Тема 5. Література Передвідродження

Передвідродження (або Проторенесанс) – це перехідний період між Середньовіччям і добою Відродження. Академік Д.С.Ліхачов сформулював концепцію російського Передвідродження, але вона може бути застосована і до західноєвропейської літератури. Він вважає, що “основна відмінність Передвідродження від справжньої епохи Відродження полягає у тому, що загальний “рух до людини”, що характеризує і Передвідродження, і Відродження, не звільнився ще від своєї релігійної оболонки”(. Релігійна свідомість продовжує впливати на літературу Передвідродження, що виявляється в алегоричності образів, у використанні біблійної символіки. Ця тенденція яскраво виявилася в творчості італійського поета Данте. Водночас література Проторенесансу парадоксально і пародійно переосмислює традиції середньовічної культури, що ми і спостерігаємо у творах французького поета Франсуа Війона та англійського письменника Джефрі Чосера.

Італійське Передвідродження. Творчість Данте. Італія була економічно найрозвинутішою країною європейського Середньовіччя, що не в останню чергу було зумовлено її сприятливим розташуванням у центрі торговельних шляхів, які поєднували Захід і Схід. Інтенсивний економічний розвиток призвів до зростання великих міст, які одразу почали звільнятися з-під влади феодальних князів. У ХІІІ ст. завершується процес створення незалежних міст-комун, в яких зосередилось економічне та політичне життя країни.

Таким економічним і культурним центром була на той час Флоренція. Саме там точилися найгостріші сутички між політичними партіями гвельфів і гібелінів. Гвельфи виступали за об’єднання країни під владою Папи Римського, а гібеліни – під владою германського імператора.

В таких умовах розпочалася літературна діяльність великого італійського поета Данте Аліг’єрі (1265 – 1321).

У ранній своїй творчості Данте представляє “новий солодкий стиль”. Це був напрям в італійській літературі Передвідродження, заснований на досвіді сіцілійської поетичної школи, яка, у свою чергу, наслідувала провансальську куртуазну традицію, поєднавши її з інтелектуальністю та алегоризмом. Поети “нового солодкого стилю” оспівували любов до жінки, але образ самої жінки втрачав у них реальні риси, перетворюючись на абстрактний символ кохання. Засновником цієї школи вважається Гвідо Гвініцеллі. Представником “нового солодкого стилю” був і друг Данте – великий італійський поет Гвідо Кавальканті.

Одним з ліричних жанрів, що розвивали представники “нового солодкого стилю”, був сонет.

Сонет (від італ. sonetto; sonore – “звучати, дзвеніти”) – малий ліричний жанр, строфічна форма якого складається з 14 рідків: двох катренів (чотиривіршів) і двох терцетів (тривіршів). Оскільки жанр сонета виник у добу Серед- ньовіччя, його форма мала релігійно-містичне значення: чотиривірш став відображенням чотирьох елементів, з яких складається світ (земля, вогонь, вода, повітря) і символізував матеріальну сторону життя, в той час як тривірш втілював у собі ідею триєдності Бога (Отець, Син, Дух Святий) і був символом світу духовного. Поєднання катренів і терцетів символізувало сходження від матеріального до духовного, від низького до високого.

Вплив “нового солодкого стилю” відчувається у ранній збірці Данте “Нове життя”. До збірки увійшли 30 віршів (з них 25 сонетів), написаних Данте протягом 1283-1292 р. і поєднаних між собою прозою.

В “Новому житті” поет розповідає про своє кохання до Беатріче. Данте згадує, як вперше побачив її, коли їм обом було по дев’ять років. Вже тоді він відчув незвичайне хвилювання. Вдруге Данте зустрів Беатріче через дев´ять років і одразу закохався. Любов поета до неї має ідеальний, навіть містичний характер. Кохана для Данте – мадонна, а не земна жінка. Поет славить її божественну красу, чесноти:

В своїх очах вона несе кохання –

На кого гляне, всі блаженні вмить;

Як десь іде, за нею всяк спішить,

Тріпоче серце від її вітання.

Він блідне, никне, множачи зітхання,

Спокутуючи гріх свій самохіть.

Гординя й гнів од неї геть біжить.

О донни, як їй скласти прославляння?

