Творчість д. М. Чичагова: Міська Дума в Москві. (1890-1892)

Значні зміни у другій половині ХІХ ст. сталися в забудові Воскресенського майдану. У 1890-1892 роках на місці збудованої в епоху класицизму будівлі “присутствєнних місць” було зведено Міську думу (ця споруда у ХХ ст. вмістила музей Леніна). Конкурс на проект московської Міської думи було оголошено 1888 року. Серед вимог, висунутих конкурсною комісією, було зазначено, що “фасади повинні бути оброблені в стилі пам’яток XVI-XVII століть, наскільки це може бути узгоджено з потребою монументальної будівлі теперішнього часу”. З 38 поданих на конкурс проектів кращим було визнано проект арх. Дмитра Миколайовича Чичагова (1835-1894). Будівля Думи – видовжена триповерхова споруда з симетричним головним фасадом й висунутим вперед центральним ризалітом з парадним ґанком у формах XVII ст. Червоний масив Думи слугував продовженням стіни Китай-города і був своєрідним відлунням північного фасаду Історичного музею та пасу Кремлівських стін. Класицистичну архітектоніку простору було зруйновано. Воскресенський майдан втратив самостійне просторове значення й перетворився на проїзд, що сполучив Олександрівський сад з Театральним майданом.

Петербург на початку хх ст. Розвиток архітектури житла

Населення Петербурга стрімко зростає, з середини до кінця ХІХ ст. воно збільшилося майже втричі й досягло 1900 року біля 1,25 млн. мешк., а 1917 – близько 2,5 млн. мешк.. Особливо швидко збільшилося робітниче населення, - з 20 тис. 1861 року до 260 тис. 1900, а 1917 – близько півмільйона. Порівняно з Москвою Петербург як центр транспорту й торгівлі раніше почав промисловий розвиток і вже до кінця ХХ ст. став центром машинобудівної та електротехнічної промисловості. На відміну від Москви, де промислові підприємства створили кільце за межами колишнього Камер-Колезького валу, в Петербурзі промислові підприємства будувалися головним чином у південних та північно-східних районах міста. Петербург став найбільшим транспортним центром Росії. До збудованих ще в часи до реформи 1861 р. залізниць Петербург - Царське Село (1837) й Петербург - Москва (1851) додалися нові: Варшавська, Північна, Балтійська, Фінляндська та ін. Тут закінчувалася важлива водна магістраль – Волго-Невський шлях. У південно-західній частині міста було споруджено новий морський порт, поєднаний з Фінською затокою каналом довжиною 32 км.

Великою подією для Петербурга було зведення двох нових мостів, - Троїцького (1903, арх. Л. М. Бенуа та О. М. Померанцев) та Охтинського (1911). Разом зі збудованими раніше Палацевим, Миколаївським та Ливарним мостами вони пов’язали в єдине планувальне ціле раніше розділені Невою райони Петербурга.

Після будівництва Троїцького мосту однією з найпожваленіших магістралей міста стає Кам’яноострівський проспект, що пов’язує центр з улюбленими місцями відпочинку городян – островами Кам’яним, Крестовським та Єлагіним. Забудову проспекту виконано переважно у стилістиці модерну та неокласициму.

В цілому традиційна основа в архітектурі Петербурга відчувалася більше, ніж в архітектурі Москви. Це позначилося не лише на зовнішньому образі міста, але й на його структурі. Якщо в Москві центр залишався компактним і склався у Китай-місті (й лише згодом почав розбудовуватися радіальними вулицями), у Петербурзі міське ядро незмінно складав монументальний загальноімперський центр по берегах Неви з величезними просторами майданів. Центр продовжував функціонувати і в другій половині ХІХ ст., й на початку ХХ ст., з мінімальним вторгненням специфічних для доби капіталізму будівель. Ці винятки склали лише три великих прибуткових будинки, що закрили фасад Адміралтейства з боку Неви, а також готель «Асторія» (архітектор Фредрик Іванович Лидваль), 1912 р. вбудований в пізньокласицистичний ансамбль Ісакієвського майдану.

