Тема 5. Деонтологические питання соціальної роботи

Найважливішою категорією професійної етики є борг, який з'являється як сукупність об'єктивної необхідності і особової активності фахівця. У розділі, присвяченому деонтологии, розглядаються питання суті і змісту професійного обов'язку соціального працівника, а також деякі аспекти його боргу перед суспільством і державою, професією і професійною групою, клієнтом і його близькими, перед самим собою.

Лекція 1. Поняття і суть професійного обов'язку в соціальній роботі

План лекції :

1. Деонтология як вчення про борг і належну поведінку

2. Місце і роль деонтологии в етичній системі і системі цінностей соціальної роботи

3. Основні поняття і категорії деонтологии соціальної роботи

Термін "деонтология" (від греч. deonthos - належний) був введений в науковий лексикон для позначення вчення про борг і належну поведінку, вчинки, образі дій ХVIII столітті англійським філософом-утилітаристом Ієремією Бентамом (1748-1832гг.). Досліджуючи місце і роль моралі в людському суспільстві, И. Бентам зробив висновок про те, що вона, як і законодавство, є способом регуляції людської поведінки з метою забезпечення щастя, благополуччя і користі найбільшому числу людейСпочатку И. Бентам вкладав в поняття "деонтология" досить вузький сенс, маючи на увазі передусім борг і обов'язки вірянина перед Богом, релігією, релігійною общиною, але потім спожив його для позначення теорії моралі в цілому. Незабаром термін "деонтология" почав застосовуватися декілька в іншому сенсі - він став використовуватися для позначення вчення про належну поведінку, вчинки і дії будь-якої особи або групи, а не тільки вірянина по відношенню до його релігійних обов'язків, і деонтология стала розрізнятися з аксіологією - вченням про цінності.

Нині термін "деонтология" використовується досить широко і в професійній етиці для позначення теорії про борг і належну поведінку фахівця в процесі виконання ним професійних обов'язків. Саме у цьому значенні він використовується і в професійній етиці соціальної роботи. В цілому змістовно деонтология є системою сенсів, понять, норм, встановлень і приписів про борг соціального працівника, колективу соціальної служби і сукупної професійної групи перед суспільством і державою, соціальною роботою як специфічним видом професійної соціальної діяльності і особливим соціальним інститутом, перед колегами, клієнтами і перед самим собою.

Практично кожна професія, що сформувала і кодифікувала власну професійно-етичну систему, осмислює одночасно з цим і зміст професійного обов'язку фахівця, але найчастіше при цьому не зачіпає місця і ролі деонтологии в професійно-етичному вченні, проблем співвідношення боргу і обов'язків. Ця проблема - місця деонтологии в професійно-етичному вченні - має бути вирішена в професійній етиці, оскільки зміст рішення визначається допустиму міру самостійності фахівця, способи контролю його діяльності, взаємну довіру фахівців і їх клієнтів і тому подібне

Місце і роль деонтологии в будь-якому етичному вченні, у тому числі і професійно-етичному, можуть бути визначені, виходячи з суті людини. Можна виділити три таких основних підходу до визначення природи людини і, відповідно до цього, з'ясувати місце і роль деонтологии.

Якщо людина сутнісно добра, спрямована до добра, прагне робити добро, то етичне вчення виступає в ролі керівництва, "путівника", джерела етичних знань. Людина, виходячи зі своєї природної спрямованості до добра, озброюється етичними знаннями, і цього вистачає для забезпечення належної поведінки в основному. Лише в окремих випадках, досить складних для аналізу, коли важко передбачати вибір і наслідки поведінки і зумовити необхідні дії особи, потрібний чіткий припис, що саме повинен зробити чоловік. У даному контексті передбачається, що регулюючий потенціал етики полягає в знаннях, аналізі з опорою на безумовну моральність самої особи. Необхідність вдатися до деонтологии для детерміації належної поведінки є украй окремий випадок, причому деонтология і борг виступають як щось зовнішнє по відношенню до особи. В цьому випадку правомірне часто вживане словосполучення "етика і деонтология", яке свідчить про розрізнення одного від іншого. Деонтология, на відміну від етики, не заповнює недолік знань, досвіду особи, а дає безпосередні вказівки, імперативно забезпечуючи необхідні дії.

Якщо ж людина спочатку спрямована до зла, "гріховна" і не здатна з урахуванням своєї природи на усвідомлених соціально цінні дії - тільки випадковим чином його егоїстичні спрямування можуть привести до громадського блага - регуляція його поведінки має бути іншою. В цьому випадку не можна покладатися на результати самостійного этико-аксиологического аналізу ситуації і її наслідків, проведених особою, : вони свідомо дадуть негативний для суспільства результат. Потрібні жорсткі обмеження особи, приписи, що гарантують суспільство від егоїстичного свавілля особи, нездатної розрізнити істинне добро і зло, орієнтири і рамки, які необхідно враховувати і зневага якими безумовно карано. В цьому випадку деонтология як би поглинає етику ("Деонтология, або наука про мораль" у И. Бентама) і примушує людину діяти всупереч власним спрямуванням, але на благо суспільства.

