3. Змiни в Конституцiї Української срр

Перетворення, що сталися в усiх сферах життя України, потребували внесення значних змiн до Основно Закону республiки – Конституцiї УСРР. Насамперед це було обумовлено утворенням эдиної союзної держави – СРСР, у складi якої перебувала тепер Україна. VIII всеукраїнський з’їзд Рад дав спецiальне доручення ВУЦВК згiдно iз договором про утворення Союзу РСР i Конституцiєю переглянути Конституцiю УСРР та подати її на затверджен майбутньому IХ Всеукраїнському з’їздовi Рад. Змiни випливал також iз факту проведення нової економiчної полiтики. Необхiдно було крiм того законоданчо закрiпити в Конституцiї утворення Молдавської АСРР у складi УСРР, а також перехiд республiки на триступеневу систему управлiння в результатi завершення адмiнiстртивно-територiальної реформи 1925 р. IХ Всеукраїнський з’їзд Рад 3–10 травня 1925 р. постановою “Про змiну Конституції Украiнської Соцiалiстичної Радянської Республiки” затвердив невiдкладнi змiни в дiючiй Конституції УСРР i доручив ВУЦВК пiдготувати до чергового з’їзду Рад перероблений текст Конституцiї. Зокрема, ст. 4 Конституцiї УСРР у новiй редакцiї закрiплювала той факт, що Українська СРР вiднинi ставала складовою частиною єдиної союзної держави. У нiй законоданчо оформлювалося також утворення у складi УСРР Молдавської АСРР. Конституцiя визначала права УСРР i компетенції її центральних органiв влади у зв’язку з “входженням” України до складу СРСР, приводила цi положення у вiдповiднiсть з Конституцiєю СРСР 1924 р. Важливi змiни були внесенi до ст. 7, де надавався перелiк органiв центральної влади республiки. В новiй редакцiї ст. 7 проголошувала, що верховним органом державної влади УСРР є Всеукраїнський з’їзд Рад, а в перiод мiж з’їздами – ВУЦВК. Мiж сесiями ВУЦВК найвищим законодавчим, виконанчим i розпорядчим органом вважалася Президiя ВУЦВК. Отже, вiдповiдно до цiєї статтi серед верховних органiв влади Раднарком УСРР не передбачався. Вiн залишався розпорядчим i виконавчим органом ВУЦВК i в межах наданих йому прав видавав декрети i постанови, обов’язковi до виконання на всiй території Укранської СРР.

У Конституції визнавалася перевага союзних органiв. Конституцiя всановлювала, що вiднинi вiдносини мiж верховними органами УСРР та СРСР визначаються Конституцiєю Союзу РСР. Наступна ст. 9 пiдкреслювала обов’язкову силу декретiв i постанов Верховних органiв влади Союзу РСР на території УСРР. Стаття 19 у новiй редакцiї оновлювала, що черговi з’їзди Рад скликаються один раз на рiк, звичайнi – за особливими постановами ВУЦВК. Вiдповiдно до прийнятих у 1924 р. положень Конституцiя УСРР у новiй редакцiї сладно визначала компетенцiю, взаємовiдносини, порядок пiдлеглостi, вiдповiдальнiсть ВУЦВК, Раднаркому та наркоматiв, склад Раднаркому, а також правове становище уповноважених наркоматiв СРСР при урядi України та об’єднаних наркоматiв.

У ст. 17 Конституції йшлося про те, що Молдавська АСРР має свого постiйного представвика при урядi УСРР, який користується правом дорадчого голосу в усiх центральних органах влади та правлiння УСРР. У Конституцiї давався перелiк мiсцевих органiв влади АМСРР стосовно триступеневої системи управлiння, запровадженої УСРР (ст. 18). Законоданчо закрiпивши освовнi змiни в державному апаратi СРР у зв’язку з утворенням Союзу РСР, Конституцiя УСРР стала основою органiзації i дiяльностi всiх органiв державної влади i державного управлiння, оскiльки держапарат УСРР став складовою частиною держанвого механiзму Союзу РСР. IХ Всеукраїнсъкий з’їзд Рад внiс лише першоряднi i найнеобхіднiшi змiни в Конституцiю УСРР 1919 р. Остаточний їх текст мав скласти ВУЦВК. Розроблення проекту нової Конституцiї було доручено народному комiсарiату юстицiї УСРР. Пiдготовлений проект розглядався в комiсiї законоданчих проектiв при Раднаркомi.Пiсля цього його направили на розгляд усiм членам ВУЦВК, а також окружним викованчим комiтетам. Активно обговорювався проект Конституцiї на місцях. На початку 1929 р. остаточний проект нової Конституції УСРР був готовий. В його основу було покладено Конституцiю СРСР 1924 р. i Конституцiю УСРР 1919 р. з внесеними до неї в 1925 р. змiнами. 15 травня 1929 р. ХI Всеукраїнський з’їзд Рад одноголосно затвердив нову Конституцiю УСРР. За своєю структурою Основний Закон значно вiдрiзнявся вiд Конституцiї 1919 р. Нова Конституцiя складалася з 82 статей i п’ятьох роздiлiв. Уперше до Конституцiї УСРР були введенi роздiли про виборчi права та про бюджет Української СРР. До останнього роздiлу Конституцiї увiйшла й стаття про столицю УСРР. У ст. 1 Конституцiї Українська Республiка проголошувалася соцiалiстичною державою робiтникiв i селян, де вся влада належить Радам робiтничих, селянських i червоноармiйських депутатiв. Таким чином, державна форма у виглядi Республiки Рад, як i ранiше, визнавалась Конституцiєю класовою органiзацiєю.

