37.Вимірювання інфляції.

Інфляція вимірюється індексами цін. Індекс цін — це відсоткове співвідношення середньозважених цін конкретного періоду до середньозважених цін базового періоду. У світовій практиці застосовують такі види індексів: оптових цін, роздрібних (споживчих) цін, цін промислової продукції, реалізації сільгосппродукції, цін інвестицій в основний капітал, цін на будівельно-монтажні роботи, експортних та імпортних цін, цін — ВНП-дефляторів.

Індекс оптових цін розраховується для трьох груп товарів: товарів, готових для використання, проте ще не проданих споживачам; проміжних товарів; сировини, готової для подальшої переробки. Він відображує зміни середнього рівня цін, які встановлюються промисловими та будівельними підприємствами і компаніями, а також цін продукції фірм. Індекс споживчих (роздрібних) цін (ІСЦ) є показником вартості кошика споживчих товарів та послуг, які задовольняють повсякденні потреби. До його складу входять ціни на продовольчі товари, одяг, житло, паливо, транспорт, медичні послуги, плата за навчання тощо.

ІСЦ розраховується практично в усіх країнах світу. Загальні вимоги щодо цього визначені ст. 12 Конвенції Міжнародної організації праці (МОТ) за № 160 (1985) «Про статистику праці» та іншими документами МОТ.

Для розрахунків інфляції потрібні два масиви даних. Перший — щодо середніх змін цін по кожному з товарів та платних послуг, які входять до складу споживчого кошика. Другий — щодо частки витрат на цей вид товарів або послуг у загальній сумі грошових споживчих витрат населення.

В Україні спостереженнями за зміною цін постійно займаються кілька сотень статистиків у 550 містах, зокрема у районних центрах.  Наприклад, в Австрії використовують 582 показники, у Франції— 295, у ФРН — 735, у Великій Британії — 394, у США — 359, а в Польщі — навіть 1400 показників. В Україні з 2002 р. ІСЦ охоплює 102 види продовольчих, 120 — непродовольчих товарів і 48 видів платних послуг. ВНП-дефлятор відображує відношення номінального ВНП до реального.

38.Методи регулювання інфляції.

Важливим інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючи дисконтну ставку центрального банку, регулюючи процентні ставки за пасивними й активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму обов¢язкових резервів та іншими методами держава скорочує банківське кредитування народного господарства і стримує тим самим зростання грошової маси та платоспроможного попиту. Практикується пряме державне лімітування росту кредитних вкладень та готівкової грошової маси в обігу, попередній контроль центрального банку за обгрунтованістю видач комерційними банками позик на великі суми.

Політика дефляції при послідовному і жорсткому її проведені може дати бажаний антиінфляційний ефект, проте реалізація її пов¢язана з великими труднощами, оскільки посилює соціальне напруження в суспільстві, викликає загрозу економічної кризи, банкрутства підприємств, зменшення зайнятості. Тому урядам нерідко доводиться маневрувати, оперативно змінюючи дефліційні методи інфляційними.

Другий напрям антиінфляційної політики ¾ політика доходів ¾ передбачає державний контроль за заробітною платою і цінами. Такий контроль може зводитися до фіксації зарплати і цін на певному рівні (“заморожування”), або встаногвлення темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів приросту продуктивності праці або до того й іншого разом. Широко цей метод використовувався в колишньому Радянському Союзі. У країнах Заходу далеко не всі уряди наважувалися застосовувати його, зважаючи на можливі негативні соціальні наслідки. Адже заморожування цін ¾ це пряме втручання в приватне підприємництво і в сферу ринку, що призводить до деформації дії його механізму. Першим і негативним наслідком цього є поява товарного дефіциту. Заморожування ж зарплати ставить у складне становище трудящих, викликає їх незадоволення урядовою політикою, посилює соціальне напруження.

Під впливом неомонетаристських ідей більшість країн Заходу відмовилися від прямого втручання в ціни і зарплату і спрямували свої регулюючі дії на подолання причин інфляції зі сторони товарів, створення сприятливих умов для дії законів ринку і всіляке стимулювання приватного підприємництва. Це, зокрема, проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової конкуренції, скорочення державної підтримки молотрентабельних і слабоконкурентних підприємств і галузей, введення гнучкої податкової політики, стимулюючої підприємницьку активність і зростання грошових збережень населення. Всі ці заходи позитивно впливали на розвиток виробництва, підвищення його ефективності та продуктивності праці, що, в свою чергу, сприяло результативності дефляційної політики. Внаслідок цього країни Заходу в другій половині 80-х років змогли перебороти галопуючу інфляцію, ввести її в межі “повзучої”.

У нових умовах знову постала потреба регулювання інфляції у відповідності з кейсіанськими ідеями. Проте й досвід 80-х років, що базувався переважно на концепціях неомонетаризму, має велике значення для теорії і практики.

По-перше, інфляція може легко з регульваної перетворитися в нерегульовану, досягти галопуючих темпів і призвести до тяжких економічних і соціальних наслідків.

По-друге, антиінфляційна політика дає тим більший ефект, чим менше вона вимагає прямого втручання у виробництво, чим кращі умови створюються в країні для розвитку підприємництва і дії ринкового механізму. Тому вона не може обмежуватися дефляційними заходами, а повинна бути комплексною, включати й заходи, спрямовані на всебічне стимулювання розвитку виробництва.

По-третє, загрозливі соціальні наслідки може мати не тільки розкручування інфляції до високих рівнів, а й антиінфляційні заходи держави, якщо вони проводяться не достатньо виважено.