Перелік зразкових контрольних питань по темі 2

1. Специфіка системи цінностей соціальної роботи, її структура

2. Основні групи цінностей професійної соціальної роботи

4. Основні детермінанти загальнолюдських і професійних цінностей і ідеалу в соціальній роботі

5. Основні цінності сучасного російського суспільства

6. Місце і роль цінностей в соціальній роботі

Перелік зразкових завдань для самостійної роботи по темі 2 (тематика рефератів, контрольних робіт і доповідей)

1. Місце і роль аксиологического підходу в соціальній роботі

2. Соціальна робота як специфічна этико-аксиологическая діяльність

3. Місце і роль ідеалу в професійній соціальній роботі

Зразковий перелік питань до заліку по темі 2

1. Суть і зміст основних етичних і аксиологических категорій в соціальній роботі

2. Місце і роль этико-аксиологического підходу в соціальній роботі

1. Місце і роль цінностей в сучасній соціальній роботі

2. Цінності і ідеал професійної соціальної роботи

3. Ієрархія цінностей професійної соціальної роботи

4. Етичні цінності соціальної роботи

3. Поняття системи цінностей сучасної російської професійної соціальної роботи, її детермінанти.

5. Професійні цінності соціальної роботи і ціннісні орієнтири суспільства : взаємозв'язок і взаємовплив

4. Типологія цінностей в соціальній роботі

Література по темі 2

Основна

1. Гусейнов А.А. Соціальна природа моральності. - М.: Вид-во МГУ, 1974.

1. Гусейнов А.А., Апресян Р. Г. Етика. - М.: Гардарика, 1998.

2. Ильенков Э.В. Про ідоли і ідеали. - М.: Думка, 1973.

2. Федоренко Е.Г. Професійна етика. - Київ: Вiща школа, 1983.

3. Шмелева Н.Б. Професійний розвиток особистості соціального працівника в системі підготовки і перепідготовки кадрів. - Ульяновск: 1994.

3. Юнгхолм С. - Э. Гуманістичні цінності соціальної роботи. - М.: Союз. 1996.

4. Ярская-Смирнова Е. Професійна етика соціальної роботи. - М.: КЛЮЧ-С, 1999.

5. Яценко А.И. Целеполагание і ідеали. - Київ: Наукова думання, 1977.

Додаткова

1. Гусейнов А.А. Золоте правило моральності. - М.: Молода гвардія, 1988.

2. Словник по етиці. Під ред. Кона И.С. - М.: Политиздат, 1981.

3. Тугаринов В. П. Про цінності життя і культури. - Л.: вид-во ЛДУ, 1960.

4. Філософія соціальної роботи. Отв. ред. Митрохин В. И. - М.: Союз, 1998.

5. Енциклопедія соціальної роботи. Пер. з англ. Т. 3. - М.: Центр загальнолюдських цінностей, 1994.

6. Медведєва Г. П. Етика соціальної роботи. - М.: ВЛАДОС, 1999.

7. Юнгхолм С. - Э. Гуманістичні цінності соціальної роботи. - М.: Союз. 1996.

8. Ярская В. Н. Філософія соціальної роботи. - Саратов, 1994.

Розділ 2. Основні етапи становлення і розвитку

Ціннісних підстав соціальної роботи у Росії і за кордоном

Тема 3. Основні етапи становлення і розвитку

Ціннісних підстав соціальної роботи

Тема розкриває особливості становлення ціннісних підстав професійної соціальної роботи. У матеріалах лекцій показано, що турбота про ближнього є сутнісна, видова характеристика людини, тому соціальна робота природна для будь-якого суспільства, що визнає цінність людини.

Лекція 1. Инстинктивно-практицистские і традиційно-прагматичні основи допомоги і взаємодопомоги.

План лекції :

1. Инстинктивно-практицистские основи допомоги і взаємодопомоги

2. Природна соціальність, альтруїзм і колективізм як іманентні характеристики людини, необхідні умови його виживання, розвитку допомоги і взаємодопомоги.

3. Традиційно-прагматичний підхід в становленні допомоги і взаємодопомоги, добродійності і соціальної роботи

Не дивлячись на те, що словосполучення "професійна соціальна робота" з'явилося в нашому суспільстві всього десять років тому, вона, з точки зору професійно-етичних основ, спирається на власні тисячолітні традиції турботи про людину, допомоги і взаємодопомоги, добродійності і громадського піклування. Відповідно до принципу історизму окремі її елементи не втрачають актуальності і в сучасних умовах, органічно включаючись в сучасну професійно-етичну систему. Запозичений у зарубіжних колег досвід в області этико-аксиологической регламентації професійної соціальної роботи, у ряді країн институциализированный у вигляді професійно-етичних кодексів, також містить елементи, що представляють великий інтерес для російських фахівців.

Професійно-етичні основи соціальної роботи, як і сама соціальна робота, пройшли тривалий шлях формування, становлення і розвитку від примітивних уявлень про необхідність надання допомоги ближньому до філософського осмислення системи соціальної роботи в цілому і кожного її елементу окремо, наукового підходу у визначенні потреб суспільства і індивіда, вироблення на цій основі найбільш ефективних форм і способів соціального захисту.

Можна виділити окремі взаємозв'язані періоди розвитку професійно-етичної системи соціальної роботи, починаючи з одиничних, розрізнених актів допомоги і взаємодопомоги до теперішнього часу. У основу періодизації можуть бути покладені різні критерії - пов'язані з політичним, культурним, господарським життям країни і народу, а також з появою нових форм і методів самої соціальної роботи, мірою її загальності, організованості і професійності. Проте ці підходи в розробці періодизації становлення професійно-етичної системи представляються менш прийнятними, оскільки, будучи покладеними в її основу, у меншій мірі відповідають потребам філософського осмислення суті і змісту професійної етики і аксіології в соціальній роботі.

Мораль є однією з найбільш ранніх форм суспільної свідомості і регулювальників людської поведінки. У будь-якому з періодів громадського розвитку основними функціями моралі являється регулювання і оцінка індивідуальної поведінки людей, приведення його у відповідність з тими нормами і принципами, які прийняті цим суспільством як базові і, відповідно, служать цілі підтримки стабільності самого суспільства. Ці базові норми і принципи, у свою чергу, повинні відповідати корінним потребам суспільства і відбивати громадські інтереси, оскільки моральність є певна властивість реальних людських відносин, які вже потім отримують більш менш точне віддзеркалення у свідомості у вигляді оцінних шаблонів і правил поведінки. На відміну від морального, ціннісний підхід до людини, його поведінки і діяльності, з'являється порівняно пізно; на ранніх етапах розвитку людського суспільства має значення оцінка переважно корисності того або іншого індивіда.

