- •7.030201 – Журналістика
- •Тема 1. Література раннього Середньовіччя
- •Тема 2. Героїчний епос Середньовіччя
- •Тема 3. Рицарська (куртуазна) література
- •Тема 4. Міська література Середньовіччя. Середньовічна драматургія
- •Тема 5. Література Передвідродження
- •Тема 6. Література Відродження:
- •Тема 7. Література італійського Відродження.
- •Тема 8. Література німецького та нідерландського Відродження
- •Тема 9. Література французького Відродження
- •Тема 10. Іспанська та португальська література доби Відродження
- •Тема 11. Англійська література доби Відродження
- •Глава VII
- •Глава VIII
- •Глава XXIII
- •Глава xlviii
Тема 11. Англійська література доби Відродження
Розвиток гуманізму в Англії розпочався пізніше, ніж в інших європейських країнах: Столітня війна з Францією (1337 – 1453), феодальні міжусобиці Червоної та Білої троянд (1455 – 1485) загальмували поступ англійського Ренесансу. Тільки з початку ХVІ ст. у зв’язку з економічним і суспільним піднесенням гуманізм в Англії досягає розквіту і починає відігравати провідну роль у культурному житті країни.
Англійське Відродження хронологічно збігається з періодом правління королівської династії Тудорів (Генріха VІІ, Генріха VІІІ, Єлізавети І). Наприкінці ХV ст. в Англії утвердилася абсолютна монархія. В роки правління Генріха VІІ і Генріха VІІІ було остаточно підірвано могутність феодалів і церкви. Генріх VІІІ порвав з папським Римом і проголосив себе главою англійської церкви. Варто зауважити, що Реформація значно полегшила боротьбу наступних поколінь англійських гуманістів за світську культуру, проти засилля церкви в духовному житті країни.
Монархія Тудорів була зацікавлена у підтримці дворянства і буржуазії, котрим і передавалися маєтки феодальних баронів і церкви. Нові англійські дворяни мали більш буржуазні звички. Вони активно впроваджували економічні реформи в своїх господарствах. Великою силою відчула себе англійська буржуазія. Вона швидко збагачувалася за рахунок торгівлі, лихварства, морського розбою.
У розвитку англійського гуманізму виділяють три періоди. Ранній період припадає на першу половину ХVІ ст. Велику роль у становленні гуманізму відіграв Оксфордський університет, який вже з кінця ХV ст. стає центром передової думки. З Оксфордського університету вийшов і перший великий гуманіст Англії, мислитель і державний діяч Томас Мор (1478 – 1535).
Навчаючись в університеті, Мор виявив великий інтерес до літератури та філософії, до латинської і грецької мов. Ще одним його захопленням була політика. Замолоду Мор включився в політичне життя, а в 1504 р. його було обрано до парламенту. Визначною політичною постаттю Мор стає після вступу на трон Генріха VІІІ. У 1529 р. він обіймає найвищу в англійському королівстві посаду лорда-канцлера. Проте Мор не завжди погоджувався з політикою Генріха VІІІ. В 1532 р. він відмовився від своєї високої посади, невдовзі його було звинувачено в державній зраді, засуджено і страчено.
В історію світової літератури Томас Мор увійшов як автор “Утопії” (1516). Слово “утопія” вигадав сам письменник, воно було створено з грецьких слів й означало – “неіснуюче місце”.
Книга складається з двох частин, зміст яких становлять бесіди автора з бувалим моряком Рафаїлом Гітлодеєм. У першій книзі співбесідники обговорюють соціально-політичний лад Європи й Англії. Вони засуджують війни, паразитизм дворянства і доходять висновку, що причиною соціальної несправедливості є приватна власність. У другій книзі Гітлодей розповідає про суспільний устрій на острові Утопія, де він прожив кілька років і покинув його тільки для того, щоб розповісти іншим людям про цей незвичайний острів. В Утопії Томас Мор виразив свою мрію про ідеальне суспільство, де всі мають рівні права, де не існує приватної власності, грошей, де всі працюють і разом користуються результатами своєї праці. Та ідеальне суспільство у Мора не позбавлене суперечностей: зокрема, в ньому існує рабство. Проте “Утопія” Томаса Мора відповідала найвищому рівню соціально-політичної думки початку XVI ст. і мала значний вплив на подальший розвиток европейського гуманізму.
У першій половині XVI ст. було створено перші зразки англійської гуманістичної поезії. Її джерелами були народна творчість, національна поетична традиція (Чосер), а також гуманістична поезія Італії, Франції та Іспанії. Першими визначними поетами-гуманістами стали Уайет і Серрей.
Томас Уайет (1503 – 1542) перекладав вірші Петрарки. Він вперше ввів сонет до жанрової системи англійської ренесансної поезії. Генрі Серрей (1517 – 1547) теж творив у жанрі сонета і значно його вдосконалив. Він перекладав “Енеїду” Вергілія і вперше застосував в англійській поезії білий вірш (неримований п’ятистопний ямб).
Найвищий розквіт англійського Відродження припадає на другу половину XVI ст. і на початок XVIІ ст., в період правління королеви Єлізавети І. Це був період особливого економічного та суспільного піднесення. В таких умовах росли сподівання гуманістів на швидке здійснення їхніх ідеалів. Відбувався інтенсивний розвиток філософії, літератури. Та розквіт тривав недовго. Вже на початку XVIІ ст. проявилися гострі соціальні протиріччя, посилилася політична реакція, що зумовило кризу гуманізму і поступовий занепад ренесансної літератури.
Англійська ренесансна поезія досягає розквіту в останній чверті XVI ст., у творчості Сіднея, Спенсера та Шекспіра.
Філіпп Сідней (1554 – 1586), як і Томас Мор, закінчив Оксфордський університет. Потім він подорожував Італією, Німеччиною, Францією, де познайомився з гуманістичною культурою цих країн. Сонети Сіднея позначені впливом поезії Петрарки і “Плеяди”, проте вони – оригінальні. Саме завдяки Сіднею жанр сонета остаточно утвердився в англійській ліриці.(
Едмунд Спенсер (1552 – 1599) поєднав національну поетичну традицію з досвідом античної, а також континентальної (італійської, французької) гуманістичної поезії. Серед його творів найбільший успіх мала поема “Королева фей” (1589 – 1596). Розповідаючи в поемі про пригоди рицарів, Спенсер частково наслідує Аріосто і Тассо. Морально-етичні принципи рицарства автор поєднує з гуманістичними ідеалам: прославляє красу і могутність людини, оспівуює радощі земного життя.
Спенсер знаходить своєрідну віршову форму, яка надає звучанню поеми справжньої музикальності. “Королева фей” написана строфою, що складалася з дев’яти рядків і мала римування ававвсвсс. Ця строфа одержала назву спенсерової і широко використовувалася в національній поезії.
Англійський ренесансний роман. У розвитку англійського роману доби Відродження спостерігаються дві тенденції: тяжіння до ускладнених форм, орієнтація на книжну поетику й античні взірці (Лілі, Сідней, Лодж), або інтерес до зображення реальної дійсності, до побутової тематики, простота і ясність стилю (Неш, Делоні).
Першим широко відомим романом в англійській літературі доби Відродження став “Евфуес” Джона Лілі. Цей роман справив надзвичайне враження на сучасників не так своїм змістом, як незвичайним стилем, який було названо “евфуїстичним”.
Характерною особливістю евфуїстичного стилю є перенасиченість метафорами, порівняннями, алітераціями, асонансами і т. п., прагнення до ритмізації прози, синтаксичний паралелізм. Метафори і порівняння побудовані у Лілі на матеріалі вчених трактатів, промов античних ораторів, творів європейських гуманістів.
Вишуканість прози Лілі мала великий вплив на аристократію та інтелігенцію і викликала багато наслідувань. Проте незабаром евфуїстична проза набула манірного, штучного характеру, її почали висміювати та пародіювати.