Хто чув її, – смиренність дум свята

Проймає в того серце добротливо.

Хто стрів її, той втішений сповна.

Коли ж іще й всміхається вона,

Марніє розум і мовчать уста, –

Таке-бо це нове й прекрасне диво.

(Переклад М. Бажана)

Беатріче вийшла заміж, а у віці двадцяти п´яти років померла. Та навіть після смерті вона залишилася натхненницею Данте на все життя.

Новаторство та оригінальність поезій “Нового життя” – в силі почуття ліричного героя, в глибині та багатстві його внутрішнього світу. “Нове життя” називають художньою біографією Данте, оскільки вона відтворює думки та переживання автора, розкриває його найпотаємніші почуття.

У Флоренції Данте розпочав активну політичну діяльність, виступивши на боці партії гвельфів. У результаті перемоги гвельфів над гібелінами він став впливовою політичною постаттю, обирається в органи місцевого самоврядування. Після розколу гвельфів на ”білих” та “чорних” Данте став на бік “білих”, які відстоювали незалежність міста від папської курії. Коли “чорні” гвельфи розгромили “білих”, Данте було засуджено до спалення, тому, рятуючи життя, поет у 1302 році пішов у вигнання.

У перші роки вигнання Данте пише трактати “Про народну мову” (близько 1305 р.) і “Бенкет” (1307 – 1308). В першому трактаті він доводив необхідність створення єдиної національної мови. По суті, це було перше в Європі мовознавче дослідження. “Бенкет” – морально-філософський трактат, своєрідна енциклопедія філософських, богословських, моральних знань Середньовіччя. В “Бенкеті” Данте теж відстоює права єдиної італійської мови. В наступному, політичному трактаті “Про монархію” (1313) він виступає за об´єднання країни.

Найвідомішим твором Данте є поема “Божественна комедія” (1313 – 1321).

Назва твору відповідала середньовічній літературній традиції, згідно з якою комедіями називалися твори, що сумно починалися, а закінчувалися щасливо. Але з часом поему почали називати “божественною”, підкреслюючи таким чином її художню довершеність.

Літературними джерелами “Комедії” були середньовічні та античні твори. Поема написана у формі видіння, досить поширеного в клерикальній литературі (див. тему 1). В ній розповідається про мандри поета потойбічним світом. Згідно із середньовічною літературною традицією, потойбічний світ у творі Данте алегорично відображає і реальне життя поета, і його шлях до морального вдосконалення. Але автор не залишається в межах традицій алегоричної літератури: абстрактні ідеї він втілює в конкретних образах, надаючи їм реальної форми.

Поразки, розчарування, в тому числі політичні, тяжіли над поетом, і він шукав шляхів для спасіння своєї душі:

В путі життя, на середині саме,

Я опинився в пралісі густому

І йшов наосліп нетрями-ярами.(

У лісових хащах Данте оточили дикі звірі – алегорії людських пороків та пристрастей: пантера (сладострастя), лев (гординя), вівчиця (жадоба). На допомогу Данте приходить душа Вергілія, його улюбленого поета. Вергілій (втілення земної мудрості – розуму) готовий провести поета крізь Пекло та Чистилище, і зробить він це на прохання Беатріче. Сама ж Беатріче (втілення небесної мудрості – віри та любові) зустріне поета у Чистилищі, і разом з нею він піднесеться у Рай.

У Данте Пекло має форму конуса, що знаходиться під землею. Всередині конуса, спускаючись все нижче, розташовані дев′ять виступів – кіл, в яких, залежно від міри земних провин, караються душі грішників.

Над брамою при вході у Пекло поет прочитав жахливі слова: “Хто буде йти сюди, покинь усі надії!”. У Переддвір’ї Пекла Данте побачив душі тих, хто “ні слави, ані ганьби в житті не заслужили”. У першому колі знаходяться душі нехрещених. Там Данте зустрів відомих античних філософів, вчених, поетів, в тому числі Гомера, та Горація. Друге коло – місце покарання любострасників. Поет бачить там Клеопатру, Єлену Прекрасну, Паріса, Тристана. Йому розповідають свою історію Франческа да Раміні і Паоло Малатеста. Франческу віддали заміж за потворного Джанчотто, а вона покохала його брата Паоло. Побачивши Франческу з Паоло, Джанчотто вбив коханців. Данте співчуває їм настільки, що навіть непритомніє, так вразила його їх розповідь. У третьому колі, під зливою, в багнюці страждають душі обжер. Четверте коло – місце покарання скнар і марнотратників:

Виконуючи вищу волю гнівну,

Там два гурти один проти одного

Тягар штовхають, силу мавши рівну.

