5. Поняттєво-категоріальний апарат політичної етнології.

Наукові поняття та категорії політичної етнології можуть бути поділені на дві групи: А) ті, вживання яких поступово звужується і Б) ті, які після відповідного уточнення продовжують активно слугувати новій науці. До групи "А" можна віднести такі поняття як: "марксистсько-ленінська теорія націй", "національна політика КПРС", "капіталістична нація", "соціалістична нація", "злиття націй", "пролетарський інтернаціоналізм", "буржуазний націоналізм" та ін.

До групи "Б" відносяться "етнос", "етнічність", "нація", "націоналізм", "національна ідея", "національна самосвідомість", "національний інтерес" , «ідентичність» та багато інших.

З нових категорій слід відзначити, перш за все, такі як: "етнополітологія", "етнополітичне мислення", "етнонаціональна політика", "політизована етнічність", "етнополітичний ренесанс", «етнічний конфлікт", "етнополітична стабільність", "етнополітична культура" та багато інших.

Базовими категоріями політичної етнології є етнос та етнічність.

Етноси належать до найдавніших соціальних організмів. Унікальна здатність їх до тривалого стабільного існування привертає до себе увагу в наші дні, коли людство переживає глибоку кризу, найочевидніший прояв якої – екологічний. Катастрофогенними або, принаймні, стресогенними виявились виробничий, військовий, політичний, світоглядний аспекти людської діяльності.

Ліміт насильства людство вичерпало. Стара світоглядна система принижувала етнос, докладала максимум зусиль до нівелювання етнічних відмінностей, а то й нищення етнічних цінностей.

Її реакційний, антигуманний характер на наших теренах проявився в запереченні “батьківського Дому” як специфічної організації життя. Це призвело до глибоких деформацій у житті як соціуму, так і конкретного індивіда. Ситуація виглядає таким чином, що, за О. Кульчицьким, до 1917 року український етнос має бути предметом вивчення етнопсихології, а після – психіатрії.

Сучасна гуманітарна наука, починаючи зі славнозвісної “Школи “Анналів” (школа французьких істориків, яких об’єднав науковий журнал “Аннали економічної і соціальної теорії”) зосереджує свою увагу на звичайній людині, представникові “мовчазної більшості”: “Історія - наука про Людину; вона, зазвичай, використовує факти, але це факти людського життя” (Л. Февр).

Осмислення етнічної культури як соціально мізерної, властиве тоталітаризмові, виявилося методологічно неспроможним.

Далі мова йтиме про етнологічний аспект політичних досліджень. Феномен етнічного потребує глибокого вивчення, оскільки він пронизав усі царини людського життя, зокрема політику.

Наведемо кілька прикладів найбільш типових визначень етносу. Видатний німецький соціолог Макс Вебер писав: "Ми будемо називати "етнічними групами"  (етносами. – С.П.) ті людські групи, які підтримують суб’єктивну віру у своє спільне походження... Не має значення, існують чи не існують реальні кровні зв’язки".

Відомий німецький вчений Андрій Білинський підкреслював, що "народ  (у розумінні етносу. – С.П.) - біологічна єдність. З цього можна зробити висновок, що народ - природне, біологічне явище, явище, дане природою. Народ - це не будь-яка група людей, а група, поєднана кровними, біологічними зв’язками".

Видатний англійський етносоціолог і етнополітолог Ентоні Сміт стверджував, що етнос тут він вживає французьке слово "ethnie"- це спільнота, яка має:

1) спільну назву;

2) низку міфів про спільне походження;

3) певну спільну історичну пам’ять;

4)  спільну "історичну територію" або батьківщину, або зв’язок з однією із них;

5)  один або кілька елементів спільної культури - мова, звичаї чи релігія;

6) "почуття солідарності між членами спільноти".

Л.Гумільов доводить, що етнос - "це форма колективного буття, притаманне лише людині", що "це специфічна форма існування виду Homo Sapiens та його осіб, яка відрізняється як від соціальних утворень, так і від чисто біологічних характеристик, якими є раси" і, що "поза етносом немає жодної людини". За визначенням Л.Гумільова, "етнос - це колектив, який і відрізняється від інших етносів стереотипом поведінки і який протиставляє себе іншим". При цьому він зосереджує увагу і неодноразово підкреслює кілька надзвичайно важливих характерних рис і особливостей етносу.