Розвиток драми до Шекспіра. На другу половину XVI ст. припадає велике піднесення в англійській драматургії. Збагатившись новим гуманістичним змістом, досвідом античної та континентальної ренесансної драматургії, англійська драма посіла провідні позиції в національній літературі.
Починаючи з 70-х років XVI ст., в Англії виникають постійні театри. Англійські драматурги Кід, Марло, Грін створюють для них багатий і різноманітний репертуар, готуючи таким чином підґрунтя для геніальних творів Шекспіра.
Найвидатнішим з драматургів-попередників Шекспіра був Крістофер Марло (1564 – 1593). З його чотирьох драм найбільш довершеною вважається “Трагічна історія життя та смерті доктора Фауста” (1588 – 1589). Її сюжет було запозичено з німецької народної книги, та сам образ Фауста набув у Марло зовсім нового зміту. Фауст Марло – титанічна особистість. Він віддає душу Мефістофелю за знання, величезні багатства і необмежену владу. Проте Фауст робить це не тільки заради себе, але і для інших людей: він хоче заснувати нові університети, подбати про безпеку держави тощо.
Вся дія в драмах Марло концентрується навколо головних героїв, їх переживань і прагнень. Це – особистості, вільні від середньовічних забобонів і обмежень. Впливом творів Марло позначена і драматургія Шекспіра.
Творчість Шекспіра. Найвищим досягенням не лише англійської, але й європейської гуманістичної літератури стала творчість Вільяма Шекспіра (1564 – 1616).
Про життя Шекспіра відомо не дуже багато. Народився він у невеликому містечку Стретфорді-на-Ейвоні в родині ремісника і торговця. Вчився в місцевій школі, де багато уваги приділялося вивченню класичних мов – грецької і латинської. У вісімнадцять років Шекспір одружився, а через три роки після цього залишив Стретфорд. Він працює у різних театрах Лондона, а в 1594 р. вступає в найкращу лондонську трупу Джеймса Бербеджа і невдовзі стає постійним автором трупи. Коли в 1599 р. Бербедж побудував театр “Глобус”, Шекспір став одним із його пайовиків.
Трупу “Глобуса” часто запрошували до королівського двору. Там Шекспір познайомився з групою молодих аристократів – любителів театру. В 1599 р. він отримав дворянське звання. Прибуток від вистав, гонорари за написані п’єси були джерелом існування його родини, яка залишалася в Стретфорді. Шекспір часто навідувався до рідного міста, а в 1612 р. він назовсім залишився в Стретфорді, припинивши свою театральну діяльність.
Шекспірівське питання. Шпарини в біографічних відомостях про Шекспіра стали приводом для припущень, що автором знаменитих творів був не він, а якась інша людина, котра з невідомих причин хотіла приховати своє авторство. Сумніви щодо авторства Шекспіра почали висловлюватися ще в XVIII ст., а вже в ХІХ з’явилася велика кількість досліджень, присвячених цій проблемі. Прибічники антишекспірівських гіпотез виходили з того, що провінціал, актор Шекспір не міг написати такі геніальні твори. Вони висували на роль автора різних відомих людей того часу: філософа Френсіса Бекона, лорда Ретленда, графа Дебрі та ін. Проте для доби Відродження досить типовим явищем була поява геніальних самоучок з народу. Шекспір і не був дуже освіченою людиною, і в його творах трапляються історичні, географічні помилки. Свої знання Шекспір брав із самого життя. Його гострий розум і багата уява важили значно більше, ніж сумнівна вченість багатьох його освічених сучасників.
Творчість Шекспіра можна умовно поділити на три періоди.
Перший, ранній період (1590 – 1600) характеризується оптимістичним, радісним світосприйняттям, утвердженням принципів гуманізму. Шекспір не уникає негативних рис дійсності, але він вірить у можливість перемоги над злом. У цей період було написано історичні хроніки, поеми, ранні комедії і сонети Шекспіра.
Історичні хроніки: трилогія “Генріх VI” (1590 – 1592), “Річард ІІІ” (1593), “Річард ІІ” (1595). “Король Джон” (1596), дилогія “Генріх ІV” (1597), “Генріх V” (1599). Поеми: “Венера та Адоніс” (1592), “Зганьблена Лукреція” (1593). Комедії: “Комедія помилок” (1592), “Приборкання непокірної” (1593), “Два веронці” (1594), “Марні зусилля кохання” (1594), “Сон літньої ночі” (1595), “Венеціанський купець” (1596), “Багато галасу з нічого” (1598), “Як вам це сподобається” (1599), “Дванадцята ніч” (1600). Трагедії: “Ромео і Джульєтта” (1595), “Юлій Цезар” (1599). Сонети (1592 – 1598).
Другий період (1601 – 1608). Твори цього періоду відображають помітні зміни, що сталися у світосприйнятті Шекспіра. Відтепер він зосередився на зображенні трагічних суперечностей дійсності. В цей період зло виходить на авансцену життя, і перемогти його дуже важко. Незважаючи на це, життєствердні мотиви продовжують домінувати у творах Шекспіра.
Трагедії: “Гамлет” (1601), “Отелло” (1604), “Король Лір” (1605), “Макбет” (1605), “Антоній і Клеопатра” (1606), “Коріолан” (1607), “Тімон Афінський” (1608). “Понурі” комедії: “Троїл і Крессида” (1602), “Кінець діло вінчає” (1602), “Міра за міру” (1604), “Перікл” (1608).
У третій, заключний, період (1609 – 1612) у творах Шекспіра виявляються мрійливі, ліричні настрої. Він створює новий тип п’єс – казково-фантастичні трагікомедії (п´єси з гостродраматичним змістом, але щасливою розв´язкою).
Трагікомедії: “Цимбелін” (1609), “Зимова казка” (1610), “Буря” (1612). Історична хроніка “Генріх VІІІ” (1612).
Історичні хроніки. В умовах національного піднесення цілком зрозумілим був інтерес англійських письменників до минулого батьківщини. Жанр хроніки відповідав почуттям і настроям часу, що і зумовило його розквіт в англійській літературі кінця ХVІ ст.
Окрім “Генріха VІІІ”, хроніки Шекспіра були написані в 90-х рр. В них розкривалася не доля окремих осіб, а політичне життя нації. Темою історичних хронік стала боротьба королівської влади проти феодальної анархії. Шекспір відтворює атмосферу феодальних міжусобиць, які підривали могутність країни, гальмували її розвиток. Він усвідомлює історичну необхідність державної єдності, яку могла забезпечити тільки абсолютна монархія, і тому засуджує монархів, неспроможних протистояти анархії, таких, наприклад, як Генріх VІ. Людина слабкої волі, Генріх стає іграшкою в руках феодалів, чим і завдає великої шкоди своїй країні. Правителем іншого типу показано у Шекспіра Річарда ІІІ. Він – рішучий, сміливий, енергійний, але не здатен відмовитись від своїх егоїстичних бажань заради загальнодержавних інтересів. Жадоба влади і відсутність будь-яких моральних принципів перетворюють його на злочинця, що сіє ненависть і ворожнечу.
Серед образів королів, здатних приборкати феодальне свавілля, виділяються Генріх ІV і Генріх V. Генріх ІV – глибоко реалістичний образ, але образ Генріха V значно ідеалізований. Він втілює порядок, справедливість, високі моральні принципи.
В хроніках Шекспіра суспільне домінує над особистим. Повсякденне життя людини відходить на другий план, на перший ж висувається її участь у політичному та державному житті.
Сонети Шекспіра складають єдиний великий цикл із 154 творів. Дружба, кохання, спостерігання за своїм внутрішнім світом – такі три головні теми шекспірівськіх сонетів.
Центральний образ збірки – “смуглява леді”, жорстока і зрадлива, в яку закохані разом ліричний герой і його друг. Поет не обожнює і не ідеалізує свою кохану. Він усвідомлює її недоліки, проклинає її за жорстокість, порівнює свою пристрасть із тяжкою хворобою, але не може не любити. І те, що кохана ліричного героя є далекою від ідеалу, тільки додає драматизму і гостроти його почуттям.