Людина спочатку, ще будучи homo erectus, жив в співтоваристві собі подібних, оскільки окремий індивід не може задовольняти свої потреби, не вступаючи у певні відносини з іншими людьми саме з приводу спільного задоволення основних насущних потреб. З матеріалів досліджень палеантропологів відомо, що спочатку предок сучасної людини був стадною істотою і вів кочовий спосіб життя, причому життєзабезпечення співтовариства здійснювалося спільно. Будучи фізично відносно беззахисним, древня людина об'єктивно потребувала кооперації своїх зусиль з одноплемінниками для організації спільного полювання або самозахисту від хижаків і був тому природним, біологічно детермінованим колективістом

Очевидно, що в цей початковий період історії людства повинні були існувати певні регулювальники поведінки індивіда в колективі собі подібних, оскільки навіть в найпримітивнішому суспільстві повинні існувати єдині поведінкові норми, що є основою і умовою спільного існування. Такі норми повинні в першу чергу гарантувати збереження і виживання людини як біологічного виду, неможливість знищення людського співтовариства як ззовні, так і зсередини. Очевидно також, що норми, що існували в той період, мали бути детерміновані біологічною природою людини, а не його свідомістю.

Відомо, що норми є результатом відбору безлічі поведінкових актів на основі оцінювання (аналітичного або емпіричного) значущості їх результатів. Поведінкові норми первісного суспільства, покладені згодом в основу системи цінностей і детерміновані потребами людини у виживанні визначалися емпірично, відчувалися інстинктивно і носили явне біологічне забарвлення. Безумовно, про цінності або мораль в їх сучасному розумінні стосовно цього періоду людської історії говорити не можна, оскільки мозок предка людини, не будучи ще досить розвиненим, не міг забезпечити осмислення цього складного феномену. Проте на рівні примітивних напівтваринних відчуттів і інстинктів людина, безумовно, могла диференціювати корисне і шкідливе для себе і для співтовариства. Норми поведінки і цінності закріплювалися на рівні умовних рефлексів і підтримувалися способом життя співтовариства. Важливим є те, що поведінкові норми формувалися з урахуванням значущості їх для співтовариства, а не окремої особини.

У цей період предок людини існував, керуючись інстинктами, і осмислення феномену допомоги і взаємодопомоги, етичних основ цього виду соціальної діяльності бути не могло, хоча на практиці деякі первинні форми регуляції його поведінки мали місце, як мала місце допомога і взаємодопомога - наприклад, при обороні, нападі, добуванні їжі. Окрема особина, що потребує особливої турботи з боку одноплемінників, не отримувала її: умови життя людини, рівень розвитку його свідомості, і головне - обумовлені законами природи завдання виживання не допускали турботи про хворих, поранених. Мала місце лише природно-інстинктивна турбота матерів про малюків, не здатних потурбуватися про себе. Кочовий спосіб життя первісної орди робив неможливою присутність в ній ослаблених особин; не отримуючи допомоги, вони відставали від співтовариства і гинули.

Розвиток примітивних уявлень про допомогу і взаємодопомогу, регуляції цих процесів і відповідний ним рівень осмислення цього феномену носили инстинктивно-практицистский характер. Цей період міг тривати аж до сорокового тисячоліття до Нової ери, оскільки саме цей час визначається фахівцями як умовний рубіж між середнім і верхнім палеолітом, якому надається велике значення в антропо- і социогенезе у зв'язку з переходом до родового ладу, масовою появою разом з неандертальцем homo sapiens і розвитком первісних культур в різних регіонах Африки, Азії і Європи.

Розглядаючи цей період, неможливо зробити висновок про сприйняття окремого представника співтовариства як цінність. Оскільки в цю епоху предок людини був переважно біологічною істотою, то закони природи і, зокрема,, закон збереження виду мали для його життєдіяльності більше значення, ніж нині. Закони ж природи націлені головним чином на забезпечення виживання виду, але не окремої особини як його представника, отже, основні вимоги до індивіда полягали у виключенні дій, що завдають збитку співтовариству як єдиному цілому, перешкоджають задоволенню потреб і що представляють загрозу його безпеки. Найвищою цінністю в цей період була не стільки людина, скільки людське співтовариство, його цілісність, безпека і життєздатність, а отже, природними цінностями були колективізм і альтруїзм, обумовлені вітальними і екзистенціальними потребами. Сама ж людина була цінна постільки, поскільки був частиною єдиного цілого і приносив користь саме як частина цілого. Очевидно, що соціальність людини має біологічне походження і може розглядатися як одна з найважливіших умов виживання людини і його наступного становлення як розумної людської істоти. Обумовлена природою соціальність людини логічно вимагала від нього соціальної поведінки, що виражається в спільних діях під час полювання, оборони і інших спільних акцій. Можна сказати, що природна соціальність людини зумовила допомогу людини людині спочатку в процесі задоволення вітальних потреб і потім, у міру ускладнення і розвитку потреб людини, його свідомості, життєдіяльності, зумовила ускладнення і розвиток як форм допомоги і взаємодопомоги, так і ситуацій, в яких ця допомога виявлялася.

При цьому первісна людина, поза сумнівом, була природним колективістом і альтруїстом. На думку більшості фахівців, альтруїзм і колективізм, що визначали перевагу їх володарів в умовах життя в первісному суспільстві, стали найважливішими умовами, що дозволили людству вижити. Здатність діяти так, щоб сприяти безпеці і благополуччю усього співтовариства, пожертвувати своїм життям на благо співтовариства, закладені в людину природою через закон збереження виду, стали основою і умовою виживання біологічного виду homo. Очевидно, що ті первісні співтовариства, чиї члени більшою мірою проявляли схильність до альтруїстичної і колективістської поведінки, мали більше шансів вижити і ці їх якості закріплювалися в поколіннях. Своєрідний "відбір" по альтруїстичних і колективістських схильностях став для людини, на думку Ч. Дарвіна, найважливішим видоохранительным чинником і дав можливість йому вижити і еволюціонувати в розумна, високоорганізована соціальна істота, здатна перетворити навколишню дійсність. Отже, альтруїзм і колективізм, що сформувалися на ранніх стадіях антропо- і социогенеза як захисні механізми, що забезпечують безпеку і виживання, також природні і властиві людині спочатку, як інстинкт самозбереження, статевий інстинкт і інші. Звідси можна зробити важливий висновок: альтруїзм і колективізм є іманентні сутнісні характеристики homo sapiens, не лише родові, але і видові якості людини.

Пізніше, у міру своєї сапиентации і розвитку свідомості, людина починає усвідомлювати, а не просто інстинктивно відчувати, соціальну цінність альтруїзму і колективізму, цінність колективу і людської істоти як члена колективу, оскільки має можливість скористатися знаннями, досвідом, силою співтовариства і тим самим отримати перевагу в боротьбі за існування. Розвиток людини супроводжувався ускладненням його потреб, а це призводило до поступового ускладнення діяльності, обумовлюючи необхідність її спеціалізації. Кожна людина в умовах спільного буття у зв'язку з поступовим ускладненням життя і індивідуальними і колективними потребами виконувала цілком певні функції.