Перше. "Етнос - це система людських організмів... саме система, а не сума", "не поголів’я "двоногих".

Друге. "Етнос - явище географічне та біофізичне", яке "завжди прибране в ту чи іншу соціальну оболонку". "Поширену думку про те, що етноси нібито зводяться до тих чи інших соціальних явищ, ми вважаємо гіпотезою недоведеною", - підкреслював Л.Гумільов. "Отже, - підсумовував він. - етнос не біологічне явище, так само, як і не соціальне. Ось чому пропоную вважати етнос явищем географічним, завжди пов’язаним з ландшафтом, в якому він перебуває, який годує адаптований етнос. А оскільки ландшафти Землі різноманітні, різноманітні й етноси".

Л. Гумільов вважав етноси одночасно природними і соціальними категоріями: “У антропогенних процесах розрізняються прояви суспільної й комплексу природних (механічна, фізична, хімічна, біологічна) форм руху матерії” (Там же. С. 23).

“Феномен етносу” - явище, що лежить на кордоні біосфери і соціосфери і має досить специфічне призначення в будові біосфери Землі.

На думку Л. Гумільова, формування етносів почалося в епоху верхнього палеоліту. Відомі народи вже пізнього неоліту й бронзи.

За О.В. Нельгою, етнос – це культурно-духовна спільність людей, споріднених між собою походженням, мовою, теперішньою або колишньою територією (іноді й державністю), ментально-архетипними та іншими ознаками.

За Р. Ітсом, етнос – це група людей, що розмовляють однією мовою, визнають єдність походження, володіють комплексом звичаїв, укладом життя, що зберігаються та освячені традицією і відмінні нею від інших подібних груп.

Із розумінням сутності етносу пов’язане уявлення про етногенезу (націогенезу) вплив на неї ландшафту та етнополітичних контактів.

У радянській етнологічній науці в 60-ті роки відбулася наукова дискусія з приводу сутності етносу. Представники радянської етнографічної школи (Ю. Бромлей, Р. Ітс) вважали етноси соціально-історичною категорією, а їхній опонент Л. Гумільов – передусім природним явищем.

Етнікос (з грецької) – форма існування етносу.

Етнофор (з грецької) – представник етносу.

Етногенеза (з грецької) – сукупність соціально-історичних та духовно-культурних процесів, що призводять до виникнення етнічного як явища, зумовлюють його подальший розвиток.

Етос – унікальна конфігурація культурних елементів, або культурних цінностей притаманних тій чи іншій етнічній культурі, об’днаних однією культурною темою. (Рут Бенедікт)

Раси людські (від фр. rase – першоджерело) – мегагрупи людей, що склалися історично та поєднані спільністю походження, яка виявляється в єдності другорядних щодо сутності людини зовнішніх спадкових фізичних ознак (колір шкіри, густина й особливості волосяногопокриву, міра виступання вилиць, носа, товщина губ, розріз очей тощо) на відміну від життєво важливих ознак. Вчені – послідовники Ж.Кюв’є – виокремлюють чотири раси, а саме негроїдну, європеоїдну, монголоїдну, австралоїдну. Людство являє собою єдиний біологічний вид. Расові відмінності сформовані внаслідок пристосування до різних умов географічного середовища. З виникненням культури роль біологічного пристосування зменшується.

Культура (з лат.) – сукупність матеріального і духовного надбання людства, нагромадженого, закріпленого і збагаченого упродовж історії, яке передається від покоління до покоління. Культура умовно поділяється на матеріальну (виробничий досвід і матеріальні речі: знаряддя праці, житло, одяг, кераміка і т.д.) і духовну (інформація, що існує в колективній пам’яті: знання, види мистецтва і фольклору, звичаї та обряди і т.д.), соціонормативну, високу (садову) та етнічну.

Ментальність – сукупність свідомих і несвідомих установок, пов’язаних з етнічною традицією

Народ (від укр. рід) – культурно-історична спільність людей, узята на будь-якому етапі етногенезу.