Дружба постає в сонетах Шекспіра як найвищий прояв духовного зв´язку між людьми. Поет захоплюється красою і благородством свого друга, дає йому добрі поради. Дружба перемагає в душі ліричного героя муки ревнощів.
І образ друга, і образ коханої жінки зображено в сонетах Шеспіра у світлі сприйняття та ставлення до них ліричного героя. Тому його образ є центральним. В ньому відображено складний і багатий духовний світ людини Ренесансу. Ліричний герой сонетів Шекспіра здатний на благородні і сильні почуття. Його обурюють неправда і несправедливість, що панують у світі. Не залишають поета байдужим і естетичні питання. В своїх сонетах Шекспір захищає правду і простоту в мистецтві, висловлює віру в силу правдивого слова.
Образна система сонетів побудована на реальному житті. Шекспір надає своїм творам високої поетичної довершеності, виходить за межі традиційних тем. Все це дає змогу розглядати сонети Шекспіра як найвище досягнення англійської лірики доби Відродження.
Комедії Шекспіра пройняті ренесансною вірою в благородство і великі можливості людини. Герої комедій втілюють у собі ренесансний ідеал людини: вони молоді, веселі, діяльні, здатні на глибокі почуття. Їм також притаманні такі риси, як любов до життя, волелюбність, критичне ставлення до всього, що суперечить здоровій людській природі, – догматизму, лицемірству, скнарості. Вони долають всі перешкоди, що зустрічаються їм на шляху до особистого щастя, рішуче виступають проти всіляких проявів зла і завжди перемагають.
Характерною особливістю комедій Шекспіра є поєднання в них фантастичного і реального, серйозного та веселого. Найкращими “веселими” комедіями, або комедіями першого періоду, є “Сон літньої ночі”, “Венеціанський купець”, “Дванадцята ніч”.
Комедії, написані у другому періоді (“Троїл і Крессіда”, “Кінець діло вінчає”, “Міра за міру ”та ін.), літературознавці називають “понурими”. Світ в “понурих” комедіях все більше позначений гострими протиріччями, все більше уваги приділяється негативним персонажам, все складнішими стають образи. В комедіях другого періоду зло є більш могутнім, воно здатне проникати навіть у душу доброї людини і впливати на її вчинки.
Трагедії. Всі свої трагедії, за винятком “Ромео і Джульєтти”, Шекспір написав у другому періоді творчості. Щодо “Ромео і Джульєтти”, то ця трагедія відрізняється від інших своїм оптимістичним звучанням і дуже близька до “веселих” комедій першого періоду.
В центрі трагедії – конфлікт між глибоким і сильним коханням та середньовічною родинною моралью. Ромео і Джульєтта належать до ворогуючих родин, але зважуються на протест проти всього, що перешкоджає їм любити один одного, – проти традиції родової помсти та деспотичної влади батьків.
В почуттях героїв Шекспір розкриває високу поезію і красу любові. Автор показує, що кохання робить легковажного Ромео серйознішим, а ніжну, покірливу Джульєтту – рішучою та відважною. Хоча герої гинуть, їхнє кохання перемагає: вражені силою почуття Ромео і Джульєтти, їхні родини припиняють ворожнечу.
Оптимістичного звучання трагедії додає і новий для того часу образ ченця Лоренцо, який допомагає закоханим. Лоренцо мислить як світська людина, як гуманіст. Він стає на захист почуття, допомагаючи Ромео та Джульєтті долати перешкоди, що виникають на їхньому шляху до щастя.
Трагедії, що були написані Шекспіром в другому періоді його творчості, пройняті іншим настроєм. Це був час занепаду англійського гуманізму, кризи
гуманістичних ідеалів. Відтепер Шекспір зосереджується на зображенні трагічних суперечностей людського життя, показує долю людини в “нелюдському” суспільстві. Герої трагедій свідомо вступають у конфлікт з жорстоким світом, зазнають величезних страждань і неминуче гинуть. В трагедіях Шекспір заглиблюється в найважливіші, глобальні проблеми буття, і це надає його творам загальнолюдського значення. Найкращими з них вважаються “Гамлет”, “Отелло”, “Король Лір”, “Макбет”.
“Гамлет”. В основу твору покладено сюжет давньоскандинавської легенди про Амлета, записаної Саксоном Граматиком близько 1200 р. Пізніше історію Амлета, який прикинувся божевільним, щоб помститися за вбивство батька, було відтворено в новелі Франсуа Бельфоре і в невідомій нам п’єсі Томаса Кіда. Скориставшись цим сюжетом, Шекспір створив трагедію, сповнену глибокого соціально-філософського змісту.
Центральним в трагедії є образ Гамлета, принца Датського. Гамлет, студент Віттенберзького університету, щойно повернувся до датського двору в Ельсінор у зв’язку зі смертю батька – короля Гамлета. Він тяжко переживає цю втрату, оскільки дуже любив батька і бачив у ньому взірець людини. Гамлет неприємно вражений тим, що його мати, королева Гертруда, не встигши “стоптати черевиків”, в яких шла за труною чоловіка, вийшла заміж за брата короля – Клавдія. Весела, безтурботна атмосфера при дворі, самовпевненість огидного Клавдія роблять нестерпним перебування принца в Ельсінорі. Та невдовзі Гамлет дізнається, що насправді його батька отруїв Клавдій.
Принц усвідомлює, що відтепер його обов’язок – помститися вбивці. За цей час у його свідомості відбуваються суттєві зміни. Все, що сталося в родині Гамлета, привело його до широких і безрадісних узагальнень щодо людини і світу в цілому. Він вирішує, що світ, в якому можливе таке зло і немає місця вірності, коханню, дружбі, є хворим. Усвідомлення ж неможливості “виправити” цей світ тільки посилює трагізм становища героя:
Звихнувся час… О доле зла моя!
Чому його направить мушу я?(
Велич завдання та об’єктивна неможливість його розв’язати силами однієї людини зумовлюють надзвичайну складність внутрішнього життя і дій Гамлета. Йому важко визначитись із засобами боротьби проти зла, а головне – вирішити, чи варто взагалі боротися з цим злом:
Чи бути, чи не бути – ось питання.
Що благородніше? Коритись долі
І біль від гострих стріл її терпіти,
А чи, зіткнувшись в герці з морем лиха,
Покласти край йому? Заснути, вмерти –
І все. І знати: вічний сон врятує,
Із серця вийме біль, позбавить плоті,
А заразом страждань. Чи не жаданий
Для нас такий кінець? Заснути, вмерти.
І спати. Може, й снити? Ось в чім клопіт;
Які нам сни присняться після смерті,
Коли позбудемось земних суєт?
Ось в чім вагань причина. Через це
Живуть напасті наші стільки літ.
Бо хто б терпів бичі й наруги часу,
Гніт можновладця, гордія зневаги,
Відштовхнуту любов, несправедливість,
Властей сваволю, тяганину суду,
З чесноти скромної безчесний глум,
Коли б він простим лезом міг собі
Здобути вічний спокій? Хто стогнав би
Під тягарем життя і піт свій лив,
Коли б не страх попасти після смерті
В той край незнаний, звідки ще ніхто
Не повертався? Страх цей нас безволить,
І в звичних бідах ми волієм жити,
Ніж линути до не відомих нам.
Так розум полохливими нас робить,
Яскраві барви нашої відваги
Від роздумів втрачають колір свій,
А наміри високі, ледь зродившись,
Вмирають, ще не втілившись у дію.
