Варіація на банальний київський сюжет,

або ж

Баба в целофані - наша мати

...Корова — в багатьох старовинних і архаїчних

релігіях символ плодючості, достатку і благоденства...

Міфи народів світу

Баба Христина, звісно, не має рації,

Рветься у зону, що ти їй не кажи!

С. Йовенко, “Вибух”

...Мавра поривається напитися води з річки,

але Марія тримає її за роги...

В. Яворівський, “Марія з полином у кінці століття”

1

З вертольота її запримітили,

Не одразу означиш словами,

Де тополі іржаві, як мітли,

Скрушно небо метуть головами

 

І де сосни, дощами спалені,

Лізуть в очі лихою іржею —

У якійсь несусвітній окалині

Денно й нощно блукають душею.

 

Коло хати її запримітили,

Догадались, коли вже сідали,

Перестали тополі — як мітли...

Лиш листками іржаво ридали...

2

Таж виселили все село...

— Бо ж тут насипало такого було.

— А це що таке, я тебе питаю?

— Видно, з космосу щось занесло.

— Целофан — як скафандр, метляється скраю...—

Недобре в кабіні, сердито гуло.

— Два пришельці із космосу або, може, із НАТО?

— Курс на тополю іржаву. Тримайсь, стара хато!..

3

Вийшли й регочуть. Регочуть до чаду.

Гвинтом вертоліт ріже досаду.

Один космонавт — це стара в целофані,

А другий — корова на задньому плані.

Обкуталась баба, обтушкувалась,

Скрізь, де амбразури, позапиналась,

Лиш гола і біла її палюга

Летить полином — баба ледве встига

Чорнобилем бігти за тою здоровою

Тяжкою, як туча, старою коровою,

А що вже корова — та теж в целофані,

Як диво космічне суне в тумані,

Лиш роги пробились з накидки таки,

Сердиті й невкриті її гостряки,

І очі в накидці — якраз там, де очі,

І отвір, щоб пастись, старій поторочі.

А взута корова в старі кирзаки...

Ти смійсь чи ридай, а послухай-таки...

4

— Чого це Ви, бабо, корову узули?

— А що радіація, Ви, мабуть, не чули?!

— В синових чоботах взута корова —

Нехай же пасеться і буде здорова,

І бабі ще дасть до відра молока,

Така замашна і молочна така.

— Чого це Ви, бабо, уся в целофані?

— Хіба ж я газет не читаю, чи як?

Корову видою на світанні,

Взую, одягну й веду за рівчак...

— Чого це Ви, бабо, з людьми не поїхали?

Коли виселяли із зони село?

— А я серед тої проклятої віхоли

Взяла й зосталася — синам на зло!

 

Вічна материнська елегія

Проходила по полю —

Зелене зеленіє...

Назустріч Учні Сина:

Возрадуйся, Маріє!

П Тичина, “Скорбна мати”

Назустріч Учні Сина,

Під руки — та в кабіну.

Знов дивна ця людина!

— Мене пізнав ти, Сину?

 

— Чого тікаєш, Мамо,

Тож мусимо ловити,

І скажу просто й прямо:

Мене не обдурити!

 

Тебе візьму я в Город

До внуків помирати.—

Сказала йому гордо:

— Я — невмируща мати!

 

Дивилися солдати,

Як плачуть генерали,

І знов стара до хати

Чимдуж чимчикувала,

 

Де бусол і криниця,

Де кіт її й корова,

І де усе, що сниться

Без слова, лихослова.

 

Пройшла усі сторожі,

Минула всі обвали,

Палали її рожі,

Як півні-генерали.

 

Було все мов на лезі,

Якому все стинати —

І квітку прямо в цезій

Поцілувала Мати.

 

Все плакало на сонці,

Не хтіло помирати.

І квітку прямо в стронцій

Поцілувала Мати.