Людина в цей період оцінювалася вже не лише як член співтовариства, але і сам по собі, завдяки тим функціям, які він виконував, і які все більш і більш відрізнялися від функцій інших членів співтовариства змістом і якістю. Людина оцінювалася головним чином на підставі тієї користі, яку він приносив співтовариству в цілому і кожному його членові. Прагматичний підхід в організації взаємозв'язків і взаємодії членів племені був в цей період, очевидно, переважаючим. Це призводить до висновку про наявність в цей період прагматичного підходу і до надання допомоги і взаємодопомоги : допомогу слід було надавати тому, що може виникнути необхідність в її отриманні. Проте в цей же період мав місце не лише прагматизм, але і співчуття по відношенню до слабких, безпорадних і хворих членів племені, які свідомо не могли принести племені користь. Можливо, що жалісливе відношення до слабкого є перетвореною формою природного альтруїзму людини.

До цього періоду можна віднести появу перших стійких форм взаємодопомоги людей, перших прообразів майбутньої добродійності. З'являється необхідність усвідомлено і послідовно прищеплювати кожному членові співтовариства найбільш доцільні для соціуму норми людського спілкування і взаємодії, оскільки будь-яке суспільство прагне сформувати своїх членів так, щоб здійснення соціальних функцій було для них бажаним. Внаслідок цього поступово почали складатися традиції відносно допомоги що має потребу. Першими формами допомоги стали надання притулку і годування тих, хто цього потребує, але не в змозі організувати власне життєзабезпечення і тим більше не може принести користь племені. Саме у цей період почалося формування власне моральних і ціннісних стосунків, регулюючих взаємодію і взаємне існування людей, у тому числі і взаємодопомогу. Стосунки складалися на основі певних моральних законів, які засновані не лише на раціоналізмі, але і на традиціях, які своїм корінням сходять до природного раціоналізму. Ці закони мають більш менш постійний характер і приймаються усіма членами співтовариства, засвоюючись ними в процесі навчання і виховання, передаючись з покоління в покоління у формі усних переказів, легенд, заповідей. Таким чином, еволюція людини полягала не лише в зміні його вигляду, але і в зміні поведінкових реакцій, причому з часом вплив біологічних чинників знижувався, тоді як значущість і вплив соціальних чинників, таких, як морально-ціннісна регуляція поведінки, росло у міру його сапиентации.

Проте в значно більшою в порівнянні з періодом середнього палеоліту міри морально-ціннісне регулювання стосунків і поведінки людей вимагалося і, відповідно, розвивалося з появою сім'ї і власності як спосіб подолання протиріччя між особою і суспільством, і в першу чергу, між інтересами власників і співтовариства в цілому. Перші моральні принципи, успадковані від інстинктів homo erectus, переслідували все ту ж мету: збереження єдності і згуртованості роду, його безпеки і сили, і тому були заборони на дії і вчинки, що викликали ворожнечу і різницю між членами співтовариства і мали конкретний сенс - збереження цілісності і єдності общини, її життєстійкості і обороноздатності, спадкоємності традицій і способу життя. Цінність співтовариства в цей період як і раніше була вища за цінність окремого індивіда.

У цей період, який тривав приблизно до VI, - VIIвв. н.е., з'являються і розвиваються перші спроби осмислення на рівні буденної свідомості феноменів допомоги і взаємодопомоги, добра і зла, колективізму і альтруїзму. Цей період існування людини також показує високу цінність колективізму, більш усвідомленого, ніж в попередній період, але проте, продиктованого багато в чому необхідністю виживання. Цей підхід в осмисленні професійно-етичної компоненти допомоги і взаємодопомоги може бути охарактеризований як традиційно-прагматичний, оскільки в нім відбиті як прагматизм в наданні допомоги що має потребу у зв'язку з турботою про цілісність і згуртованість роду, так і шанування традицій, що складали соціально-культурну спадщину попередніх поколінь людей.

Цілісність, життєздатність роду в цей період була найважливішою цінністю. Не дивлячись на те, що окрема людина вже могла цінуватися у зв'язку зі своїми індивідуальними якостями, він міг бути принесений в жертву (у усіх сенсах), якщо цього вимагали інтереси роду. Наприклад, в благополучні періоди люди мали можливість жити в племені і помирати від природних причин : старості, хвороби і тому подібне, але якщо ситуація ускладнювалася, то люди похилого віку, інваліди, важко хворі люди ставали тягарем. Голод, необхідність швидкого переміщення в іншу місцевість і інші екстремальні ситуації або особливо важкі умови життя вимагали від членів роду, племені високої організованості і мобільності, сили і спритності, згуртованості і єдності. Неможливість повного підпорядкування своєї життєдіяльності інтересам виживання роду або племені робили таких людей зайвими, і плем'я від них різними способами позбавлялося.

Це знову свідчить про те, що різноманітні поведінкові норми, будь вони природно-біологічного або соціального походження, діяли так, щоб зумовити корисне по відношенню до спільності, а не до особи, поведінка людини. Вже наявні перші моральні норми, що носили характер заборон (табу) підпорядковували поведінку людини інтересам спільності, і діяти необхідно було так, щоб не зашкодити співтовариству. Цінність спільності людей була вища за цінність окремої особи; благополуччя спільності забезпечувало в головному і благополуччя особи в ній: воно давало почуття безпеки, захищеності, єдності.

Проте, і цінність окремої особи в цей період признавалася, якщо не виникав ціннісний конфлікт між загальним і приватним. Наприклад, численні фольклорні джерела говорять про людські жертвопринесення як про вищі дари божествам або духам; по буденних приводах в жертву приносилися, як правило, продукти харчування і інші неживі предмети. У особливо важливих випадках жертвою могла стати людина - найдорожче, що було у спільності. Така суперечлива з точки зору сучасної людини поведінка наших предків (з одного боку, турбота про людину, з іншої - принесення його в жертву, ритуальне вбивство) насправді суперечливим не було, якщо врахувати, що вища цінність - це спільність. Цінність окремої особи могла виступати спільності, що йде за цінністю. Тому в буденних обставинах допомога людині опинялася, якщо він її потребував - це було на користь спільності, не суперечило традиціям і моральним нормам. Надалі подібні поведінкові стереотипи удосконалювалися і закріплювалися в пізніших релігійних і світських нормах, традиціях, звичаях, покладених в основу допомоги і взаємодопомоги, добродійності і сучасної професійної соціальної роботи.