Гамлет обирає для себе “бути”, тобто боротися, але чому він зволікає, чому не вбиває Клавдія? Принц визнає:
Блаженний той, у кого
У згоді розум і гаряче серце…
Він навіть заздрить норвезькому принцу Фортінбрасу, який готовий пройти з військом пів-Європи, щоб завоювати “клаптик землі”:
…Цей принц, що має розум і манери
Й чий дух, піднятий дивним честолюбством,
Зухвало кпить з незнаного кінця;
Він смертних виставляє без вагань
На примхи долі, смерть і небезпеку
Заради дірки з бублика. Так, велич
Не в метушні безладній без причини,
А в тім, щоб битись навіть за стеблинку,
Як честь поставлено на кін.
Проте і Гамлет може бути діяльним і активним. Змушений протидіяти Клавдію та його оточенню, що замислили його знищити, Гамлет викриває зрадництво Розенкранца і Гільденстерна, відмовляється від Офелії, вбиває Полонія. Він зволікає з помстою, оскільки розуміє, що вбивство Клавдія не позбавить світ від зла.
Щоб приспати пильність ворогів, принц прикидається божевільним. Але гра в божевілля стає небезпечною для самого гравця. На думку Г. Гейне, вдаючи з себе безумного, Гамлет “кинувся в страшну безодню справжнього божевілля”.
Незважаючи на трагічний фінал, твір Шекспіра не викликає відчуття безвихідності. Гамлет гине, але його ідеали житимуть у наступних поколіннях.
Єдиної точки зору на образ Гамлета ніколи не існувало. Наприклад, Ґете називав принца Датського “прекрасною, чистою, благородною, високоморальною істотою”. Іншої думки дотримувався І. С. Тургенєв, який стверджував, що Гамлет “весь живе для самого себе”, що він – егоїст.
Від імені героя трагедії Шекспіра утворилося поняття “гамлетизм”, під яким розуміють безкінечні міркування, нездатність на рішучій вчинок.
Багатовимірність генія Шекспіра, різноманітність характерів і ситуацій, які знайшли відображення в його творах, психологічна майстерність, багатство мови, що були йому властиві, забезпечили Шекспіру виняткове місце в історії світового мистецтва і літератури.
Запитання для самоперевірки
У чому полягала національна специфіка англійського Відродження?
Засновником якого жанру вважають Т. Мора?
Визначте основні тенденції у розвитку англійської ренесансної поезії.
Назвіть драматургів-попередників Шекспіра. Який внесок вони зробили в розвиток англійської драми?
У чому полягає суть “шекспірівського питання”?
Чим збагатив Шекспір зміст і форму сонета? Прокоментуйте вислів О. Анікста: “Шекспір підсилив драматизм сонетної поезії і більше за своїх попередників наблизив лірику до реальних почуттів людей”.
Назвіть основні жанри шекспірівської драматургії.
Якими зображує Шекспір світ та людину у своїх комедіях?
Назвіть особливості філософської проблематики трагедії “Гамлет”.
Як відомо, єдиної точки зору на образ Гамлета ніколи не існувало. А як Ви ставитеся до героя трагедії Шекспіра?
11. Що означає поняття “гамлетизм”?
Література
История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение / М. П. Алексеев и др. – 4-е изд., испр. и доп. – М., 1987.
История всемирной литературы: В 9 т. – Т.3. – М., 1985.
Аникст А. А. Театр эпохи Шекспира. – М., 1965.
Аникст А. А. Творчество Шекспира. – М., 1963.
Аникст А. А. Шекспир: Ремесло драматурга. – М., 1974.
Бояджиев Г.Н. Вечно прекрасный театр эпохи Возрождения. Италия. Испания. Англия. – Л., 1973.
Брандес Г. Шекспир: Жизнь и произведения. – М., 1987.
Верцман И. “Гамлет” Шекспира. – М., 1976.
9. Пинский Л. Е. Шекспир: Основные начала драматургии. – М., 1971.
10. Шведов Ю. Ф. Вильям Шекспир: Исследования. – М., 1877.
ДОДАТКИ
Додаток до теми 1
Орден вагантов
Будет нынче учрежден наш союз вагантов
для людей любых племен, званий и талантов.
Все – храбрец ты или трус, олух или гений –
принимаются в союз без ограничений.
“Каждый добрый человек, – сказано в Уставе, –
немец, турок или грек, стать вагантом вправе”.
Признаешь ли ты Христа, это нам не важно,
лишь была б душа чиста, сердце не продажно.
Все желанны, все равны, к нам вступая в братство,
невзирая на чины, титулы, богатство.
Наша вера – не в псалмах! Господа мы славим
тем, что в горе и слезах брата не оставим.
От монарха самого до бездомной голи –
Люди мы и оттого все достойны воли,
состраданья и тепла с целью не напрасной,
а чтоб в мире жизнь была истинно прекрасной…
(Перевод Л. Гинзбурга)
Прощание со Швабией
Во французской стороне, на чужой планете,
предстоит учиться мне в университете.
До чего тоскую я – не сказать словами…
Плачьте ж, милые друзья, горькими слезами!
На прощание пожмем мы друг другу руки,
и покинет отчий дом мученик науки.
Вот стою, держу весло – через миг отчалю.
Сердце бедное свело скорбью и печалью.
Тихо плещется вода, голубая лента…
Вспоминайте иногда вашего студента.
Много зим и много лет прожили мы вместе,
сохранив святой обет верности и чести.
Ну, так будьте же всегда живы и здоровы!
Верю, день придет, когда свидимся мы снова.
Всех вас вместе соберу, если на чужбине
я случайно не помру от своей латыни,
если не сведут с ума римляне и греки,
сочинившие тома для библиотеки,
если те профессора, что студентов учат,
горемыку школяра насмерть не замучат,
если насмерть не упьюсь на хмельной пирушке,
обязательно вернусь к вам, друзья, подружки!..
(Перевод Л. Гинзбурга)
Додаток до теми 2
Смерть Роланда
(Уривок)
168
Та й сам Роланд відчув: кончина близько,
Бо з вух у нього витікає мозок.
Він молить Господа за душі перів,
А Гавриїла-ангела – за себе.
І Оліфант, і Дюрандаль взяв звично,
Бо саме так вмирає лицар справжній, –
Зайшов углиб землі іспанських маврів
На відстань льоту стріл із арбалета.
Росли два дерева на пагорбі, а поруч
Чотири глиби височіли мармурові.
Роланд там впав на мураву зелену.
І знепритомнів. Смерть була вже поруч.
169
Між гір крутих, серед дерев високих
Блищать чотири глиби мармурові.
Зомлілий граф лежить в траві шовковій.
За ним давно вже сарацин пильнує,
Посеред тіл валявсь, прикинувсь мертвим,
Замазав кров’ю тіло та обличчя;
Аж ось підвівсь на ноги, підбігає.
Він був красивий, мужній і кремезний,
Та повен люті і жаги до вбивства.
Схопив меча, Роланда пхнув ногою
І закричав: “Здолав небожа Карла!
А Дюрандаль візьму в краї арабські!”
Коли він так волав, граф опритомнів.
170
Роланд відчув – меча хтось забирає.
Отямився, розплющив очі й каже:
“Здається, злодію, ти не із наших!”
В руці тримав, як завжди, Оліфант.
В шолом ударив, вкритий злотом щирим,
Розбив його, а з ним розтяв і череп,
І очі геть полізли в мавра з лоба.
Той мертвий впав як стій до ніг Роланда.
А граф сказав: “Падлюко, ти зухвало
Присікатись до мене намірявся.
Будь-хто, почувши це, сказав би – дурень!
Жаль, ріг мій посередині аж тріснув,
Повипадали золото й каміння”.
171
Відчув Роланд – пітьма вкриває очі.
Підвівсь на ноги і стоїть насилу,
Сірішає знекровлене обличчя.
А перед ним лиш темно-сіра скеля.
Він десять раз мечем ударив гнівно,
Та сталь дзвенить, щербин немає навіть.
Сказав: “Допоможи, Свята Маріє!
О мій чудовий Дюрандале! Горе!
Ми маємо розстатись! Не загострю
Тебе я більше! Скільки битв позаду!