Кричали всі між стогону тяжкого:

“Пощо збирать?” – “Навіщо роздавати?” –

І кожен пхав противника свойого.

Саме тут знаходяться душі багатьох священиків, пап, кардиналів. У п′ятому колі в стігійському болоті караються душі гнівних людей:

Вони один одного били в груди

Руками і ногами, й головою,

Страшна гризня точилась там усюди.

У колі шостому в палаючих гробницях терплять пекельні муки душі єретиків. Тут Данте помістив і багатьох своїх політичних супротивників.

Перед сходженням у сьоме коло Вергілій пояснює поетові, що під ними знаходяться три менші кола – сьоме, восьме, дев’яте. В них карають за насильство й обман. Насильство не таке мерзенне, ніж обман, і тому карається в ближчому, сьомому колі. Сьоме коло поділено на три пояси, що лежать на одному рівні. У першому поясі карається насильство над ближнім (убивство, злісне поранення) і його майном (грабіж, підпал тощо). Насильники тонують у киплячій крові. Серед них поет бачить і Олександра Македонського. В другому поясі сьомого кола карають душі тих, хто вчинив насилля над собою (самогубство) і над своїм майном (гра, безглузде розтринькування). Душі самогубців обертаються на кущі, які роздирають гарпії. Навіть у день Страшного суду вони не повернуть свої тіла, “бо то не наше, що розбите нами”. У третьому поясі сьомого кола йде вогнепад. Там карають за насилля над божеством (богохульство), над природою (содомія), над природою і мистецтвом (хабарництво).

За оману карають у восьмому та дев’ятому колі. Восьме коло складається з десятьох рвів, у кожному з яких караються душі тих, хто обдурив людей, що не довірялися (у першому рові – звідники і спокусники; у другому – підлесники; третьому – святокупці; четвертому – віщуни; п’ятому – хабарники; шостому – лицеміри; сьомому – злодії; восьмому – лукаві порадники; дев’ятому – призвідники розбрату; десятому – фальшивники металів, людей, грошей і слів). У першому рові звідники і спокусники йдуть двома зустрічними потоками, їх шмагають біси. В другому рові, у смердючий багнюці сидять підлесники. В третьому рові караються святокупці, духовні особи, що торгували церковними посадами. Вони стирчать униз головою у вогненних ямах. Серед них Данте бачить Папу Миколая ІІІ. Поет дізнається, що там підготовлено і місце для Боніфація VІІІ, який на той час ще був живий. У четвертому рові страждають душі віщунів: вони вражені німотою, а їхні шиї скручені так, що сльози стікають по сідницях. П’ятий рів – місце покарання хабарників: чорти топлять їх у киплячій смолі. У шостому рові знаходяться душі лицемірів, зниваючи під тягарем свинцевого одягу. У сьомому рові страшні змії кусають злодіїв. У восьмому рові караються лукаві порадники: душі їх охоплені полум’ям. Серед них поет угледів і Одіссея (Улісса). Дев’ятий рів – для призвідників розбрату. Їхні душі – порубані, розтерзані, і рани не встигають загоїтись, як чорт їх знову розтинає. Тут Данте бачить Магомета, відомого трубадура Бертрана де Борна. Останній тримає в руках власну голову. “Яке злочинство, то така й відплата”, – робить висновок Данте. У десятому рові караються фальшивники, вони вкриті виразками.

У дев’ятому колі, на самому дні Пекла, утвореному крижаним озером Коцітом, страждають душі тих, хто обдурив людей, що довірились, тобто зрадників. Перед очима Данте та його супутника постала жахлива картина:

Ми йшли туди, де навзнаки лежати

Приречені були злочинні тіні,

У кригу вмерзлі з голови до п′яти.

Там ні одній не литися сльозині,

Бо кожна з них, що криги не прорвала,

У груди знов вертається людини.

