Материнська пісня з чоловічої душі

Не дітись, не дітись мені від вогню!

О ноче, ночуй мене! Днюй мене, дню!

Куди не піду я, мов кінь вороний,

Мене здоганяє сам хрест вогняний.

Пекучий, палючий — на всі небеса,

І падає з нього вогненна роса,

Бо небо роздерто, і думи роздерті,

Три чисниці, може, лишилось до смерті,

Той огненний хрест, а на ньому і в нім

Палає мій син у кільці вогнянім,

Бо атомні цвяхи засаджено в руки,

Бо губи горять од пекельної муки...

Лиш я намагаюсь до нього іти,

Тікає він геть в несусвітні світи,

Лиш я намагаюся вирвати сина,

Де мучить його вогняна хуртовина,

Я прагну до нього — він прагне від мене,

І котиться німбом те коло вогненне...

Тоді я тікаю від нього — і він

За мною женеться хрестом навздогін.

Куди не ступлю я, мов кінь вороний,

Мене здоганяє сам хрест вогняний,

Клекоче, стукоче у дивні копита,

Дорога роз'юшена слізьми побита,

Пробита, цвяхована тяжко слізьми...

На вічній дорозі розіп'яті ми...

 

Трактористка

На горі горить реактор —

Під горою оре трактор...

З сучасного фольклору

Не чіпайте мене.

Я — трактористка.

Якось — це було по війні —

Голова матюкав тракториста,

Вздовж і впоперек,

Так і сяк його смужив,

Півруки йому люто виважував,

Плюнув

І пішов у контору.

 

Демобілізований тракторист

Незворушно вернувся додому,

Незворушно води напився,

Незворушно у клуню зайшов.

Розвернулася клуня —

Вийшов танк.

Звідки він взявся?

Чого він чекав у клуні?

Танк люто йшов на контору.

Голова під місток сховався.

Танк залишив від тої контори

Купу нещасної глини —

Трощив усе і патрошив,

Доки нарешті ухекався.

Тракторист тоді вийшов із танка

І пішов у район... здаватись...

 

Не чіпайте мене.

Я — трактористка.

Кабіна герметизована —

Не для мене.

Кожен день я ковтаю пилюку

З чорнобильськими радіонуклідами,

Вчені кажуть по телевізору,

Що вони мінімальні.

Ще раз вченим повіримо.

Але не чіпайте мене.

Не кажіть мені того,

Про що можна бодай помовчати.

Я ж не прошу у вас телевізора

У свій трактор герметизований.

Не прошу кондиціонера.

Прошу єдине —

Бодай не брешіть.

 

Розумієте, трактористка я, трактористка.

Чорнобильська трактористка.

Мені ще треба родити.

 

Примітивний портрет складної людини

Можна все на світі вибирати, сину...

В. Симоненко

Бард кучерявий, мов макітра,

Все воював проти півлітра,

Сказали б “за”, то був би “за” —

Сяйнула б перваком сльоза.

Чи радіо, чи телевізор —

Для нього менторський був мізер.

Усе він справно осідлав —

Усіх він вчив, всім славу слав.

Бувало, й праску підключи —

То заговорить і вночі

Солодким голосом, будь ласка,

Немов приймач, безсонна праска.

Такий був славний славослов,

Що як не стань — не лихослов!

А як же Матір оспівав,

Що попеліли всі слова.

Фотографи спішили справно

І парно вдвох їх — дуже славно

Для всіх видань по саму Кубу

Тиражували на всю губу!

Він Матір ставив як трибуну

І вергав річ свою трибунну,

З Трибуни-Матері кричав —

Світ дивувався... й величав...

Та як здригнувся чорний атом,

Він Матір згадує лиш матом,

Він виїхав, а не утік,

Як сам він в мікрофон прорік,

Щоб перспективи вищі мати.

Не вміла ж Мати шанувати,

Не всі ж вінки приберегла

Для кучерявого чола,

Не підсадила на всі трони

Зад войовничої персони,

А примітивам треба знати,

Що матір можна й вибирати!

А гордий світ? Він не гордує.

Він дивиться... і аплодує...