А скільки володінь завоювали,
І Карл – сивобородий їх володар.
Ти не служив ніколи боягузу –
Належав ти шляхетному барону,
Таких у вільній Франції не буде!”
172
І знов Роланд масив б’є мармуровий.
Сталь не розбити, не зігнуть – дзвенить лиш.
Побачив граф: не може меч зламати,
Оплакувати став його майбутнє:
“О Дюрандале! Ти ясний, блискучий!
Як ти палаєш барвами під сонцем!
Коли був Карл в долині Моріанський,
То ангела Господь послав до нього
З наказом меч віддати капітану.
З усіх мене обрав король шляхетний.
З тобою Мен і Пуату здобувши,
Я підкорив Анжуйський лен з Бретанню,
Узяв також Прованс і Аквітанію,
Нормандію, країну волелюбну,
А потім вже Романью і Ломбардію;
Скорив також баварців і всіх фландрів,
Здалися нам болгари і поляки,
Константинополь сам скорився Карлу,
Який тоді вже правив краєм саксів.
Валлійців підкорили й всю Ірландію,
І Англію, а потім і Шотландію…
Та скільки ще земель й держав взяли ми,
Що ними править Карл сивобородий!
Тому за тебе вболіваю дуже,
Нізащо не віддам невірним, друже.
О Господи, не дай безчестя франкам!”
173
Роланд все б’є ту брилу темно-сіру.
Вже вдарив безліч раз, та все даремно.
Сталь лиш дзвенить – ані щербин, ні тріщин,
Клинок зі свистом вгору підлітає.
Переконався граф: йому несила,
І знов оплакує меча він долю:
“О Дюрандале! Ти краса й святиня!
Ховаєш в золотій ти рукояті
Нетлінні мощі: зуб Петра й священну
Василія святого кров, волосся
Дениса пресвятого і уривок
З одежи Пріснодіви! Неможливо,
Щоб нехристі тобою володіли,
Лиш християнам ти служити маєш!
Тобою підкорив великі землі,
Якими править Карл сивобородий –
Могутнім став із ними він й багатим.
О Небо, меч не дай в безчесні руки!”
174
Роланд відчув, що смерть вже зовсім близько,
Вона іде від голови до серця.
У тінь сосни високої лягає
Він долілиць, в траву зелену й ніжну,
Підклав під себе меч і Оліфант свій,
Звернув обличчя до землі невірних.
Аби відразу стало зрозуміло
І Карлові, і лицарям-баронам,
Що він, Роланд, помер як переможець.
Відпущення гріхів у Бога просить
Й до Неба рукавицю простягає.
Аой!
175
Граф розумів – життя його скінчилось…
На пагорбі лежить лицем до маврів,
Рукою в груди б’є слабкою мляво:
“О Боже, дай моїм гріхам прощення,
Великим і малим від дня появи
Мене на світ і до самої смерті”.
Знов простяга до Бога рукавицю:
Небесні ангели летять до нього.
Аой!
176
Роланд лежить зомлілий під сосною,
Лицем у бік країв іспанських дальніх.
Спливло багато спогадів яскравих:
Численні землі, всі мечем узяті,
Красуня-Франція, рідня привітна,
І Карл Великий, володар і вчитель…
Від згадок цих не стримав сліз небога,
Важких зітхань… Та не забув й про себе,
Бо визнає свій гріх, блага прощення в Бога:
“Отець небесний, ти брехні не знаєш!
Ти вивів з мертвих Лазаря святого,
Ти Даниїла спас від лютих левів,
Врятуй мене од мук, страждань посмертних
За ті гріхи, що їх в житті накоїв!”
Він простягнув до Бога рукавицю,
І Гавриїл прийняв її ласкаво…
Роланд, на груди голову схиливши,
Схрестивши руки, смерті ждав покірно.
І Бог послав до нього херувимів.
Злетіли з Неба Рафаїл-заступник
І Михаїл, потвор злих переможець,
І сам архангел Гавриїл святійший
Віднесли душу графа в Райські кущі!
Додаток до теми 3
Джауфре Рюдель
Мне в пору долгих майских дней
Мил щебет птиц издалека,
Зато и мучает сильней
Моя любовь издалека.
И вот уже отрады нет,
И дикой розы белый цвет,
Как стужа зимняя, не мил.
Мне счастье, верю, царь царей
Пошлет в любви издалека,
Но тем моей душе больней
В мечтах о ней – издалека!
Ах, пилигримам бы вослед,
Чтоб посох страннических лет
Прекрасною замечен был!..
Слывет сильнейшей из страстей
Моя любовь издалека,
Да, наслажденья нет хмельней,
Чем от любви издалека!
Одно молчанье – мне в ответ,
Святой мой строг, он дал завет,
Чтоб безответно я любил…
(Перевод В. Дынник)
Бернарт де Вентадорн
Нет, не вернусь я, милые друзья,
В наш Вентадорн: она ко мне сурова.
Там ждал любви – и ждал напрасно я,
Мне не дождаться жребия иного!
Люблю ее – в том вся вина моя,
И вот я изгнан в дальние края,
Лишенный прежних милостей и крова…
Но я любви не удивлюсь моей, –
Кто Донну знал, все для того понятно:
На целом свете не сыскать милей
Красавицы приветливой и статной.
Она добра, и нет ее нежней, –
Со мной одним она строга, пред ней
Робею, что-то бормоча невнятно.
Слуга и друг, в покорности своей
Я лишь гневил ее неоднократно
Своей любовью, – но любви цепей,
Покуда жив, я не отдам обратно!
Легко сказать: с другою преуспей, –
Но я чуждаюсь этаких затей,
Хоть можно все изобразить превратно.
Да, я любезен с каждою иной –
Готов отдать ей все, что пожелала,
И лишь любовь я посвятил одной, –
Все прочее так бесконечно мало.
Зачем же Донна так строга со мной?
Зачем меня услала с глаз долой?
Ах, ждать любви душа моя устала!..
(Перевод В. Дынник)
Бертран де Борн
Лишь тот мне мил среди князей,
Кто в битву ринуться готов,
Чтоб пылкой доблестью своей
Бодрить сердца своих бойцов,
Доспехами бряцая.
Я ничего за тех не дам,
Чей меч в бездействии упрям,
Кто, в схватку попадая,
Так ран боится, что и сам
Не бьет по вражеским бойцам.
Вот, под немолчный стук мечей
О сталь щитов и шишаков,
Бег обезумевших коней
По трупам павших седоков!
А стычка удалая
Вассалов! Любо их мечам
Гулять по грудям, по плечам,
Удары раздавая!
Здесь гибель ходит по пятам,
Но лучше смерть, чем стыд и срам.
Мне пыл сражения милей
Вина и всех земных плодов.
Вот слышен клич: “Вперед! Смелей!” –
И ржание, и стук подков.
Вот, кровью истекая,
Зовут своих: “На помощь! К нам!”
Боец и вождь в провалы ям
Летят, траву хватая,
С шипеньем кровь по головням
Бежит, подобная ручьям…
________________
На бой, бароны края!
Скарб, замки – все в заклад, а там
Недолго праздновать врагам!
(Перевод В. Дынник)
Додаток до теми 5
Данте
Сонети
15
Така владарка мого серця мила,
Така вона вродлива і проста,
Що біля неї з подиву несила
Підняти зір і рознімить уста.
Їй очі освітила доброта,
Покора милостива стан повила.
Здається, по землі іде свята,
Що нам про вищу силу ознаймила.
Дивитися на неї – благодать.
А хто не знав про цю могутню вроду,
Не може щастя до глибин спізнать.
Від уст її, мов пахощі весни,
Іде любовний дух, що насолоду
Вливає в серце і велить: “Зітхни!”
