4. Фінансові концепції неокейнсіанства.

Кейнсіанство зайняло провідне місце у фінансовій теорії в багатьох країнах розвинутого капіталізму, особливо у США та Англії, і три­валий час зберігало свої позиції. Послідовники Кейнса висунули три проблеми, які мають відносно самостійний характер: проблему ди­намічної рівноваги, проблему тривалих відхилень від стану динамі­чної рівноваги та проблему короткотривалих відхилень, або цикліч­них коливань. Теорії, що виникли як результат дальшого розвитку теорії Кейнса, називають неокейнсіанством.

Розвиток неокейнсіанської теорії циклу зв'язують з іменами та­ких відомих економістів, як Р. Харрод, П. Самуельсон, Д. Хікс. У праці Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента тa грошей» проблема циклу відсутня, є лише певні вказів­ки на причину криз — зниження норми прибутку, посилене пси­хологічними обставинами. Неокейнсіанці не заперечували циклічності капіталістичної економіки, але розглядали її як власти­вість, притаманну будь-якій динамічній системі. Вони прагну­ли знайти причини коливальних рухів економіки та встановити характер дії механізму переходу однієї фази в іншу на підставі ендогенних факторів, використовуючи при цьому кейнсіанські категорії «граничної ефективності капіталу», «функції споживання», «поєднання мультиплікатора та акселератора». Взаємодія цих ендогенних факторів спричиняє спади і створює можливості для піднесення. Сповільнення приросту споживання впливає на дохід, а це, у свою чергу, призводить до зменшення приросту ін­вестицій і т. д.

Розроблена Кейнсом концепція мультиплікатора у застосуванні до національного доходу зв'язує приріст національного доходу з приростом інвестицій. Неокейнсіанські теоретики циклу доповнили концепцію мульти­плікатора так званою концепцією акселератора, який характеризує зворотний зв'язок між національним доходом і інвестиціями. Аксе­лератор показує, у скільки разів мають збільшуватися капіталовкла­дення в результаті конкретних темпів зростання національного до­ходу. Якщо умовою розгортання мультиплікаційного процесу є наявність вільної робочої сили та незайнятих виробничих потужно­стей, то для акселераційного — необхідні інші умови. Зростання національного доходу потребуватиме збільшення виробничих поту­жностей та капіталовкладень (за умови, що існуючі виробничі по­тужності використано повністю або майже повністю). У свою чергу, зниження або хоч сповільнення темпів зростання національного до­ходу призведе до спадання темпів капіталовкладень і, навіть, до дезінвестування.

Велике значення у неокейнсіанській теорії циклу має поділ капі­таловкладень на автономні та похідні. Похідні інвестиції — це такі, що зв'язані з розширенням споживання внаслідок зростання націо­нального доходу. Саме цей тип інвестицій бере участь у моделі мультиплікатор — акселератор. Проте у процесі економічного зрос­тання є ціла низка інших факторів, що зумовлюють капіталовкла­дення незалежно від руху споживання або національного доходу, а саме: технічний прогрес та залежні від нього технічні перевороти, збільшення населення, політика держави та інші фактори автоном­ного характеру. Саме з дією цих факторів і зв'язані автономні інвес­тиції. Концепція двох типів інвестицій допомагає зрозуміти природу відносно незалежного від руху платоспроможного попиту розвитку виробництва засобів виробництва.

Практична програма Харрода з метою наближення гарантованого темпу росту до природного, запобігання масовому безробіттю пропонує дві групи заходів:

1) антициклічна фінансова політика короткострокового плану (спря­мована проти "втечі фактичного темпу росту від гарантованого");

2) політи­ку тривалого стимулювання темпів економічного розвитку.

Боротьба з короткочасними циклічними спадами ведеться, за Харродом, традиційними кейнсіанськими методами (суспільні роботи, ставки процента). Але "найбільш могутньою зброєю боротьби" зі світовою кризою Харрод вважав свій план створення "буферних запасів" із матеріалів, си­ровини, продовольства, які не псуються. Державні органи мають підтримувати ціни на ці види товарів на відносно постійному рівні, шляхом ма­сової закупівлі товарно-матеріальних цінностей у періоді спаду і розпро­дажу їх під час буму.

