Конституція України

з акріплені, то причини виникнення такого сумніву можуть у різні – тривалий розлад здоров'я, симптоми, що свідчать про не дієздатність, каліцтво чи тяжку невиліковну хворобу, яка робить неможливим виконання главою держави своїх обов'язків.

Коментована стаття не містить вказівки на конкретну кі_Ль_ кість голосів народних депутатів України, потрібну для прийняття рішення про звернення до Верховного Суду України щодо стану здоров'я глави держави. За цих умов слід керуватися положенням ст. 91 Конституції України, яка передбачає, що за загальним правилом закони, постанови та інші акти Верховної Ради України приймаються більшістю від її конституційного складу.

Оскільки чіткої процедури огляду стану здоров'я Президента на конституційному або законодавчому рівні не закріплено, можна зробити припущення про необхідність створення авторитетної медичної комісії, проведення спеціального медичного консиліуму, оскільки неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я повинна бути підтверджена відповідним медичним висновком. Ініціатива щодо проведення такого консиліуму належить Верховній Раді України.

Медична комісія повинна провести всебічне обстеження стану здоров'я Президента України, на його основі чітко встановити діагноз і констатувати наявні розлади здоров'я. При цьому у висновку медичної комісії має бути подана розгорнута характеристика того, як наявні розлади здоров'я позначаються на поведінці хворого, яким чином впливають на його здатність до фізичної та розумової діяльності. Медичний висновок має бути належним чином оформлений і підписаний, хоча сам по собі він ще не є вирішальним фактором у вирішенні питання про неможливість виконання главою держави своїх повноважень за станом здоров'я.

На підставі отриманих документів Верховний Суд України повинен підготувати спеціальне письмове подання, в якому має зробити відповідний юридичний висновок щодо стану здоров'я Президента і направити його разом із медичним висновком до парламенту.

За наявності висновку Верховного Суду України і медичного висновку питання про можливість Президента України виконувати свої повноваження за станом здоров'я вноситься до порядку денного поточної сесії парламенту і розглядається на пленарному засзданні. Згідно з Регламентом Верховної Ради України

Розділ V. Стаття 110

нення про неможливість виконання главою держави своїх пов-^Роважень за станом здоров'я на такому засіданні Верховної Ради України приймається більшістю від її конституційного складу. Повноваження Президента України достроково припиняються у цьому разі з моменту прийняття парламентського рішення, тобто з моменту офіційного оголошення підсумків голосування.

Конституції багатьох зарубіжних держав передбачають можливість тимчасового припинення повноважень глави держави (тимчасової вакансії). Наприклад, конституції Аргентини (ст. 87), Бразилії (ст. 79), Єгипту (ст. 82), США (розділ 1 ст. II) у випадку тимчасової вакансії передбачають заміщення поста глави держави віце-президентом. Більше того, ст. 80 Конституції Бразилії навіть передбачає, що в разі неможливості виконання своїх обов'язків президентом і віце-президентом або виникнення вакансії відповідних посад, голови палат парламенту і голова федерального верховного суду здійснюють обов'язки Президента у порядку переліку. Таким чином, передбачено цілий ряд вищих посадових осіб, які можуть тимчасово здійснювати повноваження глави держави, аби тільки вона не була вакантною, що досить важливо в аспекті забезпечення стабільності конституційного ладу, національної безпеки.

Основний Закон України (до речі, як і конституції Ірландії, Словенії та Узбекистану) не передбачає ані поста віце-президента, ані можливості тимчасового припинення повноважень глави держави. Більше того, ч. 2 ст. 106 взагалі забороняє Президентові України передавати свої повноваження іншим особам або органам протягом усього строку повноважень. Із цього випливає, що навіть у випадку хвороби, яка не має стійкий характер, але пов'язана з тривалим лікуванням або госпіталізацією, Президент зберігає свої повноваження у повному обсязі і повинен виконувати

! У міру своїх можливостей.

Оскільки неможливість виконання повноважень за станом здоров'я як конституційна підстава дострокового припинення повноважень Президента України не передбачає як обов'язкову ознаку стійкість розладу здоров'я, то неврегульованим залишається питання – чи повинні достроково припинятися повноваження глави держави внаслідок хвороби, яка не має стійкого характеру, але пов'язана із тривалою неможливістю виконання президентських повноважень внаслідок стаціонарного лікування, госпіталізації, проведення Хфургічних операцій, перебування в реанімації тощо.

535

Конституція України

Розділ V. Стаття 111

Наявність суттєвих прогалин у конституційній регламентації порядку припинення повноважень Президента України у зв'язку ₃ неможливістю їх виконання за станом здоров'я потребує додаткової регламентації на законодавчому рівні. Це ще раз свідчить про необхідність прийняття закону про Президента України, в якому має бути чітко визначено, яка медична установа надаватиме висновок про стан здоров'я Президента України, протягом якого терміну такий висновок повинен бути представлений, яким має бути зміст висновку Верховного Суду України і в який термін він повинен бути представлений на розгляд парламенту, як бути у разі тимчасової неспроможності глави держави виконувати свої повноваження, тощо.

Стаття 111. Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі.

Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України.

За наявності підстав Верховна Рада України не менш як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України.

Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

Коментована стаття визначає юридичні підстави і зміст основних стадій процедури дострокового припинення повноважень Президента України в порядку імпічменту. На відміну від відстав-

536 ^Ш

кл яка має добровільний характер, усунення Президента України з поста передбачає примусове позбавлення глави держави його повноважень і недоторканності.

Усунення Президента з посади є заходом конституційно-пра-вової відповідальності глави держави. Метою імпічменту є звільнення Президента з посади і позбавлення його президентського імунітету для подальшого притягнення до кримінальної відповідальності на загальних підставах.

Закріплена Конституцією України процедура імпічменту є досить складною і багатоетапною. її складність визначається особливою роллю Президента у державному механізмі України, необхідністю створення системи гарантій від необгрунтованого застосування цієї міри юридичної відповідальності до глави держави.

Частина І коментованої статті визначає, що юридичною підставою для усунення Президента України з поста в порядку імпічменту є вчинення ним державної зради або іншого злочину. Злочином є передбачене Кримінальним кодексом України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Приводом для порушення питання про усунення Президента України з посади є відомості про вчинення ним діянь, що містять ознаки злочину. При цьому слід мати на

увазі такі обставини.

По-перше, державна зрада також є злочином, ознаки якої містяться у ст. 111 Кримінального кодексу України. Вона визначає державну зраду як діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України. Тому в цілому можна сказати, що юридичною підставою для імпічменту є вчинення главою держави злочину.

По-друге, Конституція України на відміну від багатьох зарубіжних конституцій, не містить вказівки на ступінь суспільної небезпеки злочину, вчиненого главою держави. Це дає змогу зробити висновок, що юридичною підставою для імпічменту є вчинення Президентом України будь-якого злочину, визначеного

Кримінальним кодексом України.

