25.2. Механізм банкрутства підприємства

Реалії нашої дійсності свідчать про те, що в умовах нестабільної еко­номіки, грошового дефіциту, цінової політики, законодавства, що змінюється досить часто, багато підприємств стають неплатоспромож­ними і не можуть себе захистити. Часто такі господарюючі суб'єкти стають банкрутами. Зарубіжний досвід розв'язання проблем неплатос­проможності підприємств і регламентації процедур їх банкрутства на­раховує сотні років. Починаючи із середніх віків, в Європі видається велика кількість законодавчих актів із цих питань. І на сьогодні у краї­нах з розвинутою ринкової економікою держава активно втручається в регулювання цих проблем.

У світовій практиці законодавство про банкрутство розвивалося за двома відмінними напрямками, в основі яких лежать британська та американська моделі.

Британська модель банкрутства передбачає, що банкрутство розг­лядається як спосіб повернення боргів кредиторам за рахунок основ­них, оборотних і всіх інших наявних коштів шляхом ліквідації боржника-банкрута.

Основна мета американської моделі полягає в тому, щоб через са­нації реабілітувати компанію, відновити її платоспроможність. Для ре­організації компанії існує спеціальна процедура опікування (судового), тобто призначається спеціальний чиновник, повірений або опікун, і під його керівництвом створюється спеціальна комісія, яка спеціалізується на проблемах діяльності фірми. Процедура корпоративної реорганізації спрямована на підтримку великих підприємств, а для дрібних і середніх підприємств нерідкі випадки, коли борги за рішенням суду прощаються, якщо кредитори не несуть великих збитків, якщо кредити видавалися за відомо під явно високі відсотки, якщо підприємство-банкрут має сталі перспективи розвитку тощо. Але якщо невдачливу фірму знову охопить фінансовий крах, то вона протягом наступних шести років не має права звертатися до суду за допомогою у справах про банкрутство.

У сучасних умовах в законодавстві розвинутих країн прослідковується тенденція до інтеграції обох напрямів.

Механізм банкрутства в Україні є досить складним через недоско­налість правового регулювання процедури банкрутства, її довготривалість, відсутність належного забезпечення функціонування механіз­му ліквідації майна підприємств-боржників та наявність платіжної кри­зи в країні. Необхідно зазначити, що значна частина українських дер­жавних підприємств тривалий час перебуває в стані глибокого скритого банкрутства, наслідком якого є спад виробництва, низька заробітна пла­та, скорочення робочого тижня або робочого дня. Значна частина при­ватних підприємств не сприймає статус банкрутства. Значна кількість серед них є такими, що закінчують свою діяльність, або зовсім її не розпочинають. Отже, таке банкрутство є прихованим, умисним і фіктив­ним.

Проблематикою банкрутства підприємств займається Агентство із запобігання банкрутству підприємств та організацій. Після вне­сення підприємства до реєстру неплатоспроможних підприємств агент­ство уповноважене здійснювати управління його майном, укладати і роз­ривати контракти з керівництвом, готувати пропозиції щодо погашення боргів.

За діючим в Україні законодавством підставою для порушення спра­ви про банкрутство є письмова заява будь-якого з кредиторів, самого боржника, органів державної податкової адміністрації або державної контрольно-ревізійної служби.

Кредитор може звернутися із заявою до арбітражного суду про пору­шення справи про банкрутство суб'єкта підприємництва у разі, коли останній неспроможний задовольнити протягом одного місяця визнані ним претензійні вимоги або сплатити борг за виконавчими документами.

Кредитори у місячний термін від дня публікації в офіційному виданні України оголошення про порушення справи про банкрутство подають до арбітражного суду письмові заяви і документи, які підтверджують майнові вимоги до боржника. Суд після розгляду вимог визнає їх чи відхиляє.

Боржник може звернутися до арбітражного суду з власної ініціативи у разі його фінансової неспроможності або загрози такої неспромож­ності. Цією нормою законодавство України наближається до амери­канської концепції банкрутства. Суб'єкт підприємницької діяльності че­рез використання інституту банкрутства отримує можливість на сана­цію, реорганізацію своєї справи та оновлення фінансово-господарської діяльності.

При зверненні до суду з власної ініціативи неспроможний суб'єкт підприємництва повинен додати до заяви список своїх кредиторів і бор­жників, бухгалтерський баланс та іншу інформацію про своє фінансове майнове становище.

Процедура банкрутства вимагає вирішення не тільки економічних, але й соціальних питань, тому законодавством передбачається проце­дура оздоровлення підприємств - санація, тобто певна система заходів, спрямованих на попередження банкрутства підприємств.

Отже, згідно з цією процедурою, громадяни і фізичні особи, які бажають взяти участь у санації боржника, протягом місяця з дня опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство повинні подати до арбітражного суду заяву з письмовим зобов'язанням про переведення до них боргу, а також: запропонувати умови санації боржника.

Умовами санації можуть бути: збільшення банківських кредитів і на­дання урядових субсидій, випуск нових акцій або облігацій для залучен­ня грошового капіталу; зменшення процентів за облігаціями, випущених підприємством, та відтермінування їх погашення, перетворення корот­котермінової заборгованості на довготермінову; ліквідація нерентабель­ного підприємства і створення на його основі нового; зміна форми влас­ності підприємства, злиття, створення дочірніх підприємств; зміна стра­тегії діяльності підприємства, ринків збуту, постачання сировини тощо.