Новi, принципового значення положення Конституції УСРР 1929 р. були сформульованi в статтях 2 i З, де визначався правовий статус Укранїської СРР, й залежнiсть вiд союзного центру. Вiдповiдно до Конституції СРСР 1924 р. Конституцiя Української СРР 1929 р. закрiпила такi права УСРР: приймати свою Конституцiю, яка вiдповiдає Конституції СРСР у цiлому; право на територiальне верховенство; право на створення власних органiв державної влади i державного управлiння; право прийняття в громадянство Української СРР; право на обрання повноважних представникiв УСРР до Ради Нацiональностей ЦВК СРСР i делегатiв на Всесоюзний з’їзд Рад; право на здiйснення законодавства й управлiння в межах своєi компетенцiї з дотримуванням принципу верховенства загальносоюзних актiв; право ВУЦВК на здiйснення iнiцiативи у вищих органах Союзу РСР. Навiть така декларативна форма викладення в Конституцiї прав УСРР не могла приховати поступову втрату республiкою державного суверенiтету. Справдi, Україна мала свою Конституцiю, але таку, яка вiдповiдала Конституцiї СРСР. За нею визнавалося право на власне законодавство й управлiння, але за умови визнання зверхностi загальносоюзних законодавчих актiв.

Конституцiя УСРР 1929 р. залишила чинними права i свободи трудящих, проголошенi Конституцiєю УСРР 1919 р. Вона закріпила рiвноправнiсть громадян незалежно вiд їхньої расової i нацiональної ознаки. Конституцiя гарантувала всiм нацiональностям, якi проживали на територiї України, можливiсть користуватися своєю рiдною мовою. У ст. 19 Конституцiї УСРР йшлося про те, що з метою кращого забезпечення iнтересiв нацiональних меншостей, якi складали в тiй чи iншiй мiсцевостi бiльшiсть населения, на території УСРР можна створювати нацiональнi адмiнiстративно-територiальнi одиницi. У ст. 18 Конституцiї закрiплювалося утворення у складi УСРР Молдавської Соцiалiстичної Радянської Республiки.Система вищих органiв влади й управлiння залишалася тою самою, як i в редакцiї Конституцiї 1925 р. Найвищими органами влади визнавалися Всеукраїнський зїзд Рад робiтничих, селянських та червоноармiйських депутатiв, Всеукраїнський Центральний виконанчий комiтет i Президiя ВУЦВК. Розпорядчим i виконавчим органом ВУЦВК був Раднарком УСРР. Водночас Конституцiя 1929 р. установила нову перiодичнiсть скликання з’їздiв Рад. Вiдповiдно до ст. 23 Конституції черговi Всеукраїнськi з’їзди Рад скликалися ВУЦВК один раз на два роки. Надзвичайнi з’їзди Рад могли скликатися ВУЦВК як за власною iніцiативою, так i на вимогу Рад i з’їздiв Рад мiсцевостей, де мешкало не менше третини виборцiв УСРР. До виключної компетенцiї Українського з’їзду Рад вiдповiдно до ст. 22 Конституції було віднесено: затвердження змiн i доповнень до Конституції Української СРР i Конституцiї Молдавської АСРР, змiни кордонiв Української СРР i кордонiв Молдавської АСРР, вибори Всеукраїнського Центрального виконавчого комiтету i вибори представникiв Української СРР до Ради Нацiоналъностей ЦВК СРСР.