537

Конституція України

Розділ V. Стаття 111

По-третє, особа вважається винною у вчиненні злочину лищ_е з моменту набуття чинності обвинувального вироку суду щодо неї До моменту прийняття рішення Верховною Радою України про імпічмент Президент України має імунітет і кримінальній відповідальності не підлягає. Тому юридичною підставою для імпічменту слід вважати не вчинення ним злочину як такого, а лише наявність у його діяннях ознак складу злочину. Остаточне рішення щодо наявності події злочину або складу злочину має винести суд загальної юрисдикції після завершення процедури імпічменту.

По-четверте, Президент може бути усунений з посади в порядку імпічменту тільки Верховною Радою України як єдиним колегіальним органом загальнонародного представництва.

Частини 2–6 коментованої статті характеризують послідовність основних стадій процедури імпічменту та їхній зміст.

Ініціювання питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту здійснюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. Це означає, що пропозиція про висунення звинувачення проти Президента у вчиненні ним злочину має виходити не менш як від 226 народних депутатів України. Ця пропозиція має бути вмотивованою і містити конкретні вказівки на ознаки злочину, який ставиться йому за провину, і обгрунтування його причетності до цього злочину.

Згідно з Регламентом Верховної Ради України за тими самими підставами процедуру імпічменту щодо однієї й тієї ж особи не може бути порушено повторно, крім випадку виявлення нових обставин.

Вирішенню питання про імпічмент глави держави Верховною Радою України має передувати парламентське розслідування. Для проведення розслідування Верховна Рада створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаютьсяспеціальний прокурор і спеціальні слідчі. Основне завданнякомісії полягає в детальному вивченні й обговоренні матеріалів,зібраних ініціативною групою, залучення нових матеріалів і документів, які підтверджують або спростовують висунуті звинувачення у вчиненні Президентом злочину. Спеціальна слідча комісія заслуховує на своїх засіданнях осіб, які мають відомості про1акти, покладені в основу пропозиції про висунення звинувачення, розглядає відповідні документи, заслуховує Президента Украї-їй або його представника. йи

І38

Згідно з Регламентом Верховної Ради України перше засідання тимчасової слідчої комісії повинно відбутися не пізніше як через 24 години з моменту її обрання. На першому засіданні комісія обирає голову і секретаря, затверджує процедуру своєї діяльності І складає план роботи. Вона веде протоколи і стенограми засідань. Всі засідання комісії є закритими і інформацію про її діяльність може одержати в будь-який час тільки Голова Верховної Ради України. Доцільність і обсяг надання парламенту попередньої інформації тимчасова слідча комісія визначає самостійно.

Тимчасова слідча комісія має право користуватися всіма засобами встановлення істини: допитувати свідків, вимагати і досліджувати (вивчати) документи, проводити експертизи, слідчі експерименти тощо. Порядок одержання і дослідження (вивчення) доказів встановлюється комісією відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства України.

Результати розслідування тимчасова слідча комісія викладає в письмовому висновку, який повинен містити відомості про:

1. факти і обставини, які стали підставами для розслідування;

2. факти, встановлені комісією, і докази, якими це підтверджується; 3) факти, що не підтвердилися, і причини цього.

Підготовлений комісією спеціальний висновок передається до Верховної Ради України і підлягає обговоренню на її пленарному засіданні. Згідно з Регламентом Верховної Ради України матеріали, подані тимчасовою слідчою комісією, розповсюджуються серед народних депутатів не пізніш як за три дні до розгляду цього питання на пленарному засіданні.

За змістом коментованої статті для продовження процедури усунення Президента з посади в порядку імпічменту висновок комісії має підтверджувати його вину і свідчити про наявність підстав для його усунення з поста.

Згідно з Регламентом Верховної Ради України засідання парламенту щодо розгляду висновку тимчасової слідчої комісії є відкритими. Вони можуть бути закритими тільки тоді, коли стосуються Питань державної безпеки або становлять державну чи іншу охоро-нювану законом таємницю. Вони можуть бути закритими також на прохання особи, щодо якої порушено процедуру імпічменту, якщо питання стосуються ЇЇ особистого життя або членів її сім'ї.

Після інформації головуючого на засіданні Верховна Рада України заслуховує доповідь тимчасової слідчої комісії. Документ

539

Конституція України

Розділ V. Стаття 111

оголошується головою комісії або доповідачами, визначеними для цього комісією. Доповідачі зобов'язані відповідати на всі запитання народних депутатів та особи, щодо якої здійснюється процедура імпічменту. Особа, щодо якої здійснюється процедура імпічменту, має перевагу в черговості постановки запитань доповідачам. Після закінчення доповіді і відповідей на всі запитання головуючий на засіданні надає слово особі, щодо якої здійснюється процедура імпічменту. Час для її пояснень не обмежується. Особа, щодо якої здійснюється процедура імпічменту, повинна або заперечувати, або визнавати обвинувачення стосовно кожного його пункту. Заперечення обвинувачень має бути вмотивованим. Особа, щодо якої здійснюється процедура імпічменту, має право в будь-який момент слухання виступити з поясненнями, клопотаннями про витребування і долучення нових документів, про виклик свідків або про додатковий допит раніше допитаних, проведення експертизи.

Після оголошення доповідей, відповідей на запитання і виступу особи, щодо якої здійснюється процедура імпічменту, головуючий на засіданні надає слово для виступів народним депутатам, які зобов'язані чітко формулювати своє ставлення до обвинувачення, обґрунтовуючи, які з його пунктів вони вважають доведеними і які – ні.

Після виступу народних депутатів головуючий на пленарному засіданні ставить на голосування питання про закінчення слухань. При цьому обов'язково заслуховується думка особи, щодо якої здійснюється процедура імпічменту.

За підсумками обговорення висновку Верховною Радою України може бути прийняте рішення про висунення звинувачення Президентові у вчиненні злочину, яке приймається не менш як двома третинами від конституційного складу парламенту, тобто не менш як 300 голосами народних депутатів України.

Висунуте Верховною Радою України звинувачення має бутинадіслане до Верховного Суду і Конституційного Суду України.Верховний Суд має надати висновок про наявність або відсутність у діяннях Президента України ознак складу злочину. Цеє цілком логічним, оскільки саме Верховний Суд України очолюєсистему судів загальної юрисдикції, до компетенції яких входитьрозгляд кримінальних справ. При цьому його висновок не маєюридичної сили вироку; його можна використати тільки в межахпроцедури імпічменту.- -.-!

540

Конституційний Суд має надати висновок про додержання конституційної процедури імпічменту, тобто об'єктом аналізу єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні є діяльність Верховної Ради України, ініціативної групи і спеціальної тимчасової слідчої комісії.

Зміст ч. 6 коментованої статті дає підстави стверджувати, що за наявності висновку Верховного Суду України про відсутність у діяннях Президента України складу злочину, а також при встановленні Конституційним Судом порушень порядку висунення звинувачення, процедура імпічменту взагалі має бути припинена.