У дев’ятому колі Данте побачив графа Уголіно, який гриз голову архієпископу Руджері. На запитання поета “За що?” граф Уголіно відповів, що мститься архієпископу, який заморив його та його дітей голодом, заточивши їх у Пізанську вежу. Діти вмирали один за одним на очах Уголіно, а він, втративши розум від голоду, почав їсти їх трупи.

Посередині дев’ятого кола, в центрі Всесвіту, Діт (Люцифер) шматує у своїх трьох пащах зрадників величності земної і небесної: Іуду, Брута, Кассія.

Після Пекла Данте проходить Чистилищем (це розташована на поверхні землі гора з сім′ю виступами, де очищаються душі). Вершина ж гори призначена для земного раю.

Потім поет у супроводі Беатріче підноситься в Рай. Він складається з десятьох небесних сфер, де перебувають душі людей, що заслужили вічне блаженство. Десята сфера – емпірей – є місцем перебування божества.

“Божественна комедія” створювалась на межі епох, тому вона поєднує риси як середньовічні, так і ренесансні. Як людина Середньовіччя, Данте дотримується думки про скороминущість земного життя. В дусі офіційно-церковної ідеології він засуджує гординю, прагнення до плотських радощів. Водночас поет співчуває деяким грішникам, особливо тим, хто страждає за кохання, за вірність природним почуттям. Тут Данте відстоює нові ідеали, що протистояли середньовічному аскетизму. Він зневажливо ставиться до байдужих, душі яких знаходяться у Переддвір´ї Пекла:

Ніхто не тужить на землі за ними,

І милосердя їм не заслужити.

Не говорім про них – поглянь і мимо.

Відповідно до нових, ренесансних уявлень, Данте стверджує право людини на славу:

Хто вік живе в неробстві, самотині,

Без славних діл, потому й слід зникає,

Як дим в повітрі, крапля в шумовинні.

Високо цінує поет людську допитливість, жагу до нових знань, які церква вважала гріховними. Він не може не співчувати словам Одіссея, який закликає до сміливих шукань, нових звершень:

Не для тваринної нам жити долі,

А для шукань, для мудрості ясної.

Характерною особливістю поеми є послідовне викриття католицького духовенства. Данте засуджує священиків за їхні користолюбство і продажність.

Композицію “Комедії” визначають священні для християн числа – 3 (Свята Трійця) і 9 (похідне від 3). Поема поділена на три частини – “Пекло”, “Чистилище”, “Рай”, кожна з яких має 33 пісні, а вся поема, разом зі вступом, складається зі 100 пісень. Написана “Божественна комедія” трирядковими строфами – терцинами.

Представником французького Проторенесансу дослідники вважають Франсуа Війона (1431 – рік смерті невідомий).

Франсуа Монкорб´є (таке справжнє ім´я поета) народився у Парижі в бідній родині і змалку зазнав багато злиднів. Він рано втратив батька, і його усиновив священик на прізвище Війон. Навчався Франсуа Війон у Паризькому університеті і закінчив його зі ступенем магістра словесних наук.

Ще в університеті Війон зневажливо ставився до схоластичної премудрості. Будучи людиною імпульсивною і без стійких моральних принципів, він часто піддавався різним спокусам, вів безпутне життя, брав участь у крадіжках. У 1455 р., під час бійки він вбив священика. Побоюючись покарання, Війон змушений був втекти з Парижа, куди повернувся після амністії. Незабаром його знову обвинуватили (на цей раз у пограбуванні) – і він знову тікає з міста. Кілька років Війон блукає по країні з ватагою кокільярів – бродяг і злодіїв, до яких також приєднувалися обезземелені селяни і солдати-утікачі. Відомо, що в цей час Війон брав участь у поетичному турнірі при дворі Карла Орлеанського.

У 1463 р. Війона знову притягають до суду і засуджують до страти через повішення. Вирок було замінено вигнанням з Парижа. Що стало з Війоном далі – не відомо.

Світогляд поета відзначався суперечливістю, що була характерна для людини проторенесансної доби. З одного боку, над Війоном тяжіють середньовічні уявлення, з іншого – йому властиві риси, що провіщають гуманізм. В творах Франсуа Війона поєднались трагізм і іронія, релігійність і чуттєвість, благородство і брутальність. Поет славить плотські радощі і кається в цьому, фривольно глузує над релігійними догмами і побоюється небесної кари.

