2. Загальна схема системи передачі інформації, або модель системи звязку

Теорія інформації, або математична теорія звязку, основана К.Шенпоном в 1948 році, виникла на границі техніки звязку і теорії ймовірності, точніше, теорії випадкових процесів. Виникнення цієї гібридної науки обумовлено необхідністю врахування перешкод при подальшому розвитку систем передачі інформації. Таким чином, перешкоди з існуючого, однак часто ігнорованого і малодослідженого фактора перетворились в один з елементів, які визначають організацію системи передачі інформації. Така постановка питання обумовила системний підхід до видів і засобів передачі інформації, що до цих пір вивчались розрізнено.

Починаючи розгляд систем передачі інформації, доцільно домовитись відносно точного трактування ряду близьких по змісту понять. Так, інформацією будемо називати сукупність відомостей, отримання яких зменшує раніше існуючу невизначеність в наших знаннях або в розумінні якого-небудь процесу. Ці відомості можуть зберігатися, передаватися і підлягати перетворенням. Повідомленням називається інформація, втілена в матеріальну форму. Інформація може приймати форму мовлення, зображення, друкованого тексту, сукупності цифрових даних. Сигнал в широкому розумінні являється видозміною повідомлення, який придатний для передачі на відстані. В теперішній роботі сигналами іменуються тільки повідомлення, яким надано вигляд електричних або електромагнітних величин.

Канал звязку

Передавач Приймач

Рисунок 1.1 – Загальна схема системи звязку.

Першим елементом загальної схеми, або моделі, системи звязку (рис.1.1) є джерело інформації, тобто людина або пристрій, який генерує повідомлення. Далі будь-яке повідомлення приводиться до форми електричного сигналу. Це приведення називається кодуванням і може бути двоступінчатим. На першому етапі, тобто в кодері джерела (мікрофон, телевізійна передавальна трубка), повідомлення перетворюється в дискретний або неперервний електричний сигнал. На наступному етапі цей сигнал доводиться канальним кодером (модулятором) до виду, в якому він (сигнал) здатний подолати відстань. Так заготовлений сигнал поступає в лінію звязку, що зєднує передавач з приймачем. Лінія звязку може представляти собою пару проводів, коаксіальний кабель, хвилевід або просто простір, в якому поширюються електромагнітні хвилі. До лінії звязку на схемі підключене джерело перешкод. Математично це явно некоректно, так як перешкоди (шуми) діють на сигнал у всіх елементах каналу звязку. (Каналом звязку прийнято називати всю сукупність технічних засобів, які служать для передачі повідомлень від джерела інформації до її отримувача, або адресату.) Сенс такого підключення полягає в тому, що із всіх перешкод, що діють в каналі, саме перешкоди, що виникають в лінії, менше всього піддаються керуванню і тому найбільш небезпечні для всієї системи звязку.

На другому кінці лінії розміщені декодери каналу і джерела, в яких сигнал перетворюється (демодулюється) в вид, відповідний його виду на вході канального кодера і дальше  в вид, в якому повідомлення поступає в кодер джерела.

В книзі поетапно розглядаються всі вузли описаної моделі системи звязку. Останній розділ книги присвячений багатоканальним системам, тобто системам , лінії звязку яких одночасно використовуються для обслуговування багатьох каналів звязку, тобто для передачі сигналів між багатьма парами абонентів.