних На­цій з питань освіти, науки і культури у Парижі, Франція, 21 листопада 1978 р. та доповнена в 1991 р.)

Преамбула

Генеральна конференція ЮНЕСКО, що зібралася у Парижі на свою двадцяту сесію 21 листопада 1978 p.,

нагадуючи, що у Статуті Організації Об’єднаних Націй проголо­шується віра народів в основні права людини, гідність і цінність люд­ської особистості і стверджується рішучість сприяти соціальному прогресу і поліпшенню умов життя;

нагадуючи, що відповідно до положень Загальної декларації прав людини кожна людина може володіти всіма проголошеними у ній пра­вами і свободами без жодних відмінностей щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного і соціального походження, майнового та іншого положення;

переконана у тому, що ефективне дотримання прав людини знач­ною мірою залежить від можливості кожного чоловіка і кожної жінки вільно розвивати і зберігати свої фізичні, інтелектуальні і моральні здібності, і що, відповідно до цього, доступ всіх людей до фізичного виховання і спорту має бути забезпечений і гарантований;

переконана у тому, що збереження і розвиток фізичних, інтелектуальних і моральних здібностей людини поліпшує якість життя як в кожній країні, так і у світі загалом;

вважаючи, що фізичне виховання і спорт мають посилити свій ви­ховний вплив заради утвердження основних людських цінностей, які слугують базою для повноцінного розвитку народів;

підкреслюючи у зв’язку з цим, що фізичне виховання і спорт по­винні сприяти зближенню як між народами, так і між окремими людьми, а також їхнім безкорисним змаганням, солідарності і братер­ству, повазі і взаємному розумінню, визнанню цілісності та гідності людей;

вважаючи, що розвинені країни і країни, що розвиваються, поді­ляють спільну відповідальність і зобов’язання щодо скорочення розри­ву, який існує між ними у питаннях, які мають відношення до доступу всіх до фізичного виховання і спорту;

вважаючи, що включення фізичного виховання і спорту до при­родного середовища виховує повагу до ресурсів планети, викликає відповідальність за їх збереження і використання з найбільшою користю для всього людства;

враховуючи розмаїття існуючих у світі форм підготовки та освіти, але відмічаючи, що незважаючи на різницю у національних спортив­них структурах, є очевидним, що фізичне виховання і спорт не обме­жуються суто фізичним вихованням та зміцненням здоров’я, а сприя­ють також повному гармонійному розвитку людини;

враховуючи також масштаб зусиль, які необхідно здійснити перш ніж право на фізичне виховання і спорт стане реальністю для кожної людини;

підкреслюючи значення співробітництва міжнародних урядових та неурядових організацій, відповідальних за фізичне виховання і спорт, для миру і дружби між народами, проголошує цю Міжнародну хартію з метою спрямування розвитку фізичного виховання і спорту на службу прогресу людства і заохочення урядів, компетентних неурядових ор­ганізацій, працівників освіти, сім’ї та окремих осіб керуватися нею, поширювати та застосовувати її.

Стаття 1. Заняття фізичним вихованням та спортом — основне право для всіх.

1. Кожна людина володіє основним правом на доступ до фізич­ного виховання і спорту, необхідного для розвитку особистості. Право розвивати фізичні, інтелектуальні і моральні здібності за допомогою фізичного виховання і спорту повинне бути гарантоване як у межах системи освіти, так і в інших аспектах суспільного життя.

2. Кожна людина відповідно до спортивних традицій своєї краї­ни повинна мати всі можливості для участі у фізичному вихованні і спорті з метою поліпшення свого фізичного стану і досягнення рівня спортивних успіхів відповідно до своїх здібностей.

3. Особливі умови необхідно створювати молоді, включаючи ді­тей дошкільного віку, людям похилого віку, особам з фізичними або розумовими вадами з метою всебічного розвитку їхньої особистості за допомогою програм фізичного виховання і спорту, що пристосовані до їхніх потреб.

Стаття 2. Фізичне виховання і спорт є важливим елементом безпе­рервної освіти у загальній системі освіти.

1. Фізичне виховання і спорт, які є важливими аспектами освіти і культури, повинні розвивати у кожної людини її природні здібності, волю і витримку, сприяти її повному включенню до суспільства. Без­перервність занять фізичним вихованням і спортом повинна забезпе­чуватися протягом усього життя в рамках всезагальної, безперервної і демократизованої освіти.