Етнонім (з грецької) – назва народу, причому екзоетнонім – назва, яку дають етносу інші народи, а ендоетнонім – самоназва народу.

Етнонім не завжди відповідає реальному етнічному складу етносу.

Наприклад, слово римляни (romani) спочатку означало громадян Риму, але не сусідів-італиків і навіть не латинів – мешканців сусідніх міст Лаціуму. В епоху Римської імпереї (І – ІІ ст. н.е.) кількість римлян зросла за рахунок включення до їхнього числа всіх італіків (етрусків, самнітів, лігурів, цизальпінських галів та ін.), а після “Едикту Каракалли” (212 р. н.е.) римлянами стали зватися всі вільні жителі імперії, в т.ч. елліни, каппадокійці, євреї, бербери, германці. Поняття римлянин втратило етнічний зміст. Замість єдності походження й мови постала єдність історичної долі.

В IV – V ст. сформувався візантійський етнос, який називав себе ромеями, хоча говорив грецькою до 1453 р. (падіння Константинополя).

Третя гілка етноніму римляни виникла за Дунаєм, де після завоювання римлянами Дакії утворилася римська провінція, мешканці якої вважали себе нащадками римлян – румунами.

За Норманом Дейвісом, різні народи мають підстави по-різному думати про назви, і ніхто не має права утверджувати тільки свої варіанти назв. Наприклад, для когось Східна Галичина, чи Східна Малопольща, а для когось – Західна Україна. За давнини Дніпро називали Борисфеном, для англійців – Оксфорд, а для кельтів – Ридичен. “Англія”, “Франція”, “Польща”, “Росія”, “Іспанія” – більш-менш нові ярлики, які дуже легко вжити анахронічно. Вочевидь, неправильно казати Франція замість Галлії римської доби, і так само сумнівно вести мову про Росію до утворення Московії” (Дейвіс Н. Європа. Історія. – К.: Основи, 2000).

Вперше етнонім Украйна в літописних джерелах зустрічається 1187 року в Літописі Руському (за Іпатіївським списком). Мова йде про смерть князя Володимира Глібовича, за яким плакали всі переяславці, бо любив дружину, був доброчинним, “за ним Украйна стогнала” (Історія України в документах і матеріалах. – Т. 1. – Київ, 1946. – С. 148). В записах за 1213-1219 роки, згадуючи про боротьбу Данила Галицького з Мстиславом Удалим проти Польщі й Угорщини, літописець вказує: “Данило, вертаючись додому, прийняв ... всю Украйну” (с. 152).

Назва Малоросія була штучним екзоетнонімом. На це вказують фольклорні джерела, бо в жодній думі, пісні, переказі українці не називають свою країну Малоросією.

Нація ( від лат. natio – народ) – в сучасній етнології під нацією розуміють не всякий народ, а лише такий, який має власну державність і суверенність, може виступати як самодостатній суб’єкт зовнішніх стосунків. ООН – співтовариство таких народів. Ознаки нації – єдність економічного й політичного життя, наявність державної мови (іноді кількох).

Етнічна самосвідомість – самоідентифікація етнофора; буває як колективною, так і індивідуальною. Має кілька рівнів: тверда, перехідного типу (етномаргінали), нульова (повна асиміляція). Може бути подвійною, а то й потрійною (на це впливає місце проживання, походження батьків тощо).

Етнічна батьківщина – природа загалом, сукупність особливостей ландшафту, клімату, флори, фауни, які позначаються на формуванні етносу й на тлі яких відбувається етнічна історія.

Націоналізм – світоглядний принцип, притаманний еліті народу, що прагне створити націю.

Історія розвитку націоналізму нараховує кілька етапів:

- кінець XVIII – початок ХХ ст. – формування націй як держав-територій у Західній Європі;

- від закінчення Першої Світової війни до створення ООН - етноцентричний націоналізм, характерні риси якого – національна нетерпимість, расизм, перетворення одного з етносів на репресивне знаряддя (Німеччина 30 – 40-х років);

- від розпаду СРСР – гуманістичний націоналізм, характерними рисами якого є толерантність, етнічний плюралізм, відстоювання права на спільну державність як корінних, так і некорінних етносів.

