2. Структурний аналіз галузей права

У руському праві періоду Київської Русі не було і не могло бути загального терміна для позначення права власності, тому що його зміст був різним у залежності від того, хто виступав суб'єктом, і що фігурувало як об'єкт права власності.

Якщо в сучасному трактуванні науковці розрізняють власність в економічному змісті як "стан належності", і право власності, що виникає при регулюванні діючих відносин нормами права, відбувається юридичне визначення кордонів права власності і режиму розпорядження ним власниками. Власникам (колективам, родинам, особистостям, державі) на різних етапах належить у різних межах право володіння (факт володіння), право користування (витяг доходів) і право розпорядження (визначення юридичної долі речей). У феодальному суспільстві право власності серед феодалів визначається їхнім взаємним зв'язком і зв'язком з державою, тобто системою васальної залежності. А в селянському середовищі системою заборон на розпорядження. Від розходжень цих відносин залежить і розходження в статусі власності. Історично раніше з'явилося поняття власності на, особисте майно (худоба, знаряддя праці, зброя). У X – XI століттях общинні пережитки на Русі залишались ще досить значними. Однак визначити форму власності дуже важко через недолік джерел. У "Руській Правді" в переважній більшості випадків мова йде про індивідуальну власність. Швидше за все, у розвинутих районах, де діяло князівське законодавство, індивідуальна (приватна) власність відігравала вирішальну роль. Власник по "Руській Правді" мав право розпоряджатися І майном, вступати в договори, одержувати доходи з майна. Вимагати його захисту при зазіханнях. Об'єктами права власності виступає дуже велике коло речей – худоба, одяг і зброя, торгові товари й ін.

Щодо земельної власності, то ситуація значно складніша, оскільки мається лише обмежене коло статей ст. 70, 71, 72 (ст. 34 КП), що встановлюють штрафи у розмірі 12 гривень за порушення земельної бортної межі і за знищення межового знаку (перетесу), зробленого на дереві. З точністю не можна встановити, чия це межа: селянина, чи феодала.

Внутрішньофеодальні договори і кодекси, що регулюють землевласницькі відносини, до нас не дійшли.

Форми власності були різними. Крім сімейно-індивідуальних і общинних господарств існували такі: князівський домен, як конгломерат земель, що належали особисто князю він стягували там оброки, накладав інші повинності, розпоряджався землями за власним бажанням.

Власність феодалів виникла як приватна і заснована на князівських даруваннях, у виді доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її придбання спочатку була заїмка, освоєння вільних земель руками холопів і залежних селян. Потім головним шляхом придбання землі стало пряме її захоплення в сусідських громад ("окняжение и обояривание землі"). Чим пізнішою є редакція "Руської Правди", тим більше в ній даних про розвиток феодальної вотчини, що містила в собі хороми власника, житла його слуг, приміщення для челяді, господарські будівлі. Вотчинники привласнювали ліси, захоплювали мисливські угіддя і промислові ділянки видобутку меду. Про це, зокрема, говорять статті 69 і 70 ПП.

У XI столітті літописи згадують про села народних дружинників. У XII столітті вотчини бояр були приватною власністю. Князі роздавали землі під умовою служби. Умовні тримання могли бути й у самій боярській ієрархії, князівська роздача земель супроводжувалася одержанням імунітетів (незалежних дій у цих володіннях) – судових, фінансових керувань. У "Руській Правді" немає зведень про землеволодіння феодалів, але в ній згадуються особи, що жили на цих землях: тіун боярський (ст. 1), боярські холопи (ст. 46), боярські рядовині (ст. 14).

Суб'єктами права власності могли бути тільки люди не рабського стану. Розподіл на рухоме майно і нерухомість не знайшов юридичного оформлення, але статус рухомого майна розроблений у "Руській Правді" досить докладно. Власність, її зміст і різні види володіння не знайшли спеціальних узагальнених термінів, однак на практиці законодавець розрізняв право власності і володіння.