Очевидно, що обоє ці підходу є крайнощами. Людина не добра, і не зол від природи, а точніше, він і добрий, і зол одночасно. В деяких випадках він цілком кваліфіковано розрізнить добро і зло, в деяких - може виробити помилкову точку зору. Крім того, кожна людина як особа сформована в певному суспільстві, отримавши при цьому уявлення про добро і зло і засвоївши і присвоївши певні поведінкові стереотипи. У суспільстві як регулювальник людської поведінки існує не лише суспільна, групова і індивідуальна мораль - є законодавство, релігійні норми, звичаї і традиції. Людина може здійснювати соціально цінні вчинки, керуючись власними міркуваннями або цими регулятивами і не насилуючи своєї природи. В той же час він здатний, керуючись власними міркуваннями, поступати аморально, всупереч громадській користі, переслідуючи особисту вигоду.

Очевидно, що з урахуванням такої двоїстості природи людини не можна розділяти етику і деонтологию, також як невірним було б зливати їх воєдино і вважати аналогами. Відповідність поведінки уявленням про позитивне, соціально схвалюване визначається на підставі його аналізу і порівняння з критеріями громадського блага, причому незалежно від того, чи суперечить це громадське благо індивідуальному або співпадає з ним. Мабуть, ніж більшу соціальну значущість може мати поведінку і діяльність людини, тим більше надійною має бути гарантія нормативної поведінки. Тому деонтология - це ядро будь-якої етичної системи, оскільки належна поведінка гарантує виконання зовнішніх по відношенню до особи вимог незалежно від того, чи схвалені ці вимоги індивідуальною мораллю особи.

Деонтология в професійно-етичній системі також займає центральне місце, проте залежно від виду, зміст професійної діяльності "доля" формального долженствования може бути різною. Очевидно, що ніж більшу соціальну значущість мають результати професійної діяльності і чим більше вплив професійної діяльності на долю, благополуччя суспільства і конкретних осіб, тим більша частина поведінки, стосунків і діяльності фахівця може регулюватися за допомогою деонтологических принципів. В той же час вищесказане не означає, що та частина діяльності або та діяльність, які можуть регулюватися деонтологией, завжди суперечать інтересам, схильностям особи; вони можуть співпадати, і належна поведінка може не лише своїми підсумками, але і самим процесом доставляти осіб задоволення.

Основною категорією деонтологии є борг (греч. deon). Уперше поняття обов'язку розглядається Арістотелем, який трактує його як звичай, необхідність наслідування звичайної поведінки. Нині борг - це найважливіша етична категорія. Він є примусом поступати відповідно до вимог, що виходять з етичних цінностей, і будувати своє буття відповідно до цих вимогНалежна регуляція може мати місце не завжди, що виступає внутрішнім переживанням, а тоді лише, коли людина знаходиться в стані вибору між різними варіантами поведінки, дій, стосунків, вчинків. Борг є механізмом, що включає моральну свідомість особи безпосередньо в процес вибору вчинків, а також орієнтуючий людину на досягнення соціально і індивідуально значущих результатів.

У вимогах боргу знаходять віддзеркалення інтереси тієї або іншої групи або особи. Усвідомлення і переживання цих інтересів, виділення їх них загальних з особистими інтересами індивіда призводить до виникнення і свідомості почуття обов'язку. По суті справи свідомість і почуття обов'язку є констатація залежності людини від суспільства, групи, оскільки зміст боргу носить, як правило, зовнішній по відношенню до особи характер. Тому борг виступає як форма регуляції поведінки людини з боку суспільства або групи, форма моральної оцінки його поведінки і діяльності. Це, проте, не виключає тієї обставини, що належна поведінка для особи може стати звичною, відповідати її схильностям, установкам і тому подібне

Зміст морального боргу як ідеальне представлення формується як об'єктивне раціональне, іноді протилежне до чуттєвої схильності особи, її емоцій. Він містить в собі самопринуждение, оскільки об'єктивний, виникає із законів моралі і не завжди співпадає з установками особи і її схильностями. Належна поведінка, тобто поведінка відповідно до деонтологическими принципів, має місце, коли особа, зіставивши власні суб'єктивні потреби з об'єктивною необхідністю, робить вибір на користь останніх і реалізує свою активність для виконання обов'язку. Звідси витікає, що, базуючись на зовнішній по відношенню до особи, об'єктивної необхідності, належна поведінка зрештою детермінується внутрішньоособовими причинами. Інакше кажучи, борг містить в собі діалектичну єдність об'єктивної необхідності і суб'єктивної активності людини. Тому деонтическая або деонтологическая регуляція поведінки є глибшим пластом моральної свідомості, ніж моральні потреби.

Самопринуждение як механізм реалізації належної поведінки не означає, проте, що належна поведінка завжди супроводжується виключно негативними емоціями або іншими негативними відчуттями особи. По И. Бентаму, виконання обов'язку може стати одним з джерел задоволення ("почуття виконаного обов'язку", задоволеність), з точки зору результату промовця як фактична корисність процесу самопожертвування.

Відповідальність особи перед ким-небудь (у тому числі і перед собою) за результати її діяльності формується в процесі самої діяльності в результаті привласнення нею соціальних, професійних і групових цінностей. Відповідальність виражає відповідність моральної діяльності особі її боргу з точки зору її можливостей. Вона проявляється в здійсненні формального і неформального контролю за ходом діяльності, станом процесу або явища з метою забезпечення своєчасного коригуючого втручання. Зовнішній, формальний контроль особи за ходом процесу діяльності спрямований в основному на дотримання необхідних параметрів процесу, тоді як внутрішній, неформальний полягає в основному в саморегуляції його діяльності відповідно до почуття обов'язку. Ідентифікація особою себе як активного суб'єкта діяльності приводить до виникнення суб'єктивного почуття вирішальної залежності кінцевого результату діяльності від її індивідуальної активності, що спонукає особу знаходити додаткові кошти, створювати умови для досягнення наміченої мети, іноді всупереч здоровому глузду.