Етнічна антипатія – негативне або напружене ставлення до етносів; етнічна взаємоантипатія – наслідок тривалого історичного протистояння.

Етноцентризм – світоглядний принцип, апологети якого ідеалізують свій етнос.

Етнічний плюралізм – світоглядна позиція, що визнає рівність і самоцінність кожного етносу, його права на збереження самобутності.

Інтернаціоналізм – принцип рівності й суверенності народів. Ідея “пролетарського” інтернаціоналізму, що відстоювала безнаціональність як пролетаріату, так і буржуазії, історично дискредитована.

Космополітизм (від гр. космополіт – громадянин світу) – засаднича ідея світового громадянства.

Міжетнічні взаємини – поняття про специфічні людські міжгрупові стосунки, про вживання етнічної мови, збереження пам’яток матеріальної етнічної культури, напрями розвитку етнічної культури тощо. Міжетнічні взаємини можуть бути як негативними, як-от етнічна дискримінація (утиски панівного етносу щодо інших), етнічна антипатія, етноцентризм, депортація (1944 р. – кримські татари, греки-понтійці, чеченці та інгуші), деетнізація, штучна асиміляція (поступове розчинення), етноцид (фізичне знищення етносу), так і позитивними – етнічна симпатія, плюралізм, інтеграція.

Найбільш стійка риса етнічності – етнічна самосвідомість.

Етнічні маргінали – люди, які втратили ознаки колишньої етнічності, проте ознак нової етнічності не набули.

Денаціоналізація – процес насильницького позбавлення певного народу власної державності, втрата політичної та економічної незалежності, самостійної освітянської політики, розвитку культури (приєднання України до Росії 1654 року, розділи Польщі XVIII ст. між Прусією, Австро-Угорщиною і Російською імперією).

Акультурація – часткова асиміляція.

Етнічна консолідація – процес згуртування етносу.

Етнічна сепарація – набуття незалежності.

Етнічна інтеграція – процес зближення етносів-автохтонів і етнодисперсних груп, що підпорядковані створенню єдиної для всіх держави-нації.

Автохтонний (гр. autos – сам, chtones – земля) – місцевий, корінний.

Діаспора – розселення народів за межами етнічного масиву, політонім – назва мешканців, громадян країни.

Національні меншини – групи, що відрізняються національною належністю від титульного народу.

Субетноси – етнографічні групи, наявні у структурі великих етносів.

Історико-етнографічні райони – території з культурно-побутовими особливостями.

Конфесія – віросповідання.

Семантика (від латинського означальний) – значення слів.

Поняття етнічності як базова категорія етнології

Слово "етнічний" походить від грецького слова "етнос" (ethnos). що означає "нація" або "раса" і завжди використовувалось для визначення "сторонніх" осіб чи груп (outsiders).

В новітній західній науковій і довідковій літературі є чимало спроб визначити сутність цього терміну. Згідно всесвітньо відомого і найбільш поширеного "Вебстерівського словника", "етнічне - це: (а) те, що стосується спільних фізичних та духовних рис, які мають члени групи, що є наслідком їх спільної спадковості та культурної традиції; (б) те, що має або походить від расових, лінгвістичних чи культурних зв'язків зі специфічною групою (негритянською, ірландською, італійською або іншими етнічними групами)".

Інший всесвітньо відомий "Словник американської спадщини англійської мови" дає таке визначення: "етнічне - це: (1) те, що стосується соціальної групи в середині культурної та соціальної системи, яка домагається або має спеціальний статус на підставі складних, часто варіативних рис включно із релігійними, мовними, спадковими або фізичними особливостями; (2) в більш широкому розумінні особливість релігійної, расової, національної або культурної групи".

У редакційній статті першого номеру журналу "Етнічність", який почав виходити у Нью-Йорку 1974 р. було дано визначення етнічності у вузькому сенсі, яке і досі залишається одним з найбільш вдалих за своєю глибиною і точністю. "Термін "етнічність", - наголошував журнал, - стосується поєднання багатьох рис або компонентів, що належать до природи будь-якої етнічної групи. Таким чином, етнічність - це сукупність спільних цінностей, вірувань, норм, смаків, самосвідомості, усвідомлення спорідненості в групі, спільної групової пам 'яті та лояльності, певних структурних взаємовідносин в середині групи та стремліпня до продовження існування".