Рішення про усунення Президента України з посади за наявності відповідних висновків Верховного Суду і Конституційного Суду приймає Верховна Рада України. Таке рішення вважається прийнятим, якщо при голосуванні з цього питання за усунення Президента з посади висловиться не менш як три чверті від конституційного складу парламенту, тобто принаймні 338 народних депутатів України. При цьому мають бути ретельно обговорені всі документи, пов'язані з процесом імпічменту, зазначені в

Конституції.

Рішення про усунення Президента України з посади в порядку імпічменту приймається шляхом поіменного голосування щодо кожного пункту обвинувачення та в цілому. Голосуванням щодо пункту звинувачення визначається доведеність викладених у ньому фактів та вина Президента України у пред'явленому за цим пунктом звинуваченні. Голосуванням у цілому визначається достатність підстав для усунення Президента України з посади; це голосування проводиться, якщо хоча б з одного пункту звинувачення ця особа визнана винною. Про усунення з посади в порядку імпічменту Президента України Верховна Рада приймає постанову. Рішення Верховної Ради з цих питань не переглядаються.

Усунення з посади Президента України відбувається невідкладно. Глава держави вважається усуненим з посади з моменту оголошення про це головуючим на засіданні парламенту за Результатами голосування. Одночасно приймається рішення про припинення повноважень тимчасової слідчої комісії.

Про прийняте рішення Верховна Рада України повідомляє Генерального прокурора України і направляє йому, за наявності пе-Редбачених законом підстав, матеріали тимчасової слідчої комісії. При цьому додаткового рішення Верховної Ради України про на-

541

а

дання згоди на притягнення особи, усуненої з посади Президента України, до кримінальної відповідальності не потрібно.

На відміну від багатьох зарубіжних конституцій, Основний Закон України не передбачає загального терміну з моменту висунення звинувачення, протягом якого має бути прийняте рішення про усунення Президента України з посади. Ця прогалина Конституції має бути заповнена у спеціальному законі про імпічмент Президента України або в Законі України «Про Президента України». Зарубіжна і вітчизняна практика свідчать, що імпічмент через складну процедуру його проведення і підстави ініціювання, як правило, застосовується дуже рідко і не досягає свого результату.

Стаття 112. Уразі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до статей 108, 109, 110, 111 цієї Конституції виконання обов'язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України покладається на Прем'єр-міністра України. Прем'єр-міністр України в період виконання ним обов'язків Президента України не може здійснювати повноваження, передбачені пунктами 2, 6, 8,10,11,12,14,15, 16, 22, 25, 27статті 106 Конституції України.

Коментована стаття визначає порядок виконання президентських повноважень у разі вакантності посади глави держави.

У цій статті закріплюється, що в разі дострокового припинення повноважень Президента України у зв'язку з відставкою, неможливістю виконувати свої повноваження за станом здоров'я, усунення з поста в порядку імпічменту або смертю виконання президентських обов'язків покладається на Прем'єр-міністра України. При цьому визначаються такі умови виконання Прем'єр-міністром України повноважень Президента України.

По-перше, обмежується час виконання повноважень, оскільки закріплюється, що Прем'єр-міністр може виконувати обов'язки глави держави тільки у період до обрання і вступу на пост нового Президента України. Прем'єр-міністр приступає до виконання повноважень Президента України з моменту, який залежить від підстав дострокового припинення повноважень глави держави: 1) з моменту набуття чинності відставки Президента України, тобто з моменту проголошення заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України; 2) з моменту прийняття Верховною Радою України рішення про неможливість виконання Президентом своїх повноважень за станом здоров'я; 3) з моменту прийняття Верховною Радою України рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту, 4) з моменту встановлення факту смерті особи, що обіймала пост Президента України.

Прем'єр-міністр припиняє виконувати повноваження глави держави з моменту вступу на пост нового Президента України, тобто з моменту складення ним присяги народові на засіданні Верховної Ради України. Глава держави, обраний на позачергових виборах, складає присягу у п'ятиденний строк після офіційного оголошення результатів виборів.

По-друге, наголошується, що дострокове припинення повноважень Президента повинно бути здійснено відповідно до статей 108, 109,110,111 Конституції України, тобто обов'язково повинна бути чітко дотримана конституційна процедура дострокового припинення повноважень глави держави щодо кожного

випадку.

По-третє, перелік підстав, коли виконання обов'язків Президента України покладається на Прем'єр-міністра України, є вичерпним. Тобто в усіх інших випадках (перебування Президента у відпустці, на лікуванні, з візитами за кордоном) тимчасове виконання президентських повноважень на Прем'єр-міністра не покладається. Не передбачається така можливість і в інших екстраординарних випадках, наприклад, при незаконній ізоляції глави держави, зникненні його без вісти.

Відсутність у коментованій статті вказівки на процедуру юридичного оформлення початку і закінчення періоду тимчасового виконання обов'язків є свідченням того, що Прем'єр-міністр здійснює їх безпосередньо за Конституцією і їх виконання не потребує санкціонування з боку Верховної Ради України.

За змістом коментованої статті у разі дострокового припинення повноважень Президента України Прем'єр-міністр стає не новим главою держави, а лише тимчасово виконуючим його повноваження і то в обмеженому обсязі. Тобто можна говорити про те, що у випадку вакантності посади глави держави на підставах, передбачених статтями 108–111 Конституції України, Прем'єр-міністр України поєднує статус глави уряду зі статусом квазі-Президента України. Перехід обов'язків глави держави до Прем'єрміністра України не є підставою для складення повноважень Кабінетом Міністрів України та головами місцевих державних адміністрацій.

Оскільки Прем'єр-міністр України, який виконує обов'язки Президента України, не отримує мандат довіри від народу, а приступає до виконання президентських обов'язків автоматично безпосередньо на основі Конституції, то обсяг його компетенції як глави держави є суттєво обмеженим. Коментована стаття містить чіткий перелік повноважень, які Прем'єр-міністр, що виконує обов'язки Президента України, не може здійснювати. Зокрема, він не може: звертатися з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України; призначати всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до ст. 156 Конституції, проголошувати всеукраїнський референдум за народною ініціативою; припиняти повноваження Верховної Ради України, якщо протягом ЗО днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; призначати членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняти їхні повноваження на цих посадах; призначати за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального прокурора України та звільняти його з посади; призначати половину складу Ради Національного банку України; призначати на посади та звільняти з посад за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України; створювати, реорганізовувати та ліквідовувати міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; скасовувати акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим; призначати третину складу Конституційного Суду України; нагороджувати державними нагородами; встановлювати президентські відзнаки та нагороджувати ними; здійснювати помилування. Зазначений перелік обмежень є вичерпним.