Борг є основною категорією деонтологии соціальної роботи. Сенс і зміст боргу фахівця, місце і роль деонтологии в професійно-етичній системі соціальної роботи складають один з основних напрямів в цій області. Саме у деонтологии яскраво виражена зв'язаність моральних і професійних компонентів в поведінці і діях фахівця. Введення поняття професійного обов'язку в соціальній роботі потрібне, оскільки від діяльності фахівця багато в чому залежить доля його клієнта, благополуччя його колег, професії, а також опосередковано - долі суспільства і держави. Крім того, далеко не усі обов'язки соціального працівника можуть бути для нього привабливими; фахівець ситуативно може бути не схильний виконувати той або інший вид роботи, спілкуватися з тим або іншим клієнтом і тому подібне. Очевидно, що ні клієнт, ні професія, ні колеги не повинні залежати від такого роду особливостей фахівця, його схильностей, настрою. Незалежно від цих і подібних причин взаємодія з клієнтом повинна організовуватися якісно і професійно. Значить, в певних ситуаціях фахівцеві необхідно змушувати себе до діяльності.

Борг як самопринуждение фахівця поступати відповідно до вимог професійно-етичної системи і будувати свою професійну діяльність, стосунки, що виступає внутрішнім переживанням, вчинки відповідно до цих вимог може забезпечити нормативну поведінку. Належна (деонтологическая або деонтическая) регуляція може мати місце не завжди, а тоді лише, коли фахівець знаходиться в стані вибору між різними варіантами поведінки, дій, стосунків, вчинків. Наприклад, емоції, схильності, інтереси пропонують варіант ненормативної поведінки, що обіцяє більше задоволення або менші індивідуально-емоційні переживання, тоді як інтереси справи вимагають, щоб фахівець підкорявся їм щоб то не було. В цьому відношенні борг є механізмом, що включає моральну свідомість фахівця безпосередньо в процес вибору вчинків і обумовлює таке рішення, яке є оптимальним з точки зору досягнення соціально і індивідуально значущих результатів.

У вимогах професійного обов'язку в соціальній роботі знаходять віддзеркалення інтереси різних суб'єктів. В першу чергу, це інтереси суспільства і держави, зацікавлених в тому, щоб соціальна робота як професія виконувала покладені на неї функції і досягала необхідного кінцевого результату. Група клієнтів також зацікавлена в тому, щоб фахівець сумлінно виконував свої обов'язки. Сукупна професійна група і професія в цілому також зацікавлені в ефективній діяльності фахівця. Нарешті, у вимогах боргу представлені інтереси самого фахівець. Усвідомлення і переживання цих інтересів, виділення їх них співпадаючих з особистими інтересами фахівця призводить до виникнення і свідомості почуття обов'язку. Борг виступає як форма регуляції поведінки фахівця з боку професійної групи, форма моральної оцінки його поведінки і діяльності. Борг - одна з найважливіших категорій професійно-етичної системи, оскільки вона виражає громадські і професійні зв'язки фахівця і є сукупність обов'язків перед державою, суспільством, колегами, професією, клієнтами, перед собою, виконання яких представляється обов'язковим для фахівця через внутрішні причини, і відповідальність перед ними. Свідомість свого боргу визначає поведінку фахівця, вибір ним серед безлічі певних норм моралі, які він наслідує у своїй повсякденній практичній діяльності. На відміну від професійних обов'язків, професійний обов'язок сприймається фахівцем не як щось, нав'язане ззовні, а як внутрішня моральна потреба, глибока переконаність в необхідності певних дій.

У категорії "борг" найяскравіше проявляється соціальний характер діяльності соціального працівника і гуманістичний характер професійно-етичної системи. Специфічний зміст і основні риси боргу соціального працівника визначаються тим, що він зайнятий конкретною специфічною соціальною діяльністю за рішенням проблем суспільства, соціальних груп і окремих індивідів, і витікають із змісту його професійної діяльності. Почуття обов'язку детермінує необхідність для соціального працівника порівнювати усі свої вчинки, дії і стосунки в конкретних ситуаціях з вимогами професійної моралі.

Борг як висока моральна необхідність, що стала внутрішньоособовим джерелом добровільного підпорядкування своєї волі завданням досягнення, збереження тих або інших моральних цінностей, внутрішньо закономірно пов'язаний з відповідальністю, що виражає відповідність моральної діяльності фахівця його боргу з точки зору його можливостей. Якщо борг фахівця полягає в тому, щоб в конкретній ситуації усвідомити і практично виконати вимоги професійної моралі, то відповідальність визначається з точки зору здійснимості боргу. Відповідальність фахівця характеризує його особу з точки зору моральних вимог, що пред'являються до неї в частині профессионально-квалификационных і особових якостей і діяльності. Відповідальність без боргу безпредметна, вона ніколи не виступає ізольовано, особливо якщо йдеться про відповідальність перед самим собою. Відповідальність фахівця за результати його діяльності формується в процесі самої соціальної роботи і виражається в здійсненні формального і неформального контролю за процесом діяльності, станом клієнта з метою забезпечення своєчасного коригуючого втручання. Ідентифікація соціальним працівником себе як активного суб'єкта діяльності приводить до виникнення суб'єктивного почуття вирішальної залежності кінцевого результату діяльності від її індивідуальної активності, що спонукає особу знаходити додаткові кошти, створювати умови для досягнення наміченої мети.