Суттєве уточнення у поняття "етнічність" вносить визначення, яке дає американський етносоціолог Вернер Соллорс. На його думку, "етнічність" - це не річ, а процес", процес визначення індивідуальної чи групової ідентичності, розуміння етнічної приналежності, що замінює видимі, конкретні спільноти і який може мобілізувати людей.

Загалом, вважає він, етнічність є не успадкованим від минулого феноменом, а компонентом модернізму, символічною конструкцією, "побудованою на згоді, сучасності та виклику".

На початку 70-х років у працях Д. Белла, Н. Глейзера, Д. Мойнігена, Е. Сміта і багатьох інших західних вчених ця тенденція світового розвитку отримала, на наш погляд, досить влучну назву "етнічного відродження або "етнічного ренесансу".

Мабуть, найбільш коректне і вдале визначення цього процесу дав метр західної етносоціології та етнополітології Ентоні Сміт. За його твердженням, "етнічний ренесанс - це спроби віднайти й зберегти своє етнічне минуле і водночас трансформувати його у дещо сучасне, побудувати новий тип життя на стародавніх підвалинах, створити нову людину, сформувати нове суспільство через відродження старої етнічної ідентичності та зберегти кільця у ланцюгу поколінь". Слід особливо підкреслити, що при цьому йдеться про відродження оновленої етнічності. Ось як тлумачить її добре відомий фахівець з цих проблем, професор Сіракузького університету США Майкл Новак: "Нова етнічність відрізняється від старої етнічності тим, що вона не є племінною, а є голодом на моральний образ, на власну автентичність, на можливість бути собою і не бути такими, як всі інші".

Етнічний ренесанс - це процес відродження етнічних почуттів, накопичення етнічного знання, посилення індивідуальної й групової етнічної самосвідомості та зростання етнічної солідарності Його сутність - пошуки свого етнічного коріння, відродження свого етнічного "Я"і "Ми", утвердження й оновлення своєї етнічної особливості та своєрідності.

Світові й громадянські війни, соціальні революції та міжетнічні конфлікти. Саме вони пробуджують і підносять індивідуальну й групову етнічну самосвідомість і призводять до вибуху націоналізму та етніцизму.

Як свідчить історичний досвід, процес етнічного ренесансу різко посилюється при розпаді імперій, народженні нових держав та формуванні нових націй. Величезний вплив на етнічний ренесанс справляють процеси глобалізації та модернізації, а також поширення т.зв. "масової культури", уніфікації та стандартизації всіх сфер людського життя, що їх супроводжують.

У вітчизняну науку термін "політизація етнічності" було привнесено зовсім недавно - десь наприкінці 80-х років минулого сторіччя, і чіткого розгорнутого визначення він ще не має. Проте, у західній етнополітології вже є кілька спроб аналізу самого процесу політизації етнічності. Найбільш вдалими з них є вже згадувана робота Дж.Ротшильда "Етнополітика: концептуальні рамки", яка, на наш погляд, заслуговує на те, щоб стати настільною книгою кожного етнополітолога та політичного діяча, а також праці Д.Белла , В.Ісаїва, Дж.Келласа, УНьюмена, УПетерсона та деяких інших.

Як же розуміти процес політизації етнічності? Відповідаючи на це запитання. Дж. Ротшильд зокрема слушно зазначав, що політизувати етнічність - це:

1) переконувати людей, що "політика є корисною справою для здоров'я їх культурних цінностей";

2) "стимулювати їх зацікавленість і стурбованість цим зв’язком";

3) "мобілізувати їх, тобто перетворити на самосвідомі етнічні групи";

4) спираючись на ці усвідомлення, стурбованість і групову свідомість, спрямовувати їх поведінку на діяльність на політичній арені".

"Така політизація етнічності, - підкреслює класик західної етнопо-літології, - в кінцевому підсумку може прискорити, загальмувати або взагалі зупинити політичну інтеграцію держав, може легітимізувати або делегітимізувати їх політичні системи та стабілізувати або підірвати їх режими й уряди.