Зокрема, первісні релігії, засновані на шануванні духів, вірі в могутність і розумність сил природи і окремих предметів вимагали від людини цілком певних форм поведінки. Вони робили світ, в якому жил чоловік, цілісним, менш ворожим, зрозумілішим, з'ясовним і навіть керованим (за допомогою здійснення ритуальних дій, встановлення приязних стосунків з могутніми духами і силами природи і тому подібне). Очевидно, що вимоги, присутні в релігійних віруваннях, не могли суперечити корінним інтересам людини і людського співтовариства, і не лише тому, що "розробила" їх сама людина, але і тому, що за допомогою таємничих сил людина прагнула забезпечити себе, отримати допомогу в різних починах, добитися стійкого, благополучного існування, а не навпаки. Значить, в релігійних віруваннях мало бути збережене і закріплене, пояснене волею духів-покровителів те позитивне, що вже було в людській практиці. Те, що раніше чоловік здійснював, керуючись інстинктом або пояснюючи міркуваннями практичної користі, віддаючи данину традиції або підкоряючись звичаям, він продовжував здійснювати, вже покоряючись волі духів. Надалі, у міру формування язичницьких політеїстичних релігій, людина діяла по волі богів. Безумовно, форми і види взаємодії людини з людиною змінювалися, але не релігійні вірування стали причиною цього. Навпаки, в релігійних віруваннях ці зміни зрештою закріплювалися. Таким чином, зміни в умовах життя вимагали змін поведінкових стереотипів, у тому числі в наданні допомоги людині, а вони, у свою чергу, мали бути зведені в ранг релігійної норми.

Філософія, на відміну від язичницької релігії, не постулювала, а роздумує про те, яким має бути людина, як він повинен поступати і яким чином взаємодіяти з людьми, суспільством, щоб досягти блага. Власне вчення про допомогу людині як такого антична філософія не містить, проте вона звертається до проблеми людини, добра і зла. Античні філософи, що міркували про проблеми моралі, про людину і суспільство, їх вдосконалення, велику відповідальність покладали особисто на людину і, значить, будучи відповідальним за себе і суспільство, людина має бути підготовлена до такої відповідальності. Людина має бути доброчесна, тобто внутрішньо спрямований до добра (зрозуміло, з позицій громадського блага як воно розуміється в суспільстві або яким його представляє філософ). Зокрема, Сократ, Платон, Арістотель, Эпикур і багато інших вважали, що доброчесна людина передусім сапиентен (розбірливий, розумний). Розуму людини допоможуть розвинутися знання і досвід; у свою чергу, розум допоможе людині розібратися в ситуації і зробити вибір на користь добра, поступати на благо людей, уникати помилок і крайнощів, жити в згоді людьми і природою. Значить, розумна людина в змозі усвідомлювати громадські потреби і сприяти їх задоволенню, дотримувати суспільно необхідні звичаї і традиції. А це означає, що допомога дійсно нужденній людині має бути надана; людина, необгрунтовано випрошуючий вспомоществание, гідна засудження.

Основні ідеї античної етики в адаптованому виді могли поширюватися серед населення і чинити вплив на суспільну мораль, тим паче, що вони не суперечили буденним уявленням про справедливість, добро і зло, благо, цінне і нецінне. Ці ідеї, чинячи вплив на формування особи, могли сприяти этизации громадських стосунків.

Русичі познайомилися з працями грецьких і римських філософів порівняно пізно, проте устрій їх життя свідчив про те, що ідеї справедливості, колективізму, помірності були властиві ім. Як свідчать літописи і інші джерела, до середини першого тисячоліття н.е. у східних слов'ян складаються стійкі уявлення про етичні основи допомоги ближньому і традиції, засновані спочатку на давньослов'янських міфологічних віруваннях, потім на етиці християнства (православ'я). Природно-кліматичні умови, що обумовлювали спосіб господарювання, робили слов'ян природними колективістами і детермінували спільне проживання і діяльність як необхідні і єдино можливі умови існування. У цей період російської історії широко розвинулася громадська допомога. Людина, як член общини, член колективу, завжди могла розраховувати на допомогу одноплемінників. Так, наприклад, Прокіп Кесарийский, Маврикій Стратег, Адам Бременський,, Ибн Русте, Ибн Фадлан і інші автори рукописних історичних творів одностайні в думці, що людей доброзичливіших, милосердних, жалісливих і справедливих, чим слов'янські народи, знайти важко. У Древній Русі етика допомоги людині, безумовно, не виділялася в окрему галузь знань, і окремих творів, присвячених цьому питанню, не існує. Етичні погляди на проблеми допомоги і взаємодопомоги існували тільки в найзагальнішому вигляді, в контексті норм людського гуртожитку, що доводить повсякденність самого факту надання допомоги. Їх зародження і суть можна до деякої міри прослідкувати в прадавніх пам'ятниках російської літератури і фольклору.

Лекція 2. Соціально-ідеологічний і соціально-філософський підходи у визначенні цінності допомоги людині.

План лекції :

1. Соціально-ідеологічний підхід у визначенні цінності допомоги людині.

2. Доктрини світових релігій і світські этико-аксиологические концепції як ідеологічне обгрунтування моральної цінності допомоги людині.

3. Становлення і розвиток професійних етичних систем соціальної роботи і їх кодифікування у сучасному світі.

Поступове формування нових, монотеїстських релігій, що стали світовими, становлення світських етичних навчань привело до змін в основних підходах до допомоги і взаємодопомоги. Кожна зі світових релігій є ідеологією, що охоплює усі сторони життєдіяльності людини, усі його прояви. Усі процеси, явища в природі, громадському і особистому житті могли бути пояснені з позицій цих ідеологій, що тривалий час грали роль державних ідеологій і що були засобом контролю і регулювання життєдіяльності особи.

Не дивлячись на те, що підходи до дослідження і осмислення этико-аксиологических основ допомоги має потребу грунтувалися на принципово різних ідеологічних системах (релігійна ідеологія, світська ідеологія в усьому їх різноманітті), загальною основою, що дає можливість вважати цей тривалий етап цілісним, являється наявність стрункої ідеології. Вона є цілісним світоглядом, що склався, одним з невід'ємних компонентів якого є система поглядів відносно етики допомоги людині, що потребує її. Допомога людині може виявлятися на тій основі, що пануюча ідеологія вимагає від людини певних поглядів і вчинків, чинячи вплив на формування його особи відповідно до свого сенсу і змісту. При цьому, звичайно, релігійна ідеологія займає провідні позиції протягом майже усього періоду, і тільки в останньому столітті світські доктрини поступово знаходять масове визнання. Внаслідок цього підхід, що переважав в осмисленні професійно-етичних основ соціальної роботи, характерний соціально-ідеологічною спрямованістю. Його межі можуть бути визначені приблизно серединою першого тисячоліття н.е. і серединою ХХ ст.

Християнство, іслам і буддизм зверталися не стільки до зовнішньої сторони життєдіяльності людини, хоча регламентували і її, скільки до його внутрішнього життя. На відміну від підходу, що панував раніше, який, відбиваючи практичні інтереси людини і спільності і традиції, що склалися до цього часу, переслідував цілі єднання, громадської безпеки, громадської користі, нові релігійні ідеології пропонували людині лише початкові умови особистої безпеки і особистого порятунку. Сама людина повинна була потурбуватися про власне благополуччя, у тому числі і посмертному.