Керуючись у своїй поведінці і діяльності професійним і моральним обов'язком, соціальний працівник враховує і юридичні, і професійні вимоги, встановлені для нього суспільством, передбачає реакцію з боку суспільства, професійної групи і клієнта на виконання або невиконання ним свого боргу. В той же час, він поступає:

- - вільно, оскільки прийнята суспільством система морально-моральних нормативів не є універсальною і з усього різноманіття норм, які мають місце в суспільстві, - від групових до громадських - фахівець може вибирати ті, які найбільшою мірою відповідають його внутрішнім спрямуванням і уявленням про добро і благо;

- - свідомо, оскільки рішення поступити так чи інакше прийняте ним самостійно або в результаті консультацій з колегами і клієнтом через усвідомлену, ситуативно обумовлену необхідність, шляхом вибору зі значної кількості варіантів можливих рішень;

- - добровільно, оскільки почуття обов'язку стало його переконанням і що переважає мотиватором діяльності, і саме ця обставина

При цьому свідомий початок, регулюючий поведінку, вимоги до професійних і особових якостей соціального працівника і звичка до належної поведінки не суперечать один одному - навпроти, вони доповнюють один одного.

Деонтология соціальної роботи включає певні принципи:

0. особистій відповідальності за доручену справу як в правовому, так і в моральному стосунках;

1. професійній компетентності фахівця;

2. раціонального, а не емоційного підходу до рішення поставлених завдань;

3. відповідності повноважень і відповідальності;

4. правовій регламентації діяльності;

5. підзвітності;

6. ініціативи і творчого підходу;

7. організованості і дисципліни;

8. контролю і перевірки виконання;

9. критичного підходу до оцінки діяльності, можливостей своїх і клієнта;

10. довіри і свободи дій як відносно клієнта, так і відносно колег;

11. заохочення і покарання;

і інші.

Обов'язки фахівця в його повсякденній професійній практиці носять суб'єктивно-об'єктивний характер. Вони існують незалежно від того, визнає їх соціальний працівник або ні, оскільки витікають з самого факту включеності соціального працівника в професійну групу і професійну діяльність. Суб'єктивність компонента обов'язків фахівця визначається тим, що він визнає наявність цих обов'язків і добровільно покладає їх на себе. Зміст професійного обов'язку, таким чином, витікає з вимог, що пред'являються суспільством і професією до діяльності і поведінки людей, що виконують від імені суспільства певні функції і зайнятих в цій професійній сфері. Це зміст професійного обов'язку може бути документований більшою чи меншою мірою, але воно існує об'єктивно.

Усвідомлення соціальним працівником свого професійного обов'язку детермінує його поведінку в повсякденній професійній практиці і, через свою специфіку, сприяє підвищенню ефективності і якості діяльності. Цінність професійного обов'язку і належної поведінки, стосунків і дій витікає з функцій, які деонтологическая регуляція виконує. Вона гарантує:

1. високий профессионально-квалификационный рівень як гарант якості роботи;

2. чітке знання своїх професійних обов'язків, добросовісне і неухильне їх виконання;

3. професійну діяльність строго у рамках нормативно-правової бази;

4. глибоку переконаність в необхідності виконання своїх професійних обов'язків, оскільки цього вимагають інтереси суспільства, колективу установи соціального захисту і клієнта;

5. свідома і активна участь в професійній діяльності з метою досягнення блага суспільства, трудового колективу і клієнта;

6. зацікавленість в підвищенні ефективності роботи свого колективу і своєї індивідуальної роботи;

7. високу організованість і свідому дисципліну, звичку до належної поведінки;

8. наявність вольових якостей, необхідних для виконання свого професійного обов'язку;

9. прагнення постійне удосконалюватися в професії, освоювати нові знання, набувати досвіду практичної діяльності.

Таким чином, уявлення про належне, про зміст боргу і належної поведінки, сформовані фахівцем, можуть істотним чином вплинути на ефективність і якість соціальної роботи, а на цій підставі - і на благополуччя суспільства в цілому. Проте не усі уявлення про належне, будучи опредмеченными, дають позитивний результат. Тому слід розрізняти деонтологию - вчення про належне, яке формується із залученням наукових філософських і соціальних знань, знань про соціальну роботу, і деонтические представлення особи або групи, які можуть формуватися випадковим чином і не бути науково обгрунтованими (корінь в обох термінах походить від грецького deon - борг, проте в другому варіанті відсутній logos - вчення, наука). Це не означає, проте, що деонтологические і деонтические погляди на зміст боргу повинні суперечити один одному - вони можуть співпадати, оскільки інтуїтивно або шляхом логічних роздумів особа може знайти вірне рішення. Але вони можуть і суперечити один одному наприклад, в тих випадках, коли йдеться про дозвіл деонтологического або етичного конфлікту, внаслідок чого потрібне роз'яснення фахівцям суті і змісту професійного обов'язку перед суспільством і державою, перед клієнтами, колегами, професією і перед самим собою.

Лекція 2. Місце і роль боргу в соціальній роботі

План лекції :

1. Соціальна робота як опредмечивание соціального боргу

2. Сенс і зміст професійного обов'язку соціального працівника

3. Борг і відповідальність перед суспільством і державою, перед професією і професійною групою, клієнтом і перед собою

У Конституції нашої держави людина проголошена вищою цінністю (Ст. 2), а держава проголошена соціальним (Ст. 7), тобто державою, для якої досягнення кожною людиною максимального блага - найважливіша мета діяльності і розвитку. Людина в Конституції РФ наділена усіма основними правами і гарантіями : на життя, свободу, честь і гідність, житло, охорону здоров'я, освіту, працю, соціальне забезпечення у разі втрати працездатності і іншими. З Конституції виходить, що турбота про громадян і реалізацію ними їх прав - природна сфера діяльності держави і його борг перед громадянами.

