6. Вплив демократизації суспільства на фінансову думку (теорія суспільних товарів і послуг).

Демократичне (або громадянське) суспільство — це суспільство, всі відносини між чле­нами якого регламентовані законом, а окремі його члени мають рівні права брати участь у розробці рішень, що стосуються діяльності держави та їх власної долі, в тому числі й рішень, що стосуються загальнонаціональних і місцевих фінансів, шляхом голосування на референдумах, на виборах тощо. Завдяки голосуванню за правилом більшості проходить суспіль­ний вибір загальнодержавних потреб і засобів їх фінансування.

Механізм голосування в громадянському суспільстві і, відповідно, механізм використання державних фінансів, розкриваєть­ся теорією суспільного вибору Джеймса Б'юкенена.

Епохальний внесок у розвиток економічної тео­рії демократії зробила теорія А. Даунза (1957): «Політики задовольняють преференції груп виборців не тому, що вони вважають їх пріоритетними з вищих мотивів, а всього лише з тієї причини, що прагнуть влади». Згідно з Даунзом, за певних умов так званий «виборець-центрист», тобто той, який займає середню позицію, впливає на хід виборів і на фінансову політику, що проводиться урядом.

Теорія економіко-політичних кон'юнктурних циклів, запро­понована У. Нордгаузом (1975) і Б. Фреєм (1976), значно роз­ширила об'єкт дослідження А. Даунза. Особлива увага у ній звертається на те, що фіскальна політика демократичного уряду спрямована не лише на послаблення впливу кон'юнктурних циклів, а й (за певних обставин, з огляду на наближення перед­виборчої кампанії) на породження цих циклів. Ця теорія вста­новлює чіткий взаємозв'язок між інститутами демократії та фі­нансовою політикою уряду.

Рішучий крок у розвитку теорії суспільних благ здійснила італійська школа фінансової науки. Задовго до А. Пігу У. Маццола чітко визначив специфічні властивості суспільних благ: вони неподільні, а то­му використовуються спільно всіма індивідами. Чим більше благ надається одному індивідові, тим більше (і ніяк не менше) благ перебуває у розпорядженні всіх інших громадян.

В умовах ринкової економіки існує цілий ряд потреб, які ринок задовольнити не може. Їх задовольняє держава за допомогою дер­жавних фінансів. Вони називаються суспільними благами.

Суспільні блага — це блага колективного користування, які мають поза ринковий характер (національна безпека, підтримання законнос­ті в державі, благоустрій, фундаментальні науки, охорона здоров'я, освіта тощо).

Особливості суспільних благ:

1. Особливістю суспільних благ є їх колективне споживання членами суспільства, оскільки вони призначені для споживання всіма членами суспільства.

2. Їх споживання носить неринковий характер, тобто вони повинні бути доступні всім громадянам, незалежно від їх доходів.

3. Для задоволення суспільних потреб держава використовує дер­жавні фінанси, накладаючи податки на фізичних і юридичних осіб.

4. Суспільні блага мають економічний і політичний характер, ос­кільки вони задовольняються через механізм виборів і голосування.

Таким чином, суспільні блага у громадянському суспільстві задо­вольняються за допомогою державних фінансів. Але використання останніх залежить від розстановки політичних сил у парламенті тієї чи іншої країни.

У. Маццола та його сучасники з континентальної Європи відкрили нову епоху у фінансовій науці. Розроблена ними концепція суспільних благ має багато схожого з погляда­ми Е. Сакса, який висунув ідею граничної корисності суспіль­них благ у теорії про державне господарство⁴. Використовую­чи згадану тезу про неподільність суспільних благ, відповідно до якої кожен громадянин споживає однакову їх кількість, У. Маццола робить висновок про те, що сплачувані кожним ін­дивідом за це ціни мають бути різними. Лише в такий спосіб можна досягти паритету цін і відповідної граничної корисності. При фіксуванні єдиної ціни (аналогічно ситуації на ринку) одні індивіди споживали би більше благ, а інші менше. У. Маццола визначався неабияким оптимізмом, оскільки був переконаний у тому, що диференціація цін нібито може здійснюватися без створення формального механізму прийняття рішень у цій сфері. Це стало вихідною точкою фінансово-теоретичних дослід­жень К. Вікселля. Він щиро вірив у те, що індивіди будуть до­бровільно виказувати свої преференції при споживанні суспіль­них благ. У дійсності ж навпаки: кожний окремий індивід при колективному споживанні буде вуалювати свої преференції. Він буде прагнути того, щоб перекласти на інших тягар фінансування суспільного блага і поводитися, так би мовити, як «без­квитковий пасажир».

Якщо ж децентралізована система добровільних внесків неспроможна здійснювати необхідну координацію попиту, ці функції мають виконуватися централізовано. При цьому держа­ва виступає в ролі координатора: вона гарантує, що прийняте рішення буде обов'язковим до виконання кожним окремим індивідом. Проте централізація процесу прийняття рішень не передбачає позбавлення децентралізованої системи добровіль­ності або переходу до диктаторських методів прийняття рішень у сфері суспільних благ. Тоді були б підірвані всі досягнення, спрямовані на розширення діапазону індивідуальної свободи громадян.

