6. Просторова структура природних вогнищ.

Є.Н.Павловський відмічав, що не всі ділянки природного вогнища можуть виявитися сприятливими для здійснення передачі збудника або його прямого переходу із організму в організм. [3] Адже рівномірний розподіл любих організмів по території спостерігається в природі звичайно лише у вигляді рідкісного виключення. Але чим визначається просторова структура природних вогнищ і які її загальні закономірні риси?

Щоб відповісти на це питання, згадаємо, що збудник звичайно особливо тісно екологічно пов’язаний з певним видом господарів або переносників. Тому просторова структура природного вогнища тісно сполучена з просторовою структурою популяції такого виду.

Морфологія природних вогнищ чуми, лептоспірозів, шкірного лейшманіозу і деяких інших інфекцій тісним образом зв’язана із структурною головних носіїв. В таких вогнищах носій „стоїть” ніби в центрі паразитарної системи. Навіть якщо збудник передається від тварини до тварини трансмісивним шляхом, головний переносник зв’язаний головним чином саме з цією хребетною твариною, причому не тільки специфічними трофічними, але часто і іншими біоценотичними відносинами. Іншими словами, життєві схеми збудника і переносника в цих випадках тісно „пов’язані” з екологією головного носія, і це визначає його вирішальну роль у формуванні просторової структури природного вогнища.

Часто переносник має декілька фаз розвитку, кожна із яких живиться на хребетних тваринах певних видів, і головні господарі різних фаз не співпадають. В цих випадках стан популяції інтригує зв’язки з усім, що є в даному місці набором господарів і абіотичними факторами. В таких природних вогнищах практично найбільш чітко прослідковується зв’язок розподілу збудника з просторовою структурою поселення переносника. Так, основою морфології вогнищ кліщового енцефаліта, наприклад, служить просторова структура популяції іксодових кліщів – головних охоронців і переносників віруса.

Під просторовою структурою природного вогнища розуміють наявність на його території ділянок різної епізоотичної значимості і їх закономірне поєднання. Такі ділянки зараз виявлені в природних вогнищах різноманітних інфекцій, причому всередині вогнища, якщо воно займає більшу площу, звичайно можна виділити структурні елементи в крайньому випадку трьох рангів: ті, що утворюють малу, середню і велику структури. Особливе значення мають уявлення про так звану середню структуру. До неї відносять наступні структурні елементи: ділянки відносно стійкого збереження збудника або ядра вогнища, ділянки виносу інфекції і ділянки, завжди або майже завжди вільні від збудника. Окремо кожна із цих одиниць не може забезпечити довге існування збудника.

Так, в природному вогнищі кліщового енцефаліта, який в Європейській частині нашої країни звичайно займає від 5 до 500 км³, може бути декілька ядер вогнищ. В загальній складності вони складають менше 10% площі. Їх локалізація визначається розміщення плям стійко високої чисельності головного переносника, тобто розміщення ядер популяції тайгового кліща. Площа кожного ядра вогнища – від 10 га до декілька км². циркуляція збудника в ядрах вогнища здійснюється безперервно. Вона особливо інтенсивна в роки підйому епізоотій, однак в любий вік вірус знаходить тут сприятливі умови в тій чи іншій фазі розвитку тайгового кліща і тому зберігає в період депресії епізоотичного процесу. Для виникнення ядра вогнища, очевидно, необхідно, щоб пляма стійко високої чисельності кліщів існувала декілька років підряд. Виникнувши, ядро вогнища кліщового енцефаліту багато років зберігається на одному і тому ж місці, щорічно лише міняє свої контури.

Навколо ядра вогнища лежать ділянки, у багато разів перевищуючи їх по площі, в межах яких циркуляція збудника здійснюється менш інтенсивно. Це ділянки виносу інфекції. У визначені роки з більшої частини зайнятої ним території вірус взагалі зникає. Окрім того, на межі вогнища кліщового енцефаліту зазвичай зустрічаються ділянки, по тим чи іншим причинам непридатні для кліщів (розорені масиви всередині лісів, деякі типи боліт і лісів, прирічкові луги і т.п.), на яких їх практично не буває, а циркуляція віруса фактично ніколи не відбувається. Однак ці ділянки, як правило, так чи інакше (іноді лише у визначені періоди) використовуються тваринами, що являють собою біотичні компоненти природного вогнища. Кожен рік, у відповідності з коливаннями чисельності популяції кліщів, змінюється співвідношення площі, зайнятих перерахованими ділянками. Змінюється, звичайно, і конкретне просторове вираження структури природного вогнища, але її тип залишається відносно сталим.

Основи просторової структури вогнища кліщового енцефаліту, її як би початкові обриси утворюються внаслідок нерівномірності розподілу насичених і здатних до яйцекладки самок кліщів – переносників, тобто закладаються хребетними тваринами –годувальниками їх дорослої фази. Умови в які попадають насичені самки і їх яйцекладки і в яких здійснюється складний цикл розвитку кліщів, а також годувальники личинок і німф на протязі декількох років коректують початкову нерівномірність розміщення переносника і збудника. [2]

Структура природних вогнищ різноманітних інфекцій при різній інтенсивності епізоотичного процесу виглядає не однаково. Різноманітні її елементи можуть бути виражені краще або гірше, але, як правило, при багаторічному спостереженні за вогнищем вони завжди виявляються. Максимальне розповсюдження збудника за довгий період циклів, що повторюються, спаду і підйому епізоотичного процесу визначає площу і окреслення окремого вогнища.

Скільки ж може бути окремих природних вогнищ тієї чи іншої інфекції, тобто скільки існує самостійних паразитарних систем? Намагаючись відповісти на це питання, корисно пам’ятати пораду В.М.Беклемишева, який рекомендував підходити до вивчення різного органічного цілого з точки зору його ієрархічної побудови.

Ареали більшості збудників природно-вогнищевих інфекцій охоплює досить значні частини земної поверхні. Їх послідовне районування, тобто виділення певних реально існуючих ієрархічних категорій, дозволяє зрозуміти закономірності розподілу збудника в середині ареалу, це має важливе значення для планування профілактичних заходів. При цьому виділяються територіальні категорії різного рангу, які в кінцевому рахунку завжди являють собою сукупність того чи іншого числа конкретних природних вогнищ. Подібно до того, як популяція уявляє собою елементарну одиницю просторової організації виду, природне вогнище – це елементарна одиниця структури ареалу природно-вогнищевого зоонозу. Через те система таксономічних одиниць районування природно-вогнищевої території, заснована на популяційних принципах, неминуче повинна бути порівняна із системою одиниць біохорологічної структури виду. Таким чином, районування ареалу збудника є не що інше, як найважливіша сучасна популяційно – екологічна проблема пізнання закономірностей просторової організації видового населення.