Детально визначалася компетенцiя ВУЦВК та порядок його обрання. На всіх сесiях, якi скликалися не менше трьох разiв на рiк, ЦВК затверджував бюджетнi плани розвитку народного господарства УСРР, законодавчi акти Президiї ВУЦВК, проекти кодексiв, а також усiх законоданчих актiв, що визначали загальнi норми полiтичного, економiчного i культурного життя республiки або вносили докорiннi змiни в iснуючу практику роботи державних органiв УСРР тощо. Вперше в конституцiйному розвитку України було визначено компетенцiю Президiї ВУЦВК, якiй надавалося право видавати декрети, постанови та розпорядження, а також затверджувати декрети і постанови Раднаркому УСРР. Президiї ВУЦВК було надано право законодавчої iнiцiативи у вищих органах влади УСРР. Вона мала право скасовувати постанови Раднаркому й окремих наркоматiв УСРР, а також Молдавського ЦВК i окружних виконавчих комiтетiв (статтi 32–ЗЗ). Конституцiя ретламентувала також компетенцiю Раднаркому УСРР. Мiсцевими органами влади Конституцiя УСРР 1929 р. визначала Ради робiтничих, селянських та червоноармiйських депутатiв, районнi й окружнi з’їзди Рад, а також їхнi виконавчi Комiтети. Районнi й окружнi з’їзди скликалися один раз на рiк. Виконкоми обиралися з’їздами Рад i в перiод мiж з’їздами були вищими органами влади на мiсцях.

Цивiльне право. Це право передусiм, закрiплювало зосередження основних знарядь i засобiв виробництва в руках радянської держави. .Для закрiплення результатiв нацiовалiзацiї промисловостi, транспорту, банкiв та iнших об’єктiв приватної власностi, здiйсненоi ранiше, ВУЦВК з Раднаркомом УСРР прийняли 23листопада 1921 р. постанову,в якiй проголошували, що всi пiдприємства, якi до 21 червня 1921 р. фактично перебували у володiннi органiв влади вважаються нацiоналiзованими, тобто державною власнiстю. В умовах непу за допомогою норм цивiльного права державнi. органи УСРР запроваджували принцип матерiальної заiнтересованостi трудящих у результатах виробництва шляхом надання пiдприємствам бiльшої самостiйностi в господарськiй дiяльностi. 21 жовтня 1921 р. Раднарком прийняв декрет “Основнi положения про заходи щодо вiдбудови великої промисловості, пiднесення i розвитку виробництва”, яким державнi органи надiлялися правом органiзовувати на засадах господарського розрахунку особливi об’єднання великих державних пiдприємств. Постановою також дозволялося переводити окремі великi державнi пiдприємства на господарський розрахунок. У таких випадках пiдприємства ставали самостiйними трестами. Згiдно з декретом ВУЦВК вiд липтня 1923 р. “Про державнi промисловi пiдприємства, якi діють на засадах комерцiйного розраунку (трести)”, державними трестами визнавалися промисловi пiдприємства, яким держава надавала самостiйнiсть у проведенні своїх операцiй згiдно iз затвердженим для кожного з них статутом і які дiяли на засадах комерцiйного розрахунку з метою одержання прибутку і декретом Раднаркому УСРР вiд 27 сiчня 1922 р. госпрозрахунок запроваджувався i на державному транспортi. Законодавство республiки регламентувало питання, пов’язанi з розпорядженням iнвентарем та обладнанням, що перебували у вiданнi державних пiдприємств i установ.

Пiд час органiзації державного сектора господарства, державнi органи України водночас, виходячи з принципiв непу, дозволили дiяльнiсть приватних та кооперативних пiдприємств. Найчiткiше обсяг i межi приватно-господарської дiяльностi були визначенi в постановi ВУЦВК вiд 26 липня 1922 р. “Про основнi приватнi майновi права, що визнаються УСРР, охороняються i законами i захищаються судами УСРР”. Згiдно з зазначеною постановою усiм необмеженим у своій правоздатностi громадянам надавалося право на територiї України створювати промисловi i торговi пiдприємства та займатися дозволеними законами професiями i промислами з дотриманням усiх вимог вiдповiдних нормативних актiв. У галузi майнових прав громадянам надавалися: а) право власностi на денацiоналiзованi будiвлi в мiських i сiльських мiсцевостях, з правом вiдчуження цих будiвель i передачi покупцевi права оренди на земельнi дiлянки пiд будiвлi; б) право забудови як у міських, так i в сільських мiсцевостях на основi договорiв з мiсцевими органами, влади на строк не бiльше 49 рокiв; в) право власностi на рухоме майно (на промисловi i торговельнi пiдприємства, знаряддя, засоби виробництва i товари, на грошовi капiтали, предмети домашнього господарства й особистого вжитку); г) право застави зазначеного майна; д) авторське i винахiдницьке право, а також право на товарнi знаки; е) право спадкування за заповiтом i за законом при умовi, що вартiсть спадщини не перевищує 10 тис. золотих крб, Постанова визнавала за громадянами право укладання будь-яких незаборонених законом договорiв (купiвлi-продажу, обмiну, позики, пiдряду, поручництва, майнового найму, страхування, рiзних видiв товариств). Зазначалося, що постанова не мала зворотно сили, тобто вона не вiдновлювала права дореволюцiйноi власностi, не скасовувала вчиненої в попереднiй перiод експропрiацiї приватної власностi i не давала пiдстав колишнім власникам вимагати повернення їхнього майна.

