Список використаної та додаткової літератури

1. Закон України « Про реабілітацію інвалідів в Україні» // Відомості Верховної Ради України ( ВВР), 2006. – № 2–3. Ст. 36 ( зі змінами, станом на 15.01.2009 р.). – Режим доступу: http.://zakon.rada.gov.ua.

2. Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» // Відомості Верховної Ради України ( ВВР), 1991. – №21. – Ст. 252. – Режим доступу: http.://zakon.rada.gov.ua.

3. Рекомендація МОП № 168 щодо професійної реабілітації та працевлаштування інвалідів. – Режим доступу: http.://yurist-online.com/zaconi.

4. Актуальні проблеми професійної реабілітації та працевлаштування інвалідів: Тези доповідей. – К., 2003. – С. 95 – 98.

5. Професійна реабілітація інвалідів: Довідково-методичний посібник / Упоряди. Іпатов А.В., Сергієні О. В., Вовчак Т.Г. та ін./ За редакцією к.м.н. В.В. Марунича. – Дніпропетровськ: «Пороги», 2005. – 227 с.

6. Коляденко Н.В. Профілактика соціальної дезадаптації осіб з обмеженими можливостями в процесі забезпечення безперервної професійної освіти інвалідів // Актуальні проблеми професійної самореалізації осіб з особливими потребами на ринку праці. – Київ, 2008. – С. 47–53.

7. Коляденко Н.В. Роль державної служби зайнятості у забезпечення реабілітаційного змісту професійного навчання інвалідів // Ринок праці та зайнятість населення. – №2(16), 2008. – С.41–43.

8. Маршавін Ю. М. Шляхи удосконалення технологічних засад працевлаштування осіб з особливими потребами // Актуальні проблеми професійної самореалізації осіб з особливими потребами на ринку праці. – Київ, 2008. – С. 5–15

9. Україна: права людини в перехідний період /під ред.. В.І.Євінтова. – К.: Сфера, 2001. – 184 с.

10. Холостова Е. И. Социальная работа с инвалидами: Учеб. пособие. – М.: Изд.–торг. корпорация «Дашков и Ко», 2009. – 240 с.

7. Організаційно – правові засади соціального захисту інвалідів у сфері праці

(Розробка теми. Автори О.М. Петроє, В.А.Скуратівський.– див. навч. посібник” Соціогуманітарні виміри державної політики” за ред В.П.Трощинського. – К. : Вид – во НАДУ, 2009.– 76 с.)

• Загальні, спеціальні та індивідуальні правові гарантії соціального захисту інвалідів

• Принципи державного регулювання соціального захисту інвалідів у сфері соціально – відносин

• Реабілітаційні механізми соціального захисту інвалідів у сфері праці

Загальні, спеціальні та індивідуальні правові гарантії соціального захисту інвалідів

Соціальний захист - це комплекс правових, економічних і організаційних заходів щодо виявлення причин соціальних ризиків та забезпечення соціальних гарантій . Правові заходи передбачають розробку та прийняття відповідних законодавчих і нормативних актів, що забезпечуватимуть ефективний соціальний захист населення; економічні - формування механізмів перерозподілу доходів, тобто стягнення податків та інших платежів, а також виплату соціальних трансфертів; організаційні - створення інститутів соціального захисту, які повинні керувати впровадженням зазначених заходів .

Результатом цих дій є стан захищеності або соціальна безпека як окремої особи, так і всього суспільства взагалі. Соціальну безпеку трактують як систему законодавчо - нормативних заходів з боку державних органів управління і відповідних установ, здійснюваних з метою забезпечення життєдіяльності окремої особи, різних соціально - демографічних груп та всього суспільства в цілому¹.

Соціальна безпека базується на системі правових та соціальних гарантій - законодавчо закріплених прав .

Сутність та зміст правових гарантій соціального захисту інвалідів випливають із особливостей правового статусу інвалідів. Тому найперше необхідно визначитися з такими вихідними поняттями , як: "правовий статус особи”, “структура правового статусу особи ”, “види правового статусу особи ” тощо .

Правовий статус особи визначається системою закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обовязків, відповідальності, згідно з якими особа як суб ’єкт права координує свою поведінку в суспільстві². З наведеного визначення випливає, що структура правового статусу особи може бути представлена такими компонентами, як :

- правосуб ’єктивність;

- права ;

- свободи ;

- обов ’язки;

- відповідальність .

Особа перетворюється на суб’єкта права не автоматично. Вона визнається такою законами держави і насамперед її конституцією. Для успішного реформування суспільства і держави в демократичному напрямі необхідно, щоб правовий статус особи був юридично чітким, включав у себе загальнолюдські досягнення в галузі прав людини .

Правовий статус мають будь - особа, відокремлені групи осіб, а також сукупність усіх осіб у суспільстві в цілому - громадянське суспільство (народ). Існують такі види правових статусів особи :

- загальний ;

- спеціальний ;

- індивідуальний .

Отже , правовий статус інвалідів в Україні визначається системою загальних, спеціальних та індивідуальних прав і обов’язків осіб зі стійким розладом функцій організму, що закріплені державою в законах і підзаконних актах³.

Загальний правовий статус інваліда - це його статус як громадянина держави, члена суспільства. Він закріплений конституційно і законодавчо, є загальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану, характеризується стабільністю і визначеністю. Цей статус передбачає рівність прав і обов’язків громадян, рівність їх перед законом. Він є засадничим для всіх, основою для набуття конкретних суб’єктивних прав, покладення обов’язків і несення відповідальності .