На відміну від первісного альтруїзму, нові доктрини допомоги ближньому засновані на інших ціннісних орієнтаціях. Якщо в період язичництва допомога має потребу робили в основному з метою збереження цілісності, життєздатності роду і забезпечення його виживання, то світові релігії вимагають надавати допомогу страждущим тому, що це найбільш надійний спосіб знайти Царство Небесне особисто для себе. Якщо вважати, що одним з найважливіших критеріїв моральної цінності вчинку є відсутність егоїстичної мотивації, то добродійність на основі вимог релігії втрачає свою моральну цінність, залишаючись при цьому суспільно корисною діяльністю, необхідно такою, що з'являється на певному етапі розвитку громадських стосунків. В цьому відношенні світові релігії не принесли в практику надання допомоги що має потребу нічого нового, проте дали інше, відповідне новій ідеології обгрунтування і пояснення вже існуючим формам. Таким чином, можна відмітити, що при зовнішній подібності етичних норм відносно дій, спрямованих тим, що на допомогу мають потребу, і ідентичності результатів діяльності, сенс і суть їх у язичників і послідовників світових релігій істотно розрізняються.

Християнство є наднаціональною релігією і не розділяє людей за національністю, расі, кольору шкіри, матеріальному рівню або іншим ознакам - єдиний критерій ділення - віра, внаслідок чого усі люди, що сповідують християнство, - "брати в Христу", відповідно, і стосунки між людьми мають бути братськими, добросердими, пройнятими турботою один про одного. Зокрема, якщо хтось з братів потребує допомоги, то допомагати йому слідує по-братськи, безкорисливо. Як відмічає М. Вебер, дуже рано в релігійній етиці отримало своє віддзеркалення те, що в ході економічної диференціації звичай надавати допомогу сусідам в праці і у разі потреби перейшов і в стосунки між різними соціальними шарамиВажливим для розуміння християнської етики допомоги ближньому є і осмислення однієї з найважливіших заповідей християнства : "полюби ближнього твого як самого себе". Тут любов до себе заздалегідь прийнята за максимум і умову людинолюбства; передбачається, що найсильніше людина любить самого себе, причому любить діяльною любов'ю, невпинно і безкорисливо клопочучи про власне благо. Це може служити доказом егоїстичності мотивів допомоги, здійснюваної у рамках вимог релігії, а зовсім не этизации громадських стосунків. Зокрема, висловлювання типу "блаженні жебраки"., "легше верблюдові пройти крізь голкове вушко, чим багатому увійти до царства небесного", "жебрак багатим живиться, багатий жебраком рятується" обгрунтовують необхідність убогості інтересами забезпеченої частини населення. Аналогічним чином іслам і буддизм, вимагаючи надавати допомогу таким, що має потребу, як одна з провідних причин такого роду вчинків або діяльності висував корінні інтереси благополуччя що самого допомагає, порятунки його душі. Таким чином, у світових релігіях той, що не має потреби був метою допомоги - він був лише умовою, за допомогою якої той, що допомагає отримував деякі духовні блага; засобом же отримання цих благ виступала діяльність, спрямована на надання допомоги. Індивідуалізм, що формується за посередництва світових релігій прямо протилежний до язичницького колективізму, оскільки, якщо в язичницьку епоху служіння суспільству (общині) було запорукою благополуччя окремої особи, то в пізніший період в главу кута ставилося вже благополуччя кожної окремої особи. При цьому вважалося, що благополуччя окремих осіб служить умовою благополуччя усього суспільства. Можна зробити висновок, що в період після введення однієї зі світових релігій як офіційна державна релігія з'являється і посилюється тенденція до індивідуалізації суспільства, що обумовлено як реаліями соціально-економічного життя, так і впливом офіційної державної ідеології.

Розглядаючи в цілому етику світових релігій в тій її частині, яка трактує питання допомоги людині тому, що має потребу, можна відмітити, що основа допомоги ближньому - турбота в першу чергу про власну душу, її вдосконалення, зрештою - про власне благо, що є проявом індивідуалізму. Метою релігійної моралі було виховання людини доброчесної, милосердної, покірливої, такої, що піклується про вдосконалення своєї душі. Саме турбота про власну душу вимагає від вірянина допомоги ближньому, турботи про нього. У зв'язку з цим жебрак корисний багатому - він дає йому можливість звершення богоугодних справ, без яких неможливо знайти рай після смерті. Прояв милосердя для вірянина - це своєрідний страховий поліс, за наявності якого Царство небесне гарантоване. Допомога що має потребу, милосердя і добродійність стають неодмінним, закріпленим в релігійних догматах, умовою вічного блаженства. Внаслідок цього бідні і знедолені знаходять усередині релігійної общини значення необхідного "стану", що є найважливішим об'єктом етичної діяльності, стають інструментальною цінністю, цінністю-засобом і умовою. В цілому релігійна етика милосердя носить характер в основному закликів до добра і людяності, які можуть бути реалізовані за допомогою надання допомоги окремому індивідові або групі, але не пов'язані, як правило, з вдосконаленням соціальної системи. Більше того, виступаючи в громадській практиці як громадське корисне діяння, допомога людині, що робиться з релігійних спонукань, на ділі була проявом індивідуального, станового або корпоративного егоїзму.

Безумовно, допомога має потребу виявлялася не лише на підставі релігійних заповідей і догматів, оскільки більшість населення не були знавцями релігійної ідеології, у тому числі і етики, було не знайоме з ними з точки зору їх сенсу. Основні формулювання релігійних канонічних книг були відомі досить широко, і вони, як правило, не суперечили тим звичаям і традиціям, які склалися серед населення в попередній період історії країни і народу.

Наприклад, в Росії значну роль у відношенні до тих, що мають потребу грали звичаї і традиції, що склалися протягом тривалого періоду історії, ще з часів язичницької Русі. Фактично до ХХ століття зберігся в деяких російських селах і місцевостях прадавній звичай по черзі пускати до себе в будинок на постій мандрівників, надавати індивідуальну і колективну допомогу незаможним сусідам або односельцям, що потрапили у важку життєву ситуацію, усиновляти дітей, що осиротіли, і т.п. Чоловік надавав допомогу, не чекаючи в результаті цього прибули або подяки, а через природний альтруїзм і колективізм, опредмеченного в звичаях і традиціях. Прийняття і поширення староруськими людьми православ'я не суперечило їх етичним поглядам на питання допомоги нужденним і віковим традиціям милосердя. Що склалися до цього часу в християнстві, і особливо в православ'ї, власні етичні принципи відносно допомоги і підтримки страждущих, убогих, убогих і сиріт, частково повторюючі догмати Старого завіту, оформили і упорядкували, а в деякому відношенні і сприяли подальшому пом'якшенню устоїв слов'янських народів, моралізації людських відносин. Матеріальна допомога, що робиться забезпеченішими верствами населення своїм бідним співгромадянам, отримала на Русі подальший розвиток у зв'язку з поширенням православ'я. Не було неприродним і вимога не виставляти напоказ свою добродійну діяльність, творити добрі справи на заклик серця, а не з корисливої надії на наступну прижиттєву подяку.

