3. Особливості розвитку Стародавньої Індії. Закони Ману.

У сер. II тис. до н.е. Стародавня Індія була завойована племенами аріїв – кочівників із півночі. Цим остаточно завершився процес занепаду попередніх цивілізацій (Мохенджо-Даро і Хараппа). Розселяючись по Індії, арії поступово перетворилися із скотарів на землеробів. Протягом другої пол. ІІ тис. – першої пол. І тис. до н.е. в Індії формувалося класове суспільство і держава. Із посиленням суспільної нерівності влада раджі (вождь племені) перетворилася із виборної на спадкову, народні збори – на збори знаті при ньому, а племінна адміністрація – на державні органи. Найбільшою державою цього періоду стала Магадха, що найбільшого розквіту досягла в IV–III ст. до н.е. при династії Маур'я на території Індостану, але у II ст. до н.е. ця імперія розпалася.

Особливості суспільного устрою Стародавньої Індії визначалися існуванням особливих станів – варн (брахмани, кшатрії, вайш'ї і шудри; перші дві складали панівний клас); але були ще й раби (даса). На початку н.е. варни перетворюються на касти – замкнені суспільні групи, що визначалися належністю до певної професії.

На чолі держави стояв цар, котрий зосереджував у своїх руках всю владу. При ньому діяли таємна рада і рада знаті (парішад). Існував і представницький орган (раджа-сабхі), що складався із представників знаті, міського і сільського населення. Але до епохи Маур'я він перетворюється на царську раду. Територія держави поділялася на головні провінції (їх було чотири), звичайні провінції, області й округи; найнижчою адміністративною одиницею було село. Головні провінції очолювали царевичі (вони мали певну автономію), всі інші – чиновники. Міста мали деякі риси самоврядування.

"Закони Ману" з'явилися в II ст. до н.е.–II ст. н.е. і були спрямовані на закріплення суспільного устрою; їхня особливість – релігійна мотивація. Основним видом власності за цими законами у державі була земля (царська, общинна і приватна), при цьому суворо заборонялося втручання у справи її власника, але водночас община намагалася обмежити приватне землеволодіння. У законах твердо встановлюється непорушність і спадковість боргових зобов'язань, регламентується договір з найму вільних робітників, розглядаються договори оренди, купівлі-продажу, дарування та ін. Шлюб вважався майновою угодою, в результаті котрої чоловік купляв собі жінку і вона ставала його власністю. Діти належали батькові. Майно сім'ї було загаль-ним, але розпоряджався ним її глава. У кримінальному праві, за "Законами Ману", розрізнявся навмисний і необережний злочин. Про високий рівень розвитку цієї галузі права свідчать також вказівки на співучасть, рецидив та ін. Але разом з тим зберігалися ордалії, принцип таліона, відповідальність общини. Розрізнялися злочини проти держави, проти власності, проти особистості і проти сім'ї. Серед покарань – смертна кара, тілесні покарання, штрафи, вигнання, тюремне ув'язнення. Основним доказом вини були свідчення очевидців, але заборонялося свідчити жінкам і зацікавленим особам. Суд не був відділений від адміністрації, а найвищим судом був цар з брахманами.

4. Держава і право Стародавнього Китаю. Найдавніша держава в Китаї існувала в ХVІ-ХП ст. до н.е. під назвою Шан (Інь). Царська влада в ній мала патріархальні риси: обмежувалася радою старійшин. Цар (ван, ді) виконував адміністративні, судові, військові і жрецькі функції. У руках родової знаті ("благородні") зосереджувались землі та раби. Основну масу населення складали селяни-общинники ("добрі"). Рабство мало патріархальний характер. Основні його джерела – це борги, війна і покарання за злочини. Раби ("підлі") були безправними.

Єдина централізована китайська держава Чжоу утворюється в XII ст. до н.е. Система управління мала двірцевий характер. Цар стає божеством, при ньому функціонує посада головного помічника (сян), котрому підпорядковуються начальники головних управлінь – фінансового, військового і громадських робіт. Пізніше з'являються управління царського палацу і скарбниці, судове, культу предків. Після розпаду держави Чжоу на її території утворюються в VII ст. до н.е. п'ять самостійних країн. З IV ст. до н.е. серед них виділяється держава Цінь. Тоді ж міністр царя Сяо – Шан Ян – провів ряд реформ (350 р. до н.е.), якими було дозволено вільну купівлю-продаж землі, введено податок на землю, єдину систему мір і ваги, чіткий адміністративний поділ, кругову поруку в общинах і армії, заборонено кровну помсту. Це призвело до централізації держави та її посилення. При імператорі Цінь Ші-Хуанді (246-210 рр. до н.е.) Китай був поділений на області, котрі були очолювані відразу двома чиновниками (цивільним і військовим). Держава знову стала централізованою, але з деспотичним характером режиму. Наприкінці III ст. до н.е. її змінює імперія Хань, що характеризувалася пом'якшенням деспотизму, зниженням податків, обмеженням застосування смертної кари тощо. Судова система в Китаї мала двоїстий характер: цивільні справи розглядалися адміністрацією, а кримінальні – спеціальним судовим відомством і його суддями. Останньою інстанцією у судових справах був імператор.

