1. Основні риси розвитку франкської держави. “Салічна правда”.

Початок франкської держави (Regnum Francorum) поклав племінний союз франків, котрий протягом ІІІ–ІV ст. об’єднав навколо себе низку племен. Самі франки поділялися на салічних (salis – берег моря) і рипуарських (rіра – берег річки). Після падіння Західної Римської імперії салічні франки на чолі з королем Хлодвігом І (465–511 рр.) з династії Меровінгів у 486 р. захопили Галлію, а пізніше й інші навколишні землі та племена. При ньому відбулася християнізація франків (близько 496 чи 498 р.). Після ряду міжусобиць на зміну династії Меровінгів у VIII ст. приходить династія Каролінгів, засновники якої займали посади майордомів при своїх попередниках. Найбільшої могутності держава досягла за часів короля Карла Великого (768–814), котрий перетворив її на імперію. Кордонів як таких держава не мала. Її фактичними межами були території, на які розповсюджувалася влада короля і його дружини.

Управління державою здійснювалося за двірцево-вотчинною (палацево-вотчинною) системою. Поступово, у міру посилення влади короля, знижувалася роль ополчення як інституту безпосередньої демократії; натомість була створена королівська курія (рада знаті). Влада короля франків була спадковою, досить сильною, і він здійснював законодавчі, виконавчі та судові функції. Серед двірцевих посадових осіб найбільшу вагу мали майордом (управитель королівською вотчиною і фінансами), коннетабль (начальник над маршалами) і сенешаль (здійснював загальний контроль). Поступово майордом зосередив усю владу у своїх руках: наглядав за збиранням податків, командував армією, призначав і зміщував адміністрацію. Усе управління державою здійснювалося через референдарія (очолював канцелярію), пфальцграфа (юридичний радник, наглядав за судовою процедурою), кубікуларія (скарбник) і маршалів (начальники кінноти). Місцеве управління у внутрішніх провінціях здійснювали графи (лат. comte), а у прикордонних – герцоги (лат. duke), на яких покладалися військові, судові й адміністративні функції. Першопочатково вони призначалися королем, а потім перетворилися на спадкового чиновника. Постійної столиці в державі не було, її роль виконувало місце перебування короля та його дружини.

При Меровінгах суд на місцях був народним. Його здійснював тунгін (виборний суддя) і рахінбурги (виборні засідателі). За Каролінгів у судах почали головувати графи і центенарії (сотники), а рахінбургів замінили королівські скабіни. Усі вільні люди зобов’язані були бути присутніми на судових засіданнях під загрозою штрафу.

При династії Каролінгів зміни в системі управління франкською державою були мінімальними. Тоді ж замість “березневих полів” (військові збори) з’явилися “травневі поля” (збори світської і духовної знаті). На них відбувалося оголошення і обговорення капітуляріїв – проектів чи вже виданих законодавчих актів. Адміністративно-територіальний поділ королівства передбачав графства (герцогства) і сотні. Сотники хоча й призначалися королем, але підпорядковувались безпосередньо графу (герцогу). Карл Великий наділив єпископів судово-адміністративними повноваженнями та імунітетами, а графів і герцогів зробив підконтрольними своїм посланцям. Суд не був відокремлений від адміністрації і підпорядковувався королю. Усе діловодство велося латинською мовою.

У франкському королівстві вперше широко і регулярно почали застосовуватися з VIII ст. так звані бенефіції (букв. з лат. благодіяння) – надання земельних володінь за державну чи військову службу. Саме це і стало основою феодального устрою. Майордом Карл Мартелл (714–741) після важкої перемоги над арабами в битві при Пуатьє (732 р.) змушений був з метою вдосконалення армії провести військову реформу на основі бенефіціарної системи. У результаті населення бенефіцій із вільного перетворювалося на залежне, а самі бенефіціарії-на поміщиків-рицарів.

У суспільстві франків найвище положення займали король, його дружинники, службовці, римські землевласники; проміжною ланкою були вільні общинники; до найнижчих верств належало залежне і напівзалежне населення (колони, раби, вільновідпущеники, лити).

Пам’яткою права у франків є “Салічна правда” (Lex Salica), що почала складатися ще в часи Хлодвіга І. За своєю формою вона була фіксованим переліком правових звичаїв, а не кодексом чи зводом законів і практично не зазнала впливу римського права. Здебільшого статті “Салічної правди” були присвячені злочинам проти особистості та майна. Передбачалися значні вергельди (штрафи) за вбивство, тілесні покарання. Усі покарання диференціювались залежно від соціального статусу правопорушника. Судовий процес міг розпочатися лише з ініціативи потерпілого і мав змагальний характер за участю свідків. Попереднього слідства не існувало. Для перевірки правдивості свідчень обвинуваченого дозволялося застосовувати ордалії (“суд божий”). Про страту в першопочатковому варіанті “Салічної правди” взагалі не згадувалось.

Крім “Салічної правди” у ранньофеодальних народів Європи існували й інші аналогічні пам’ятки права (Рипуарська, Алеманська, Баварська та ін.) – так звані “варварські правди” (1еges barbarorum). Усі вони складалися протягом V–ХІ ст. і включали в себе як звичаї, так і королівське законодавство. Головним же їхнім призначенням було встановити точну форму судової процедури і розмір штрафу за здійснене правопорушення. У деяких пам’ятках, на відміну від “Салічної правди”, досить сильно помітний вплив римського права.