(Переклад Дм. Павличка)
Ф.Вийон
Баллада примет
Я знаю, кто по-щегольски одет,
Я знаю, весел кто и кто не в духе,
Я знаю тьму кромешную и свет,
Я знаю – у монаха крест на брюхе,
Я знаю, как трезвонят завирухи,
Я знаю, врут они, в трубу трубя,
Я знаю, свахи кто, кто повитухи,
Я знаю все, но только не себя.
Я знаю летопись далеких лет,
Я знаю, сколько крох в сухой краюхе,
Я знаю, что у принца на обед,
Я знаю – богачи в тепле и в сухе,
Я знаю, что они бывают глухи,
Я знаю – нет им дела до тебя,
Я знаю все затрещины, все плюхи,
Я знаю все, но только не себя.
Я знаю, кто работает, кто нет,
Я знаю, как румянятся старухи,
Я знаю много всяческих примет,
Я знаю, как смеются потаскухи,
Я знаю – проведут тебя простухи,
Я знаю – пропадешь с такой, любя,
Я знаю – пропадают с голодухи,
Я знаю все, но только не себя.
______________
Я знаю, как на мед садятся мухи,
Я знаю Смерть, что рыщет, все губя,
Я знаю книги, истины и слухи,
Я знаю все, но только не себя.
(Перевод И. Эренбурга)
Баллада повешенных
О люди-братья, мы взываем к вам:
Простите нас и дайте нам покой!
За доброту, за жалость к мертвецам
Господь воздаст вам щедрою рукой.
Вот мы висим печальной чередой,
Над нами воронья глумится стая,
Плоть мертвую на части раздирая,
Рвут бороды, пьют гной из наших глаз…
Не смейтесь, на повешенных взирая,
А помолитесь Господу за нас!
Мы – братья ваши, хоть и палачам
Достались мы, обмануты судьбой.
Но ведь никто, – известно это вам? –
Никто из нас не властен над собой!
Мы скоро станем прахом и золой,
Окончена для нас стезя земная,
Нам Бог судья! И к вам, живым взывая,
Лишь об одном мы просим в этот час:
Не будьте строги, мертвых осуждая,
И помолитесь Господу за нас!
Здесь никогда покоя нет костям:
То хлещет дождь, то сушит солнца зной,
То град сечет, то ветер по ночам
И летом, и зимою, и весной
Качает нас по прихоти шальной
Туда, сюда и стонет, завывая,
Последние клочки одежд срывая,
Скелеты выставляет напоказ…
Страшитесь, люди, это смерть худая!
И помолитесь Господу за нас.
О Господи, открой нам двери рая!
Мы жили на земле, в аду сгорая.
О люди, не до шуток нам сейчас,
Насмешкой мертвецов не оскорбляя,
Молитесь, братья, Господу за нас!
(Перевод Ф. Мендельсона)
Додаток до теми 7
Дж. Боккаччо
Декамерон
День перший.. Оповідка друга
Єврей Аврам їде з намови Джаннотта ді Чівіньї до римського двору і, побачивши там безпутність духівництва, вертає до Парижа й вихрещується.
Панфілова оповідка місцями смішила дам і загалом сподобалась; коли її вислухали уважно до кінця, королева веліла розказати щось своє Неїфілі, що сиділа обіч першого оповідача, — розвага мала йти встановленою чергою. Неїфіла, що й на вроду була хороша, і виховання мала несогірше, радо погодилась на теє і почала так:
— Панфіл в своїм оповіданні показав нам, що благість господня не зважає на заблуди наші, коли вони постають од незримої нам причини; а я своєю історійкою хочу доказати, що сяя ж благість, многотерпеливо зносячи хиби тих, котрі словами й ділами своїми мали б свідчити про неї істинно, а чинять навпаки, виявляє нам навіч свою непохибність, щоб ми ще певніше ходили путями віри.
Оповідано мені, любі дами, що був собі колись у Парижі великий купець на ймення Джаннотто ді Чівіньї, чоловік хороший, чесний і правдивий; провадив він добру комерцію сукнами і щиро приятелював з євреєм Аврамом, таким же самим багатим купцем і хорошим чоловіком. Бачивши Джаннотто його чесність і правдивість, вельми журився тим, що душа сього доброго, мудрого й гідного чоловіка погубиться через хибну віру. От він і почав його умовляти по-дружньому, щоб він одкинувся од кривої єврейської віри і навернувся на праву християнську, бо вона, бувши святою та істинною, дедалі множиться і процвітає, як він те бачить, тоді як його віра маліє і обертається внівець на його ж очах. Єврей одповідав на те, що не знає жодної святої й істинної віри, опріч юдейської, що він у ній вродився, у ній житиме і помре і ніяка сила не одверне його од неї. Та Джаннотто в тому не перестав, і через кілька днів він знову зняв про те річ, доводячи по-простому, по-купецькому, чим наша релігія краща за єврейську. І хоч Аврам дуже добре знався на юдейському законі, проте докази Джаннотта почали вже йому подобатися — чи то з великої приязні до нього, чи то од слів, що Дух Святий вложив до уст душеубогому; та він таки вперто стояв при своїй вірі, все не давався навернути. Затявся Аврам, та Джаннотто не одставав од нього, все вговоряв і таки переміг його своєю настирливістю.
— Добре, Джаннотто, — мовить єврей — ти жадаєш, щоб я вихрестився, нехай буде по-твоєму; тільки хочу я перед тим з’їздити до Рима, побачити того, що ти звеш намісником Бога на землі, подивитися на його звичаї, а також на його братів кардиналів; коли вони ділами своїми упевнять мене в тому, що ваша віра краща од моєї, як ти намагався довести мені словами, то я вчиню так, як сказав; коли ж ні, то лишуся при своєму юдействі.
Почувши сеє, Джаннотто тяжко зажурився та й міркує собі подумки: “Шкода моєї праці! А я ж так уже старався, що краще й не можна, і гадав, що навернув його... Се ж як поїде він до римського двору та подивиться на ледаче і нечестиве життя церковників, то не те що не вихреститься, а якби був уже християнином, то, певне, перейшов би знову на єврейство”. А тоді обізвався до Аврама:
— Слухай, друже! І навіщо тобі їхати до того Рима? То ж не близький світ і не мала втрата. Та й небезпека ж яка велика для такого багатого чоловіка, як ти, чи морем братися, чи суходолом... Невже ж таки тут нема кому тебе охрестити? А як у тебе, може, є які сумніви щодо віри, яку я тобі ясував, то де ж, як не тут, знайдеш ти вченіших і розумніших мужів, які розтлумачать тобі геть усе, що ти спитаєш чи забажаєш знати? Як на мене, то тобі таки зовсім не треба їхати. Уяви собі, що там прелати такі самі, яких ти й тут можеш бачити, ба ще кращі, бо ближче їм до верховного душ пастиря. Послухай, що я тобі пораджу: потрудишся колись іншим разом, поїдеш на прощу, тоді, може, і я з тобою буду за компанію.
На се єврей одповів:
— Вірю, Джаннотто, що так воно і єсть, як ти кажеш; отже ж, як собі знаєш, а я таки їду — і край, інакше й не думай, щоб я зробив те, про що ти мене так просив.
Бачивши Джаннотто, що Аврам твердо наважився, сказав йому:
– Ну, щасти тобі в дорозі!
А собі подумав, що як подивиться єврей на римський двір, то довіку не стане християнином; ну, та на се вже не було ради.
