Література

1. Бахтєєв Борис. Скандальна свобода слова // Свобода, №5, 13—19 лютого 2007, с.12.

2. Берталанфи Л. Общая теория систем – критический обзор. Исследования по общей теории систем. Под ред. В. Н. Садовского, Э. Г. Юдина. – М., 1969.

2. Білецький О. Куди ідеш, Україно? // Універсум, №1-2, 2006. – С.10; http://unity.in.ua/pub/2011/10/13/kudi-idesh-ukrayino-pro-krizu-tsiley.aspx

3. Грабовський Сергій. Забута війна // www.pravda.com.ua/news/2007/6/22/60689.htm

4. Гранкіна Н. В. Проблеми становлення якісної преси в Україні // Культура народов Причерноморья. – Симферополь: Межвузовский центр “Крым”, 2004. — №49, Т.2. С.45— 47.

5. Гумилев Л. Н. Биография научной теории // Знамя. – 1988. – №4. – С.210.

6. Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. Ленинград: Изд-во Ленинградского университета. – 1989. – С.100.

7. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості: Навч. посібник. – Львів, 2000. — С.18

8. Кара-Мурза С. Г. Манипуляция сознанием. – М.: Изд-во “Эскимо”, 2007. 864 с.

9. Нерух О. О. Аналітичні жанри. Методичні матеріали для студентів заочного та дистанційного навчання зі спеціальності “Журналістика”. — Харків. — 2002. — 22 с.

10. Саєнко Ю. Україна: моделі виживання та проблеми вибору // Універсум, № 1—2, 2001. — С. 4—7.

11. Сверстюк Євген: “Ми маємо страшенно зіпсутий людський матеріал” // Універсум, №7— 8, 2007. – С.36.

12. Малиновский А. А. Общие вопросы строения системы и их значе¬ние для биологии // Проблемы методологии системного исследо¬вания / Под редакцией И. В. Блауберга и др. – Москва, 1970.

13. Українська Радянська Енциклопедія. – 1983. – Т. 10.

14. Мороз Осип. Україна: шляхи вдосконалення держави. Львів: Універсум. – 1998

15. Митичкин С. Образ мышления системного аналитика http://www.mista.ru/sysmind/index.htm

16. Романчук О. К. Системний аналіз у журналістиці. – Навчальний посібник. Міністерство освіти і науки України, ЛНУ імені Івана Франка. – Львів: Універсум, 2008. – 312 с.

Комунікативна, економічна та політична категорії мови.

Лінгвісти (і не лише лінгвісти) добре знають, що серед багатьох параметрів мови (демографічний, політичний, культурний, технічний, науковий, освітній, ідеологічний, інформаційний тощо) економічний параметр визначається потужністю економіки країни. Яка мова домінує у світі? Англійська. Бо США разом із Великобританією випускають чверть світової продукції.

Одна з діаграм, представлених у Музеї лінгвістики КНУ ім. Тараса Шевченка (http://www.langs.com.ua/movy/econ.htm), переконливо ілюструє економічну потужність мов (так, на англійську припадає 32,2%, на японську – 17,8%, на німецьку – 9,6%, французьку – 5,9%, китайську – 2,7%, а на російську аж 1,3%). За мовнополітичною потужністю (http://www.langs.com.ua/movy/mov-polit.htm) російській мові належить 3%, англійській – 54%, французькій – 30%...