Проти хронічного безробіття і тривалих депресій Харрод пропонує ви­користовувати надрадикальний засіб: зниження процента — аж до нульо­вої відмітки. За Харродом, досягти зближення природного і гарантовано­го темпу росту без втручання держави просто неможливо; однак зниження норми процента має привести до росту капіталомісткості, розширення попиту на заощадження і далі — до деякого скорочення частки заощаджень у національному доходу і збільшення нормативної ка­піталомісткості.

Симптоматично, що, з точки зору автора, відмирання процента стане важливим кроком на шляху до більш справедливого суспільства. Якщо не буде процента, відбудеться відмирання класу рантьє (Харрод посилаєть­ся тут на ідеї Кейнса про перспективи "евтаназії рантьє"). Разом з процен­том поступово зникне земельна рента, а отже і клас земельних власників. На думку Харрода, подібні заходи дозволять "покінчити з атаками на капіталізм з позицій колективізму" (тобто соціалізму), тому що аль­тернативою колективізму стане "суспільство, звільнене від процента". Однак у цілому Харрод є, безперечно, прихильником збереження приват­ної власності, оскільки "власність є основою незалежного мислення, має важливе значення для розвитку мистецтва і наук, є стимулом винахідли­вості і т.п.". Соціальний ідеал Харрода був близьким до уявлень Кейнса: обидва вони вважали необхідним зберегти істотну майнову нерівність, але не такою значною, як це спостерігалося в їхній час. "Наш ідеал, — писав з цього приводу Харрод, — полягає в тому, що всі мають володіти власністю, і потрібно погодитися з тим, що лише деякі до цього часу знаходились у такому привілейованому становищі; не слід припус­катися помилки і недооцінювати значення приватної власності як опори незалежного мислення у суспільстві в цілому".

Теорія Р. Харрода піддавалась критиці з боку марксистів і неокласиків. Однак вона використовувались у 60-х роках при прогнозуванні економічного росту у ряді країн і, зокрема, в Японії дала блискучий ре­зультат.

У США ідеї Кейнса розвивали ще у 30-ті рр. його американські послідовники і передовсім економісти Гарвардського університету Е.Хансен та С. Харріс.

Характерною рисою економічних теорій післякейнсіанського пе­ріоду є те, що у поясненні найважливіших економічних проблем чі­льне місце надається інвестиціям. Послідовники Кейнса виходять з того, що причина циклічності, а водночас і причина періодичних криз та безробіття полягає у «коливаннях динаміки інвестицій». «Приватні інвестиції та державні витрати — ось ті сфери, де слід переважно шукати «пояснення змін зайнятості та доходів», — указу­вав Хансен. Західні теоретики надають капіталовкладенням власти­вість своєрідної незалежної змінної, від якої залежать інші змінні.

Неокейнсіанську інвестиційну теорію циклу детально викладено у праці Е. Хансена «Економічні цикли та національний дохід» (1958). Ця теорія виявилася одним із перших плодів післявоєнної еволюції кейнсіанства. Вона ввібрала в себе основні положення тео­рії Кейнса, доповнила їх деякими новими положеннями, головним з яких є механізм акселератора. Рушійною силою, першопричиною, виробництва, за Хансеном, є технічний прогрес, який потребує но­вих капіталовкладень, тобто автономних інвестицій. Результатом кожної нової порції автономних інвестицій є розгортання мультиплікаційно-акселераційного процесу. Це означає, що інвестиції по­роджують доходи, сума яких тим вища, чим більша «схильність до споживання». Зростання доходів веде до похідних інвестицій, які ще збільшують національний дохід. У такий спосіб розгортається ку­мулятивне, самопідтримувальне піднесення, початковий поштовх якому дали автономні інвестиції.