Мобілізація етнічності, під якою розуміється перетворення етнічностей із психологічного, культурного або соціального чинника на політичну силу з метою зміни або зміцнення систем структурної нерівності між етнічними спільнотами.

Етнічна стратифікація, етнічна мобільність та мобілізація етнічності.

Етносоціальна стратифікація проявляється тільки в поліетнічному суспільстві. Таким чином, під етносоціальною стратифікацією мається на увазі нерівність різних етносів. Ознаками нерівності служать класичні критерії соціальної стратифікації, такі як доход, престиж, обсяг влади, рівень життя, перспективи соціальної мобільності тощо. В якості особливого індикатора статусної позиції в системі етносоціальної стратифікації слід розглядати безпеку і стабільність фізичного існування представників етнічних груп.

У Радянському Союзі дослідження етностратіфікаційних проблем гальмувалися чинником державного регулювання етнічних відносин. Хоча вже в 80-і роки ХХ сторіччя почалося вивчення в методологічному ключі проблем міжгрупових відносин. Демократизація суспільства чималою мірою сприяла як активізації етносоціальних процесів, так і їхнім дослідженням. У поле зору вчених потрапили, перш за все, питання політичної активності етносів, яка призвела до актуалізації проблем федералізму.

У сучасних суспільствах етностратифікаційна система реально проходить по цивілізаційному кордону: домінуюче становище займають етноси, які досягли індустріальної фази соціально-економічного розвитку, підлегле – аграрні етноси. Формування стратифікаційних систем за етнічною ознакою визначає умови соціальної мобільності. Вона можлива або з переходом етнофорів на принципи досяжної мобільності, які задаються домінуючою етногрупою, або зі зміною соціального статусу власної етногрупи. У першому випадку спостерігається процес асиміляції, в другому - революційне переструктурування соціуму і його архаїзація, оскільки тепер домінуюче положення займає цивілізаційно відстала етногрупа.

Яким чином здійснюється стратифікація за етносоціальними ознаками? В основі такої диференціації лежить механізм етнічної самоідентифікціі. Іншими словами, диференціації соціального оточення на «своїх» і «чужих». «Свої» мають набір стійких ознак, за якими їх можна відрізнити від «чужих»; вони формуються під впливом цілої низки факторів (територія проживання, традиції, мову спілкування, культурні практики і т.п.). Однак подібна диференціація сама по собі ще не призводить до виникнення етносоціальної ієрархії. Останнєяє результатом дії двох чинників.

По-перше, етносоціальна стратифікація має місце тоді, коли адміністративно-політична влада за допомогою законодавчого або часто легітимного права номінації ставить різні етноси у нерівне по відношенню до себе положення. Одні розглядаються як опора державної влади, інші - як явні чи приховані її супротивники, опиняючись відповідно на вершині і на нижніх поверхах соціальної ієрархії. По-друге, в умовах ринкової економіки різні етноси, маючи, внаслідок різного роду

культурних факторів (традицій, цінностей, норм і т.п.), нерівній ступенем пристосування до вимог ринку, виявляються на різних поверхах соціальної ієрархії.

Найбільш яскраво даний вид етно-соціальної стратифікації проявляється в так званій сфері етнічного підприємництва. «Китайські квартали» і «італійські піцерії» у великих містах світу, феномен «підприємців-південців» в Росії багато в чому свідчать про існування значної різниці між етносами в можливостях «інтерналізації» вимог зовнішнього середовища. Корені цього явища, очевидно, слід шукати не в зомбартовском поділ народів, що бере свої витоки з теорії Ж. Гобіно, на «героїв» і «торговців», сполучених з расово-біологічними і природно-кліматичними причинами, але швидше в тому, що називається «сукупністю вдач і звичаїв даного народу, етносу». Перетворення етнічності в міжнародному масштабі з культурного і расового показника у фактор, який генерує економічну, професійну, політичну підструктури суспільства, сталося під впливом процесів глобалізації, що викликали що проникнення елементів модерністка західної культури в традиційні суспільства третього світу, так і масові міграції представників третього світу на територію Заходу. Конфлікти, породжені зіткненням Заходу і Третього світу стимулювали дослідження проблеми "стратифікації і етнічності". Глибоке дослідження з проблеми статусів етнічних груп було проведено Л. Хагендорном.

