5. Стабілізаційна політика, розроблена представниками неокласичного синтезу, та поєднання фіскальної і монетарної політики.

Наприкінці 70-х pp. різниця між кейнсіанською та неокласичною школами мала більше історичний, ніж концептуальний характер.

Однак іще задовго до того, як на засадах теорій економічного зро­стання відбулося органічне поєднання двох напрямків економічної теорії, було проголошено принцип «неокласичного синтезу».

Такий підхід було запропоновано Джоном Хіксом ще 1937 p., у 40—50-х pp. підтримано Франко Модільяні та остаточно обгрун­товано Полом Самуельсоном. Вони розглядали працю Кейнса як окремий випадок традиційної неокласичної теорії, модифікованої лише запровадженням певних обмежень у галузі ціноутворення, ставки заробітної плати та норми процента. З іншого боку, Кейнс уважав неокласичну школу окремим випадком загальної теорії за­йнятості, характерним для умов повної зайнятості. Він підкреслю­вав, що коли з допомогою централізованого контролю пощастить забезпечити повну зайнятість, то неокласичний аналіз знову набере виняткового значення.

Суть синтезу полягала в тім, що залежно від стану економіки пропонувалось використовувати або кейнсіанські фінансові методи регулю­вання, або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регулято­рами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного рин­ку, забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробницт­вом і споживанням.

Прихильники «неокласичного синтезу» не перебільшували регу­люючих можливостей ринку. Вони вважали, що в міру ускладнення економічних взаємозв'язків і відносин слід удосконалювати та активно використовувати різноманітні фінансові методи державного регулювання. Безпо­середнім втіленням кейнсіанської фінансової концепції у цій теорії є насамперед інвестиційна теорія циклу, яка становить основу антициклічного регулювання економі­ки і орієнтує на гнучке використання доходів і витрат бюджету залежно від змін кон'юнктури, податкової системи, виплат із соціального страху­вання та ін.

Неокласичний синтез включав, з одного боку, інструментарій кейнсіанської фінансової теорії з бюджетними, податковими, фінансово-кредитними методами державно­го регулювання економіки, а з другого — орієнтував на більш точне врахування і широке використання ринкових умов (конкуренція, динаміка цін та ін.). Як твердив П. Семюелсон, "потрібно, з одного боку, проводити політи­ку кредитно-грошової експансії, яка сприяє розвитку капіталу вглиб і значним масштабам капіталовкладень, а з другого боку, тенденція виник­нення інфляційного розриву в результаті такого збільшення інвестицій­них витрат має бути нейтралізована за допомогою жорсткої фіскальної політики, яка передбачає досить високі податкові ставки (і досить низькі урядові витрати). Це має привести до такого скорочення доходів, що ли­шилися у населення після виплати податків, щоб примусити його скоро­тити споживання і, таким чином, вивільнити засоби для інвестицій, не викликаючи при цьому інфляції".

У 50—60-ті pp. школу «неокласичного синтезу» вирізняє з-поміж інших різноманітність тематики досліджень. Увага її представників зосе­реджується на проблемах економічного зростання, загальної економічної рівноваги. Саме представниками цієї школи було запропоновано методику аналізу безробіття та за­ходи щодо його регулювання, отримано суттєві результати в галузі теорії та практики оподаткування.

Найвидатнішим пропагандистом і автором теорії «неокласичного синтезу» був американський економіст, професор П. Самуельсон, який писав: «Мої погляди вичерпуються загальною неокласичною теорією, яка включає в класичну традицію будь-яку частину кейнсіанського і неокейнсіанського аналізу, що є придатною для сучасної економіки».

Пол А. Самуельсон (1915 р. н.) здобув освіту в Чиказькому та Гарвардському університетах, був засновником факультету «економікс» Масачусетського технологічного інституту, першим амери­канським лауреатом Нобелівської премії з економіки (1970), кон­сультантом Конгресу та Президента США. Його вважають одним з найвпливовіших економістів-теоретиків XX ст. Він спромігся об'єднати в одну теорію всі досягнення економіч­ної думки від А. Сміта, Д. Рікардо, К. Маркса до Д. М. Кейнса, М. Фрідмена, Д. Тобіна та Р. Лукаса, тобто доктрини, здавалося б, цілком протилежні за змістом, і тим самим накреслив сучасні підходи до вивчення економічних проблем. Він писав, що його теорія включає все те позитивне, що містить як кейнсіанський, так і нео­класичний аналіз, що уможливлює поєднання в одне ціле макро- і мікроекономіки .

Його книжку «Економікс» (1948), яка стала найпоширенішим підручником і витримала безліч перевидань різними мовами світу, присвячено аналізу проблем, що стосуються всіх сторін економіч­ного життя. Особливо наголошено на ідеї неокласичного синтезу в третьому виданні «Економіксу» (1955).

Кожне нове видання відображало нові досягнення економічної теорії. 1985 р. у дванадцятому (спільно з В. Нордхаузом) виданні підручника, було враховано особливості макроекономічного розви­тку 80-х pp., проаналізовано причини високого рівня безробіття, інфляції, ставки процента, бюджетного дефіциту, визначено напрямки розвитку економічної науки та основи монетаризму.