Правове врегулювання всiєi сукупностi майнових взаємин між громадянами, а також мiж ними i державними органiзацiями та цими органiзацiями помiж собою за умов нової економiчної політики було здiйснене Цивiльним кодексом УСРР 1922 р. За постановою ВУЦВК вiд 16 грудня 1922 р. цей кодекс набув чинностi з 1 лютого 1923 р. Це означало, що до тих вiдносин, виникали пiсля 31 сiчня 1923 р., треба було застосовувати норми Цивiльного кодексу. ЦК УСРР будувався у цiлковитiй вiдповiдностi до змiсту Цивiльного кодексу РСФРР 1922 р. i складався з чотирьох частин i 435 статей.

У Цивiльному кодексi насамперед зазначалося, що цивiльнi права захищаються законом, за винятком того, коли вони здiйснюються всупереч з їхнiм соцiально-господарським призначенням.

Демократичний характер мала ст. 4 ЦК, яка характеризувала цивiльну правоздатнiсть (тобто здатнiсть мати цивiльнi права й обов’язки), що надавалася всiм громадянам, не обмеженим судом у правах. Стать, раса, нацiональнiсть, вiросповiдання, походження не впливали на обсяг цивiльної правоздатностi. Кожному громадянину республiки надавалися права вiльного пересування, обрання незаборонених законом занять i професiй, придбання та вiдчуження в межах закону майна, укладання угод і створення промислових і торгових пiдприємств iз дотриманням норм, що стосувалися вiдання цих пiдприємств. Водночас Цивiльний кодекс декларував класовий пiдхiд у регулюваннi майнових вiдносин Так, вiн забезпечував робiтникам і службовцям право автоматичного поновлення договору житлового найму i встановлював для них твердi ставки квартирної плати. Коли йшлося про вiдшкодування збиткiв, ЦК зобов’язував судовi органи враховувати майновий стан потерпiлого й вiдповiдача. Згiдно зi ст. 123 ЦК майновий стан боржника мав бути врахований при визначеннi порядку стягнення за невиконання договору. Належну увагу Цивiльний кодекс придiляв праву власностi. Розрiзнялася власнiсть: а) державна (нацiоналiзована та мунiципалiзована); б) кооперативна; в) приватна. Перевага надавалася державнiй власностi. Так, земля, надра, лiси, води, залiзницi загального користування проголошувалися виключно власнiстю держави. Об’єкти державної власностi, перелiк яких давався у ст. 22 ЦК, повністю вилучалися з цивiльного обiгу. Державнi пiдприємства й установи мали право стягнути незаконно вiдчужене майно, що їм належало, не лише вiд несумлiнного, а й вiд сумлiнного набувача. Колективiстська точка зору декларувалася в багатьох статтях ЦК.

Цивiльний кодекс надавав законно iснуючим кооперативним органiзацiям право мати у своїй власностi пiдприємства незалежно вiд числа зайнятих на них робiтникiв. Сiмейне право. У першiй половинi 20-х рокiв шлюбно-сiмейнi вiдносини в Українi регулювало сiмейне законодавство, прийняте ще в 1918–1919 рр. 31 травня 1926 р. сесiя ВУЦВК прийняла Кодекс законiв про родину, опiку, шлюб та про акти громадянського стану. Кодекс мав такi роздiли: “Родина”, “Про опiкунство”, “Подружжя”, “Права громадян змiнювати свої прiзвища та iм’я”, “Визнання особи безвiсно вiдсутньою або померлою”. За Кодексом визнавалась обов’язковiсть державної ресстрацiї шлюбу: “подружжя реєструються в органах ЗАГСу. Тiльки реєстрацiя подружжя в органах ЗАГСу є неспiрним, до спростування судом, доказом наявностi подружжя”. Водночас, коли сторони з якихось причин не мали можливостi оформити фактичний шлюб шляхом ресєтрації, суди могли в кожному окремому випадку визначити права кожного з незареєстрованого подружжя на одержання алiментiв вiд iншого i на нажите пiд час шлюбу майно. Згiдно зi ст. 106 «вчинення релiгiйного обряду (шлюбу) не має будь-якого правового значення та не може правити за доказ подружжя».

