2. Специфіка фольклору

Специфічними ознаками фольклору є спосіб збереження (фіксації) в пам’яті поколінь, усна форма творення й побутування, традиційність, варіантність, неспеціалізованість, колективність.

Народна пісня сприймається на слух. Постійні форми, повторюваність, формули, мігруючі блоки, простота і ясність стилістики, чітка послідовність композиції, переважання дієслівних рим – усе це становить поетику народної пісні. При усній передачі слово виступає в органічному поєднанні з інтонацією, жестом, мімікою, мелодією. Цю єдність важливо передати на письмі без певних втрат, що стосуються насамперед нюансів емоційного вираження.

Варіативність – ознака, пов’язана з усністю й колективністю. Варіантом твір можна назвати тоді, коли в ньому знаходяться аналогії до іншого твору, з яким він порівнюється. У творі неможливо встановити оригінал, бо всі близькі твори функціонують на однакових правах: якщо в них спільного більше ніж відмінного – це варіанти. Варіантність таким чином є особлива форма повторення, а фольклор у цілому ґрунтується на зображенні близьких ситуацій, характерів, портретів, образів природи тощо. Оскільки соціально-економічні й культурно-політичні умови життя накладають на фольклорний твір свої відбитки, то окремі штрихи (в тому числі й мовні – особливості лексики, стилістики, синтаксичної будови речення) дозволяють з певною мірою приблизності встановити глибші й пізніш варіантні нашарування та місця побутування.

Виконавці фольклорних творів, як правило, не передають дослівно тексту й мелодії (якщо це пісня), почутих від інших виконавців. Кожен з них інтерпретує твір по своєму, залежно від власних художніх настанов, пам’яті, голосу, настрою тощо.

Отже, життя фольклорного твору завжди зумовлене рухом і змінами, “нехай ці зміни, - за словами фольклориста Наталії Шумади, - що відбуваються з фольклорними текстами, іноді нашаровується так повільно, як у геологічних процесах, - важливий самий факт змінювальності”, тобто варіативності.

Сам спосіб функціонування фольклорної творчості в різноманітних варіантах породжує іншу специфічну її ознаку, а саме анонімність, яка начебто узаконює право кожного на своєрідне співавторство чи співредагування, коли допускаються скорочення, доповнення або й перетлумачення змісту почутого твору. Як справедливо відзначає Олексій Дей, “багатократність творчого акту, зафіксована у фольклорному творі, робить цей твір цікавим для нас передусім з точки зору типових процесів, які характеризують художню свідомість не одного “автора”, а цілого історичного колективу”.

Фольклорна поезія функціонує як народна власність, така, як гаї, ставки, стежини, кимсь посаджені, викопані, протоптані вперше, які, постійно служачи людям, стають їх спільним надбанням.

На відміну від мистецтва, закріпленого в певній знаковій системі, у фольклорі немає остаточно завершених творів. Скульптор, різьбяр, художник, ткаля, вишивальниця, композитор чи літератор можуть повертатися до своїх витворів, щось удосконалюючи в них, але хтось “чужий” у їхню роботу втручатися не буде. У фольклорі ж митець користується вже “напрацьованим” іншими, може вносити свої поправки, доповнення, перекомпонувати текст, але всі ці зміни все-таки обмежені традицією і спираються на неї – в тому й полягає одна з причин стійкості різних фольклорних жанрів.

Народні митці обов’язково відштовхуються від уже відомих у фольклорі художніх здобутків.

Кожен фольклорний твір, який увібрав у себе художній досвід попередніх поколінь, уже за способом художнього вираження є колективним. Індивідуальне є начебто якісним станом колективної кількості. На цю особливість свого часу звернув увагу Іван Франко: “Перш за все вражає нас відсутність індивідуальності. Навіть на думку не приходить нам дошукуватися автора кожної поодинокої пісні… У кожній околиці відповідно до діалекту, клімату, місцевості і звичаїв нова пісня потроху змінюється, незвичайні або надто індивідуальні риси її затираються, провінціалізми з одної околиці поступаються місцем іншим; у міру кращої або гіршої пам’яті співака одні строфи випадають, прибувають інші, вирвані з якоїсь іншої пісні, та знову підлягають повільній зміні та скороченню, і в такий спосіб пісня повільно розщеплюється на велику кількість варіантів, у яких первісний мотив з часом підлягає перетворенню, затемненню або розвиненню то в один, то в другий бік і з яких потім при відповідних обставинах можуть виробитися окремі пісні на близькі, але мало між собою схожі мотиви”.

Фольклор як тип художньої культури – глибоко демократичне мистецтво, в якому творчість і сприйняття нероздільні, він є виявом колективної форми і колективних емоцій, моральних, етичних і естетичних ідеалів і соціальних оцінок народу.