Загальні принципи хірургічного лікування запальних захворювань жіночих статевих органів

Лікування запальних процесів внутрішніх статевих органів є однією з найважливіших проблем гінекології, представляє більші труднощі. Основні принципи лікування повинні базуватися на проведенні комплексної терапії з обліком як місцевого прояву патологічного процесу, так і етіологічного фактора, патогенезу захворювання, стадії процесу, стану імунного гомеостазу, також повинна враховуватися раніше проведена терапія.

Серйозним ускладненням гострого запалення придатків матки є формування гнійних мішкоподібних утворень, лікування яких вимагає оперативного втручання. Операцію у хворих із гнійним запаленням необхідно проводити в основному в плановому порядку в стадії ремісії. Але при загрозі розриву гнійника, розвитку гострої ниркової недостатності або інших ускладнень хірургічне лікування необхідно за життєвими показниками навіть у гострій стадії процесу.

Мікрохірургічне лікування не ефективне при наступних показаннях:

1. Вік старше 35 років.

2. Тривалість захворювання із частими загостреннями >10 років.

3. Туберкульоз геніталій.

4. Психічні захворювання жінки.

5. Повторні мікрохірургічні втручання.

6. Сполучення з імунним фактором безплідності.

7. Короткі маткові труби, коли в результаті висічення зміненої ділянки труби останні залишаться 5 і менше сантиметрів.

8. Наявні мішкоподібні утворення (гідросальпінкси) у діаметрі > 2.

9. Спайочний процес в області придатків матки ІІІ-IV ступеня.

Оперативна ендоскопія найбільш доцільна при операціях лізису, резекції яєчників, випарюванні ендометриоїдних гетеротопій, видалення невеликих кіст яєчників, парооваріальних кіст, енуклеації невеликих (1-2 у діаметрі) фіброматозних субсерозних вузлів, сальпінготомії, сальпінгоектомії при позаматковій вагітності, хірургічній стерилізації. Як мікрохірургічні, так і ендоскопічні операції повинні проводитися досвідченим фахівцем у відповідному стаціонарі, з використанням відповідного інструментарію й шовного матеріалу. Після проведеного оперативного лікування всі хворі мають потребу в ранній (відразу після операції) і більше пізньої (після чергових місячних) реабілітаційної терапії.

Гонорея жіночих статевих органів викликається гонококом Нейсера і вражає всі відділи статевого апарата, починаючи від зовнішніх статевих органів (вестибуліт, бартолініт) і закінчуючи запаленням тазової очеревини (пельвіоперитоніт). Діагностика гострої гонореї, як правило, не становить труднощів.

Гонококи виявляються в мазках взятих з уретри, великих вестибулярних залоз, каналу шийки матки.

При хронічній гонореї для виявлення збудника доцільно використати один із методів провокації.

Види провокації:

1. фізіологічна провокація – мазок беруть після місячних;

2. біологічна провокація – введення в/м гоновакцини;

3. фізична провокація – провести теплову фізпроцедуру 2-3 дні;

4. аліментарна провокація – напередодні потрібно їсти гостру їжу (хрін, редьку, цибулю) або щось спиртне;

5. хімічна провокація – змащування уретри та шийкового каналу 1% розчином протарголу.

При лабораторному підтвердженні діагнозу гонореї оформляють повідомлення за ф№ 281, яке надсилають до вендиспансеру. Лікування гострої гонореї включає антибіотикотерапію (пеніцилін та його аналоги), введення дезинтоксикаційних та десенсибілізуючих засобів. При підготовці та хронічній гонореї, крім того, для місцевої обробки вогнищ ураження застосовують 1-3% розчин нітрату срібла, 1-3% розчин протарголу або 5% розчин коларголу.

Для контролю ефективності лікування гонореї протягом 3 місяців проводять дослідження мазків, взятих з уретри на 2-4 день менструації. Лікар-гінеколог та лікар венеролог повинні вживати заходів, щоб запобігти поширенню гонореї. З цією метою насамперед необхідно з’ясувати усі можливі контакти, обстежити партнерів і направити їх на лікування. Медичний персонал жіночої консультації та гінекологічного відділення повинен систематично проводити санітарно-освітню роботу.

Туберкульоз жіночих статевих органів є вторинним позалегеневим захворюванням. Найчастіше мікобактерія туберкульозу вражає маткові труби та ендометрій. Діагностика захворювання важка, оскільки клінічні прояви подібні до проявів при неспецифічних запальних захворюваннях. Велике значення має збирання анамнезу (перенесений туберкульоз легень, контакт з хворими на відкриту форму туберкульозу), позитивні результати туберкулінових проб, дані гістологічного та бактеріологічного дослідження. Уточнити діагноз дають змогу рентгенологічні методи (гістеросальпінгографія, оглядова рентгенографія малого таза).

Сучасний метод діагностики – лапароскопія та введення в матку метиленової синьки для перевірки прохідності маткових труб.

Лікування туберкульозу геніталій мало відрізняється від лікування туберкульозу легень і має призначатися лікарем протитуберкульозного диспансеру разом з дільничним лікарем-гінекологом жіночої консультації. Найбільш ефективним лікуванням є те, що проводиться у спеціалізованих гінекологічних відділеннях.

Профілактика запальних захворювань жіночих статевих органів полягає у створенні належних умов праці та побуту (виключити переохолодження, вібрацію, запиленість та інші шкідливі фактори), суворому дотриманні особистої гігієни зокрема, й гігієни статевого життя. Слід також уникати випадкових статевих зв’язків.