Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ІДПУ.doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
2 Мб
Скачать
☆

2. Судова влада. Законодавство.

1 грудня 1918 р. Директорія вирішила: «Суд на території УНР здійснюється іменем УНР», потім наприкінці місяця повідомила про свій намір ліквідувати Державний Сенат, а 2 січня 1919 р. затвердила закон про поновлення діяльності Генерального Суду під назвою «Найвищий суд». 24 січня були також поновлені апеляційні суди, засновані ще Центральною Радою. Крім того, Ди­ректорія зберегла ті інститути, які функціонували з «російських» часів і не були скасовані українською владою. Так, 19 лютого Дирек­торія ухвалила закон «Про вибори і призначення мирових суддів».

Звичайно, громадянська війна і тут внесла свої корективи. 28 січня 1919 р. Директорія затвердила закон про надзвичайні війсь­кові суди. За цим законом такі суди діяли «у місцевостях, де прого­лошено військовий стан або стан облоги, а також у театрі воєнних дій». Якщо мати на увазі, що на підставі закону від 24 січня 1919 р. на всій території України оголошувався військовий стан, не зали­шається сумнівів, що «класичне» правосуддя відтіснилося на задній план.

Вироки, винесені надзвичайними військовими судами за спро­щеною процедурою, не підлягали оскарженню і негайно виконува­лися. Щоправда, особи, засуджені до страти, мали право протягом шести годин після проголошення вироку звернутися з проханням про помилування або пом'якшення кари до «Верховної влади», тобто до Директорії, а «в діючій армії – до Головного Отамана».

У час, коли Директорія прийшла до влади, на території України зберігали силу закони колишньої Російської імперії і Тимчасового уряду, законодавство Центральної Ради і гетьманства. Цей перелік слід доповнити також законодавством радянської влади. Отже, головна проблема, з якою зразу довелося зіткнутися Директорії, – це проблема колізій з попередніми і паралельними системами законодавства.

Щодо законодавства «ворожої сторони» позиція Директорії була абсолютно однозначною. Наприклад, 17 травня Голова Дирек­торії затвердив постанову Ради Народних комісарів «Про анулю­вання на території України чинності законів і декретів як так зва­ного Радянського Українського, так і Радянського Російського Уря­дів і про поновлення чинності законів УНР».

Директорія не скасувала у повному обсязі законодавство геть­мана Скоропадського, проти якого виступала. Вона досить обережно ставилася до законодавства Центральної Ради, вважаючи його занадто «лівим». Не була поновлена чинність Конституції УНР і цілої низки інших законодавчих актів, зокрема земельного закону, принципові положення якого, втім, майже не відрізнялися від попе­реднього. Навпаки, у чомусь він був навіть радикальним, бо порів­няно із законом Центральної Ради вдвічі зменшував норму землі, що закріплювалася за «дрібними господарями» – до 15 десятин.

Директорія, власне, обрала той самий шлях, що й гетьман Скоропадський – шлях часткового скасування одних і поновлення чинності інших законів залежно від своїх політичних інтересів. На­приклад, 24 січня 1919 р. Директорія скасувала закон колишнього гетьманського уряду від 9 липня 1918 р. «про відміну закону 9 січня 1918 р. про національно-персональну автономію і скасування націо­нальних міністерств». У національній політиці Директорія виходила з тих самих засад, що й Центральна Рада, тому без будь-яких про­блем вона поновила чинність цього закону.

Загалом законодавство «другої» УНР можна охарактеризува­ти як законодавство перехідного періоду, коли закони приймаються тільки у разі необхідності «швидкого реагування» на конкретні об­ставини. Звідси і відсутність власних кодифікованих актів у галузі цивільного і кримінального законодавства.

Те ж саме стосується і державного права. Крім уже відомих тимчасових законів про форму влади в УНР, слід назвати і проект Конституції. Початок черговому етапу конституційного процесу за часів «другої» УНР поклав сам Петлюра, коли на засіданні Ради народних міністрів 6 травня 1920 р. урочисто пообіцяв «розробити й прийняти Конституцію». Але минуло ще два місяці, перш ніж уряд УНР створив урядову комісію з розроблення нової конституції Української держави. Комісія завершила свою роботу наприкінці жовтня, однак підготовлений нею проект був оприлюднений вже на території Польщі. У ньому закріплювалась модель президентсько-парламентської республіки, визначена у законі «Про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в.УНР» від 12 листо­пада 1920 р.

Ситуація в країні впливала на пріоритети законотворчості. У цей час економічні проблеми відійшли на другий план і регулюва­лися тільки окремими актами. Крім земельного закону, слід назва­ти також закони про «Про Державну Українську Грошову Одини­цю» від б січня, «Про хлібну повинність з урожаю 1919 року» від 15 серпня 1919 р., «Про надзвичайний одноразовий податок» від 31 травня 1920 р. тощо. «Військове» ж законодавство, навпаки, роз­вивалося дуже активно: 13 січня Директорія ухвалила закон «Про призов на військову службу», 18 січня – «Про прийом у діючу ар­мію УНР добровольців», 26 січня – «Про поповнення армії і фло­ту», 17 лютого – «Про мобілізацію старшин і службовців-учителів», 6 квітня – «Про загальний достроковий призов на виконання військової повинності народжених у 1900 році», 31 липня – «Про мобілізацію службовців державного контролю» і чимало інших, включаючи різні постанови, укази та інструкції, що детально рег­ламентували ці питання. На забезпечення виконання військової повинності та інших обов'язків був спрямований і затверджений 26 ве­ресня 1920 р. закон «Про реєстрацію населення, що проживає на території УНР».

Негативно впливала на стан законодавства також відсутність належної законодавчої процедури і чіткої системи нормативно-правових актів. Як і Центральна Рада, Директорія не визначила критеріїв, яким мали відповідати закони і постанови, не кажучи вже про статус таких актів, як декларація та універсал.

Закон «Про тимчасове верховне управління і порядок законо­давства в УНР» містив спеціальний розділ, який так і називався «Законодавство УНР», але він не тільки не вирішував старих проб­лем, а й породжував нові. Досить сказати, що повноваженнями приймати закони наділялася як Державна народна рада, так і Рада народних міністрів.

Всі перелічені проблеми обумовили значну увагу українських лідерів до колишнього російського законодавства, чинність якого не припинялася. Про це свідчить інформація міністра юстиції А. Ли-вицького: «...Зараз провадиться робота з перекладу законів колиш­ньої Російської імперії, прийнятих Українською Республікою, на державну мову», оприлюднена 7 серпня 1919 р. у газеті «Нова Ра­да» (слід нагадати, що за законом Центральної Ради від 25 листопа­да 1917 р. зберігалася чинність російського законодавства, якщо во­но не суперечило новим українським законам).

Ідею «українізації» колишнього російського законодавства ба­чимо і в уже згаданому посланні Петлюри до Левицького від 20 ли­стопада 1920 р. У цьому посланні йдеться також про необхідність державотворчої роботи уряду» у справі кодифікації і видання законодавства УНР, що, однак, залишилося лише наміром.