Тимчасове виконання прем'єр-міністром президентських повноважень у разі вакантності посади глави держави передбачене конституціями багатьох зарубіжних країн. Зокрема, ч. З ст. 92 Конституції Російської Федерації закріплює, що в усіх випадках,

0Бм

нт Російської Федерації не в змозі виконувати свої тимчасово виконує Голова Уряду Російської Феде- ічнГнорми містяться у конституціях Австрії, Киргиз-раиГсу Фінляндії, Шрі-Ланки. Це є цілком природним, СТ 1'2Гститут президентства за всіх моделей республікансько. °ДГмГпРав™ння тяжіє саме до виконавчої гілки влади, навіть оли формально не включається до и складу.

Розділ VI. Стаття 113

Розділ VI

Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади

Стаття 113. Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85, 87 Конституції України.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України.

Коментована стаття розпочинає розділ VI Конституції України, в якому закріплюються система органів виконавчої влади, основи їх організації та діяльності. Назва цього розділу «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади» цілком відповідає структурній логіці конституційного тексту, за якою відповідні розділи присвячуються не окремим гілкам державної влади, а суб'єктам, що їх здійснюють.

Частина 1 коментованої статті хоча і є стислою за обсягом, але має досить вагоме смислове навантаження.

У ній, по-перше, передбачено, що органи виконавчої влади як один із самостійних видів органів державної влади (див. коментар до ст. 6 Конституції України) утворюють певну «систему органів». Поняття «система органів» у цьому контексті має цілком конкретне пізнавальне значення, оскільки: а) фіксує відокремила

леність певної групи державних органів, що входять до цієї системи, від усіх інших видів державних органів; б) окреслює цілком визначений суб'єктний склад цієї системи; в) підтверджує наявність у неї таких ключових ознак, притаманних цілісним соціальним системам, як єдність функціонального цільового призначення, ієрархічність структурної побудови, поєднання субординацій-них та інших зв'язків між складовими елементами. Важливо, що всі ці ознаки поняття «система органів» більшою чи меншою мірою знайшли відображення в тексті Конституції.

По-друге, визначається, що Кабінет Міністрів України посідає місце вищого органу стосовно всіх інших органів виконавчої влади, тобто він очолює систему цих органів. Тим самим Кабінет Міністрів виконує роль уряду, поняття якого у розумінні вищого колективного суб'єкта виконавчої влади є родовим для будь-якої форми державного правління, хоча і має в різних країнах різні назви («рада міністрів», «кабінет міністрів», власне «уряд» тощо). Відсутність у коментованій статті прямої характеристики Кабінету Міністрів як уряду, природно, не заперечує сприйняття саме такої його політи-ко-правової оцінки. У той же час це унеможливлює висновок щодо конституційно-правової легітимності використання терміна «уряд» як другої офіційної назви Кабінету Міністрів, що було можливе, наприклад, за попереднім Основним Законом України.

Статус Кабінету Міністрів України як вищого органу серед органів виконавчої влади підтверджується, зокрема, п. 9 ст. 116 Конституції, згідно з яким Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. По-третє, визнання Кабінету Міністрів України вищим органом у системі органів виконавчої влади закономірно передбачає вирізнення органів нижчого рівня, оскільки ієрархічність структурного устрою є органічною властивістю будь-якої цілісної соціальної системи. Відповідно до Конституції України система органів виконавчої влади охоплює, поряд з вищим органом, також центральні і місцеві органи виконавчої влади, зафіксовані у ч. 1 ст. 120 Конституції. До центральних віднесені міністерства та інші центральні органи виконавчої влади (статті 114,117 Конституції), а до місцевих – місцеві державні адміністрації в областях і районах (ст. 118 Конституції).

Нарешті, по-четверте, шляхом визначення Кабінету Міністрів як вищого органу в системі органів виконавчої влади належним чи-

547

Конституція України

Розділ VI. Стаття 113

ном враховується об'єктивна наявність певного дуалізму виконавчої влади, тобто певної роздвоєності її повноважень на рівні вищих суб'єктів цієї гілки влади, а саме: між Президентом України і Кабінетом Міністрів України. Ця властивість, як свідчить світова конституційна теорія і практика, є іманентною для республіканської форми державного правління змішаного, президентсько-парламентського типу, яка, власне, і підтверджена Конституцією України.

Відповідно до такої моделі Президент України має значні компетенційні преференції (насамперед кадрові та установчі) у сфері виконавчої влади. Але вони належать йому як главі держави, а не як главі виконавчої влади. Сучасна українська конституційна доктрина виходить з того, що за будь-якої форми державного правління пост президента не можна цілком ідентифікувати з якоюсь однією (зокрема, з виконавчою) гілкою державної влади. Хоча Президент України і є носієм важливих повноважень виконавчої влади (тобто є її суб'єктом), проте він організаційно не входить до складу системи органів виконавчої влади. Адже Президент, маючи статус глави держави, відповідно не може бути органом виконавчої влади.

Наведене тлумачення дозволяє принципово визнати неспівпадання категорій «орган влади» і «суб'єкт (або носій) повноважень влади». Спираючись на це, слід розуміти, що взагалі серед суб'єктів, носіїв (але не легітимно визначеного виду органів) повноважень виконавчої влади вищий щабель посідає не уряд, а Президент України. Вищим же органом виконавчої влади виступає Кабінет Міністрів України.

Частина 2 коментованої статті є логічним продовженням конституційного закріплення місця Кабінету Міністрів України, але вже не щодо органів виконавчої влади, а щодо інших органів державної влади, а саме тих, які за своїм статусом найбільше впливають на організацію і діяльність Кабінету Міністрів – Президента України і Верховної Ради України.

Встановлена Конституцією відповідальність Кабінету Міністрів України перед Президентом України має згідно з усталеною термінологією політичний характер, тобто зводиться до можливостей Президента достроково припинити повноваження як в цілому Кабінету Міністрів, так і його окремих членів (докладно про дострокове припинення повноважень Кабінету Міністрів України див. коментар до ст. 115 Конституції України).

548

Слід мати на увазі, що використання інституту відповідальності є, так би мовити, найрадикальнішим важелем впливу на уряд з боку Президента. Розумне використання цього важеля, зрозуміло, неможливе без належного поточного контролю за діяльністю уряду. Тому важливо наголосити, що хоча в коментованій статті прямо не фіксується стан підконтрольності або підзвітності Кабінету Міністрів Президенту України, закономірність і доцільність об'єктивного існування цього стану органічно випливають як із загального характеру відносин між Президентом і урядом в умовах президентсько-парламентської республіки, так і з таких конституційних приписів.

По-перше, виконання Президентом своїх головних завдань, відповідно до яких він «є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина» (ч. 2 ст. 102); «забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступ-ництво держави»; «...здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави...»; «здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави» (пункти 1, 3, 17 ч. 1 ст. 106 Конституції), неможливе без його всебічної опори на діяльність Кабінету Міністрів. А Кабінет Міністрів також, зі свого боку: «забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України...»; «вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина»; «здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України...» (пункти 1, 2, 7 ст. 116 Конституції). Звичайно ж, подібна опора на діяльність уряду практично потребує з боку Президента постійного контролю за ходом і результатами цієї діяльності.