«Чому британці та американці не вчать китайської, тоді як англійську вивчає майже вся юнь Китаю? Секрет у написі Made in. Вважають, що українська десь у третьому десятку (як і за демографічним параметром), що дуже муляє деяким тутешнім колоніальним партіям, «Гегемонам Уркаїни» зокрема. Тим часом за валовим продуктом Росія позаду Нідерландів (нідерландська мова за цим параметром значно сильніша), а бюджет Росії становить лише 2% бюджету США (зараз, може, й не дотягує до бюджету Сан-Франциско або Чикаго). Економічний вимір мови ще й у тому, що вона сама є товаром. У Британії, за даними газети «Санді Таймс», ще років 15 тому англійська мова займала шостий рядок у списку експортних товарів і давала щорічно 3 мільярди доларів прибутку. Не менше заробляють на мові США і Австралія. Мову купують і продають. На цьому хтось заробляє ще й політичний капітал. Дбаючи про інтереси націй і мовне розмаїття, Євросоюз на переклади офіційно виділяє щороку 1 000 000 000 євро. На такі гроші сяк-так могла би прожити вся Естонія чи Молдова. Торгувати українською мовою, зокрема й українськими перекладами з англійської та російської, нам було б дуже вигідно, якби дехто не продавав мову свого громадянства у переносному сенсі. А найбільша вигода від своєї мови саме господарська, бо споконвічну і питому мову народу як чинник порозуміння, відкриття світу і єднання для праці жодна інша ніколи не замінить. Її правове, культурне та ідеологічне приниження може призвести тільки до моральної депресії, душевної роздертості, соціальної нестабільності і спаду виробництва. Її підйом, навпаки, забезпечить нам повагу в Європі і світі» [Віталій Радчук, доцент Інституту філології КНУ імені Т. Шевченка.

Висновок однозначний: крім української мови, найдоцільніше вивчати українським школярам АНГЛІЙСЬКУ, а ще треба штудіювати німецьку, французьку, еспанську. І, звісна річ, японську, китайську. Утвердитись у світі зможемо лише завдяки успіхам в еконо міці, як це зробили Японія, США, Німеччина. При цьому аж ніяк не відділяючи економіки від культури, економіка не може бути брутальною в цивілізованій демократичній державі.

А проблемою поширення російської має турбувася колишня метрополія (принаймні це буде логічніше, ніж демонструвати відверту політику неоколоніалізму), скориставшись досвідом Німеччини й Франції. Хто бажає, хай вивчає російську. Якщо має в цьому конечну потребу.

«Впровадження своєї мови в інші нації – це впровадження політичної та економічної залежності. Кращого довготривалого представництва своїх інтересів і вигадати не можна!» [Шишкин Е. Русский язык – категория экономическая // Литературная Россия. – 2001. – № 49. – 7 груд.].

Науково-технічні знання в інформаційному суспільстві

Сьогодні більш ніж актуально звучать думки знаменитого письменника-фантаста Рея Бредбері, висловлені ним у романі-застереженні «451⁰ за Фаренгейтом» (нагадаємо, що 451⁰ за Фарангейтом – це температура, за якої загоряється папір; герой роману пожежник Монтег займався тим, що професійно спалював книжки):

«Термін навчання в школах скорочується, дисципліна знижується, філософія, історія, мови скасовуються, англійській мові (читай: українській. – О. Р.) й правопису приділяється дедалі менше уваги, зрештою, про них майже зовсім забувають. Життя коротке, отож треба насамперед працювати, а після роботи – розважатися досхочу».<…> Треба, щоб людина завжди перебувала в натовпі, щоб її не покидало почуття стадності – тоді вона не матиме часу думати, чи не так?.. Більше книжок з малюнками. Більше фільмів. А поживи для розуму менше й менше <…> Твори класиків скорочуються до п’ятнадцятихвилинної радіопередачі. <…> Чимало людей ознайомилися з «Гамлетом», прочитавши одну сторінку переказу в збірнику, який твердив: «Нарешті ви зможете прочитати всіх класиків! Ні в якому разі не можна зачіпати оті дрібні гуртки й гурточки, що вважають себе пупом землі! Зловмисні писаки, закрийте свої друкарські машинки! Так вони й зробили. Журнали перетворились в якийсь різновид ванільного спорту. Книжки, як твердять оті кляті сноби-критики, стали схожі на підсолоджені помиї. Отож і не дивно, що їх не купують, казали критики. Але читач добре знав, що він хотів, і, підхоплений виром веселощів, залишив собі комікси. І, звичайно, еротичні журнали… І все це відбулося без будь-якого втручання зверху, без уряду. Це почалося не з вказівок, наказів чи цензури, ні! Технологія, масовість ужитку і тиск з боку отих дрібних угруповань – ось що, хвалити Бога, призвело до сучасного становища. Тепер завдяки їм ви завжди можете бути щасливим: читайте собі комікси, солоденькі любовні сповіді чи торговельно-рекламні видання… А книжки – це заряджена рушниця в помешканні сусіда. Спалити її! Розрядити рушницю! Зруйнувати людський розум!.. Напихайте людям голови інформацією, яку не можна перетравити; захаращуйте їх нічого не вартими «фактами», аби вони переситилися, аби відчували себе «чудово поінформованими». І тоді вони вважатимуть, що думають, що рухаються вперед, хоч насправді й стоять на місці. І вони будуть щасливі, бо ті «факти» не змінюються. Але боронь Боже втаємничувати їх у таку непевну матерію, як філософія чи соціологія – вони можуть спробувати пов’язати деякі речі та явища…».