У самій демократичній державі наявність офіційно проголошеної або фактично існуючої державної мови виступає як потужний інструмент етносоціальної стратифікації.(історичний анекдот про лінгвістичний фактор у Кракові початку 14 ст., Коли король Владислав …чечевиця, млин…) У простому випадку ця офіційна ієрархія має два рівні: державний та інші мови. У складніших випадках ієрархія має декілька поверхів: загальнодержавний, офіційний регіональний, а іноді і субрегіональний.

Вивчення міжетнічних конфліктів призвело до введення у науковий обіг поняття етнічного статусу, який вказує місце індивіда або групи в системі міжетнічних відносин на особистісному та груповому рівнях. Якщо індивідуальний соціальний статус досягається, або "завойовується" в сучасному суспільстві, то етнічний - успадковується. У деяких випадках він, зрозуміло, може бути змінений шляхом формальної зміни національної приналежності. Етнічний статус являє собою атрибут будь-якого неізольоване етносу або етнічної групи, і людина володіє їм лише остільки, оскільки належить до певної спільноти.

Даний статус має складну структуру. Він обумовлений об'єктивними факторами (включеність представників того чи іншого етносу в систему управління, рівень їхніх доходів, освіта тощо). Але ще більшою мірою етнічний статус визначається феноменами групової свідомості (самооцінка етносу в цілому, різних груп і верств всередині етносу, а також відгуки з боку контактуючих спільнот по цілому ряду критеріїв, наприклад, ступеня внутрішньої солідарності). Етнічний статус в поліетнічному регіонах є найважливішою складовою соціального самопочуття людини. Низький рівень його породжує почуття національної ущемленості, що підтверджують багато досліджень.

В індустріальному суспільстві збільшується мобільність населення. "По самій природі своєї виробничої діяльності індустріальне суспільство є величезним, анонімним, мобільним і має потребу в гарній комунікативної системи для спілкування незалежно від ситуації".

Неможливо уявити собі, навіть гіпотетично, ситуацію в якій нормально функціонуючий індивід відрізаний від суспільства та його основних соціальних інститутів. Така сучасна культура. Індивід постійно вступає у взаємодію. Внаслідок чого індивід може досить легко змінити своє соціальне становище. Виходячи з цього, можна зробити висновок: стираються відмінності між культурами, між індивідами. Цілком логічним виявляється криза ідентичності, і цілком нелогічним виявляється збереження, і більше того-загострення етнічної ідентичності та етнічної самосвідомості. Парадокс! Однак той факт, що етнічні проблеми хвилюють практично весь світ, не дозволяє стверджувати, що подібні явища є особливістю деяких країн: Франція, Великобританія, Канада, Югославія, Туреччина, практично всі пост радянський простір і інші частини світу на своєму прикладі стверджують, що проблема етнічної ідентифікації актуальна і глобальна.

Під мобілізацією етнічності розуміється процес посилення групової згуртованості на основі переважання етнічної ідентичності перед іншими соціальними солідарностями, що забезпечує групі цілісність, узгодженість дій і певним чином протиставляє етнічну групу іншим соціокультурним спільнотам. Мобілізація етнічності виявляється потужним фактором та інструментом у боротьбі за політичну владу. Етнічна мобілізація припускає емоційно-ціннісне ставлення до минулого, що уявляється і конструюється етнооріентірованнимі інтелектуалами. Аналіз діяльності культурно-просвітницьких організацій показує, що відбувається активне освоєння етнічної культури, головним чином, мови, відроджуються релігійні свята і навіть перш за забуті культи, іде апеляція до далекого минулого як джерела легітимності або несправедливості сьогоднішнього стану.

У соціокультурних умовах, коли все більше виявляє себе глобальний конфлікт між християнсько-європейським і ісламсько-східним світами, все частіше зони безпосереднього, інтенсивного міжетнічної взаємодії стають вибухонебезпечною територією, яка характеризується наростанням конфліктних ситуацій, ескалацією етнічної нетерпимості. У таких зонах відбувається явна або латентна етнічна мобілізація.