Питання розлучення, як i реєстрацiя шлюбу, згiдно з Кодексом належало до вiдання органiв ЗАГСу. Кодекс визначав майновi вiдносини подружжя. Роздiльною власнiстю вважалося лише майно, яке було придбане до шлюбу, а майно, набуте подружжям пiд час спiльного життя, вважалося таким, що належало їм обом на основi спiльної власностi. Спiльне майно у випадку розлучення дiлилося на рiвнi частки. Згiдно з Кодексом, право на одержання алiментiв надавалося одному з подружжя у випадку його непрацездатностi, що виникла до шлюбу, пiд час шлюбу або не пiзнiше одного року пiсля розлучення. Кодекс регулював широке коло питань, пов’язаних з правовiдносинами мiж батьками i дiтьми, причому цi вiдносини не залежали вiд того, зареєстрований шлюб батьками чи нi. Кодекс також встановлював право усиновлення (удочерiння). Значна кiлькiсть статей Кодексу була присвячена питанням опiки i пiклування. Земельне право. Завдання пiдвищення продуктивностi сiльського господарства в умовах переходу до вену потребувало занонодавчого забезпечення стабiльностi одноосiбного землекористувания. Розв’язанню цiєi проблеми була присвячена насамперед постанова V Всеукраїнського з’їзду Рад “Про закрiплення користування землею”.

Широке коло питань забезпечення трудового землекористування регулювала постанова сесiї ВУЦВК “Основний закон про трудове землекористування”, видана з метою створення “правильного, сталого i пристосованого до господарських і побутових умов трудового користування землею, необхiдного для вiдбудови i розвитку сiльського господарства”. Постанова визначила порядок трудового землекористування i трудової оренди землi, регламентувала питання змiцнення трудового землекористування і землеустрою, а також регулювала таке питання, як..застосування допомiжної найманої працi в трудових землеробських господарствах тощо. Положення “Основного закону про трудове землекористування” були включенi до Земельного кодексу УСРР, який складався з чотирьох частин (“Про трудове землекористування”, “Про мiськi землi”, “Про державне земельне майно”, “Про землеустрiй та перереселення”).

Закон насамперед наголошував, що вправо приватної власностi на землю, надра, води та лiси в межах УСРР скасоване назавжди, а всi землi в межах УСРР, в чийому б вiданнi вони не були, – становлять власнiсть Робiтничо-Селянської Держави. Вiдтак ЗК встановлював, що будь-яке право землекористування можливе було тiльки в результатi надання його державою i за умов, визначених державою. Порушення права державної власностi на землю (купiвля, продаж, заповiт, дарування, застава землi) заборонялись, а особи, виннi в цьому, притягалися до кримiнальної вiдповiдальностi, а також позбавлялися землi, якою користувалися. Право користування землями сiльськогосподарського призначення ЗК надавав хлiборобам та їхнiм об’єднанням, мiським поселенням, державним установам і пiдприємствам. Вiн встановлював, що право на користування землею для ведення сiльського господарства мають всi громадяни УСРР (незалежно вiд статi, вiросповiдання, нацiональностi), якi бажають обробляти землю власною працею. Громадяни, що бажають одержати землю в трудове користування, надiляються землею або земельними громадами, до складу яких вони входять, або земельними органами, якщо в розпорядженнi останнiх є запасна земля. Право на землю, надану лише в користування, вважалося безстроковим i могло бути припинене лише на пiдставi, визначенiй законом. Наприклад, трудового землекористувача можна було позбавити землi в тому разi, якщо вiн перестав займатися сiльським господарством, або у випадку необхiдностi зайняти землю для державних чи громадських потреб. Тодi землекористувачевi вiдводилась земля в iншому місцi і вiдшкодовувались заподiянi вилученням збитки.

Право на користування землею могло бути здiйснене землекористувачем лише в складi земельної громади. У зв’язку з цим Кодекс докладно визначав склад земельної громади, її права та обов’язки, органи управлiння. Стаття 42 назначала, що окрiм iснуючих земельних громад за громади визнаються ще й сiльськогосподарськi комуни та артiлi, а ткож добровiльнi об’єднання окремих дворiв або сукупностi дворiв, що вiдокремленi вiд колишнiхЗемельний кодекс УСРР надалi зазнавав змiн. У вереснi 1925 р. ВУЦВК i Раднарком УСРР ухвалили постанову, яка внесла iстотнi змiни i доповнення до його роздiлу про порядок розгляду земельних сврав. 27 червня 1927 р. ВУЦВК i Раднарком прийняли постанову “Про змiну i доповнення Земельного кодексу УСРР”. Цi змiни i доповнення були настiлъки значними, що означали, по сутi, прийняття ЗК УСРР в новiй редакції. Вони, зокрема, стосувалися розширення прав сiльських рад у галузi керiвництва сільським господарством, трудової оренди землi, пiдсобно найманої працi в трудових сiльських господарствах, прав i обов’язкiв земельних громад, нагляду за їхньою дiяльнiстю, порядку провадження справ про землеустрiй. У другiй половинi 20-х рокiв, в умовах розширення компетенцiї союзних державних органiв, в Українi почали дiяти загальносоюзнi акти в галузi земельного права, серед яких найбiльшу вагу мали “Загальнi начала землекористування і землеустрою”. Вони були прийнятi ЦВК СРСР 15 грудня 1928 р. і пiдтверджували непорушнiсть виключного права державної власностi на землi. У ст. 4 згаданого нормативного акта створюються засади для розширення колективiзацiї й обмеження прав найзаможнiшого прошарку селянства”.