Більше того, свобода передбачає одностайність при при­йнятті централізованих рішень, а значить добровільність. Лише з добровільної згоди громадян можна зробити висновок про фактичну зацікавленість у наданні суспільного блага. У зв'язку з цим К. Вікселль говорить про «принцип інтересів», або про «принцип рівності між податковими платежами індивідів і зустрічними послугами держави», або, оперуючи сучасною термінологією, про принцип еквівалентності оподаткування. При цьому на задньому плані залишається принцип платоспро­можності, наприклад теорія «жертви» Дж. Мілля: «Індивід хо­че і може приймати рішення тільки про розподіл податків, тоді як про абсолютні розміри сукупного (а значить індивідуально­го) податкового тягаря він не має ніяких відомостей».

Умови одностайності спонукають учасників процесу ухва­лення рішення так довго дискутувати про суспільний проект і настільки модифікувати інструменти його фінансування, щоб усі дали на нього свою згоду. Внаслідок цього можуть «виплис­ти» такі рішення, про які навіть ніхто й гадки не мав перед по­чатком обговорення. Звичайно, як показав К. Вікселль, з огляду на можливість стратегічної поведінки учасників голосування одностайність досягається не завжди. Тому неможливо уникну­ти порушень принципу повної одностайності. На практиці, як правило, обмежуються умовою часткової одностайності, напри­клад, при досягненні 75, 80 або 90 % голосів.

У ході нашого дослідження ми не встановили, хто, власне, має приймати одностайні рішення. Як найбільш оптимальний варіант К. Вікселль розглядає відкриті народні збори, або ре­презентативний парламент. Лише за умови єдності інтересів користувачів державних послуг, носіїв рішень і платників податків відповідальні за прийняття рішень будуть об'єктивно зважувати всі за і проти. І тільки за даних обставин відсутня будь-яка третя сторона, що скористається від споживання бла­га, не несучи при цьому ніяких витрат на його виробництво. І тільки за подібних умов голосування взагалі має сенс. Узгод­женість цілей і функцій учасників голосування в подальшому буде визначатися як інституціональна симетрія.

Щоправда, гіпотеза інституціональної симетрії в більшості випадків не викликає належної уваги у фінансовій науці. Це часто призводить до хаосу. Так, у компетенції федерації є пра­во на прийняття рішень щодо інтересів земель, а в компетенції земель — право прийняття рішень про інтереси общин; сучасне покоління уповноважене визначати рівень державного боргу майбутніх генерацій. Зрештою, ніхто не знає точно, чий тягар несе. Для з'ясування такої ситуації за вихідну точку необхідно взяти саме принцип інституціональної симетрії. Базуючись на цьому, можна оцінити результати (усвідомлені чи неусвідомлені) асиметричного пошуку рішень. Тому принцип інститу­ціональної симетрії проходить червоною ниткою крізь усю нашу книгу.

Особливого практичного значення цей принцип набуває при неодностайному прийнятті рішень, оскільки сфера впливу колективних рішень обмежується їхніми уповноваженими носіями. Третя сторона, яка не бере участі у цьому процесі, не несе витрат із надання суспільних послуг.

Надзвичайно вагома спадщина К. Вікселля довго не до­сліджувалася, оскільки багато вчених обстоювали визначення держави як органічного утворення і не припускали, що її діяль­ність базується на індивідуалістичних засадах. І тільки по де­якому часі, коли Р. Масгрейв уперше переніс ідеї К. Вікселля із Німеччини до США (1939 p.), науковці знову повернулися до ідеї взаємозалежності між фіскальними заходами і правилами прийняття рішень.

Р. Масгрейв (1959) і Р. Самуельсон (1954) у сво­їх дослідженнях приділили значну увагу схарактеризованим У. Маццолою та К. Вікселлем властивостям суспільних благ. Зокрема, вони запропонували умови визначення оптимального, за Парето, обсягу пропозиції суспільних благ. Базуючись на працях названих авторів, а також на ранніх дослідженнях Е. Ліндаля, Е. Мейлінза, Д. Дреце і Д. де ла Поузін (1971) спробували модифікувати умови оптимальної пропозиції суспільних благ. Їхня модель спирається на ідею центрального аукціонатора, що висуває пропозиції про ціну або кількість су­спільного блага і збирає заявки індивідів. При цьому мова йде про застосування до суспільних благ концепції загальної рівно­ваги Л. Вальраса. При побудові такої динамічної моделі над­звичайно важливим є те, як аукціонатор організовує збір замов­лень. Від цього залежить стратегія індивідів при поданні заявок на забезпечення суспільними благами. Проте проблема «без­квиткового пасажира» при цьому не вирішується. Крім того, не можна бути впевненим у тому, що аукціонатор (уряд) буде пра­гнути досягти оптимуму Парето при алокації ресурсів.

Дещо пізніше Е. Кларк (1971) і Т. Гроуез (1973) розробили механізм, за допомогою якого індивіди можуть реалізувати свої преференції за рахунок співгромадян, проте через виникнення негативних зовнішніх ефектів вони мають сплачувати державі спеціальний податок. За даних обставин індивіди не зацікавлені приховувати свої преференції. Хоча залишаються інші пробле­ми, наприклад проблема збалансованості бюджету. Так, у стані рівноваги податкові надходження можуть перевищувати видатки.