Загальний принцип захисту рухомої власності полягав у тім, щоб повернути її законному хазяїну і заплатити йому штраф, як компенсацію за збитки. Спонукувана власність (включаючи холопів) вважається в "Руській Правді" об'єктом повного панування власника: при суперечках про її повернення держава не накладає штрафів, сторони самі домовляються між собою. Ті, що довірили майно рабам і холопам (для торгових операцій і т.д.) несли у випадку заподіяння збитків і втратою речей, відповідаючи перед 3–ю особою в повному обсязі (ст. 116, 117). Іншими словами, законодавець розумів, що право власності визначається волею самого власника. Захист рухомої власності, якщо це не було пов'язане з карним злочином, не носив станового характеру – кожен вправі рівнозначно визначати її долю.

Слід зазначити порівняну розвиненість зобов'язального права в Київської Русі. А це є ще одним свідченням панування тут права приватної власності.

Спадкоємне право формується і розвивається в результаті встановлення приватної власності. Вже договори Русі з Візантією 911 року розрізняють спадкування за заповітом і за законом. Це розходження закріплювалося й у "Руській Правді".

Для того, щоб виявити рівень правового розвитку східного слов'янства, необхідно зупинитися на карному праві.

Карне право як сукупність норм, являють собою галузь права, що сформувалася на стадії пізнього феодалізму, і що продовжувала розвиватися в буржуазний період. Тому для більш раннього часу вірніше говорити про карне законодавство, у центрі якого дві категорії: злочин і покарання.

В арабських джерелах, літописах, договорах Русі з Візантією знаходиться досить зведень про караний державою кримінальних зазіхань. У IX – X століттях мова йде про крадіжки, убивства і т.д. Головним елементом злочинних дій с карність. Як об'єкт порушення могли виступати державні закони, звичаї. У літературі прийнято вважати, що перша спроба зроблена в "Руській Правді", де нанесення шкоди особистості іменується "образою".

Об'єктивна сторона злочину розпадалася на 2 стадії: замах на злочин (наприклад, каралася людина, що оголила меч, але не вдарила) і закінчені злочини. Закон намічав поняття співучасті (згадується випадок розбійного нападу "скопою").

Суб'єктами злочинів, тобто особами, здатними відповідати за кримінальні дії можуть бути вільні люди. Будь-який злочин мав на увазі виплату штрафів і майнові стягнення, для чого була потрібно наявність власності. Холопи і раби, самі будучи різновидом власності, такого права не мали, а майнову відповідальність за них несли їхні господарі. Дуже важко визначити вплив на положення суб'єкта станового статусу. Про це ми не маємо зведень і документів.

У "Руській Правді" відбиті тільки 2 види злочинів: проти особистості (убивство, тілесні ушкодження, образи, побої) і власності (розбій, крадіжка, порушення земельних границь, незаконне користування чужим майном). Закон захищав інтереси індивідуума, що виділивши з общинної системи, мав потребу в охороні, як своєї особистості, так і свого господарства. Державні злочини в "Руській Правді" не згадуються, навіть не чітко змальовані діяння проти князівської адміністрації (наприклад, убивство конюха). На даному етапі ще не існувало абстрактного розуміння держави та її інтересів. Шкода державі ототожнювався зі шкодою князю а зазіхання проти князів розглядалися як тяжкі діяння. До учасників повстань застосовувалася страта на місці злочину, часто масова. Князі в боротьбі за владу використовували різні методи і питання про відповідальність часто нівелювалось в їхньому середовищі. Зрада князю так само розглядалася в князівському оточенні, і відповідальність багато в чому залежала від розміщення політичних сил.

Таким чином, розглянувши основні напрямки дії законодавства Київської Русі можна констатувати його спрямування на захист майнових прав населення, честі та гідності громадян. Яскраво прослідковується станове розмежування вільних, напіввільних та повністю безправних категорій населення (статті про спадкування). Не зважаючи на гуманістичне спрямування давньоруського права, помітною є значущість покарання у випадку державної зради та зради інтересів князя.