Один з героїв твору зрозумів небезпеку й підступність телебачення, облудність зображень віртуальної «реальності»:

«Вони (ці зображення. – О. Р.) кажуть вам, що ви повинні думати, і втовкмачують вам це в голову. Отож вам і починає здаватися, ніби це правильно. Ви починаєте вірити, що це правильно. Вас так настирливо підштовхують до певних висновків, що ваш розум не встигає обуритись: «Які дурниці!» <…> Ви можете закрити книжку і сказати їй: «Почекай!» Ви її володар. Але хто вас вирве з пазурів, що хапають вас, коли ви вмикаєте телевізорну вітальню? Вона ліпить з вас що завгодно. Це «середовище» теж реальне, як і довколишній світ. Воно перетворюється в істину, воно і є істина. Книжку можна перемогти силою розуму». Ще одна промовиста цитата з цього класичного науково-фантастичного роману: «Книжки – лише одне із вмістилищ, де ми зберігаємо те, що боїмося забути. В них немає ніяких чарів. Чари в тому, що вони говорять, у тому, як вони зшивають клапті Всесвіту в єдине ціле».

Роль аналітичної журналістики у популяризації науки методами ЗМІ.

Більшість українських друкованих (та й не лише друкованых) ЗМІ не виявляє жодного інтересу до вітчизняної науки та культури. Проблематично знайти рубрику «Наука» у найтиражніших газетах «Факти и комментарии», «Сегодня». Марина Ковальчук з PR-департаменту компанії GEM слушно констатує, що українські ЗМІ вперто не помічають вітчизняних досягнень у гуманітарній, науковій і технологічній сферах, не цікавляться вітчизняними інтелектуалами, представниками високого мистецтва й науковцями, створюючи спотворений образ країни в свідомості масового читача/глядача. [http://www.telekritika.ua/view/2010-02-04/50887]. «Що ж заважає нашим ЗМІ об’єктивно (а не лише із скандалом та негативом) регулярно висвітлювати події з галузі вітчизняної науки, культури, мистецтва, технологій, спорту?», — запитує журналістка. Пояснення вкрай просте: в Україні бракує якісної аналітичної журналістики.

«Людина, яка отримала філологічну або історичну освіту, зможе краще зрозуміти певні процеси, на відміну від людини, яка студіює лише журналістику. Звичайно, що можна вивчати журналістику, закінчувати відповідний факультет, але треба подбати про свою філологічну освіту. Треба пам’ятати, що списки літератури, які подають на факультеті журналістики, відрізняються від тих, які пропонують на філфаці. Це дуже важливий момент, бо лише системне читання допоможе зрозуміти еволюцію певних процесів чи явищ. Ще одним важливим моментом є завдання літератури. Література виконує роль своєрідних таблеток, які дозволяють прожити чуже життя. До речі, кіно і телебачення не дають вам можливості мислити над чужим досвідом таким чином, як це дозволяє робити література», — слушно каже відомий журналіст Віталій Портников [«Майбутнє журналістики — це... смерть новин» // День, 9 липня 2010].

В СССР на початку 60-х років минулого століття не обійшли своєю увагою проблему видання науково-популярної літератури відомі науковці, письменники і журналісти. Так, видатний вчений, чудовий популяризатор науки, широко знаний письменник-фантаст Іван Єфремов у далекому 1961 році на сторінках журналу «Природа» писав: «Успіх наукової популяризації лише підкреслює, що минув час, коли для пропаганди наукових знань доводилось постачати їх мандрівною, пригодницькою чи детективною декорацією. Тепер у сумі накопичених знань і своєї дієвості наука цікава сама по собі… З чимраз більшим поширенням знань і вторгненням науки в життя суспільства, дедалі вагомішою ставатиме їхня роль в будь-якому виді літератури».