Таким чином, місцем для нових ділових споруд виявилися не центральні майдани, а напівкільцеві вулиці в межах р. Мойки, а також радіальні вулиці (і перш за все- Невський проспект).

Зростаня населення Петербурга сприяло збільшенню його житлового фонду, що протягом 1900-1917 років збільшився вдвічі за рахунок освоєння територій у південному (на південь від Обводного каналу) та північному напрямах (Виборзька сторона). Взв’язку з динамічним зростанням міського населення з середини ХІХ ст. одержує розвиток найбільш характерний, класичний тип багатоквартирного середньоповерхового (у 5-6 поверхів) прибуткового житлового будинку. Показник прибутковості житла безпосередньо залежав від щільності забудови, адже, наприклад, вартість одного квадратного сажня (4, 6 кв. м) сягала 175 крб в центральних районах Петербургу, в той час як на околиці становила лише 5 крб, тобто різнилася більш як у тридцять разів.

Забудова Петербурга прибутковими будинками почалася ще в 1840 роках, раніше ніж в інших містах Росії. Житлова забудова цього часу велася стереотипного вирішення видовженими чотириповерховими будинками, - без архітектурного акцентування й завершенням класичними карнизами, - за висотою вони не перевищували будівлі історичного центру столиці,. У 1860-1870 р.р. було зроблено спроби урізноманітнення монотонного архітектурного середовища будівництвом прибуткових будинків у різних стилях. Якщо в епоху класицизму затверджувалися фасади майже всіх головних вулиць, то тепер це нормування поширювалось тільки на Невський проспект, Велику Морську вул. та частину набережної Неви. Проте, на відміну від Москви, оздоблення фасадів періоду еклектики велося не в “російському” стилі, а переважно – ренесансу, бароко або класицизму.

У перші десятиліття ХХ ст. починається будівництво прибуткових будинків-комплексів, що поширюються на цілі квартали. Складається новий тип розкішного буржуазного будинку, його визначними рисами є комфорт, капітальність та яскрава пластика. Прикладами схожої забудови є прибуткові будинки, споруджені на Кам’яноострівському проспекті.

В результаті утвердилася й розповсюдилася периметральна забудова з максимальним використанням ділянок. Будинки секційного типу будувалися найрізномітнішої, іноді дуже складної, конфігурації, з роздільними вертикальними комунікаціями, нерідко з невигідною орієнтацією, з затемненими приміщеннями й подвір’ями-колодязями. Щільність забудови житлових кварталів досягла в цей час 70%.

До початку ХХ ст. належать спроби містобудівної реконструкції Петербурга на засадах регулярного планування. Ці спроби пов’язано з діяльністю спеціальних зборів Академії художеств начолі з Л. М. Бенуа, де 1910 р. було висунуто питання про необхідність складання нового плану столиці, заснованого на подальшому розвиткові традицій XVIII - початку XIX століть. На початку ХХ ст., - внаслідок вичерпаності можливостей планувального розвитку міста за планом 1880 р., - виникла необхідність розбудови міста на нових територіях, а також реконструкції прилеглих до адміністративного центру територій. Ідеї реконструкції Петербургу було викладено у книзі інженера Ф. Є. Єнакієва «Завдання перетворення Санкт-Петербурга» (1912), де за участю архітекторів Л. М. Бенуа та М. М. Перетятковича було розроблено наукові засади розбудови міста. Вони полягали у доповненні регулярної мережі головних магістралей центру міста паралельними східному й західному променям магістралями, а також освоєння нових територій на Виборзькому боці міста, з прокладанням паралельно Кам’яноострівському проспектові двох нових магістралей. Інші ідеї реконструкції міста було пов’язано з пропозиціями забудови Тучкова буяна ансамблем громадських будівель та створення нового анасамблю на о. Голодай (арх. І. О. Фомін). 1912 р. товариством «Новий Петербург» - власником західної частини острова, - було вирішено розпочати тут забудову нового житлового району з чималим громадським центром. Усі ці пропозиції з початком Першої світової війни не було реалізовано.