Орфоепія та орфографія

1. Орфоепія як розділ мовознавчої науки.

2. Вимова голосних звуків.

3. Вимова приголосних звуків.

4. Вимова деяких звукосполучень приголосних.

5. Орфографія як розділ мовознавства. Поняття орфографічної норми, орфограми.

6. Принципи українського правопису.

1. Орфоепія як розділ мовознавчої науки

Орфоепія — розділ мовознавчої науки, який вивчає систему правил, що визначають єдину вимову, властиву літературній мові (з гр. orthos  правильний, рівний і epos  мова, слово). Цим словом називається і система норм єдиної вимови, властивої літературній мові.

Орфоепічні норми  це сукупність правил, що впорядковують мовні засоби у мовленні людини щодо вимови. Вони складаються історично разом із формуванням національної мови, коли розвиваються різні форми публічного мовлення і збільшується питома вага усного мовлення у житті суспільства. Володіння орфоепічними нормами сприяє швидкому порозумінню людей, які спілкуються усно, без зайвих витрат часу і сил. Увага співрозмовників зосереджується на змісті розмови, а не відвертається незвичним ненормативним звучанням. Крім того, дотримання орфоепічних норм має важливе значення для засвоєння правопису, адже в українському письмі є слова, які пишуться на основі вимови: мама, дочка, калина, школа тощо. Є й слова, які вимовляються за одними правилами, а пишуться за іншими: [си^еджу] — сиджу, [ш:ити] — зшити, [кнúз'ц'і] — книжці, [рож:увати^е] —розжувати. Пишучи такі слова за орфоепічними правилами, а вимовляючи за вимогами орфоепії, людина удосконалює свою мовну грамотність. Дотримання орфоепічних норм є виявом культури мовлення, свідченням високого рівня розвитку кожного члена нашого суспільства.

Кожній мові притаманна звукова особливість, тобто співвідношення голосних і приголосних звуків, твердих і м'яких, дзвінких і глухих тощо. Французька мова, мабуть, найбільше вирізняється серед інших мов носовими звуками, арабська — різними відтінками горлових, польська  твердими і м'якими шиплячими.

Про милозвучність нашої мови свідчить такий факт. У 1928 році в Парижі відбувся конкурс мов, що мав на меті визначити, яка мова наймилозвучніша. Зачитували тексти різними мовами  тими, якими спілкується значна кількість людей, і тими, які належать до маловідомих. Звучали на конкурсі і вірші Тараса Шевченка. Серед чотирьох переможниць конкурсу українська мова посіла третє місце після французької та італійської, залишивши після себе мову фарсі (перську). Так журі конкурсу оцінило мелодійність, виразність, пісенність нашої мови, яка визначається багатством і чистотою звуків.

Сучасна українська літературна мова має в цілому усталені орфоепічні норми. Вони включають норми вимови голосних, приголосних звуків, сполучень приголосних, слів іншомовного походження, норми наголошення слів.

2. Вимова голосних звуків

Усі голосні звуки під наголосом вимовляються чітко й виразно: полόн, калúна, станόк, άрфа, потίха, кýщ.

Початковий наголошений [і] у небагатьох словах української мови вимовляється з наближенням до [и]: [ і^инколи^е], [і^инод'і].

Голосні [а], [і], [у] виразно звучать і в ненаголошеній позиції: [йάблун'а], [т'ίц':і], [л'ішчúна].

Звук [о] вимовляється виразно в ненаголошеній позиції: [молокό], [с'огόд'н'і].

Перед наголошеним складом із звуками [у] або [і] звук [о] вимовляється з деяким наближенням до звука [у]: [со^уп'ίлка], [зо^ур'ίти^е], [зо^узýл'а], [ко^ужýх].

Звуки [є], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються нечітко; [е] з наближенням до [и], [и] з наближенням до [е]: [ди^ев'ίц':а], [ти'хéн'киǐ], [ве^илúкиί], [не^исý].

Звук [и] в ненаголошених позиціях чується виразно:

• перед [й], що стоїть у кінці слова [пéршиǐ];

• у закритому складі закінчення слова [пéрших];

• у кінцевому відкритому складі у формі 2-ї особи однини наказового способу дієслова І дієвідміни [вúǐди];

• наприкінці слова після наголошеного складу з [и] [лúти],[чотúри].