У будь-якій державі у будь-який момент часу є громадяни, що не мають з об'єктивних причин можливості реалізувати свої права, і що внаслідок цього потребують додаткової турботи з боку держави. Тому створення і легітимізація в соціальній державі специфічного соціального інституту соціальної роботи, який на професійній основі повинен надавати допомогу людині, є природний наслідок конституційних декларацій. Але і суспільство в цілому не може залишатися байдужим, якщо окремі громадяни або соціальні групи потребують допомоги. Тому соціальна робота, що розглядається як інститут допомоги людині в реалізації його прав і гарантій, відповідають уявленням про борг сучасного суспільства і держави перед цією категорією громадян. В зв'язку з цим соціальна робота в цілому може розглядатися як опредмечивание боргу суспільства і держави перед людиною.

Сенс належної поведінки, стосунків і дій соціального працівника - досягнення блага клієнта і суспільства, а отже, забезпечення високоефективної, кваліфікованої професійної діяльності. Для професійного соціального працівника вимоги професійного обов'язку багато в чому можуть співпадати як з його професійними обов'язками, так і з його особистими інтересами, через що він усвідомлює борг як природну необхідність і в той же час внутрішню потребу, моральний борг. Вимоги професійного обов'язку, що стали внутрішніми переконаннями соціального працівника, є визначальним духовним стимулом його діяльності. Вимоги морального боргу примушують соціального працівника розглядати свої обов'язки ширше, ніж цього вимагає професійний обов'язок. На відміну від професійного обов'язку, професійні обов'язки можуть носити конкретніший характер, оскільки вони відносяться до виконання різноманітних вимог і завдань, покладених на соціального працівника через його професійний статус або на соціальну роботу як на інститут, затребуваний суспільством.

Діяльність соціального працівника в усіх своїх модифікаціях і компонентах має соціальну спрямованість і несе в собі соціальні наслідки, у зв'язку з чим встає питання про борг і відповідальність фахівця перед суспільством і державою за свою діяльність. Расматривая це питання в цілому, слід зазначити, що само виконання соціальним працівником його професійних обов'язків, досягнення поставлених цілей співпадає з інтересами суспільства. Вирішуючи ту або іншу конкретну задачу, соціальний працівник ситуативно керується різними інтересами - інтересами клієнта, своїми особистими, загальнопрофесійними, які в головному співпадають з громадськими. Проте діяльність соціального працівника така складна і різноманітна, містить в собі можливість виникнення такої величезної кількості нестандартних, неформальних ситуацій, що соціальний працівник досить часто виявляється в ситуації вибору, як поступити, чиї інтереси вважати пріоритетними - суспільства і держави або клієнта, клієнта або свої власні і тому подібне. При цьому основні етичні колізії виникають на стику інтересів клієнта і держави.

У рішенні цієї задачі необхідно мати на увазі, що загальне практично завжди має пріоритет над часткою (саме так формуються норми, стандарти, уявлення про належне і тому подібне), проте в конкретних випадках можуть мати місце виключення. Найчастіше це буває тоді, кода реальність не відповідає деклараціям держави, внаслідок чого соціальний працівник, зобов'язаний від імені держави забезпечити своїм клієнтам гідне життя, стикається з ресурсною недостатністю і вимушений звужувати свою діяльність від бажаної до можливої. Проте, держава институциализировало соціальну роботу як суспільно необхідну професійну діяльність, поклавши на неї певні завдання і чекаючи цілком конкретного кінцевого результату.

Доручаючи соціальному працівникові турботу від свого імені про своїх соціально уразливих громадян, делегуючи деякі необхідні для здійснення цієї цілеспрямованої діяльності свої повноваження, держава і суспільство тим самим покладають на фахівця подвійну відповідальність перед собою - за дії і наслідки цих дій самого соціального працівника і за діяльність його клієнта. Борг і відповідальність фахівця перед суспільством і державою вимагають в першу чергу використання усіх професійних знань і навичок, таланту і душевних якостей соціального працівника на користь суспільства і держави. Це означає участь в розробці і реалізації соціальної політики, припускає вибір пріоритетів діяльності і способів її здійснення на підставі розуміння цілей і завдань, соціального сенсу і змісту професії. З урахуванням того, що не лише інститут соціальної роботи повинен проявляти турботу про людину, соціальна робота безліччю зв'язків сполучена зі значною кількістю різноманітних соціальних інститутів, структур. Професійний обов'язок соціального працівника полягає у встановленні таких взаємозв'язків і стосунків в професійній діяльності, які б оптимально відповідали вимогам до інституту соціальної роботи.

Здійснюючи для досягнення цілей, що стоять перед ним, необхідні дії у рамках професійної діяльності, соціальний працівник притягає для цього при необхідності усі можливі види ресурсів, і в першу чергу ті, які йому надає державу і суспільство. При цьому він повинен піклуватися про забезпечення оптимального співвідношення між витратами ресурсів і отриманим результатом. Ефективність використання ресурсів в соціальній роботі, їх творче, раціональне витрачання, дослідження нових, нетрадиційних і ефективніших видів ресурсів - одне з головних завдань соціального працівника і його професійний обов'язок перед суспільством і державою. При цьому велике значення має використання можливостей клієнтів, їх залучення до спільної діяльності, максимальна активізація. Борг соціального працівника перед суспільством і державою полягає не лише в тому, щоб по можливості добитися поліпшення умов життєдіяльності певної частини суспільства - клієнтів, але і зробити їх активними членами суспільства. Усвідомлюючи глибокі соціальні наслідки своєї професійної діяльності і організовуючи професійну практику так, щоб сприяти досягненню блага не лише клієнтів, але і усього суспільства, соціальний працівник виконує свій професійний обов'язок перед суспільством і державою.