Єврей сів верхи на коня та й подався чимдуж до Рима. Тамтешнє єврейство прийняло його з пошаною, і він жив там, не кажучи нікому, для чого приїхав, та придивлявся потай миру до життя-буття папи, кардиналів та інших прелатів і всіх двораків. І з того, що він сам помітив, як чоловік тямущий, і з того, що перечув через людей, переконався він, що всі вони, од найвищого до найнижчого, грішать напропаще блудуванням, і то не тільки природним, а ще й содомлянським, сорому не знаючи і совісті не питаючись, тож куртизанки й хлопчики мали там неабияку силу, коли треба було кому якої ласки доступитися. До того ж побачив він ясно, що всі вони наголо обжери та опияки і живуть по-скотячому, тільки про те дбаючи, як би хіть свою потішити та череву догодити. І ще постеріг він, що всі вони загреби та грошолови, продають і купують кров людську, навіть християнську, і всякі святощі — таїнства церковні й хліби духовні, і більше тут таким товаром торгують і менджують, ніж у Парижі сукном чи ще там чим. Одкриту симонію називали вони заступництвом, а обжирання — покріпленням, нібито Богові невідомі значення слів, а паче того лихі душевні наміри і його можна одурити, як і людей, самими назвами. Такі речі і ще багато інших, про які не гоже й говорити, вельми не сподобалися євреєві, чоловікові поміркованому й статечному; він вирішив, що годі вже дивитися, і вернув до Парижа.
Як почув Джаннотто, що він приїхав, пішов одразу до нього, хоч і в голові собі не покладав, щоб він вихрестився; друзі раді були побачитися знову. Через скільки там день, як Аврам одпочив, Джаннотто спитав його, якої він думки про найсвятішого отця, його кардиналів та інших прибічників. Єврей, не довго думавши, одказав:
— Лихої я думки про них, пошли їм Боже всякого лиха! Кажу тобі так, бо, скільки я бачив, нема там у жодного духовного ні святості, ні побожності, ні благодійності, ні доброго прикладу, нічого такого; зате перелюбство, розкошування, захланність та подібні до них і гірші пороки (як може щось бути гірше) в такій там милості у всіх, що римський двір здався мені не божим виталищем, а скоріше диявольським вертепом. І так я собі думаю, що ваш душ-пастир, а за ним і вся решта, так уже ревно, так пильно, так старанно намагаються внівець обернути і зо світу згладити християнську релігію, а вони ж повинні бути її підвалиною і опорою. Бачивши ж, що не виходить по-їхньому, що віра ваша раз у раз шириться і сяє все ясніше, розумно мені стає, що Дух Святий — основа і оплот її, що правдивіша вона і святіша понад усі інші віри. Колись я вперто не піддавався на твої вмовляння, а тепер, кажу тобі щиро, ніяка сила не вдержить мене од переходу в християнство. Тож ходімо до церкви, охрести мене там, як велить обряд вашої святої віри.
Джаннотто, який зовсім не того сподівався, почувши сії слова, зрадів несказанно. Він пішов із ним до собору Паризької Богоматері і попросив тамтешніх кліриків охрестити Аврама, а ті, не гаючись, уволили їхню волю. Джаннотто був йому за хрещеного батька і назвав його Джованні. Згодом він доручив ученим мужам наставити його повністю в нашій вірі, яку він швидко засвоїв і віку свого довікував людиною доброю, достойною і праведною.
День п’ятий. Оповідка дев’ята
Федеріго дельї Альберігі любить без взаємності і розтрачує на зальоти все своє багатство; коли в нього залишився один тільки сокіл, він, не маючи нічого іншого, подає його на обід своїй дамі, що приходить до нього в гостину. Довідавшись про те, вона виходить за нього заміж і робить його багатим чоловіком.
Філомена закінчила свою повість, і королева, бачачи, що нема вже кому оповідати, крім Діонея, що мав особливий привілей, з веселим видом почала такими словами:
— Тепер мені припадає черга оповідати, і я, любії мої подруги, розкажу вам одну історію, яка трохи нагадує попередню, не лише для того, щоб ви спізнали, яку силу має ваша краса над благородними серцями, а щоб ви навчилися самі давати, де слід, належну нагороду, не ждучи втручання фортуни, яка часто вділяє їх не по заслузі, а з примхи своєї.
Ви знаєте, мабуть, що в нашому місті жив (а може, й досі живе) такий собі Коппо ді Боргезе Доменікі, чоловік, усіма шанований і поважаний не стільки за стародавнє своє походження шляхетське, скільки за чесноти і доблесті, гідні довічної слави. Бувши вже ветхий деньми, він любив розповідати сусідам своїм та іншим людям про всяку бувальщину і вмів те робити розумно, дотепно, докладно і прикладно — у всьому городі не було над нього оповідача. Між іншими цікавими історіями розповідав він не раз і ось яку.
Жив колись у Флоренції один молодий шляхтич, син мессера Філіппа Альберігі, на ймення Федеріго, який лицарськими прикметами і поводженням своїм увічливим усе тогочасне тосканське юнацтво переважував. І закохався той Федеріго, як то з молодими лицарями буває, в одну вельможну даму на ймення монна Джованна, що славилась тоді як одна з найбільших красунь на всю Флоренцію; щоб заслужити її любов, він бився на всіх турнірах, змагався на ігрищах, давав розкішні бенкети й розсипав гойнії дари, в тій марнотратності своїй жодного не знаючи упину; та дама тая, не менше цнотлива, як уродлива, не вважала ні на те, що задля неї робилося, ні на того, хто все те витворяв.
Отак гайнував молодий Федеріго добро своє без міри й ліку, ніякого натомість не дістаючи пожитку, і до того догайнувався, що процвиндрив до решти все своє багатство, — лишився в нього на бідність один лише маленький хуторець, з якого він мав нужденний дохід на прожиток, та ще сокіл мисливський, що другого такого хорошого, може, і в світі не було. Нужда його кохання не пригасила, проте прогнала з города в Кампі, де лежав той хуторець; там він і жив, не просячи ні в кого підпомоги і забавляючись час од часу ловами пташиними, що скрашували трохи його убозтво, яке він терпляче переносив.
Коли його отак присіли крайні злидні, сталося якось, що муж монни Джованни захворів і, чуючися присмертним, написав духівницю. Усі свої незліченні скарби він заповідав синові своєму, вже величенькому, а якби той помер безпотомно, все добро мало припасти в спадок самій монні Джованні, його укоханій дружині; розпорядившись таким чином, він незабаром і справді помер. Зоставшися вдовою, монна Джованна звичаєм нашого жіноцтва поїхала з сином улітку на село, в один свій маєток по сусідству з Федеріговим хутором. Сталося так, що хлопчик, захопившись птахами та собаками, дуже заприязнився з Феде-рігом; не раз він бачив, як літає той його сокіл, і йому страх як хотілося собі такого мати, однак він ніколи не наважився попросити його в господаря, знаючи, що то в нього найдорожча річ.
Одного дня хлопець раптом занедужав; се дуже засмутило матір, бо вона дух ронила за своїм одинчиком. День і ніч не одходила вона од нього, все утішаючи синочка та питаючи — може, йому чого бажається, то нехай скаже, а вона вже все на світі для нього дістане. Хлопець, чуючи вже не вперше ті питання, сказав:
— Мамо, якщо ви дістанете мені Федерігового сокола, то я, напевне, швидко одужаю.
Почувши синове прохання, монна Джованна задумалась і почала міркувати, що тут їй робити. Вона знала, що Федеріго любив її довгі роки і не мав за те ніколи од неї навіть погляду привітного. “Як же мені тепер, — гадала вона, — посилати до нього чи самій іти просити того сокола, що рівного йому, як я чула, не мав зроду жоден мисливець; та ще й кажуть, що він із того сокола тільки й живе. Треба зовсім не мати сумління, щоб одібрати у бідного шляхтича єдину утіху”. Ся думка клопотала її дуже, і, хоч вона була певна, що дістала б того сокола, якби попрохала, вона довго не відповідала синові. Та вкінці материнська любов узяла гору над усіма тими сумнівами; вона вирішила задовольнити синову забаганку і будь-що-будь не посилати нікого до Федеріга, а самій сходити по того сокола.
— Утішся, синку мій, — сказала вона, — поправляйся скоріше, а я тобі обіцяю, що завтра з самого ранку піду до сусіди і принесу тобі сокола.