2. На рівні окремих осіб фізичне виховання і спорт сприяють збереженню і поліпшенню здоров’я, розумному проведенню дозвілля і надають людині можливість краще переносити незручності сучасно­го життя. На рівні суспільства вони збагачують суспільні відносини і розвивають спортивний дух (чесна гра), що за межами самого спорту необхідно для життя у суспільстві.

2.3. Кожна загальна система освіти повинна відводити важливе місце і надавати великого значення фізичному вихованню і спорту, що необхідно для встановлення рівноваги і зміцнення зв’язків між фізич­ним вихованням та іншими елементами освіти.

Стаття 3. Програми фізичного виховання і спорту повинні відповідати потребам окремих осіб і суспільства в цілому.

1. Програми фізичного виховання і спорту мають розроблятися відповідно до потреб та індивідуальних особливостей учасників, а та­кож організаційних, культурних, соціально-економічних і кліматичних умов кожної країни. Пріоритет має надаватися тим групам суспіль­ства, що перебувають у несприятливому становищі.

2. У процесі загальної освіти програми фізичного виховання і спорту мають сприяти створенню навичок і поведінки, необхідних для повного розквіту людської особистості як за своїм змістом, так і за розкладом.

3. Спортивні змагання, що містять видовищні елементи, відпо­відно до олімпійського ідеалу мають залишатися на службі виховного спорту, найвищим проявом якого вони є. Він має бути вільним від ко­мерційного впливу, заснованого на прагненні до прибутків.

Стаття 4. Навчання, кадрове забезпечення і управління в сфері фі­зичного виховання і спорту повинні забезпечуватися кваліфікованим персоналом.

1. Весь персонал, що несе персональну відповідальність за фі­зичне виховання і спорт, повинен мати відповідну кваліфікацію і підготовку. Він має бути підібраний ретельно, у достатній кількості, отримувати попередню підготовку, а також підвищувати свою кваліфі­кацію з метою забезпечення відповідних рівнів спеціалізації.

2. Волонтери, які належним чином підібрані та підготовлені, можуть вносити неоціненний внесок у загальний розвиток спорту та сприяти участі населення у заняттях спортом, а також в організації спортивних та рекреаційних заходів.

3. Для підготовки персоналу з фізичного виховання і спорту ма­ють бути створені належні структури. Підготовлений таким чином персонал повинен мати статус відповідно до виконуваних функцій.

Стаття 5. Для фізичного виховання і спорту необхідні належні облад­нання та інвентар.

1. Достатня кількість обладнання і належного інвентарю повинна бути передбачена для того, щоб в умовах повної безпеки забезпечити інтенсивну участь дітей у шкільних і позашкільних програмах з фізич­ного виховання і спорту.

2. Урядам, державним органам, колам і компетентним недер­жавним організаціям на всіх рівнях слід об’єднати свої зусилля і ско­ординувати свою роботу щодо планування, створення та оптимального використання спортивних споруд, обладнання та інвентарю для фізич­ного виховання і спорту.

5.3. До планів міської забудови і сільського благоустрою повинні бути включені довгострокові потреби у спорудах, обладнанні та інвен­тарю для фізичного виховання і спорту з урахуванням умов навколиш­нього середовища.

Стаття 6. Дослідження й оцінка є необхідними елементами розвит­ку фізичного виховання і спорту.

1. Дослідження й оцінка у сфері фізичного виховання і спорту повинні сприяти прогресу у спорті та всіх його видах, поліпшенню здоров’я і безпеки учасників, а також вдосконаленню методів трену­вання та засобів організації управління. До системи освіти мають бути введені інновації, які приведуть до вдосконалення педагогічних методів та підвищення рівня спортивних досягнень.

2. Наукові дослідження, соціальні наслідки яких у цій сфері не можуть ігноруватися, повинні бути орієнтовані таким чином, щоб не допустити зловживання ними у разі застосування до фізичного вихо­вання і спорту.

Стаття 7. Охорона етичних і моральних цінностей фізичного вихо­вання і спорту має бути постійним завданням для всіх.

1. Спорт вищих досягнень і масовий спорт мають бути захищені від будь-яких деформацій. Такі явища як насильство, допінг дискреди­тують моральні цінності, обличчя і престиж спорту вищих досягнень, спотворюють саму його природу і завдають шкоди його виховній та оздоровчій функції. Державна влада, добровільні спортивні об’єднан­ня, спеціалізовані неурядові організації, олімпійський рух, вихователі, батьки, клуби уболівальників, тренери, спортивні керівники і самі спортсмени повинні об’єднати зусилля для викорінення цих проблем. Засобам масової інформації належить особлива роль у підтримці цих зусиль.