Ідеї допомоги ближньому підтримували і представники православного духовенства, проте як вища мета вспомоществования вони називали вдосконалення власної душі в ім'я наближення до Богу. Преподобний Сергій Радонежский, преподобний Йосип Волоцкий, старик Серафим Саровский, Феофан Затворникзакликають робити добро, не чекаючи прижиттєвої подяки, в ім'я Бога, в ім'я вдосконалення власної душі. У закликах церковних ієрархів думка про душу багатого благодійника простежується чіткіше, ніж співчуття біднякові.

Проблеми етичних основ надання допомоги має потребу відбиті і у світських джерелах, таких, як "Домострой", "Бджола", "Златоуст", і інших, пізніших, таких, що містять моралі, моральні норми і правила, вимоги до моральності особи, її участі в добродійності, і що є продовженням і розвитком етичних звичаїв, що склалися в слов'янській старовині, і традицій відносно допомоги і взаємодопомоги, етики православ'я.

Етика допомоги має потребу знаходить свій подальший розвиток в роботах багатьох росіян філософів XIXв., які, розглядаючи питання допомоги таким, що потребує контексту соціальних стосунків, торкалися і етичних аспектів цього виду діяльності. Більшість відомих російських філософів, самі будучи віруючими людьми, зв'язували свої етичні поняття, у тому числі і що відносяться до допомоги незаможним, з православ'ям як основою світогляду більшості своїх співгромадян. П. Я. Чаадаев, Н.Г. Чернышевский, П. Л. Лавров, Н. До Михайлівський, В. С. Соловйовв своїх творах говорять про те, що робити добро - це природно для людини; більше того, такі діяння раціональні, оскільки приносять користь тому, що самому творить добро, забезпечуючи світ в його душі і світ навколо нього. Інакше кажучи, допомагати ближньому необхідно, оскільки цього вимагає не лише здоровий глузд, але і завдання вдосконалення особи що творить добро і вдосконалення світу в цілому.

Велику роль в становленні теорії і практики допомоги людині зіграло гуманістичне вчення, що почало поширюватися з кінця XIV століття в Європі. Це вчення визнавало людину вищою цінністю, його права - природними і невід'ємними. Гуманізм вважає, що людина має право бути щасливим на землі, а не тільки у потойбічному світі. Це означає, що він має право на реалізацію самого себе, своїй цінності. Значить, людина має право розраховувати на допомогу у рамках принципу справедливості. Еволюція гуманістичного вчення - від визнання цінності людини самим цією людиною до визнання цінності людини іншою людиною і суспільством в цілому - сприяла зміні цілей допомоги. Якщо в релігійних навчаннях мета допомоги - благо що в першу чергу допомагає, то в гуманістичне вчення, що проголосило людину вищою цінністю, вимагало відношення до нього, як до мети, а не тільки як до засобу, а значить, взаємодія з людиною, у тому числі і з приводу допомоги, повинно здійснюватися з гуманістичних позицій. Значить, з точки зору гуманізму, надання допомоги переслідує мету зробити добро що в першу чергу має потребу, і тільки в другу - що самому допомагає. Важливо, що гуманістичне вчення не говорить про конкретні форми і види допомоги - воно вимагає визнання цінності людини, пошани до нього, справедливості, виходячи з яких і повинна організовуватися взаємодія, у тому числі і з приводу надання допомоги.

Багато європейських філософів також у своїх творах торкалися питань допомоги людині і його цінності. Зокрема И. Бентам, Дж. Милль, М. Монтень, Ж. - Ж. Руссо, Д. Дидро, І Кант і багато інших, розглядаючи ідею цінності людини, суспільства, спираються головним чином на здоровий глузд і поняття людського обов'язку, закликаючи до турботи про людину. Проте на відміну від російських світських філософів, філософи європейських країн, особливо тих, де як державні релігії поширилися протестантські навчання, більшою мірою покладали відповідальність за благополуччя людини на нього самого. Так, наприклад, достаток, багатство - це підсумок добросовісної, наполегливої праці, заслужена нагорода за майстерність і старанність. Відповідно, якщо людина бідна, то, очевидно, старанність його була недостатньою, а значить, надання йому допомозі суперечить поняттям про справедливість. Більше того, якщо людина, замість того, щоб працювати, просить подаяння, то це характеризує його з негативного боку. Цим можна пояснити негативне відношення до жебрацтва і навіть правове переслідування жебраків в деяких європейських країн в середні віки і Новий час. Звичайно, при цьому потрібно було мати на увазі, що у людини можуть бути об'єктивні причини (наприклад, інвалідність і тому подібне), які зроблять неможливим його самостійне життєзабезпечення.

Таким чином, этико-аксиологически традиції допомоги людині мають своїми джерелами переконання древніх племен і народів, які лягли в основу праць релігійних і світських філософів, причому в сутнісній основі своїй підходи і тих, і інших не суперечать один одному. Традиції релігійної етики милосердя, релігії, що розвиваються протягом століть і поширювані служителями, в народі, знаходили відгуки в самих різних верствах населення і в тому або іншому виді були покладені в основу праць світських філософів. Світські автори, при усій відмінності підходів, головним чином підтримують і продовжують розвивати ту ж думку: робити добро і надавати допомогу таким, що має потребу необхідно в першу чергу для власної душі, для її вдосконалення.

Проте в поглядах світських філософів все ж чіткіше простежується думка про цінність людини. Якщо, наприклад, для християнства людина - це раб Божий, виконуючий свій борг в першу чергу перед Богом, то для світських філософів, не дивлячись на те, що більшість з них була віруючими людьми, людина цінна як самостійна особа, що має право на особисте щастя, вдосконалення і свободу вчинків і що виконує обов'язок передусім перед собою. Таким чином, і світські філософи, пропагуючи ідеї милосердя, зв'язували цінність цього передусім з вигодами для благодійника, для його душі і його місця існування, оскільки людині властиве прагнення жити у згоді з самим собою, в стані душевної рівноваги. При цьому необхідність вдосконалення особи носила в основному декларативний характер, не пов'язаний з соціальним буттям. Навпаки, вдосконалення особи розглядалося як найважливіша умова совершенствания соціального буттяЦя обставина також може служити доказом становлення індивідуалістичного підходу до надання допомоги що має потребу.