Неокейнсіанство не передбачає прямого втручання дер­жави у відносини власності. Всі заходи державного фінансової регу­лювання, сформульовані Хансеном, стосуються сфери обігу, перерозпо­ділу доходів. Свою антициклічну програму Хансен формує на базі уже набутого на початку 50-х років досвіду за трьома напрямами:

1. вбудовані механізми гнучкості (вбудовані стабілізатори);

2. автоматично діючі компенсуючі контрзаходи;

3. керовані програми компенсування.

Перший напрям антициклічної політики (вбудовані стабілізатори) включає прогресивний подоходний податок, систему страхування від без­робіття, систему підтримки цін на фермерську продукцію. Вбудовані механізми гнучкості, зазначає Хансен, являють собою автоматичну систему, яка спроможна глушити коливання, але безсила сприяти переходу від депресії до дійсної відбудови. Система автоматично реагує на зміни економічного стану, не потребуючи свідомого керування.

При раніше зафіксованій величині ставок подоходного податку зі стрімкою прогресивною шкалою на стадії підйому буде постійно створюва­тися бюджетний надлишок: ріст доходів у такому випадку означатиме збільшення податкових надходжень у бюджет (в силу прогресивного харак­теру оподаткування). Частина ефективного попиту буде відтікати з еконо­міки, підйом загальмується. Напроти, на стадії спаду податкові надходжен­ня у бюджет зменшаться більшою мірою, ніж доходи. Тому хоч абсолютні розміри доходу впадуть, відносна частка, яка може бути витрачена приват­ними інвесторами і споживачами, збільшиться. До того ж, на стадії спаду в економіку через систему державних витрат "вприскуються" додаткові за­соби (пільгові кредити, державні закупки, система суспільних робіт і т.п.) — за рахунок нагромаджень у бюджеті, здійснених у часи підйому. Систе­ма вбудованих стабілізаторів виводиться з метою вилучення з ринку части­ни ефективного попиту у часи буму і перенесення його на стадію спаду. Тим самим бум буде пригальмовуватися, а спад — згладжуватися.

Для переходу до загального росту доходів і зайнятості необхідний дру­гий вид антициклічної політики — автоматично діючі контрзаходи, на­звані так тому, що не потребують для включення додаткового погодження з конгресом. Якщо, наприклад, безробіття піднімається вище 7%, згідно з пропозиціями кейнсіанців мають автоматично включатись компенсаційні заходи.

До такого роду заходів, які застосовують на стадії депресії, належать: зниження норми процента (через зменшення Федеральною резервною си­стемою облікових ставок); загальне зниження податкових ставок; скупо­вування ФРС державних облігацій на відкритому ринку; зменшення обо­в'язкового розміру резервів, які приватні банки мають передавати у роз­порядження ФРС; загальне збільшення розмірів позик, які надаються федеральним урядом; гарантія за позиками і т.п. На стадії інфляційного буму, коли інфляція перевищує визначений, раніше зумовлений рівень, ма­ють вживатися заходи протилежного характеру.

Нарешті, третій тип — це керована програма компенсування циклу. Способи і терміни введення у дію визначаються за погодженням з виконав­чою владою і конгресом. Фактично мова йде про бюджетне регулювання, при якому (в роки росту приватних інвестицій і споживання) обмежува­лися б державні витрати і нагромаджувалися бюджетні надлишки. Навпа­ки, в період спаду скорочення ділової активності компенсувалися б ростом витрат держави, аж до створення бюджетного дефіциту. Від решти видів антициклічної політики останній відрізняється методом реалізації. На­приклад, президент може отримати повноваження в установлених конгресом межах змінювати базові ставки подоходного податку. Але це буде дією, яка застосовується у результаті вільного обговорення, вона не є примусо­вою, чим відрізняється від автоматичних програм.

В наступне десятиліття, у 60-х роках при президентах Дж. Кеннеді і Л. Джонсоні політика боротьби з циклічними ко­ливаннями була доповнена стратегією широкого використання державних витрат і бюджетних дефіцитів з метою досягнення повної зайнятості і мак­симально можливих темпів росту. В цілому кейнсіанська теорія економіч­ної динаміки отримала досить завершене втілення на практиці.