2. У навчальних програмах необхідно відвести важливе місце ви­ховній діяльності, заснований на цінностях спорту і наслідках взаємодії між спортом, суспільством і культурою.

3. Важливо, щоб усі відповідальні особи, а також особи, що зай­маються спортом, усвідомлювали небезпеку, якою є для спортсменів і особливо для дітей, надмірні тренування і навантаження, будь-які психологічні стреси.

4. Слід докладати всіх зусиль для виявлення згубних наслідків допінгу як явища, небезпечного для здоров’я і такого, що суперечить спортивній моралі, для захисту фізичного та духовного здоров’я спортсменів, цінностей справедливої гри і змагання, єдності спор­тивної громадськості і прав осіб, які займаються спортом на будь-якому рівні. Необхідно, щоб боротьба проти допінгу мобілізувала окремих осіб на різних рівнях — як національному, так і міжнарод­ному, батьків, вихователів, медичних працівників, засоби масової інформації, тренерів, спортивних керівників і самих спортсменів, з тим, щоб вони дотримувалися принців, що містяться в існуючих до­кументах, особливо в Олімпійській хартії, проти допінгу в спорті. У цьому відношенні вони повинні керуватися єдиною і узгодженою по­літикою під час розробки і здійснення заходи?, спрямованих проти допінгу, а також у виховній діяльності, яку необхідно проводити у цій сфері.

Стаття 8. Інформація і документація сприяють розвитку фізичного виховання і спорту.

8.1. Збір, збереження і розповсюдження інформації та документації про фізичне виховання і спорт є важливою справою, як і розпов­сюдження інформації про результати досліджень та оцінок програм, експериментів і заходів.

Стаття 9. Засоби масової інформації повинні здійснювати позитив­ний вплив на фізичне виховання і спорт.

1. Незалежно від права на свободу інформації кожен працшник засоби? масової інформації повинен повністю усвідомлювати свою від­повідальність стосовно соціального значення, гуманістичної цілі та моральних цшностей, носіями яких є фізичне виховання і спорт.

2. Відносини між працівниками засоби? масової інформації та фахівцями з фізичного виховання і спорту мають бути тісними і засно­ваними на довірі з метою здійснення позитивного впливу на фізичне виховання і спорт, забезпечення об’єктивною та обґрунтованою інформацією. Підготовка працівників засобів масової інформації може включати аспекти, що стосуються фізичного виховання і спорту.

Стаття 10. Національні організації відіграють першочергову роль у фізичному вихованні і спорті.

1. Державні органи на всіх рівнях і спеціалізовані неурядові ор­ганізації повинні сприяти здійсненню заходів з фізичного виховання і спорту, виховне значення яких є очевидним. їх участь має полягати у втіленні у життя закони? і постанов, забезпеченні матеріальної під­тримки, заходи? заохочення, стимулювання і контролю. Крім того, з метою заохочення цієї діяльності державні органи повинні забезпечити відповідну податкову політику.

2. Усі заклади, що несуть відповідальність за фізичне вихован­ня і спорт, повинні сприяти здійсненню взаємопов’язаної, спільної і децентралізованої діяльності у рамках безперервної освіти з метою за­безпечення послідовності і координації між обов’язковими заходами у сфері фізичного виховання і заходами, що здійснюються спонтанно на основі вільного вибору.

Стаття 11. Міжнародне співробітництво є однією з умов загального і збалансованого розвитку фізичного виховання і спорту.

11.1. Держави, а також міжнародні і регіональні урядові і неуря­дові організації, в яких представлені зацікавлені країни і які несуть відповідальність за фізичне виховання і спорт, повинні надавати великого значення цій діяльності в рамках міжнародного співробітництва на багатосторонній і двосторонній основі.

2. Міжнародне співробітництво повинне базуватися на абсо­лютно безкорисних мотивах з метою сприяння і стимулювання ендо­генного розвитку у цій сфері.

3. Народи шляхом співробітництва одне з одним та захисту спільних інтересів у сфері фізичного виховання і спорту, що є пере­важно загальним засобом спілкування, будуть сприяти збереженню і підтримці міцного миру, зміцненню взаємної поваги і дружби, а також створять сприятливий клімат для вирішення міжнародних проблем. Тісна співпраця з урахуванням специфічної компетенції всіх зацікавлених урядових і неурядових, національних і міжнарод­них організацій повинна сприяти розвитку фізичного виховання і спорту в усьому світі.