Соціальна робота - молода в нашому суспільстві професія, що знаходиться у стадії становлення. Проте, незважаючи на її молодість вже стало очевидним, що в суспільстві високорозвиненої і ефективної, соціально спрямованої ринкової економіки, яким прагне стати російське суспільство, без соціальної роботи неможливе просування по шляху прогресу. Соціальні працівники, зайняті своєю професійною діяльністю, не лише надають конкретну допомогу клієнтам, не лише вирішують проблеми суспільства, але і затверджують в суспільстві свою професію як невід'ємну сферу життєдіяльності суспільства, як необхідну для благополуччя і стабільності суспільства і держави роботу. Борг соціального працівника перед своєю професією - реалізація її гуманістичного потенціалу в суспільстві, затвердження соціальної роботи як необхідного громадського інституту, що має високу престижність і значущість в очах суспільства.

Проте реалізація потенціалу професії в суспільстві не буде ефективною без відповідного відношення до неї кожного з представників професійної групи. Відноситися до своєї праці як до головної справи свого життя, як до діяльності великої соціальної цінності і значущості, як до засобу реалізації своїх позитивних, соціально значущих здібностей, потреб і соціальних ідеалів, бути провідником цих ідеалів, сприяти затвердженню їх в суспільній свідомості - борг соціального працівника перед професією. Сьогодні словосполучення "соціальна робота" перестало бути неологізмом, проте рівень і якість знань суспільства про цю професію все ще неприпустимо низькі. Тому в першу чергу довгому соціального працівника перед своєю професією являється пропаганда знань про неї, реклама соціальних послуг, формування позитивної громадської думки про неї.

Престиж професії - це престиж її представників, оцінка їх діяльності і морального обличчя, їх соціальній значущості суспільством, причому в суспільній свідомості виробляється більшою мірою оцінка не потенціалу, а дійсного значення професійної діяльності. Боротьба соціального працівника за підвищення престижу і статусу професії в суспільстві є його професійним обов'язком перед професією. В зв'язку з цим соціальний працівник зобов'язаний підтримувати моральну чистоту професії, піклуватися про власне моральне обличчя, не допускаючи ніяких проявів вузьковідомчих інтересів в збиток інтересам справи, підміни цінностей професії цінностями групи фахівців, відступів від принципів і норм етики соціальної роботи. Боротьба соціального працівника за підвищення престижу і статусу професії повинна будуватися як боротьба за максимальне наближення дійсного стану професійної діяльності до бажаного і соціально необхідному, прагнення реалізувати увесь її гуманістичний соціальний потенціал.

Соціальна робота є професійною діяльністю не лише одного конкретного соціального працівника, але і усього колективу установи соціального захисту, усієї сукупної професійної групи. Тому професійним обов'язком кожного соціального працівника є підтримка стабільності і згуртованості колективу, в якому він працює, і усієї професійної групи, створення атмосфери колективізму, товариства і взаємної підтримки, оскільки зусилля колективу як єдиного цілого приносять результати незмірно вищі, ніж зусилля одинаків.

Сукупна професійна група соціальних працівників складається з людей різного віку і підлоги, з різним освітнім рівнем і життєвим досвідом, різними інтересами, поглядами і переконаннями, характерами і моральними ідеалами. Проте є і щось загальне, що об'єднує цих різних людей - це в першу чергу цілі, які вони перед собою ставлять і досягнення яких домагаються спільно. Другим за значимістю чинником, що об'єднує соціальних працівників в колектив, є єдність моральних принципів, професійних цінностей. Усі протиріччя, які можуть виникати і виникають в процесі повсякденної практичної діяльності, повинні вирішуватися на користь досягнення загальних цілей і на основі єдиних моральних принципів і системи цінностей. Професійним обов'язком соціального працівника по відношенню до колег, колективу, в якому він працює, сукупній професійній групі є підпорядкування своїх дій і поведінки єдиним для усього колективу і професійної групи цілям, сприяння колегам в досягненні цих цілей, забезпечення узгодженості дій усіх членів колективу. Кожен соціальний працівник несе відповідальність за ефективність діяльності усього колективу. Підтримка діяльності колег, підкреслення її значущості і важливості, пошана їх професійного досвіду, надання ним усебічній допомозі, відкритість, чесність, доброзичливість, висока вимогливість до колег і ще вища - до себе самому - борг соціального працівника перед ними. Проте виконання професійного обов'язку неможливе без критичного, неупередженого відношення до відступів від професійної моралі і цінностей.