Можна зробити висновок, що в період поширення і панування світових релігій як офіційні державні, з'являється і посилюється тенденція до індивідуалізації суспільства, що обумовлено як реаліями соціально-економічного життя, так і впливом офіційної державної ідеології. Їх індивідуалізм прямо протилежний до язичницького колективізму, надання допомоги переслідувало протилежні цілі: якщо в язичницьку епоху служіння суспільству (общині) було запорукою благополуччя окремої особи, то в період світових релігій в главу кута ставилося вже благополуччя кожної окремої особи. При цьому вважалося, що благополуччя окремих осіб служить умовою благополуччя усього суспільства.

Інший підхід до людини і турботи про нього простежується в марксистській ідеології. Людина визнається вищою цінністю, і для реалізації цієї цінності мають бути зусиллями усього суспільства створені максимально сприятливі умови. Важливо, що марксизм визнає цінність людини взагалі, продовжуючи традиції гуманізму, тому, на відміну від попередніх навчань, він пропонує з метою реалізації цінності людини не часткові перетворення соціальної структури, які могли б поліпшити умови життєдіяльності окремих громадян, але радикальні перетворення, спрямовані на гарантоване забезпечення усім громадянам їх прав і свобод. Цінність людини може бути реалізована тільки в суспільстві, в умовах свободи, рівності, справедливості. Самореалізація людини можлива переважно в трудовій діяльності, спрямованій на благо усього суспільства, і саме результати такої діяльності повинні лягти в основу благополуччя особи. Одне з найважливіших прав людини - право на справедливе до нього відношення, справедлива оцінка заслуг людини. Тому основи благополуччя особи закладаються за допомогою її участі в трудовій діяльності. Проте повної рівності між людьми не може бути з природних причин; не усі громадяни можуть взяти участь в трудовій діяльності. Відносно громадян, з об'єктивних причин (в основному в результаті зниження або втрати працездатності) що не має можливості взяти участь в трудовій діяльності справедливість може виступати у формі "конструктивної нерівності" : держава повинна узяти на себе турботу про таких людей.

Турбота про людину, з точки зору марксизму, повинна проявлятися не стільки по відношенню до конкретної людини, скільки до людини взагалі. Це означає, що основні зусилля держави мають бути спрямовані на те, щоб усім людям створити сприятливі для життєдіяльності умови, змінюючи готівкову дійсність, тільки відносно громадян з особливими потребами мають бути на рівні держави передбачені спеціальні заходи. Такого роду діяльність представляється перспективнішою, ніж допомога окремим особам : прийнятніше позбавитися від проблеми в масштабах суспільства, чим вирішувати ту ж проблему багаторазово, надаючи допомогу кожній людині, обтяженій нею. Гуманнішим є, з точки зору марксизму, попередити можливість розвитку проблематики, ніж допустити страждання людини від різного роду проблем, навіть якщо допомога буде надана досить скоро. Головні суб'єктом турботи про людину, у тому числі і про людину з особливими потребами, має бути держава, оскільки воно проголошує і визнає людину вищою цінністю.

Частково марксистська ідеологія відносно турботи про людину була реалізована в Радянській державі. Вважалося, що в державі, що ставить своєю метою досягнення блага кожної людини, в умовах планової економіки усі громадяни в достатній мірі захищені, внаслідок чого додаткових заходів, таких, як створення системи соціального захисту, тим більше добродійна діяльність установ і приватних осіб, не вимагалося. Добродійність розглядалася як пережиток минулого, такого, що не відповідає завданням соціального забезпечення і більше того, не відповідний уявленням про людську гідність. Добродійна діяльність з точки зору офіційних органів влади вважалася зайвій і принижуючій гідність особі - кожна людина мала право на увагу до себе і турботу з боку держави, у зв'язку з чим в період 1917-1918гг. були поступово скасовані добродійні організації, а відповідні установи передані у ведення народних комісаріатів як державних органів влади

Для окремих категорій громадян, що не мають можливості самостійно себе утримувати за допомогою трудової діяльності, необхідно було вирішувати питання головним чином соціального забезпечення, причому держава вважала своїм боргом узяти на себе турботу про забезпечення своїх громадян повністю.

В той же час, незважаючи на офіційне припинення діяльності численних добродійних фондів і організацій, не можна вважати, що добродійність як явище зникла повністю - в основному вона прийняла інші форми. Широко поширилася шефська допомога, що робиться головним чином невеликим організаціям і установам - дитячим садам, школам, лікувальним установам і так далі. Існувала в ці роки і приватна добродійність: так, наприклад, вважалося нормальним допомагати престарілим сусідам, інвалідам, хворим людям. Численними творчими союзами, громадськими організаціями, профспілками виявлялася значна допомога громадянам і їх сім'ям, що потрапили у важку життєву ситуацію. Велике значення мала діяльність громадських організацій інвалідів по зору, слуху і тому подібне. Мала місце в радянській державі і подача милостині жебракам, хоча вона не була поширена широко. Ці факти свідчать, що незважаючи на продекларовану відмову від добродійності, централізацію і одержавлення соціальної допомоги, мала місце громадська, колективна і приватна допомога в різних формах, детермінована як об'єктивною, так і суб'єктивною потребою.

У цей період особа розглядалася як частина цілого - суспільства, колективу. Істотне більше значення в порівнянні з попереднім періодом придбала приналежність до групи, у зв'язку з чим і цінність особи вимірювалася відповідно до її ролі в групі, в суспільстві. Офіційно при цьому декларувалося, що кожна особа має право на самореалізацію, визнання власної цінності, а держава є інструментом для вирішення проблем людини в його інтересах ("усе в ім'я людини, усе для блага людини"), проте на ділі від кожного індивіда вимагалося в першу чергу уміння з'єднати свої особисті інтереси з інтересами суспільства. Незважаючи на офіційно проголошувані гасла про цінність людини, сама людина придбала певну абстрактність, оскільки реальну значущість і цінність мало в основному суспільство. У основним принципом життєдіяльності держави був колективізм, тоді як індивідуалізм піддавався засудженню. Соціальна справедливість в цей період наблизилася у своєму значенні до того, як її розумів Платон : ".. справедливість полягає в тому, щоб кожен мав своє і виконував теж своє", проте, що саме індивід повинен вважати "своїм", визначала держава. Тому цінність людини була істотно меншою величиною, ніж цінність суспільства, внаслідок чого можливості людини до розвитку і самореалізації слід вважати до деякої міри формальними і обмеженими. "Світле завтра" суспільства мало пріоритетне значення перед "тут і зараз", в якому існує реальна особа, що має цілком певну тривалість життя. Такий підхід, при усій його позитивності в частині спрямованості в майбутнє, ставив особу в залежне від держави, неавтономне положення, що дозволяло розглядати її як ситуативно необхідну, важливу, але не вирішальну силу в суспільстві, інструментальну, а не термінальну цінність, а це мало неминучим слідством нівеляцію особи, зниження її ініціативності, зростання соціальної пасивності і конформізму.