1963 року вище керівництво СССР взяло до уваги доповідь (незабаром це принесло відчутні успіхи совєтській науці) спеціальної комісії Управління з науки і техніки США і Національного наукового фонду США американському президентові, в якій, зокрема, констатувалось: «Добробут нації та обороноздатність країни зараз визначаються зовсім не сировиною, не мінеральними та іншими природними ресурсами і навіть не капіталом. Вирішальним джерелом економічного зростання дедалі більше стають знання, а також індивідуальна та суспільна здатність їх використання. Носії й генератори нових знань – вчені, конструктори, інженери, лікарі, педа¬гоги та інші спеціалісти. Тому центр ваги в політичному, воєнному та економічному протистоянні світових держав дедалі сильніше зміщується у сферу вищої освіти. Країна, яка не володіє системою освіти, здатною підготувати кадри вищої кваліфікації, неминуче відстане в техніці й технології. В політичному суперництві вона не має шансів на успіх». Тодішній американський президент Джон Кеннеді, як відомо, зробив правильний висновок. Згодом Рональдові Рейгану приписали афористичний вислів: «Ми даємо гроші на науку не тому, що ми багаті, а ми багаті тому, що даємо гроші на науку».

На жаль, Українська держава цього не хоче зрозуміти. Занепад вітчизняної науки триває, хоча тривожних публікацій з цього приводу предостатньо. Ось лише кілька промовистих заголовків статей, написаних відомими вченими спеціально для журналу політології, футурології, економіки, науки та культури «Універсум»: «Яка держава без науки» [8], «Держава без науки не має майбутнього» [9], «Науковці не повинні бути і не мають права бути байдужими» [10], «А віз і нині там…» [11].

Українські науковці слушно наголошують: «Світовий досвід показує: життєвий рівень усіх верств населення, загальна соціально-економічна ситуація в країні визначаються мірою освіченості суспільства і його ставленням до інтелектуальних цінностей. <…> Загальносвітовою тенденцією стає стрімке скоро¬чення проміжку часу між ключовими етапами науково-технічного прогресу: відкриттям (винаходом), доведенням його до стадії технології і впровадженням у виробничий процес. Конкуренція, що дедалі більше загострюється, призводить до того, що винахідник виступає невід’ємною і головною складовою циклу розвитку всіх без винятку систем, створених людьми. Людський інтелект, таким чином, стає безпосередньою і головною продуктивною силою постінформаційної технологічної доби» [2, 7].

Зайве говорити про винятково важливу роль в інформаційному суспільстві спеціальної літератури, а також літератури науково-популярної [6]. «Науково-популярна література – твори про досягнення суспільних, природничих і технічних наук, про видатних політичних і державних діячів, творців духовних цінностей, адресовані широкому колу читачів… Науково-популярна література видається як для висококваліфікованих спеціалістів іншого профілю, так і для малопідготовлених читачів, зокрема для підлітків і дітей. Величезними тиражами виходять написані в різних жанрах книги з основних проблем фундаментальних і прикладних наук, біографії діячів науки, літератури і мистецтва, описи подорожей… Академія наук СССР і академії наук союзних республік видають науково-популярні серії книжок з усіх галузей знання. Всесоюзне і республіканські товариства «Знання» – брошури під девізом «Нове в житті, науці і техніці». Вчені, письмен¬ники, новатори виробництва розповідають про досягнення вітчизняної і зарубіжної науки…». Саме так у 1982 році УРЕ стисло прояснила суть і завдання науково-популярної літератури.

ХХ сторіччя було віком бурхливого технічного розвитку. Мабуть, за минуле сторіччя людство в цьому напрямі зробило більше, ніж за всю свою попередню історію. Мова йде, звичайно, про технічний розвиток, тому що наукові основи цього розвитку були закладені ще в двох попередніх сторіччях.

Що ж до гуманітарної культури, то, як ми вже зазначали, людство зробило крок назад і почало деградувати у бік того, що, на жаль, помилково стали називати масовою культурою.

Едвард Тайлор висловив слушну думку: «Справжня філософія історії полягає в поширенні і вдосконаленні методів людей зі здоровим глуздом, які будують свої твердження на фактах і перевіряють їх на нових фактах. Чи буде ця система повністю або частково правильна, вона передусім є необхідною умовою для набуття нових відомостей і є основою усього раціонального аспекту нашого життя» [7, 20].