Система стосунків "соціальний працівник-клієнт" і "соціальний працівник-оточення клієнта" грає в соціальній роботі найважливішу роль. Ці стосунки до деякої міри детерміновані соціальними обставинами: клієнт потребує сприяння соціального працівника, а соціальний працівник зобов'язаний надавати допомогу. Соціальний працівник по суті справи не має можливості вибирати клієнта, а тим більше його оточення; клієнт же має право вимагати заміни соціального працівника, якщо для цього є підстави. Через свій професійний обов'язок фахівець зацікавлений в зміцненні і вдосконаленні стосунків з клієнтом і його близькими

Основний зміст професійного обов'язку соціального працівника по відношенню до клієнта полягає в його сприянні якнайповнішої самореалізації особі, що досягається різними способами і методами відповідно до потреб клієнта, і за виконання цих вимог соціальний працівник несе моральну відповідальність. Основними вимог професійного обов'язку соціального працівника відносно клієнта являються: пошана клієнта як особи, підтримка і розвиток найбільш значущих його позитивних якостей, розумна вимогливість до нього, встановлення не лише ділових, офіційних, але і людських стосунків, створення у клієнта оптимістичного настрою, підтримка його гідності і самоповаги, пошана з боку соціального оточення.

Особливо слід підкреслити таку вимогу, як вивчення внутрішнього, духовного світу клієнта. Внутрішнє, духовне життя людини належить тільки йому самому, є його невід'ємною власністю. Приступаючи до професійної діяльності, знайомлячись з клієнтом і його проблемою, вирішуючи (чи сприяючи рішенню) цих проблем, соціальний працівник неминуче вторгається в особисте життя індивіда, стикається з його духовним світом. Оскільки однією з цілей соціальної роботи є сприяти повному розкриттю потенціалу особи, її самореалізації, отриманню нею самою себе, соціальний працівник зобов'язаний знати внутрішній світ свого клієнта і уміло на нього впливати. Проте, оскільки духовний світ людини - найбільш тонка, делікатна частина його "я", грубе, безцеремонне вторгнення в нього може привести до безповоротних негативних наслідків. Уважне, доброзичливе і чуйне відношення до думок, ідеям, інтересам клієнта, його емоціям і переживанням на основі пошани особи допоможе соціальному працівникові виконати цей його професійний обов'язок по відношенню до клієнта.

При цьому соціальний працівник завжди повинен виходити з того, що кожна людина є відповідальна, свідома особа. Це означає, його клієнт, не дивлячись на те, що він звернувся за допомогою, визнавши власну неспроможність у вирішенні деяких питань, значною мірою відповідає сам за себе. Відповідно до етичних принципів клієнт має право приймати рішення про свою власну долю, а значить, він повинен нести за них відповідальність. У такому підході видно уся складність взаємин соціального працівника і його клієнта, боргу фахівця і його клієнта : фахівець професійно підготовлений до своєї діяльності, він має знання, навички, досвід, має відповідні повноваження і доступ до ресурсів. Його професійний обов'язок - надати клієнтові необхідну допомогу, використовуючи усі свої можливості і ресурси. Клієнт, навпаки, не має знань, або навичок, його повноваження і ресурси обмежені, здавалося б, він не повинен приймати рішення і нести за нього відповідальність. Проте це невірно. Завдання соціального працівника в такій ситуації полягає в тому, щоб забезпечити можливість відповідального прийняття клієнтом рішення, а значить, надати йому усю необхідну інформацію про можливі способи вирішення проблеми, наслідки можливих рішень, ресурсні витрати, переваги і недоліки кожного з можливих рішень і тому подібне. В цьому випадку він має право чекати, що клієнт, що приймає рішення про свою долю, розділить з фахівцем і відповідальність за усі наслідки. Таким чином, борг соціального працівника потурбуватися про благо клієнта не суперечить відповідальності клієнта за самого себе.

Значну роль в соціальній роботі грають стосунки, що складаються між соціальним працівником і соціальним оточенням клієнта, - його рідними і близькими, друзями і сусідами. Фахівець завжди бачить в соціальному оточенні свого клієнта не лише об'єкт дії, але і свого союзника в рішенні проблем клієнта, тобто суб'єкт соціальної роботи, оскільки близькі, як правило, об'єктивно зацікавлені в поліпшенні умов життєдіяльності свого родича, друга, сусіда. Увага до соціального оточення клієнта, пошана до нього, облік його думки і залучення його до співпраці на благо клієнта, створення атмосфери повної довіри і взаєморозуміння - професійний обов'язок соціального працівника. Проте для плідної співпраці фахівець повинен об'єктивно оцінювати можливості соціального оточення клієнта, міру його згуртованості готовності включитися в спільну діяльність, думку оточення з приводу обставин і особи клієнта, а також, що важливо, міра індивідуалізму і егоїзму членів оточення (у тому числі і їх групового егоїзму). Соціальний працівник зобов'язаний постійно шукати засобу для підвищення зацікавленості і можливості участі соціального оточення в рішенні проблем клієнта, виконання окремих етапів і розділів загальної роботи, формувати громадську думку на користь свого клієнта. Створення міцного, творчо працюючого неформального колективу, об'єднаного єдністю цілей і завдань, - об'єктивна потреба співпраці з соціальним оточенням клієнта. Такий творчий колектив, створений зусиллями соціального працівника з урахуванням думки клієнта, має великий потенціал.