Створення в Росії 90-х років сучасної системи соціального обслуговування активізувало дослідження проблем соціальної роботи у відношенні до соціально слабких верств населення і її професійно-етичної системи. На цьому фоні прискорилося становлення і осмислення этико-аксиологических основ соціальної роботи як смыслообразующего початку, сутнісної, структуротворної компоненти цього виду діяльності на основі соціально-філософського підходу. Відбуваються зміни в ієрархії цінностей російського суспільства. У Конституції Російської Федерації головною цінністю російського суспільства декларується людина, оскільки він є в цьому сенсі найбільш стійким орієнтиром, і усі інші загальнолюдські цінності, у тому числі і ті, які признаються як базові, мають сенс тільки у відношенні до людини. Держава, будучи головним суб'єктом соціальної роботи, бере на себе основну відповідальність за благополуччя кожного громадянина, наділяючи його певними правами і декларуючи їх здійснення, але в той же час воно заохочує і добродійну діяльність громадян і організацій, спрямовану на надання усебічної допомоги що має потребу, оскільки благо кожної людини - це турбота і держави, і самої людини, і його оточення.

Людина - істота соціальна, а значить, реалізувати себе він може тільки в суспільстві, організовуючи спілкування і взаємодію з іншими людьми. Соціальна робота дозволяє якісно змінити не лише психо-эмоциональный, економічний, правовий і так далі статус особи, але і розширити її соціальний простір, місце і роль в суспільстві, оптимізувати її соціальне функціонування. В зв'язку з цим соціальна робота є феноменом набагато більш значущим, ніж добродійна діяльність, що має на меті допомогти людині в подоланні важкої життєвої ситуації і здійснювана окремими індивідами, організаціями або державою. Розглядаючи соціальну роботу як діяльність, спрямовану на соціалізацію особи з метою поліпшення і/або відновлення її соціального функціонування, правомірно використовувати соціально-філософський підхід.

Нині соціальна робота у світі як вид специфічний професійної діяльності визнана необхідною у зв'язку з офіційною зміною основних ціннісних орієнтацій у світі. Людина визнана вищою цінністю сучасної цивілізації, оскільки саме він і його благо являються, згідно з гуманістичними переконаннями, світовою спільнотою як базове соціально-філософське вчення, основним критерієм оцінки усіх соціальних систем, що визнається, у зв'язку з чим найважливішим критерієм етичної цінності діяльності є благополуччя, благоденствування людини, що розуміється в найширшому значенні слова і включає біологічні, соціальні і духовні компоненти.

Система загальнолюдських цінностей містить в собі як вищі цінності людини, його честь, гідність і права. Соціальна робота є діяльністю, спрямованою на реалізацію прав людини, підтримку його честі і гідності, створення політичних, економічних, культурних, соціальних умов, сприятливих для його самореалізації, і, відповідно, є одним з найважливіших механізмів реалізації загальнолюдських цінностей. Тому вона є професією широко відомою і престижною. Соціальний працівник як фахівець, готовий надати допомогу людині, знає людські потреби і можливості системи соціального захисту, має великий авторитет і пошану. Важливе значення при цьому має відповідальне відношення соціальних працівників до своєї професії, їх турбота про благо клієнта і суспільства. З метою підвищення відповідальності фахівців, гарантування прав клієнтів, національні асоціації соціальних працівників вводять, додатково до правової, етичну регламентацію діяльності, приймаючи професійно-етичні кодекси. Наприклад, широко відомі професійно-етичні кодекси соціальних працівників США, Великобританії і багатьох інших. У 1994г. Міжнародною федерацією соціальних працівників були прийняті документи, що містять не лише професійно-етичні принципи і стандарти, але і рекомендації по розробці національних професійно-етичних кодексів. Таким чином, визнання світовою спільнотою цінності людини не лише вимагає професіоналізації будь-якої діяльності, пов'язаної безпосередньо з людиною, але і усебічній (а не тільки адміністративною або правовою) відповідальності фахівця за результати діяльності.

Перелік зразкових контрольних питань по темі 3

1.Сущность і зміст основних етапів становлення этико-аксиологических основ соціальної роботи

2. Основні этико-аксиологические характеристики і особливості кожного з етапів

3. Місце і роль инстинктивно-практицистского, традиційно-прагматичного, соціально-ідеологічного і соціально-філософського підходів до надання допомоги людині в становленні основних форм соціальної турботи про особу

4. Природне і соціальне в людині, їх роль у формуванні этико-аксиологических поглядів в області соціальної роботи

Перелік зразкових завдань для самостійної роботи по темі 3 (тематика рефератів, контрольних робіт і доповідей)

1. Природна соціальність людини як основа надання допомоги і взаємодопомоги

2. Релігійна ідеологія і її роль у формуванні этико-аксиологических підстав соціальної роботи

3. Особливості сучасного етапу формування этико-аксиологических основ соціальної роботи

Зразковий перелік питань до заліку по темі 3

1. Основні підходи у формуванні форм надання допомоги і взаємодопомоги, їх короткі характеристики

2. Суть і зміст моралі допомоги і взаємодопомоги в дохристиянський період на Русі

3. Суть православної доктрини допомоги на Русі і в Росії

4. Етика милосердя в творах російських філософів

1. Этико-аксиологические основи сучасної соціальної роботи

Література

Основна

1. Анчел Е. Этос і історія. - М.: Думка, 1988г.

2. Гусейнов А.А., Иррлитц Г. Коротка історія етики. - М.: Думка, 1987.

3. Гусейнов А.А. Великі моралісти. - М.: Вид-во МГУ, 1994.

4. Кобляков В. П. Мораль і світогляд. - Л.: Знання, 1981.

5. Козлів А.А. Соціальна робота за кордоном: стан, тенденції, перспективи. - М.: МПСИ-Флинта, 1998.

6. Медведєва Г. П. Етика соціальної роботи. - М.: ВЛАДОС, 1999.

7. Шадриков В. Д. Походження людяності. - М.: Логос, 1999.

Додаткова

1. Антологія соціальної роботи. У 3т. Сост. Фирсов М. В. - М.: Сварогъ, 1995.

2. Антропологія. Хрестоматія. Автори-укладачі: Россолимо тобто, Рыбалов Л.Б., Москвина-Тарханова И.А. - М. -Воронеж: МОДЭК, 1998. - 416с.

3. Коган Л.И. Мета і сенс життя людини. - М.: Думка, 1984.

4. Ролз Дж. Теорія справедливості. - Новосибірськ: 1995.

5. Тугаринов В. П. Про цінності життя і культури. - Л.: вид-во ЛДУ, 1960.

6. Фирсов М. В. Введення в спеціальність і основи професійної етики соціального працівника. - М.: МПА, 1993.

7. Фирсов М. В. Історія соціальної роботи в Росії. Навчальний посібник. - М.: Вид-во Союз, 1998. - 295с.

8. Енциклопедія соціальної роботи. Пер. з англ. Т. 3. - М.: Центр загальнолюдських цінностей, 1994.