Хлопчик дуже зрадів тим словам, і йому трохи ніби аж полегшало. Другого дня рано-вранці монна Джованна вийшла ще з одною жінкою нібито на прогулянку; підійшовши до невеличкого дімка мессера Федеріга, вона спитала, чи дома господар. Ні в той день, ні в попередні Федеріго не ходив на влови, а порався в своїм садку. Почувши, що монна Джованна питає про нього біля входу, він здивувався і зрадів несказанно і зразу ж побіг до неї. Вона ж, побачивши, що він наближається, устала, і, як господар уклонився їй низенько, привітала його, ласкаво, по-жіночому:
— День добрий, Федеріго!
А по привітанні такими до нього обізвалася словами:
— Я прийшла сюди, щоб винагородити тебе за ті втрати, що ти зазнав їх з моєї причини, кохаючи мене більше, ніж слід було. А нагорода ж буде ось яка: хочу я в тебе сьогодні з сією приятелькою моєю по-сусідськи пообідати.
Федеріго одповів покірливо:
— Мадонно, я не пам’ятаю, щоб будь-коли зазнав од вас якоїсь прикрості, натомість прийняв багато добра; якщо і був я коли чогось вартий, то все завдячую чеснотам вашим і любові, що маю до вас у серці. Запевняю вас, що сьогоднішні ваші ласкаві одвідини дорожчі мені над усі колишні багаті учти та бенкети, бо ви прийшли в гості до бідаря.
По сій мові привітав її, дещо збентежившись, у скромній своїй господі, а потім повів у садок; не маючи під рукою нікого, хто б міг скласти компанію гостям, він сказав:
— Мадонно, даруйте, що немає тут іншого товариства, окрім сієї огороднички; нехай же вона побуде з вами, поки я там обід налаштую.
Давно вже жив Федеріго в такій бідності, та тепер лише усвідомив до краю, як він через ті свої колишні надмірності зубожів. Тут треба чимось пригостити свою даму, що заради любові до неї він справляв колись велелюдні учти та банкети, а тут як на те, ні грошей немає, ні речей таких, щоб заставити можна було; аж за голову хапався бідолаха, проклинаючи долю свою і не знаючи, за що руку зачепити. Іти позичати в когось — нізащо в світі, навіть у наймита свого; та й коли він те встиг би? Аж тут упав йому в око сокіл той дорогоцінний, що сидів на жердочці в його кімнаті; не довго думаючи, взяв він його (а птах був жирненький, нівроку): оце, думає, добрий буде пошанівок для коханої дами. Без жалю скрутив він йому голову і велів служці своїй обпатрати його швиденько і засмажити якнайкраще на рожні; потім заслав стіл білим обрусом (у нього їх трохи ще лишилося) і, веселенький, пішов у садок до монни Джованни прохати її на обід, на який він, по бідності своїй, спромігся. Та встала й пішла з супутницею своєю до столу; не знаючи, яку то печеню вони їдять, вони разом із гостинним господарем спожили того дорогоцінного сокола. Коли зі столу прибрали і гостя поговорила люб’язно з господарем про те, про се, вона вирішила, що час уже сказати йому про властиву мету своїх одвідин, і озвалась до нього ласкавим голосом:
— Федеріго, якщо ти не забув своїх колишніх почуттів і пам’ятаєш про мою честивість, яку ти, можливо, вважав за жорстокість і несправедливість, то я гадаю, що ти здивуєшся моєму зухвальству, коли почуєш, за чим я, власне кажучи, до тебе прийшла. Та якби в тебе були коли діти і ти мав поняття про силу любові родительської, ти, напевне, пробачив би мені за сей учинок. На жаль, їх у тебе немає, у мене ж є син-одинак, і я, скоряючись владному наказові материнського серця, мушу, всупереч моїй волі, всупереч пристойності й доброзвичайності, просити тебе, щоб ти подарував мені одну річ, вельми дорогу тобі по праву, бо твоя лиха доля не лишила тобі, опріч неї, жодної іншої потіхи, розваги й розради, — маю на увазі твого сокола, бо синок мій хворий так його забажав, що, коли я йому того птаха не дістану, боюсь, що він іще дужче рознеможеться і тоді, крий Боже, помре. Тим благаю тебе — не заради любові твоєї до мене, бо вона тебе ні до чого не зобов’язує, а заради твого благородства, яке ти вже не раз являв, як ніхто ніколи, — прошу тебе, подаруй мені того сокола, щоб я могла сказати, що завдяки твоєму дарунку син мій залишився живий, щоб я була вдячна тобі поки віку мого.
Як почув Федеріго, чого бажала його дама, як побачив, що не може вволити її волі, бо вже зарізав свого сокола, щоб її пригостити, то так гірко заплакав, що довго не спромігся сказати їй щось на відповідь. Монна Джованна подумала спершу, що тим він плаче, що шкода йому розставатися з укоханим своїм соколом, і хотіла вже була одмовитись од свого прохання, та стрималась, очікуючи словесної відповіді од Федеріга.
— Мадонно, — промовив він нарешті, вгамувавши сльози,— відколи з ласки божої прихилився я до вас щирим серцем, доля не раз ставилась до мене вороже, і часто я нарікав на її несправедливість; та все те було ніщо, як рівняти до тої кривди, що вона мені отеє тепер учинила. Як же мені примиритися з моєю недолею, коли подумаю, що ви одвідали убогий дім мій, згордувавши колись багатим, що ви просите од мене незначного подарунка, а я, з фортуниної неласки, не можу вам його вділити. А чим не можу, зараз дізнаєтесь. Коли почув я, що ви завволили прийти до мене пообідати, то я, зваживши на вельможний рід ваш і високі прикмети, подумав, що повинен пригостити вас якоюсь виборною потравою, не такою, якою вітають звичайних гостей; тут згадав я про сокола, що ви його тепер просите, про його цінноту і вирішив, що він буде для вас гідним почастунком, отож і подав вам із нього печені. Тепер же, дізнавшися, що ви воліли живого сокола, побачив я, що не так, як слід, ним розпорядився; свідомість того, що я не можу вам услужити, не дасть мені, мабуть, уже ніколи покою.
По сій мові показав їй на довід пір’я, лапки і дзюб од сокола.
Почувши все те й побачивши, дама спершу почала ганити лицаря словами за те, що він перевів такого чудового сокола, аби пригостити жінку, а потім стала вихваляти в думках його надзвичайну великодушність, що і в убозтві не змаліла. Та, не маючи вже ніякої на того сокола надії і побоюючись не помалу за здоров’я своєї дитини, вона сумно попрощалася з господарем і повернулась до хлопця. Синок її, чи то з горя, що не дістав сокола, чи то вже з хвороби невлічимої, помер-таки через кілька днів на превелику тугу матері. Довго плакала вона й сумувала, аж тут брати почали її принукувати, щоб ізнов заміж виходила, бо молода ще була й багата. Монна Джованна воліла жити вдовою, та, бачивши, як напосідають на неї брати і згадавши про благородство й щедрість Федеріга, який пришанував її своїм останнім соколом, сказала своїм братам:
— Радніша б я була й довіку вдовувати, якби вам те було до мислі, та коли вже ви притьмом хочете, щоб я вийшла заміж, то вийду не за кого, як за Федеріга дельї Альберігі.
— От дурна! — глузували з неї брати. — Що се ти говориш? Нащо тобі виходити заміж за такого, що нічого немає?
— Братики мої любі, — одповіла їм монна Джованна, — добре знаю, що правду ви кажете, та волію мужа без маєтку, аніж маєток без мужа.
Брати, побачивши її несхитну рішучість і знаючи, що Федеріго, незважаючи на свою бідність, лицар правий і доблесний, вчинили сестрину волю й оддали йому монну Джованну разом з усім її добром. Ставши мужем коханої дами і властителем багатих маєтностей, мессер Федеріго жив до самої смерті щасливим чоловіком і добрим господарем.
(Переклад М. Лукаша)
Додаток до теми 8
Эразм Роттердамский
Похвальное слово Глупости