Спочатку правові норми були складовою частиною релігійно-етичних правил (лі), котрі й визначали стосунки в суспільстві. Вважається, що перші писані закони з'явилися в Китаї вже в епохи Шан (Інь) і Чжоу, однак безперечно відомо про їхнє існування тільки стосовно VI ст. до н.е. Так, у 536 р. до н.е. з'явився "Огляд законів", в якому визначалося п'ять видів покарань за злочини: таврування, відрізання носу, відрубання ноги (ніг), кастрація, смертна кара. Особливістю правової системи Стародавнього Китаю став вплив на неї філософських течій (конфуціанство, даосізм, легізм). Вважається, що китайське право пройшло три етапи свого розвитку: 1) VІІ-У ст. до н.е. – період конфуціанства і легізму, коли Гуань Чжень (засновник шу) створює концепцію управління на основі закону; 2) IV-перш. пол. III ст. до н.е.– період утворення централізованої держави і укріплення центральної влади; 3) III ст. до н.е.–1 ст. н.е. – період формальної перемоги конфуціанства, в результаті чого відбулося його злиття з легізмом у нове вчення – ортодоксальне конфуціанство династії Хань. Перша кодифікація китайського законодавства була здійснена на межі У-ІУ ст. до н.е. (Лі Куей, "Книга законів царства Вей"). Цей збірник містив 6 розділів: закони про злодіїв, про розбійників, про тюремне ув'язнення, про спіймання злочинців, про знаряддя покарання і катування. Він став основою для розробки наступного законодавства.

Найбільш розвиненою галуззю права в Китаї було кримінальне. Злочин розглядався з точки зору моральних норм і при визначенні покарання враховувалась особиста воля злочинця. Розрізнялися: замах, здійснений злочин, співучасть, рецидив та ін. До тяжких злочинів належали: проти імператора, заколот, пограбування храмів, дезертирство та ін. Покарання мало залякувальний характер: смерть, відрубування частин тіла, тавро. Додатковими покараннями були штраф, биття палками, рабство. Існувала також колективна відповідальність родичів злочинця. Шлюбно-сімейне право мало патріархальний характер. Дозволялося розлучення і утримування гарему. Діти належали батькам. У цивільному праві існували договори купівлі-продажу, оренди, найму тощо. У цілому правові норми в Китаї поділялися на кримінальні ("люй") та адміністративні ("лін").

Питання для самоконтролю:

1. Державний апарат Стародавнього Єгипту і його основні ланки.

2. Право в Стародавньому Єгипті.

3. Утворення Вавилонської централізованої держави.

4. Реформи і закони Хаммурапі.

5. Особливості державного і суспільного устрою Стародавньої Індії.

6. Право Індії за "Законами Ману".

7. Розвиток державності в Стародавньому Китаї.

8. Особливості розвитку права в Стародавньому Китаї.

Рекомендована література:

1. Авдиев А. История Древнего Востока/ Подред. В.Кузищина. – М., 1979.

2. Антология мировой правовой мысли. – Т.1. – М., 1999.

3. Вуткевич О. Международное право Древнего Египта // Государство и право. – 2000. – № 5.

4. Волков И. Закони Вавилонского царя Хаммурапи. – М., 1914.

5. Крашенинникова Н. История права Востока: Курс лекций. – М., 1994.

6. Лапова Р. Индия (рабовладельческий период). История государства и права. – Саратов, 1960.

7. Межгосударственние отношения и дипломатия на древнем Востоке. Отв. ред. И. Стучевский. – М., 1987.

8. Рабовладельческое и феодальное государство и право стран Азии и Африки. – X., 1981.

9. Рогожин А., Страхов Н. История государства и права рабовладельческого Китая. – М., 1960.

10. Страхов Н. Основные закономерности возникновения и развития государства в странах древнего Востока: Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. – X., 1973.

11. Тищик Б. Історія держави і права країн Стародавного світу. – Львів,1999. – Т. 1.

12. Хрестоматия по истории Древнего Востока. Под ред. В. Коростовцева. – М., 1980. – Ч. 1-2.

13. Эльманович С. Закони Ману. – СПб., 1913.