По-друге, здійснення Президентом України деяких конкретних повноважень, зокрема, щодо припинення повноважень Прем'єр-міністра України, керівників центральних і місцевих органів виконавчої влади, реорганізації або ліквідації міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, а тим більше – керівництва у сфері національної безпеки та оборони держави (пункти 9, 10, 15, 17 ч. 1 ст. 106 Конституції) безпосередньо включає виконання відповідних контрольних функцій, пов'язаних в необхідних випадках, як відомо, також зі звітуванням підконтрольних суб'єктів.

549

Конституція України

Розділ VI. Стаття 114

До того ж фактично прямою вказівкою на наявність стану підконтрольності уряду можна вважати право Президента України скасовувати акти Кабінету Міністрів України (п. 16 ч. 1 ст. 106 Конституції), а також повноваження Ради національної безпеки і оборони України, яку очолює Президент України, щодо координації та контролю діяльності органів виконавчої влади, в тому числі Кабінету Міністрів, у сфері національної безпеки і оборони (ч. 2 ст. 107 Конституції).

З аналогічними поясненням стосовно більш широкого тлумачення використаних у конституційному тексті дефініцій слід оцінювати закріплення підконтрольності і підзвітності Кабінету Міністрів України у відносинах з Верховною Радою України. Оскільки поряд із справді контрольними і звітувальними повноваженнями Верховної Ради України щодо уряду, передбаченими у ст. 85 Конституції України (пункти 4, 13, 14, 33 ч. 1), ст. 87 прямо закріплює політичну відповідальність Кабінету Міністрів України перед парламентом: прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України, що згідно зі | ст. 115 Конституції України має наслідком його відставку.

Отже, існують підстави зробити висновок, що Конституцією України відповідальність, підконтрольність та підзвітність тією чи іншою мірою, в прямій формі чи опосередковано передбачені у взаємовідносинах Кабінету Міністрів як з Президентом України, так і з Верховною Радою України.

Частина 3 коментованої статті визначає правові підстави діяльності Кабінету Міністрів України. Положення цієї частини слід розглядати у кореспонденції із статтями 6 (частина друга) і 19 (частина друга) Конституції України (див. коментар до них), які мають загальне значення для усіх видів органів державної влади. Конкретизація змісту цих статей у розділі про органи виконавчої влади є необхідною, зважаючи на цільове призначення і функціональну роль цих органів як в цілому в державному механізмі, так і в частині відносин з Президентом України в умовах існуючої змішаної форми державного правління.

Невипадково, що на розвиток приписів вищезгаданих конституційних статей у коментованій частині правові підстави діяльності уряду доповнені актами Президента України. Йдеться про нормативні і індивідуальні акти – укази і розпорядження Президента України, які він видає на основі та на виконання Консти-

туції і законів України і які є обов'язковими до виконання на території України (ч. З ст. 106 Конституції). Таке доповнення наголошує, з одного боку, на провідній ролі Президента у здійсненні виконавчої влади і високій юридичній силі актів Президента, які тим самим наближені до значення законів, а з другого – на суто виконавській спрямованості діяльності уряду порівняно із законотворчою діяльністю парламенту та діяльністю Президента як глави держави. У той же час стає зрозумілим, що легітимний характер для обов'язкового виконання Кабінетом Міністрів мають саме названі в коментованій статті форми волевиявлення парламенту і глави держави, а не будь-які інші взагалі.

Виходячи з правових підстав діяльності Кабінету Міністрів України, його акти – постанови і розпорядження – повинні не тільки бути прийняті в межах його компетенції (ст. 117 Конституції), а й відповідати Конституції, законам України і актам Президента України. і

Стаття 114. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.

Прем'єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України.

Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України.

Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Прем'єр-міністр України входить із поданням до Президента України про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів.

Коментована стаття визначає склад Кабінету Міністрів України, а також закріплює окремі повноваження Прем'єр-міністра.

У частині 1 встановлюється склад Кабінету Міністрів України як вищого колегіального органу виконавчої влади. До його складу входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-

551

Конституція України

Розділ VI. Стаття 114

міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Цей склад можна умовно охарактеризувати як посадовий, тобто такий, що означає перелік посад, з яких складається структура уряду. Адже у ч. З коментованої статті використовується термін «персональний» склад уряду, що пов'язується з призначенням конкретних осіб на посади членів Кабінету Міністрів України.

За Конституцією України наведений у цій статті перелік посад є вичерпним. Це означає, що до складу Кабінету Міністрів не може бути включена особа, котра не посідає одну із зазначених посад, як це передбачалось попередньою Конституцією України та Конституційним Договором від 8 червня 1995 р. Зокрема, це стосується керівників інших (крім міністерств) центральних органів виконавчої влади, наприклад голів державних комітетів України. Вони можуть входити до складу Кабінету Міністрів лише за умови призначення їх на посаду міністра. Причому не виключається можливість призначення на цю посаду керівника будь-якого центрального органу виконавчої влади або навіть особи, що взагалі не очолює який-небудь орган, тобто так званого «міністра без портфеля». Сьогодні, зокрема, до останньої категорії членів уряду належить Міністр у зв'язках з Верховною Радою України. Що ж стосується Міністра Кабінету Міністрів України, то його «портфель» – не самостійний орган виконавчої влади, а «апарат» уряду у вигляді Секретаріату Кабінету Міністрів. Частина 2 і 3 коментованої статті закріплюють порядок заміщення посад у складі Кабінету Міністрів України.

Ключове значення має порядок призначення Прем'єр-міністра України. Відповідно до статей 106 (ч. 1, пункти 10, 11) та 85 (ч. 1, п. 12) Конституції України встановлено, що він призначається Президентом України за згодою Верховної Ради України. Ця згода надається більшістю від конституційного складу Верховної Ради. Оскільки Конституцією України не встановлені конкретні строки внесення та розгляду на предмет надання згоди на призначення кандидатури Прем'єр-міністра, у подальшій законодавчій регламентації відповідних процедур слід виходити із загального строку в 60 днів, встановленого ч. 5 ст. 115 Конституції України, яким обмежується період продовження роботи попереднього уряду після його відставки.

Конституційно неврегульованими залишились питання про суб'єкти визначення і внесення першої та наступних кандидатур на 552

посаду Прем'єр-міністра, а також щодо порядку вирішення можливих при цьому суперечностей між Президентом України і Верховною Радою України. У той же час саме ця обставина дозволяє максимально обгрунтовано, ретельно і гнучко регламентувати ці питання в майбутньому законі про Кабінет Міністрів України. Зокрема, буквальному тлумаченню відповідних конституційних принципів аж ніяк не суперечить визнання того, що за певних умов пропозиція кандидатури на посаду Прем'єр-міністра може виходити не лише від Президента України, а й, наприклад, від політичної більшості в парламенті. Головне, щоб всі подібні процедури сприяли встановленню гармонійного балансу гілок влади і політичних сил, які в них переважно репрезентовані з урахуванням, природно, особливостей вітчизняної моделі форми державного правління.