Самуельсон указує на те, що ринкову економіку підпорядковано дії природних сил і вона є економікою суворого порядку. Однак на певному етапі стає необ­хідним втручання держави, яке має відповідати трьом принци­пам — бути ефективним, стабільним та справедливим. Він підтримує впровадження державних програм перерозподілу національного доходу з метою ліквідації со­ціальних негараздів.

Аналізуючи механізми ринкової економіки, її здатність до само­регулювання з неокласичних позицій, Самуельсон указує на те, що, крім функцій забезпечення ефективності та справедливості, держава має здійснювати також і макроекономічне регулювання стабільності за методом Кейнса та його послідовників. На його думку, ринковий механізм визначає ціни та обсяги виробництва, а держава регулює ринок з допомогою податків, державного субсидування та інших економічних методів.

«Економікс» Самуельсона спочатку повністю відповідав духові кейнсіанства, але з розвитком економічної думки в цю книжку вно­сились зміни, що відображали нові досягнення науки. Так, у виданні 1985 р. частково переглянуто кейнсіанські підходи до визначення природи циклу. Багато проблем макроекономічного та мікроекономічного плану було викладено з урахуванням монетаристських ме­тодів аналізу та регу­лювання економічної рівноваги і характеристику діяльності фінан­сових інститутів за цих умов.

Сучасний етап у розвитку неокласичного синтезу характеризує­ться відходом, як це спостерігається у Самуельсона, від позицій кейнсіанства. Однак погляди на закономірності економічного роз­витку, які формуються в межах неокласичного синтезу, інколи від­різняються від традиційних, мають цілком самостійний характер.

Наприклад, послідовники теорії неокласичного синтезу вказують на те, що не можна обмежувати дослідження факторів економічного зростання пошуком комбінацій, які б забезпечували високі темпи розвитку. Треба також вивчати умови, за яких вони реалізуються. Вони зазначають, що не треба домагатися високих темпів зрос­тання будь-якою ціною. Потрібно, щоб це зростання не породжува­ло соціального напруження.

Щодо грошової теорії, то прихильники неокласичного синтезу поділяють погляди монетаристів на залежність цін від грошової ма­си, але доповнюють її аналізом взаємовпливу факторів, що приводя­ться в рух попитом на гроші. Так, наприклад, Калдор пропонує мо­дель економіки, де функціонують лише реальні кредитні гроші, оскільки, на його думку, лише вони є внутрішньою рушійною си­лою розвитку економіки. Готівкові гроші є символами, що відображають готовий продукт, вони не приводять в дію економічні механі­зми, зазначає він. Емісія грошей має залежати лише від попиту на них суб'єктів господарювання та від обсягу депозитів.

Неокласичний синтез користує­ться теорі­єю «природного рівня безробіття» Фрідмена для обгрунтування фінансування соціальних програм.

Принцип відкритої економіки та міжнародних економічних від­носин трактується прихильниками неокласичного синтезу дещо іна­кше, ніж у кейнсіанській та монетаристській доктринах. В основу забезпечення цього принципу покладено коливання валютного кур­су під дією різноманітних факторів, серед яких не останню роль ві­діграє вмотивована поведінка економічних суб'єктів.

Вони виходять з того, що плаваючі курси валют зв'язані з мігра­цією фінансових ресурсів, їхні коливання важко прогнозувати, але закономірність полягає в тім, що вони зумовлюють перепади в ди­наміці фінансових інвестицій, що, у свою чергу, призводить до кон'юнктурних коливань валютних курсів.

Тобто валютний курс, на їхню думку, залежить від ситуації на міжнародному ринку капіталів. Попит на цінні папери та пропозиція їх (що репрезентують капітальні активи) визначають норму про­цента. Капітал мігрує в пошуках більшого процента, що веде до вирівнювання доходів.

На міжнародному ринку капіталів регулятором процесу вирів­нювання є зміна валютних курсів. їх співвідношення коливається так, що інвестору стає байдуже, в якій саме країні розміщувати ка­пітал, оскільки високий прибуток приведе до припливу капіталів і підвищить курс грошової одиниці, а значить, різницю у прибутку буде нівельовано за рахунок курсу валюти.

Як правило, держава намагається контролювати валютну ситуа­цію, стримуючи переливання капіталів, запроваджуючи валютне ре­гулювання. Однак ринкові сили самі торують собі шлях, що, на ду­мку представників неокласичного синтезу, зумовлено неможли­вістю глобального управління світовою економікою та розбіжніс­тю економічних інтересів. За їхнім визначенням, платіжний баланс є не національною проблемою, а проблемою світової грошової сис­теми, і в ньому відображено всі зміни таких макропоказників, як ці­ни, заробітна плата, норма процента тощо.

З погляду неокласичного синтезу, світова економічна система є сталою, незалежно від спрямування національних політичних кур­сів. Вона функціонує за законами ринкової економіки, які відбива­ють зіткнення економічних інтересів. Тому умовою її успішного розвитку є досягнення ринкової рівноваги за мінімального міждер­жавного регулювання. Вони вважають за необхідне обмеження про­текціоністського втручання, яке заважає вільному рухові капіталів.

Ці особливості в інтерпретації деяких економічних проблем мо­жна розглядати як внесок у розвиток неокласичної теорії, оскільки представники цієї школи також користуються різноманітними під­ходами до характеристики економічних явищ.