Посттоталітарне суспільство, до якого належить Україна, все ще перебуває у нестійкому стані невизначеності. Але, як відомо, найтяжчим станом для будь-якої інтелектуальної системи є саме такий стан невизначеності, обумовлений поєднанням необхідності приймати рішення і дефіциту інформації, потрібної для цього. У стані невизначеності, коли умови життя не задовольняють людину, її збуджений інтелект інтенсивно шукає шляхів до ліквідації дефіциту інформації через побудову гіпотез, припущень. І тут на допомогу приходить науково-популярна література, яка веде вас у світ пошуків і знахідок, мандрівок і відкриттів. Роль науково-популярної літератури у пропаганді знань і залученні людей до набутків прогресу стає дедалі важливішою. А в Україні тим паче є справді благодатне підґрунтя для зведення цієї вкрай потрібної громадянам незалежної держави літературної споруди. Нагадаємо лише деякі факти. Серед тих, хто своїми відкриттями наблизив день польоту в космос першого землянина, було чимало українців. А саме: герой війни 1812 року генерал Олександр Засядько – нащадок славних запорожців з династії козацьких гармашів; народоволець Микола Кибальчич; Костянтин Ціолковський, рід якого ведеться від Северина Наливайка (до речі, брат Костянтина Едуардовича деякий час підписувався «Ціолковський-Наливайко»); конструктор космічних систем Сергій Корольов; конструктор турбореактивних двигунів академік Архип Люлька; людина драматичної долі Юрій Кондратюк (Олександр Шаргей), завдяки якому стала можливою висадка американських астронавтів на Місяці. Геніальний вчений-енциклопедист Володимир Вернадський, який розумом сягнув у космічні далі, завжди пам’ятав про своє козацьке коріння [1].

Либонь, не випадково ще 1913 року українські умільці з села Червоного, що на Волині, під керівництвом Федора Терещенка зу-міли виготовити оригінальний аероплан, який за своїми параметра-ми перевищував кращі тогочасні світові зразки. Перший у світі гід-ролітак створив український авіаконструктор Дмитро Григорович.

Хіба це не добротне підґрунтя для подальшої популяризації здобутків українських вчених і винахідників? На жаль, на державному рівні видання науково-популярної літератури масовими тиражами не підтримується і, відверто кажучи, не розвивається, а радше животіє. Крім колекційних журналів «Древо познания», які видає відома британська компанія «Маршал Кавендіш» (віднедавна в кіосках появилася українська версія – «Дерево пізнання» із задекларованим накладом 200 тисяч примірників), а також російського журналу «Вокруг света» (створена й українська редакція – але це також російськомовне видання), більше нічого в кіосках преси не знайти. До того ж «Дерево пізнання» науково-популярним можна назвати хіба що умовно, бо на відміну, скажімо, від «Науки и жизни» (совєтської спадкоємниці) тут у популярній формі викладаються прописні істини, а не нові тенденції в науці, її досягнення, гіпотези тощо. Це радше канал «Discovery» на папері.

В совєтському інформаційному просторі користувалися неабиякою популярністю такі цікаві україномовні журнали, як «Знання та праця» («Наука-фантастика»), «Наука і суспільство», які здобули заслужений авторитет серед більш ніж стотисячної аудиторії читачів.

Нині в Україні можна передплатити «Юний технік України» і «Юний натураліст», «Світ фізики» і «У світі математики». Появляється і науково-популярний журнал «Сузір’я» – для тих, хто цікавиться аерокосмічною тематикою. Невеликим накладом видається науково-популярниий квартальник «Дивосвіт». Завдяки праці видавничого дому «Наутілус», що у Львові, від 1999 року в Україні представлений «Світ науки» – українська версія найстарішого американського журналу «Scientific American» (www.nautilus.com.ua/journal.php). Але за браком коштів це видання припинило своє існування. Не дає про себе чути київський «Пульсар». Літературно-художній та науково-популярний журнал «Світ пригод» (www.universum.org.ua) проіснував лише два роки (2002 – 2003).