В той же час, соціальний працівник повинен представляти ті труднощі, які можуть зустрітися в його роботі з соціальним оточенням клієнта. Не слід забувати, що для деяких членів оточення діяльність по наданню допомоги клієнтові не є належною і неминучою, вона для них лише можлива сфера додатка сил. Крім того, оточення клієнта, бачить в соціальному працівнику представника офіційного інституту, зобов'язаного на підставі чинного законодавства виконувати свої функції відносно клієнта, може свідомо усунутися від спільної діяльності, розраховуючи на достатність зусиль фахівця. Для фахівця неприпустимо робити рідним і близьким клієнта докори в невтручанні в долю клієнта, байдужості, робити категоричні, скороспішні ув'язнення. На користь соціального працівника довести оточенню клієнта об'єктивну необхідність і корисність участі в рішенні проблем клієнта, здолати виникле протиріччя поглядів і думок і відчуження людей один від одного, пробудити в них інтерес до спільних дій, тактовно роз'яснити їх ролі відносно клієнта, погоджувати інтереси з метою організації плідної співпраці на користь клієнта і добитися добровільної участі в спільній діяльності.

Соціальний працівник є людиною, особою, що вступає у певні відносини через професійні обов'язки, і, окрім боргу по відношенню до клієнтів, професії, колег і суспільства, він зобов'язаний виконати борг перед самим собою. Свої обов'язки соціальний працівник виконує не лише тому, що його діяльність потрібна суспільству, що вона потрібна клієнтам, але і тому, що йому самому потрібна саме ця професійна діяльність, оскільки відповідає його внутрішнім потребам, сприяє реалізації його особового потенціалу. У міру розвитку особистості соціального працівника у нього виробляється специфічна потреба - потреба в отриманні високої оцінки своєї професійної діяльності, своєї особи і поведінки, завоюванні авторитету. Ця потреба в цілому може бути виражена як потреба в пошані і визнанні з боку соціального оточення фахівця. Проте оцінка якостей фахівця і завоювання ним пошана і визнання виробляється відповідно до якості його роботи і багато в чому залежить від того, наскільки повно соціальний працівник виконує своїй професійний і моральний обов'язок по відношенню до клієнтів, колег, суспільства. Творче, зацікавлене виконання соціальним працівником його професійних обов'язків, постійне професійне і особове вдосконалення - борг соціального працівника по відношенню до самого собі.

Найважливіший борг соціального працівника перед самим собою - підтримка своєї честі і гідності. Честь і гідність соціального працівника - це визнання клієнтами, колегами, суспільством його високих якостей і цінності як фахівця і осіб, соціальне схвалення його діяльності і поведінки, а також висока об'єктивна оцінка самим фахівцем своїх професійних і особових якостей. Окрім цього, честь і гідність як якості особи є віддзеркаленням потреби соціального працівника у високій самооцінці і оцінці з боку оточення і є стимулом і мотивом професійно моральної поведінки, основою для подальшого вдосконалення як фахівця і особи.

Для фахівця як особи з високою моральною цінністю важливі не лише зовнішні прояви пошани до нього, громадське визнання. Для високорозвиненої в духовному плані особи не менш важливо усвідомлювати, що пошана і визнання, авторитет в очах оточення є об'єктивно заслуженими, мають підстави. Саме ця обставина - потреба в об'єктивності і обгрунтованості оцінки своїх достоїнств - і є основою вдосконалення особи. Якщо фахівцеві досить не пошани до себе, а лише зовнішнього його прояву; якщо він готовий задовольнятися лише видимістю авторитету, оскільки через свій службовий стан має можливість впливати на долі людей; якщо йому досить своєї влади над людьми для усвідомлення себе як авторитетній і цінній особі - він ніколи не стане хорошим фахівцем, оскільки особисті амбіції відносно оцінки оточення і суб'єктивна самооцінка для нього важливіші, ніж дійсна цінність його особи.

Честь і гідність соціального працівника не даються йому разом з професією і службовим посвідченням, вони формуються в процесі його діяльності в постійній роботі над своїми професійними і морально-моральними якостями і підвищуються у міру професійного і морального вдосконалення фахівця. Вони закономірно пов'язані з визнанням і оцінкою його з боку суспільства, держави, клієнтів і колег. Об'єктивною основою оцінки фахівця є соціальна корисність його професійної діяльності.

Честь і гідність соціального працівника вимагають в першу чергу об'єктивності в оцінці самого себе - своїх якостей, здібностей і можливостей. Надмірна зарозумілість, завищена самооцінка фахівця, гіпертрофоване почуття власної гідності, що переходить в самовдоволення і самолюбование, відсутність самокритичності, є якостями, що негативно позначаються як на перспективах особового зростання, так і на якості професійної діяльності. Такий фахівець, вважаючи процес свого розвитку закінченим, доведеним до вершини, насправді не здатний не лише до вдосконалення, але і до підтримки вже досягнутого рівня розвитку. Це, у свою чергу, призводить до об'єктивної втрати честі і гідності соціального працівника.

Боргом соціального працівника по відношенню до самого собі є завоювання високого авторитету в громадській думці. Авторитет соціального працівника може бути як формальним, так і неформальним. Формальний авторитет фахівця є, по суті, авторитетом його професії і посади. Неформальний же авторитет є показником моральної значущості і впливу фахівця на клієнта або його оточення, на колег, мірилом абсолютної, незалежно від службового стану, його цінності. Авторитет соціального працівника може бути заснований тільки на дійсних його достоїнствах і заслугах як професійного, так і особового порядку. Не слід розраховувати на свій професійний статус як на умову, необхідну і достатню для завоювання міцного авторитету. Завоювання авторитету - процес тривалий і важкий, проте є одна особливість - чим менше соціальний працівник думає про авторитет і чим більше - про власне професійну діяльність, тим вище його авторитет. Боротьба ж за завоювання і зміцнення свого авторитету як така може стати самоціллю, відволікаючи сили від професійної діяльності, і привести соціального працівника до прямо протилежного результату - він втратить залишки авторитету в очах оточення.