Крім призначення Прем'єр-міністра, всі інші призначення в уряді (тобто визначення «персонального складу») Президент України здійснює без будь-якої попередньої згоди, але за умови відповідного подання Прем'єр-міністра України. Тим самим Прем'єр-міністр виступає активним і безпосереднім учасником формування складу Кабінету Міністрів. Це цілком відповідає реальному місцю та ролі Прем'єр-міністра у сфері виконавчої влади за умов змішаної форми державного правління. Оскільки в Конституції України не передбачено жодних часових вимог щодо внесення зазначеного подання, на нього поширюється загальний шістдесятиденний строк формування нового уряду.

У 4 та 5 частинах коментованої статті наводяться окремі найважливіші характеристики правового статусу Прем'єр-міністра України. Зокрема, він керує роботою Кабінету Міністрів. Інакше кажучи, Прем'єр-міністр виступає керівником (тобто главою) Кабінету Міністрів як колегіального органу. Відповідно всі інші його члени перебувають у становищі підлеглих щодо Прем'єр-міністра. Він головує на засіданнях Кабінету Міністрів, вступає від імені уряду в зносини з іншими державними органами, а також з урядами інших держав, підписує акти Кабінету Міністрів, визначає і розподіляє повноваження між Першим віце-прем'єр-міністром, віце-прем'єр-міністрами та міністрами, координує та контролює їхню діяльність, вживає заходів дисциплінарної відповідальності, крім звільнення з посади, до членів Кабінету Міністрів, виконує інші обов'язки щодо організації роботи уряду та його апарату (Секретаріату Кабінету Міністрів).

553

Конституція України

Розділ VI. Стаття І 15

Крім того, на Прем'єр-міністра покладається виконання обов'язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України у разі дострокового припинення повноважень Президента України в передбачених ст. 112 Конституції України випадках (див. коментар до цієї статті).

Як керівник колегіального органу Прем'єр-міністр спрямовує його роботу на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України (п. 11 ч. 1 ст. 85), а відтак несе як солідарну (перед Верховною Радою), так і персональну (перед Президентом) відповідальність за стан і наслідки роботи уряду в цілому.

До того ж згідно з останньою частиною коментованої статті Прем'єр-міністру надано важливе право і водночас покладений обов'язок – який є необхідною умовою реалізації відповідних установчих повноважень Президента України – входити до Президента України із поданням про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів. Це свідчить про ініціативну роль Прем'єр-міністра не лише у визначенні персонального складу Кабінету Міністрів України, а й у формуванні мережі центральних органів виконавчої влади, через яку уряд здійснює значний обсяг покладених на нього Конституцією і законами України функцій і повноважень.

Стаття 115. Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраним Президентом України.

Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Президентові України про свою відставку.

Відставка Прем'єр-міністра України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України.

Прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України має наслідком відставку Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України, відставку якого прийнято Президентом України, за його дорученням продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України, але не довше ніж шістдесят днів.

554

Прем'єр-міністр України зобов'язаний подати Президентові України заяву про відставку Кабінету Міністрів України за рішенням Президента України чи у зв'язку з прийняттям Верховною Радою України резолюції недовіри.

У коментованій статті закріплюються різні підстави припинення повноважень Кабінету Міністрів України і встановлюється термін, протягом якого має бути сформовано новостворюваний уряд.

Частина 1 ст. 115 встановлює обов'язковість складання повноважень Кабінету Міністрів України перед новообраним Президентом України. Це необхідно для того, щоб новообраний Президент отримав можливість виконати своє передбачене ст. 114 Конституції України право на призначення Прем'єр-міністра України, а також інших членів уряду на строк своїх повноважень. Звідси ж випливає сувора співвіднесеність строку повноважень Кабінету Міністрів зі строком повноважень Президента України. Кабінет Міністрів утворюється на строк, який не може перевищити строк повноважень Президента України, тобто п'ять років (ч. 1 ст. 103 Конституції України).

У Конституції України не встановлена процедура складання урядом повноважень перед новообраним Президентом України. У законодавчому врегулюванні цієї процедури доцільно виходити з того, що зазначене складення повноважень має відбуватись на церемонії вступу на пост новообраного Президента України шляхом подання Прем'єр-міністром заяви про відставку Кабінету Міністрів України Президентові України після складання ним присяги. З урахуванням викладеного на цей випадок припинення повноважень Кабінету Міністрів поширюється правило ч. 5 коментованої статті.

Інші випадки припинення повноважень Кабінету Міністрів України мають достроковий характер. Усі вони пов'язані з інститутом відставки. Передбачається, що вона можлива як за власною ініціативою - добровільна, так і за ініціативою Президента України чи Верховної Ради України - вимушена (або обов'язкова). В усіх випадках про відставку заявляється (тобто подається заява) Президентові України.

Із частин 2 та 3 коментованої статті випливає, що право на добровільну відставку мають як окремі члени уряду, так і Кабінет Міністрів України в цілому (тобто в повному складі). В останньому

555

Конституція України

Розділ VI. Стаття 116

випадку це право може бути реалізовано або шляхом персональних заяв про відставку від всіх членів уряду, або шляхом заяви про відставку одного Прем'єр-міністра. Адже його відставка, згідно з ч. З, має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України. Це правило відповідає керівній ролі Прем'єр-міністра у складі Кабінету Міністрів України і ступеню його впливу на визначення персонального складу уряду (див. коментар попередньої статті).

Слід зазначити, що Конституція України прямо не передбачає форми реагування Президента України на заяви про добровільну відставку. Але його право прийняти чи не прийняти добровільну відставку випливає з аналізу: по-перше, п. 9 ч. 1 ст. 106 Конституції України, де розмежовуються положення про те, що Президент України як «припиняє повноваження Прем'єр-міністра України», так і «приймає рішення про його відставку»; по-друге, ч. 5 коментованої статті, де говориться про відставку уряду, яку «прийнято Президентом України», що побічним чином підтверджує протилежну можливість – «неприйняття» такої відставки.

У частинах 4 та 6 коментованої статті закріплюються підстави вимушеної відставки Кабінету Міністрів України.

Перша підстава - це прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України, що має наслідком його відставку. Резолюція недовіри може бути прийнята в результаті розгляду Верховною Радою України питання про відповідальність Кабінету Міністрів згідно з правилами, передбаченими ст. 87 Конституції України (див. коментар до цієї статті). У зв'язку з прийняттям Верховною Радою резолюції недовіри Прем'єр-міністр зобов'язаний подати Президентові України заяву про відставку Кабінету Міністрів, яка приймається Президентом України.