Важливим заководавчим актом, що прирiввювався до кодексу, був Закон про лiси УСРР (3 листопада 1923 р.). Вiн був тiсно пов’язаний iз Земельним кодексом, оскiльки розвивав і конкретизузав правила використання лiсiв як всенародного добра.

Трудове право. Нова економiчна полiтика внесла у трудове право суттєвi змiни, якi можна звести до трьох головних положень: скасування трудової повинностi; замiна регламентацiї нормування працi; вiдродження договiрних засад. Одним з перших нормативних актiв, що вiдповiдав умовам не- пу, стала постанова Раднаркому УСРР вiд 19 квiтня 1921 р. “Про полегшений перехiд робiтникiв i службовцiв з одного пiдприємства на iнше”. Запроваджувалися черговi й додатковi вiдпустки для робiтникiв i службовцiв зi збереженням заробiтної плати. 31 траввя 1921 р. Раднарком прийняв постанову “Про надурочнi роботи”, в якiй зазначалося, що такi роботи допускалися лише у виняткових випадках. Прийнятий Раднаркомом 21 вересня 1921 р. Кодкс законiв про працю малолiтнiх i пiдлiткiв установлював правила охорони працi названих категорiй учасникiв трудових вiдносин. Були прийнятi й iншi нормативнi акти, якi мали на. метi регулювати вiдносини в умовах переходу України до економічної полiтики. Але детальнiше питання трудового права регулювались Кодексом законiв про працю в УСРР , який був уведений в дiю з 15 листопада 1922 р. У першiй статтi КЗпП установлював, що його норми “поширюються на всiх осiб, працюючих за наймом, у тому числi і вдома (квартирники). Вони обов’язковi для всiх пiдкриємств, установ i господарств (державних, не виключаючи вiйськових, громадських та приватних, в тому числi тих, що надають надомну роботу), а також для всiх осiб, якi застосовують найману працю за винагороду”. Наймання i надання робочої сили здiйснювалися на основi принципу добровiльної угоди працiвника. Трудова повиннiсть застосовувалась лише у виняткових випадках. КЗпП визначав поняття колективного договору i поняття трудового договору. Умови трудового договору встановлювалися угодою сторiн. При цьому зазначалося, що “не дiйснi умови трудового договору, що погiршують стан працюючого, порiвняно з умовами, встановленими законами про працю, умовами колективного договору i правилами внутрiшнього розпорядку, що поширюються на дане пiдприємство або установу, а також умови, що ведуть до обмеження полiтичних i загальногромадських прав працiвника”. Кодексом регламентувались правила укладання трудового договору, порядок його виконання. Ним також передбачалися наслiдки порушення трудового договору. Значна кiлькiсть статей КЗпП була присвячена правилам внутрiшнього трудового розпорядку та умовам iх запровадження, порядку встановлення норм виробiтку, пiдставам i розмiру оплати працi, гарантiям i компенсацiям для працюючих на час виконання обов’язкiв, передбачених законодавством.

У КЗпП визначалося, що тривалiсть нормального робочого часу на виробництвi та на необхiдних для виробництва допоміжних роботах не повинна перевищувати восьми тодин. Пiльги були встановленi для осiб у вiцi вiд 16 до 18 рокiв, а також для тих, хто працював на пiдземних роботах i для осiб розумової i конторської працi. Для цiєї категорiї працюючих встановлювався 6-годинний робочий день. Поряд з цим надурочна робота, як правило, не допускалася. КЗпП ретельно регламентував питання, пов’язанi з учнiвством, охороною працi, правами профспiлок на виробництвi, розглядом i розв’язанням спорiв про порушення трудового законодавства, з заходами пiдтримання трудової дисциплiни, соцiальним страхуванням. КЗпП став основним нормативним актом, на основi якого вiдбувалося регулювання трудових вiдносин у початковий перiод непу. Але згодом в Українi почали набувати силу загальносоюзнi акти в галузi трудового права. Так, Рада працi й оборони СРСР ухвалила 18 травня 1926 р. постанову “Про пiдвищення продуктивностi працi в промисловостi та на транспортi”. Вона вмiщувала вимоги до всiх установ i органiзацiй вжити рiшучих заходiв до змiцнення трудовоi дисциплiни, рацiонального використання робочого часу, лiквiдацiї прогулiв на виробництвi i випадкiв невиходу на роботу. На боротьбу з порушниками трудової дисциплiни були нацiленi прийнятi раднаркомом СРСР постанови “Про заходи щодо змiцнення трудової дисциплiни на державних пiдприємствах” (6 березня 1929 р.) i “Про заходи щодо полiпшення виробничого режиму i змiцнення трудової дисциплiни на пiдприємствах” (5 липня 1929 р.).