Натомість в Росії зуміли зберегти і примножити традиції таких видань, як «Вокруг света», науково-популярних журналів «Техника-молодежи», «Знание – сила», «Наука и жизнь» (існують російськомовна та англомовна версії – Journal «Science and Life»), «Юный техник» – популярний журнал про науку, техніку, фанта¬стику для дітей та юнацтва. Нині в Росії видається науково-популяр¬ний альманах «Не может быть», «Что нового: в науке и технике» – журнал, в якому друкуються матеріали із щомісячника Popular Science, «Экология и жизнь». Видається російською мовою журнал «GEO» (якісне видання про природу, техніку, про людей і подорожі), існує російське видання популярного географічного журналу «National Geographic» тощо. Можна зайти на інтернет-сторінку Бага¬томовного Пошукового Каталогу MavicaNET (http://www.mavicanet. com/lite/ukr/2020.html) і зайвий раз перекона¬тись у розмаїтті науково-популярної літератури у світі. Але не україномовної.

Занепад української науки призвів до занепаду науково-популярної журналістики (читай: аналітичної). «Ще гірша ситуація в нашій країні ― із науковими виданнями. Здавалося б, тут вже все мало би бути добре, адже вчені у нас є, а писати статті про результати своєї праці ― то їх святий обов’язок. В Україні, для прикладу, тільки у сфері фізики існує 130 наукових журналів. І всі вони мають одну велику проблему: їх ніхто не читає, окрім авторів та їхніх знайомих. Для порівняння: в Японії в цій сфері існує лише 2 журнали. Однак читають їх у всьому світі. <…> Рекламісти Нестле постаралися добряче ― їхній програмний слоган вельми чітко відображає один із найбільших недоліків як сучасної науки, так і сучасної науково-популярної журналістики. Йдеться про невміння аналізувати факти з точки зору глобального контексту.. Тобто, визначати, який сенс має те чи інше відкриття для кожного окремо взятого індивідуума. В результаті добра частина наукових новин цікавить лише спеціалістів» [5].

Ось що думає з цього приводу менеджер проектів у галузі науки, екології та технології Британської ради в Україні Віктор Кириленко: «Наука в усьому світі повинна служити людям, допомагати їм у їхніх життєвих проблемах, проте ефективне використання можливостей сучасної науки й технологій для потреб людини стримується браком належного інформування, порозуміння між наукою і суспільством у цілому. Посередниками між наукою і суспільством покликані бути ЗМІ. Саме наукові журналісти повідомляли світові про найважливіші в історії людства відкриття та події у сфері науки. Наукові журналісти першими розповіли громадськості про розщеплення атома урану, про випробування першої атомної бомби, про відкриття антибіотиків, про першу у світі операцію з пересадки людського серця, про запуск першого штучного супутника Землі, про відкриття структури ДНК чи клонування тварин. Проте темпи глобального науково-технічного прогресу настільки інтенсифікувалися, що багатьох людей це стало хвилювати. Відкритий і демократичний діалог із питань науки потрібен сучасним суспільствам. Ефективний процес передачі інформації про науку і технологію стає важливою компонентою соціально-економічного розвитку. Зараз гостро відчувається потреба в ефективних комунікаторах науки – посередниках між наукою і суспільством, що й визначає сутність наукової журналістики. <…> Україна – велика європейська країна з потужним науково-технічним і інтелектуальним потенціалом. Ефективний діалог у суспільстві про проблеми науково-технічного розвитку життєво важливий для України, бо він є визначальним для подолання безлічі проблем та викликів, які постали перед суспільством у ХХІ столітті, для поліпшення здоров’я й добробуту населення, підвищення конкурентоспроможності України на світовому ринку. Ініціювавши проект «Комунікація науки», Британська рада в Україні пропонує найкращий британський і європейський досвід, а також знання для розвитку прозорої й ефективної наукової комунікації в Україні, розвитку наукової журналістики, наукових прес-служб та ефективної взаємовигідної співпраці між британськими й українськими науковими товариствами і журналістами. Попереду у нас багато кропіткої, але важливої і цікавої роботи» [3].

Еволюційний розвиток земної цивілізації не терпить розривів. Одну з ланок безконечного ланцюга знань і відкриттів повинні викувати і громадяни суверенної Української держави, зокрема її молоде покоління. При цьому розмаїття науково-популярної літератури цілком закономірно може виконати роль своєрідного ковадла дальшого прогресу людства.