Друга підстава вимушеної відставки Кабінету Міністрів – це рішення Президента України про припинення повноважень Прем'єр-міністра. Необхідно підкреслити, що йдеться саме про повноваження Прем'єр-міністра, а не Кабінету Міністрів, оскільки серед конституційно визначених повноважень Президента України щодо призначення та змін персонального складу Кабінету Міністрів (пункти 9, 10 ч. 1 ст. 106 Конституції України) право Президента України за власною ініціативою припиняти в цілому повноваження Кабінету Міністрів України не передбачено. Власне, в цьому немає і потреби, оскільки згідно з ч. 6 коментованої статті за рішенням Президента України про припинення повноважень Прем'єр-

556

міністра, яке може бути прийнято на вільний розсуд Президента, Прем'єр-міністр зобов'язаний подати Президентові України заяву про відставку Кабінету Міністрів України у повному складі.

Частина 5 коментованої статті має за своїм змістом підсумовуюче значення, враховуючи, що вона поширюється на всі випадки добровільної чи вимушеної відставки Кабінету Міністрів України. В цій частині з метою збереження політичної стабільності виконавчої влади, безперервності керівництва системою її органів та поступовості кадрових змін в уряді передбачається, що Кабінет Міністрів України, відставку якого прийнято Президентом України, за його дорученням продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України, але не довше ніж шістдесят днів.

Конституція прямо не визначає час настання «початку роботи» новосформованого Кабінету Міністрів. Але, виходячи з колегіальної природи цього органу і відповідного способу прийняття ним рішень, «початком роботи» новосформованого Кабінету Міністрів слід вважати час призначення Президентом України пропонованого Прем'єр-міністром більшості персонального складу уряду, необхідної для забезпечення легітимності його рішень.

Слід також додати, що припинення повноважень окремих членів Кабінету Міністрів України, за винятком Прем'єр-міністра України, можливе також в наслідок звільнення їх зі своїх посад Президентом України за його власною ініціативою, хоч і не виключається будь-яке ініціювання з боку Прем'єр-міністра. В цьому випадку ніякі заяви членів уряду про відставку не потрібні, Президент є цілком вільним в обґрунтуванні своїх рішень про звільнення з посад конкретних членів уряду. Зазначена можливість передбачається п. 10 ч. 1 ст. 106 Конституції України, згідно з яким Президент України не тільки «призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України...», а й «припиняє їхні повноваження на цих посадах».

Стаття 116. Кабінет Міністрів України:

1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

557

Конституція України

Розділ VI. Стаття 116

2. вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

3. забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної таподаткової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

4. розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвиткуУкраїни;

5. забезпечує рівні умови розвитку всіх фори власності; здійснюєуправління об'єктами державної власності відповідно до закону;

6. розробляє проект закону про Державний бюджет України ізабезпечує виконання затвердженого Верховною Радою УкраїниДержавного бюджету України, подає Верховній Раді України звітпро його виконання;

7. здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

8. організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічноїдіяльності України, митної справи;

9. спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;

10) виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України.

У коментованій статті визначається зміст діяльності Кабінету Міністрів України, що складає основу його компетенції, обсяг якої обумовлений конституційним статусом Кабінету Міністрів як «вищого органу у системі органів виконавчої влади».

Наведений перелік напрямів діяльності Кабінету Міністрів підтверджує, що за характером і обсягом повноважень він належить до органів загальної компетенції, до яких в системі органів виконавчої влади також належать місцеві державні адміністрації.

За стилістичним оформленням положень коментованої статті визначення змісту діяльності Кабінету Міністрів України більше відбувається через фіксацію його цілей, завдань і функцій («забезпечує», «вживає заходів», «спрямовує» тощо), аніж його конкретних повноважень («розробляє проект», «подає звіт»). Проте слід враховувати, що державно-правова теорія визнає цілі,

558

завдання, функції та повноваження (права і обов'язки) органічно взаємопов'язаними елементами правового статусу кожного державного органу, а стосовно переліку елементів компетенції органів виконавчої влади в науці й досі не вироблено єдиної загальноприйнятої позиції.

У пунктах І і 2 коментованої статті вказуються, по суті, головні цілі та завдання виконавчої влади, необхідність виконання яких Кабінетом Міністрів свідчить не лише про його провідну роль серед суб'єктів цієї гілки влади, а й про тісне поєднання певних напрямів діяльності уряду і Президента України. Йдеться, зокрема, про такі напрями діяльності уряду, як забезпечення державного суверенітету і економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, котрі є предметом першочергової уваги також і з боку Президента України (див. коментар до ч. 2 ст. 113 Конституції України). При цьому покладення на Кабінет Міністрів обов'язків щодо виконання поряд з Конституцією і законами України також «актів Президента України» підкреслює пріоритет повноважень останнього в сфері виконавчої влади.

У пунктах 3,7,8 конкретизується функціональна спрямованість компетенції Кабінету Міністрів залежно від певних сфер її реалізації. Зокрема, Кабінет Міністрів України:

в економічній сфері – «забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики»;

в сферах праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування – «забезпечує проведення політики»;

в сферах забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю – «здійснює заходи» щодо такого забезпечення;

в сферах зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи – «організовує і забезпечує здійснення» відповідної діяльності.

Перелічені цілі, завдання і функції уряд здійснює різноманітними шляхами та засобами: від обговорення і прийняття відповідних актів Кабінету Міністрів, а також підготовки необхідних пропозицій для вирішення Верховною Радою України або Пре-

559

Конституція України

Розділ VI. Стаття 116

зидентом України до заслуховування на засіданнях уряду звітів посадових осіб різного рангу про виконання його рішень і оперативного вирішення питань з керівниками центральних і місцевих органів виконавчої влади.

При цьому загальнообов'язковою вимогою до проведення Кабінетом Міністрів державної політики у відповідних сферах є неухильне виконання положень і вимог законів щодо багатьох напрямків і аспектів даної політики. Адже згідно із ст. 92 Конституції України виключно законами України, зокрема:

а) встановлюються – бюджетна система, система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків (п. 1 ч. 2);

б) визначаються – засади використання природних ресурсів,організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку;основи соціального захисту; засади регулювання праці і зайнятості, освіти, культури і охорони здоров'я, екологічної безпеки;засади зовнішньоекономічної діяльності, митної справи; основинаціональної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку (пункти 5, 6, 9, 17 ч. 1).

Функції Кабінету Міністрів, що закріплені в пунктах 4, 5, 6 коментованої статті, мають переважно міжгалузевий характер.

По-перше, уряд розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України. За Конституцією України само затвердження зазначених програм належить до повноважень Верховної Ради України (п. 6 ч. 1 ст. 85). Зауважимо, що затвердженню підлягають також загальнодержавні програми охорони довкілля, які таким чином також мають розроблятися та здійснюватися Кабінетом Міністрів. Крім того, у зв'язку із затвердженням загальнодержавних програм парламентом є підстави вважати доцільним, щоб Кабінет Міністрів у встановленому законом порядку звітував перед Верховною Радою про хід та наслідки реалізації цих програм.