Кримiнальне право. У систематизованому виглядi норми кримiнального права були викладенi у Кримiнальному кодексi УСРР 1922 р у ньому зазначалося, що з метою встановлення єдностi кримiнального законодавства республiк за основу Кримiнального кодексу УСРР (далi – КК) було взято Кримiнальний кодекс РСФРР.

КК УСРР мав двi частини – загальну та особливу. У Кодексi насамперед визначалися межi його дії щодо осiб (громадян УСРР та iноземцiв, якi не користувалися правом екстериторiальностi) i території вчинення злочинiв (межi УСРР; для громадян республiки – i в разi вчинення злочинiв за межами УСРР; для iноземцiв, що перебували в УСРР, – в разi вчинення ними за межами республiки злочинiв проти основ державного ладу i вiйськово могутностi України).

У Кримiнальному кодексi викладалися його завдання про правовий захист держави вiд злочинiв i вiд суспiльно небезпечних елементiв шляхом застосування до винуватих покарання або iнших заходiв соцiального захисту. У ст. 6 давалося визначення злочину: ”Злочином визнається будь-яка суспiльно небезпечна дiя або бездiяльнiсть, що загрожує основам радянського ладу i правопорядку, встановленому робiтничо-селянською владою на перехiдний до комунiстичного суспiльства перiод”. Як бачимо, поняття злочину надто iдеологiзоване вказiвкою на перехiдний перiод до комуністичного суспiльства, побудова якого тодi вважалася неминучою. У Кодексi визначалася мета покарання та iнших заходiв соцiального захисту; а) загальне попередження нових порушень як з боку порушника, так i з боку iнших нестiйких елементiв суспiльства; б) пристосування порушника до умов спiвжиття шляхом виправно-трудового впливу; в) позбавлення злочинця можливостi вчинення подальших злочинiв. К встановлював кримiнальну вiдповiдальнiсть за наявностi вини особи. Причому вина визначалась Кодексом у двох формах умисел i необережнiсть. Статтi третього роздiлу загальної частини КК, який мав назву “Визначення мiри покарання”, закрiпляли основнi принципи визначення мiри покарання. Йшлося про ступiнь i характер небезпеки як самого злочинця, так i вчиненого ним злочину.

КК встановлював конкретний перелiк видiв покарання. Основними мiрами покарання були розстрiл (вища мiра покарання), позбавлення волi, примусовi роботи. Розстрiл не застосовувався до осіб, що не досягли 18 рокiв, до вагiтних жiнок, а також не мiг бути призначений судом, якщо з часу вчинення злочину минуло п’ять або бiльше рокiв. Максимальний строк позбавлення волi був установлений в 10 рокiв, а мiнiмальний – в 6 мiсяцiв. Визначався порядок вiдбуття покарання, а також умовно-дострокового звiльнення засуджених до позбавлекня волi або примусових робiт. Особлива частина КК була присвячена визначенню складiв рiзних злочинiв, коикретним їх видам i санкцiям. Були передбаченi такi види злочинiв: державнi (контрреволюцiйнi); проти порядку управлiння; посадовi (службовi); порушення правил про вiдокремлення церкви вiд держави; господарськi; проти життя, здоров’я, свободи та гiдностi особи; майновi; вiйськовi; порушення правил, що стосуються охорони народного здоров’я, суспiльноi безпеки та громадського порядку. 8 червня 1927 р. було прийнято новий Кримiнальний кодекс УСРР. Вiн був побудований у точнiй вiдповiдностi з “Основними началами кримiнального законодавства Союзу РСР i союзних республiк”, а також з iншими загальносоюзними актами, прийнятими на той час. Так, у постановi ЦВК СРСР вiд 25 лютого 1927 р. “Про змiни основних начал кримiнального законодавства СРСР i союзних республiк” вказувалося, що Положення ЦВК Союзу РСР про злочини державнi (контрреволюцiйнi та особливо небезпечкi для Союзу РСР злочини проти порядку управлiння) i вiйськовi мають включатися у вiдповiднi роздiли кримiнальних кодексiв союзних республiк. На основi згаданої постанови до особливої частини нового Кримiнального кодексу УСРР включалися Положення про злочини державнi, Положения про вiйськовi злочини, а також деякi iшi загальносоюзнi кримiнально-правовi акти. КК УСРР у ст. 4 давав визначення поняття злочину: “За суспiльно небезпечну (злочинну) дiю визнається кожна чиннiсть або нечиннiсть, що загрожує радянському ладовi або ламає правовий порядок, що його завела влада робiтникiв i селян на перехiдний до комунiстичного ладу перiод часу”. Хибним у зизначеннi поняття злочину було те, що в ньому не вказувалася нормативна ознака – передбаченiсть дiяння в законi. Це визначення було також занадто iдеологiзоване вказiвкою на перехiдний перiод до комунiстичного устрою. КК УСРР 1927 р. порiвняно з КК УСРР 1922 р. доповнювався статтями про злочини проти порядку управлiння, причому статтi, якi розглядали цей вид злочину, деталiзувалися й уточнювалися. Велика увага придiлялася уточненню понять службової особи й службового злочину. КК 1927 р. збiльшував санкцi за крадiжку майна громадян, пiдвищував кримiнальну вiдповiдальнiсть за злочини, вчиненi групою осiб. У Кодексi 1927 р. знайшла вiдображення тенденцiя посилення вiдповiдальностi за кримiнальним законодавством. У Кримiнальному кодексi УСРР 1922 р. 36 складiв злочинiв пер едбачали найвищу мiру покарання. У подальшому розширювалися визначення шпiонажу, економiчної контрреволюції, саботажу, небезпечних проти порядку управлiння дiянь, бандитизму, масових безпорядкiв, вiйськових злочинiв. Кодекс 1927 р. включав уже 45 злочинiв, якi передбачали смертну кару. Цивiльний процес. 30 липня 1924 р. ВУЦВК ухвалив постанову, якою затверджував Цивiльно-процесуальний кодекс УСРР.