Спеціальний статус інваліда є загальним для всього кола осіб з інвалідністю. Він обумовлений особливостями становища особи і потребами її функціональної спеціальної активності. Цей статус означає додаткові права та звільнення від виконання окремих обов’язків, які забезпечують інвалідам рівні з іншими громадянами можливості в реалізації цивільних, економічних, політичних та інших прав і свобод, передбачених Конституцією України також відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних угод України.⁴

Індивідуальний правовий статус інваліда – статус особи як індивідуума, що становить персоніфіковані права й обов’язки в їх конкретних, природних і набутих здібностях і особливостях

(вік, родинний стан, стан здоров’я, релігійні переконання тощо ), відрізняється мінливістю: змінюється відповідно до тих змін, що відбуваються в житті людини .

Законодавчо в Україні закріплено таке визначення: інвалід - це “особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою ( наслідками ) або вродженими вадамирозумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності, викликає в особи потребу в соціальній допомозі і посиленому соціальному захисті, а також виконання з боку держави відповідних заходів для забезпечення її законодавчо визначених прав ”⁵.

Право на соціальний захист та на допомогу з боку держави мають особи, яким у результаті експертного обстеження в органах медико -соціальної експертизи Міністерства охорони здоров’я України встановлено інвалідність .

У науковій літературі і на практиці склалися різні розуміння сутності інвалідності, взаємозв’язку інваліда і суспільства. Саме ці розуміння називаються “ інвалідності ”. Існує ряд класифікацій моделей інвалідності, що умовно розділяють на дві групи: японську та американську .

У першому випадку інвалідність розуміється як особиста проблема, а обмежені можливості розглядаються в контексті взаємозв’язку між окремою людиною та її вадами. Тобто інвалідність - це медична патологія, і саме цим інваліди відрізняються від здорових людей. Усі проблеми інваліда є наслідками цієї медичної патології, тому інвалід повинен пристосовуватися до суспільства і його умов. Така модель вважається хибною, оскільки згідно з нею відбувається приниження людей з обмеженими можливостями, домінує ставлення до них, як до неповноцінних .

В іншому випадку інвалідність розглядається як соціальна проблема, у центрі уваги якої перебуває взаємозв’язок між людиною і суспільством. Обмежені можливості розуміються як наслідок того, що соціальні умови звужують можливості самореалізації інвалідів модель), і суть проблеми інвалідності полягає в нерівності можливостей при проголошенні рівності прав.

Визначення інвалідності, сформульоване в сучасних вітчизняних законодавчих та нормативно документах, включає в себе елементи обох підходів. Інвалідність - міра втрати здоров’я та обмеження життєдіяльності, що перешкоджає або позбавляє конкретну особу здатності чи можливості здійснювати діяльність у спосіб та в межах, що вважаються для особи нормальними залежно від вікових, статевих , соціальних і культурних факторів⁶.

На практиці інвалідність особи визначається шляхом установлення :

- міри втрати здоров’я;

- ступеня обмеження життєдіяльності .

Міра втрати здоров’я визначається шляхом проведення медико -соціальної експертизи⁷. На основі комплексного обстеження встановлюються :

- ступінь обмеження життєдіяльності особи ;

- група інвалідності , причини і час її настання ;

- рекомендації щодо можливих для особи за станом здоров’я видів трудової діяльності та умов праці, заходів з профілактики інвалідності, реабілітації та пристосування інвалідів до суспільного життя .

Обмеження життєдіяльності виявляються у неможливості виконувати повсякденну діяльність способом та в обсязі, звичайних для людини, що створює перешкоди в соціальному середовищі, ставить інвалідів Ступінь обмеження життєдіяльності - величина відхилення від норми життєдіяльності особи. Критерії обмеження життєдіяльності визначаються повною або частковою втратою здатності чи можливості до самообслуговування, самостійного пересування, орієнтації, спілкування, навчання, контролювання своєї поведінки, а також значним обмеженням обсягу трудової діяльності, зниженням кваліфікації і призводять до соціальної дезадаптації. Ступінь обмеження життєдіяльності характеризується наявністю в людини одного або поєднанням кількох зазначених найважливіших її критеріїв.

Виокремлюють три ступені обмеження життєдіяльності : І ступінь - помірно виражене, ІІ ступінь - виражене, ІІІ ступінь - значне обмеження життєдіяльності .

Залежно від міри втрати здоров’я та ступеня обмеження життєдіяльності існує три групи інвалідності :

І група інвалідності встановлюється у випадку, коли людина має стійкі функціональні порушення в організмі, які спричиняють обмеження однієї чи кількох категорій життєдіяльності значною мірою, що призводять до значного ( Ш ступінь ) обмеження життєдіяльності людини . І група інвалідності

поділяється на категорії А і Б .

ІІ група інвалідності встановлюється за умови обмеження однієї чи кількох категорій життєдіяльності у вираженому ступені ( П ступінь), що призводять до значного обмеження життєдіяльності людини при збереженні здатності до самообслуговування без потреби постійного стороннього нагляду, догляду чи допомоги .

Підставою для встановлення ІІІ групи інвалідності є стійкі, помірної важкості функціональні порушення в організмі , що призвели до помірно вираженого ( І ступінь ) обмеження життєдіяльності, у тому числі працездатності, які потребують соціальної допомоги і соціального захисту .

ТАКИМ ЧИНОМ, в останні роки у світі відбуваються докорінні зміни у підходах до розуміння інвалідності. Поступово модель інвалідності медичного характеру, в якій інвалідність людини розглядалася як її особиста справа, витісняється соціальною моделлю, заснованою на правах, в якій бар’єри в суспільстві розглядаються як одне з головних джерел позбавлення людини - рівних можливостей .

У сучасному світі інвалідність розглядається як питання зі сфери прав людини, а не питання реабілітації або соціального забезпечення. На захист прав інвалідів спрямована система загальних, спеціальних та індивідуальних прав і обов’язків осіб з інвалідністю .