Для проведення санації підприємств необхідна правова і методична база. Щодо державних підприємств, то Постановою Кабінету Міністрів 8.02.1994 р. було затверджено "Положення про порядок проведення санації державних підприємств", яке визначає порядок та способи проведення санації підприємств з метою запобігання їх банкрутству, поліпшення фінансового стану та підвищення конкурентоспроможності продукції.

Для підприємств недержавної форми власності вона має рекоменда­ційний характер.

На період від порушення справи про банкрутство до прийняття рішення по ній, арбітражний суд накладає повноваження щодо розпорядження і контролю за майном боржника на банк, що здійснює розрахунково-ка­сове обслуговування боржника, а якщо банкрутом є державне підприє­мство – на Фонд державного майна або на іншу особу за пропозицією боржника чи кредиторів. Розпорядник майна несе відповідальність за належне здійснення зазначених повноважень. Повноваження розпоряд­ника майна втрачають силу з моменту утворення ліквідаційної комісії або призначення санаторів.

Після закінчення місячного терміну з дня опублікування оголошення про банкрутство господарський суд може винести ухвалу про прове­дення санації. Вживши заходів щодо санації банкрутства, господарсь­кий суд за відсутності санаторів призначає ліквідаторів з числа пред­ставників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, Фонду держав­ного майна (у випадку визнання банкрутом державного підприємства або організації). У свою чергу, ліквідатори утворюють ліквідаційну комі­сію (у її склад обов'язково має входити розпорядник майна боржника), яка з метою погашення боргу вирішує питання про продаж майна підприємства-банкрута.

Кошти, отримані від продажу майна банкрута, спрямовуються пере­дусім на відшкодування витрат, пов'язаних з веденням справи про бан­крутство в арбітражному суді та роботою ліквідаційної комісії, а також функціонуванням розпорядника майна і задоволенням.вимог кредиторів, забезпечених заставою.

У першу чергу виконуються зобов'язання перед співробітниками підприємства-банкрута (за винятком повернення внесків членів трудо­вого колективу до статутного фонду підприємства або виплат за акція­ми трудового колективу).

На другому етапі задовольняються вимоги щодо державних і місце­вих податків та неподаткових платежів до бюджету, а також вимоги органів державного страхування і соціального забезпечення.

Після цього задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечених заставою. Наступним кроком є задоволення вимог щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства і виплат за акціями членів трудового колективу.

І насамкінець гасяться всі інші боргові вимоги. Черговість задово­лення вимог кредиторів представлена на рис. 25.2.

Зазначимо, що вимоги кожної наступної за порядком черговості за­довольняються лише після повного погашення вимог попередньої. Крім того, в разі недостатності майна для повного задоволення всіх вимог однієї черговості претензії задовольняються пропорційно сумі, що нале­жить кожному кредиторові. За загальним правилом вимоги, заявлені після закінчення терміну, встановленого для їх подання, не розгляда­ються і відповідно вважаються погашеними. Вважаються погашеними також вимоги, не задоволені через недостатність майна.

У випадку, якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги кредиторів, він вважається вільним від боргів і продовжує свою підприємницьку діяльність. Господарський суд може винести рішення

Рис. 25.2. Черговість задоволення вимог кредиторів

про реорганізацію (ліквідацію) юридичної особи, що звільнилася від боргів, тільки в тому випадку, коли у неї залишилося майнових активів менше, ніж потрібно для її функціонування згідно із законодавством, або за клопотанням власників його майна.

За працівниками, звільненими з підприємств, установ, організацій у зв'язку з їх банкрутством, зберігається середня заробітна плата на пе­ріод працевлаштування, але не більше, ніж на три місяці від дня звільнен­ня з урахуванням виплати вихідної допомоги. Якщо перерва в роботі співробітника після звільнення не перевищує трьох місяців, у нього збе­рігається безперервний трудовий стаж.

Через відсутність можливості самостійного працевлаштування на працівника поширюються гарантії, передбачені Законом України "Про зайнятість населення".

Основна мета банкрутства – не ліквідація підприємств, а задоволення вимог кредиторів через визнання боржника банкрутом. Тобто банкрутство не є самоціллю, а лише засобом для позбавлення боргів.

Однак, як свідчить світова практика, у справах по банкрутству підприємств вимоги кредиторів задовольняються лише на 30%. Тому потрібно спрямовувати зусилля і кредиторів, і керівників підприємств-боржників на вихід з кризового стану до подання заяви до суду. Це означає, що треба готувати бізнес-плани, можливо, частково прощати або відтерміновувати борги, щоб з часом наблизитися до повного задово­лення вимог кредиторів.

Процедура банкрутства не завжди є доцільною. її небажано застосо­вувати до підприємств, які є стратегічно важливі для держави або підприємств із цілком пристойним сучасним обладнанням. У таких ви­падках набагато краще буде, продавши частину майна, устаткування, погасити борги, а частину коштів, що залишилися, спрямувати на рест­руктуризацію, перепрофілювання виробництва. Такий шлях щороку ви­користовується у світовій практиці, особливо в країнах з перехідною економікою.

Життєва практика ставить вимоги удосконалення механізму банк­рутства шляхом спрощення самої процедури банкрутства, створення інституту професійних ліквідаторів, "кризових керуючих", розпорядників майна та відповідних спеціалістів арбітражних судів, що дозволить на належному рівні та в оптимальні терміни вирішувати всі питання, пов'я­зані з банкрутством суб'єктів господарювання.