У поетичну спадщину Війона увійшли дві поеми – “Малий заповіт” (1456) і “Великий заповіт” (1462), а також вірші різних жанрів (балади, рондо тощо).

Видатним представником англійського Передвідродження був Джефрі Чосер (1340 – 1400). Він народився в Лондоні у заможній буржуазній родині. Коли йому було 17 років, батько домігся для нього місця при дворі короля Едуарда ІІІ. З того часу Чосер служить при дворі, виконує дипломатичні доручення. Він відвідує інші країни, зокрема Італію. Припускають навіть, що там він зустрічався з Петраркою. В 1386 р. Чосера було обрано до парламенту, але невдовзі він втратив свою посаду. Помер у злиднях, не втигши скористатися пенсією, яка була йому призначена королем за кілька місяців до смерті.

Чосера вважають “батьком” англійської мови і основоположником реалізму в англійській літературі. На його творчості ясно позначився вплив італійського гуманізму. Разом з тим Чосер заклав основи нової, гуманістичної традиції в літературі Англії.

Найціннішою частиною творчої спадщини письменника є “Кентерберійські оповідання” (1386 – 1389). Це збірник віршованих оповідань, в яких зображене англійське суспільство XIV ст. За своєю будовою твір Чосера подібний до “Декамерона” Боккаччо. В “Кентерберійських оповіданнях” також велике значення має обрамлення.

Збірник відкривається прологом, в якому розповідається, як на околиці Лондона, в таверні, зійшлися 29 прочан, що зібралися до Кентербері вклонитися мощам святого Томаса Бекета. До цієї компанії приєднуються і власник таверни, і сам поет. Дорогою прочани розповідають різні історії, які і становлять зміст збірника. Всього оповідань 24, але Чосер збирався написати 120.

Оповідачі належать до різних соціальних груп і професій. Серед них – рицар з сином, заможний селянин, ігуменя монастиря, ченці, купець, студент, ремісники, юрист, лікар, моряк та ін. Кожного з них автор описує детально, звертаючи увагу на їхні зовнішність, характер, звички. В кожній історії відбивається особа оповідача, його погляди і життєвий досвід. Наприклад, рицар розповідає куртуазну історію на тему дружби і кохання, мірошник – фабліо про старого ревнивого тесляра, котрого зраджувала молода дружина.

Оповідання Чосера різнорідні не тільки за своєю тематикою, але і за жанровими особливостями. Автор використовує майже всі жанри середньовічної літератури: християнську легенду (історії ігумені, юриста), куртуазну повість (історія рицаря), фабліо (історії пристава, купця) та ін.

Цілісність збірника забезпечується не лише обрамленням: всі оповідання пройнято новим світовідчуттям – інтересом до реального світу, любов´ю до людини.

Запитання для самоперевірки

В чому полягає суть концепції Передвідродження, яку запропонував Д. С. Ліхачов?

Як вирішується проблема кохання в поезії “нового солодкого стилю”?

Дайте визначення жанру “сонет”.

Чому “Нове життя” Данте вважають першою автобіографією в європейській літературі?

Які традиції середньовічної літератури знайшли відображення в “Божественній комедії”?

Визначте роль “Божественної комедії” у формуванні ренесансного світогляду.

Чому Данте називають останнім поетом Середньовіччя і першим поетом Нового часу?

В чому виявився новаторський характер поезії Ф. Війона?

Чому Дж. Чосера вважають засновником реалізму в англійській літературі?

Література

История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение / М. П. Алексеев и др. – 4-е изд., испр. и доп. – М., 1987.

Данте и всемирная литература. – М., 1967.

Доброхотов А. Л. Данте Алигьери. – М., 1990.

Голенищев-Кутузов И. Н. Данте. – М., 1967.

Баткин Л. М. Данте и его время: Поэт и политика. – М., 1965.

Писатели Франции. – М., 1964. – С.11 – 17.

7. Федотов О. И. История западноевропейской литературы средних веков:

Учебник-хрестоматия. – М., 2003.