ЦПК УСРР установлював демократичнi принципи цивiльного процесу: незалежнiсть суддiв, що пiдкоряються тiльки законовi; гласнiсть суду, тобто розгляд справ у вiдкритому для всiх публiчному засiданнi; уснiсть, яка вимагає, щоб пiдставою для рiшення був усний розгляд справи в судовому засiданнi; безпосередність, тобто безпосереднє ознайомлення, винчення i перевiрка суддями всiх доказiв у справi пiд час судового розгляду; змагальнiсть i рiвноправнiсть сторiн, тобто надання позивачу, вiдповiдачу й прокуроровi однакових прав i можливостей наводити докази для обгрунтування своїх тверджень i вимог; судочинство на мовi бiльшостi мiсцевого населення з наданням перекладача особам, що не володiють цiєю мовою.

ЦПК УСРР вiдображав тенденцiю розширення втручання Радянської держави i її органiв у справи громадянина. Так, Кодекс зазначав, що суд у цивiльному процесi вiдiграє активну роль, не задовольняється доказами, наведеними сторонами, а вживає всiх заходiв для з’ясування iстотних для справи обставин i в разi необхiдностi сам витребовує їх. При цьому ст. 4 ЦПК УСРР установлювала, що за вiдсутностi нормативних актiв для вирiшення будь-якої справи суд має це робити, керуючись загальними принципами радянського законодавства i загальною полiтикою робiтничо-селянського уряду. Таким чином, вказiвка про полiтику робiтничо-селянського уряду надавала суду змогу порушувати права окремих верств населення республiки. Водночас трудящим, що зверталися до суду, останнiй мав допомагати захищати їхнi права та законнi iнтереси. ЦПК УСРР докладно регулював питання представництва на судi, пiдсудність справ, судових витрат, штрафiв, процесуальних строкiв, ви- клину до суду, а також порядок позовного провадження й особливих проваджень. Кодекс мiстив норми, що розв’язували питання оскарження i перегляду судових рiшень та їх виконання.

Останній роздiл Кодексу визначав порядок допущення до виправно-трудових установ осiб, якi не належали до їх службового складу. Серед цих осiб були, зокрема, члени ДВК СРСР, члени ВУЦВК, голова уряду УСРР, нарком юстицiї Генеральний прокурор республiки, а також деякi iншi посадовi особи республiканського рiвня. Названi особи допускалися до виправно-трудових уставов у будь-який час дня i ночi без спецiального на те дозволу. Беручи до уваги, що точне проведення в життя ВТК УСРР значною мiрою залежало вiд засвоєння його працiвниками виправно-трудових уставов, Виправно-трудовий вiддiл НКВС УСРР видав циркуляр за вiд 28 грудня 1925 р. про обов’язкове вивчення змiсту ВТК УСРР названими працiвниками.

Адмiнiстративне право. Значна кiлькiсть рiзноманiтних законодавчих актiв у галузi адмiнiстративного права, якi були прийнятi в УСРР у першiй половинi 20-х рокiв, надзвичайно ускладнювала дiяльнiсть органiв влади й управлiння всiх рiвнiв. Ця обставина об’ єктивно обумовила необхiднiсть створення Адмiнiстративного кодексу УСРР. Вiн був розроблений i затверджений ВУЦВК 12 жовтня 1927 р. i набував чинностi з 1 лютого 1928 р.