По-друге, враховуючи соціально-ринкову орієнтацію економіки незалежної України, окремим завданням Кабінету Міністрів визначається (п. 5) забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності. Основним засобом виконання цього завдання є суворе дотримання в рішеннях і діях самого уряду та інших органів виконавчої влади правового режиму власності, правових засад і

560

гарантій підприємництва, правил конкуренції та норм антимоно-польного регулювання, які визначаються виключно законами України (пункти 7, 8 ч. 1 ст. 92 Конституції України).

По-третє, в цьому ж пункті на Кабінет Міністрів покладається функція управління об'єктами державної власності відповідно до закону. Майно, що перебуває у власності держави, є вагомим джерелом економічного розвитку суспільства, і тому уряд несе велику відповідальність за ефективність його використання. Він здійснює управління об'єктами державної власності через міністерства, до відання яких віднесені конкретні об'єкти, а також через корпорації, концерни та інші організаційні форми об'єднань підприємств, які уповноважені державою здійснювати підприємницьку діяльність на основі державної власності. Зокрема, Кабінет Міністрів призначає (або затверджує) на посади та звільняє з посад керівників цих об'єднань та їх заступників. Крім того, слід додати, що в межах, визначених законами України, Кабінет Міністрів вправі від імені Українського народу здійснювати управління певними об'єктами права власності Українського народу, до яких за Конституцією України віднесені земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони (ч. 1 ст. 13 Конституції України).

По-четверте, на Кабінет Міністрів покладені обов'язки щодо розробки проекту закону про Державний бюджет України, забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України та подання Верховній Раді України звіту про його виконання. Проект закону про Державний бюджет України на наступний рік подається Кабінетом Міністрів до Верховної Ради не пізніше 15 вересня кожного року. Разом з проектом подається доповідь про хід виконання Державного бюджету України поточного року (ст. 96 Конституції України). Порядок звітування Кабінету Міністрів перед парламентом про виконання Державного бюджету встановлюється законом. Поданий звіт має бути оприлюднений (ст. 97 Конституції України).

Зазначимо, що, виходячи із змісту п. 4 ч. 1 ст. 85 Конституції України, не слід вважати, що обов'язки Кабінету Міністрів обмежуються згаданим звітуванням перед Верховною Радою. Крім цього, він перебуває під постійним парламентським контролем

Конституція України

Розділ VI. Стаття І 17

з питань виконання Державного бюджету України. Цей контроль від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата (ст. 98 Конституції України).

В пункті 9 коментованої статті закріплені функції Кабінету Міністрів України з керівництва центральними і місцевими органами виконавчої влади, що входять до складу системи, яку він очолює (див. коментар до ст. 113 Конституції України).

Зокрема, визначено, що Кабінет Міністрів спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. «Спрямування» передбачає визначення в актах уряду основних напрямків діяльності органів нижчого рівня, а «координація» – об'єднання, погодження зусиль цих органів на вирішенні певних спільних завдань, усунення існуючих розбіжностей і суперечок між ними шляхом як видання актів, так і вжиття безпосередньо організаційних заходів.

Звертає на себе увагу, що в наведеному контексті не вказана така необхідна функція, як «контроль» з боку уряду за роботою органів нижчого рівня, який означає постійне спостереження за ходом і наслідками цієї роботи, усунення можливих її відхилень від бажаного стану, а також може супроводжуватись при необхідності вимогами «звітування» цих органів перед урядом. Але це не є підставою вважати, що функція контролю відсутня у змісті компетенції уряду. І не лише тому, що контроль – це функція, об'єктивно властива будь-якій керівній діяльності (або в ширшому розумінні – управління), а насамперед тому, що наявність цієї функції прямо передбачається в конституційних визначеннях відносин між органами виконавчої влади вищого і нижчого рівнів. Відтак, це поширюється і на найвищий серед них орган – уряд. Зокрема, згідно із ст. 118 Конституції України голови місцевих державних адміністрацій «підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня» (ч. 5), а місцеві державні адміністрації «підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня» (ч. 7).

Ще одним, хоч і дещо побічним підтвердженням наведеного висновку, можна вважати конституційне визначення завдань Ради національної безпеки і оборони України, до складу якої за посадою входять Прем'єр-міністр України та декілька міністрів. А саме те, що вона «координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони» (ст. 107 Конституції України). Отже, в цій контрольній діяльності беруть безпосередню участь за посадою згадані члени уряду.

Останній пункт коментованої статті свідчить, що наведений перелік цілей, завдань і функцій Кабінету Міністрів є відкритим, тобто невичерпаним. Адже уряд виконує й інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України.

Наприклад, однією з таких функцій можна вважати здійснення Кабінетом Міністрів законодавчої ініціативи у Верховній Раді України (ст. 93 Конституції України). Серед законодавчих актів, в яких додатково визначатимуться функції Кабінету Міністрів, центральне місце має посідати Закон України про Кабінет Міністрів України, в якому детальніше, ніж у Конституції, висвітлюватимуться не лише завдання, функції і повноваження, а й організація та порядок діяльності Кабінету Міністрів України (див. коментар до ст. 120 Конституції України). Стосовно актів Президента України необхідно підкреслити, що Конституція України недвозначно обмежує їх вплив на розширення змісту компетенції Кабінету Міністрів саме його функціями, тобто певними спеціалізованими напрямками діяльності, що характеризуються особливими цілями, завданнями, методами і формами здійснення.

Прерогативу наділення Кабінету Міністрів іншими, крім перелічених вище, повноваженнями, тобто юридично оформленими правами і обов'язками, Конституція України зберігає лише за собою і законами. Це вочевидь витікає з ч. 2 ст. 120, за якою «повноваження ...Кабінету Міністрів України ...визначаються Конституцією і законами України». І до того ж прямо підтверджується більш загальним приписом: «Органи державної влади... зобов'язані діяти лише... в межах повноважень... що передбачені Конституцією та законами України» (ч. 2 ст. 19 Конституції України).

Разом з тим варто зауважити, що з точки зору юридичної техніки оформлення компетенції будь-якого органу виконавчої влади, реальна грань між фіксацією його функцій, з одного боку, та його повноважень – з другого, дуже відносна, хоч на теоретичному рівні і є загальновизнаною.

Стаття 117. Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.

Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр

України.

Конституція України

Розділ VI. Стаття 117

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом.

Коментована стаття присвячена нормативно-правовим актам Кабінету Міністрів України.

Частина перша цієї статті наділяє Кабінет Міністрів правом видавати власні правові акти в формі постанов і розпоряджень і встановлює їх обов'язковість до виконання. Зрозуміло, що мається на увазі (за аналогією з ч. З ст. 106 Конституції України стосовно актів Президента України) обов'язковість на всій території України, оскільки компетенція Кабінету Міністрів не обмежується ніякими галузевими чи регіональними (територіальними) рамками.

Акти Кабінету Міністрів є окремим видом підзаконних правових актів і становлять значну частину актів законодавства України. Дані акти, по-перше, за своїм змістом мають відповідати Конституції та законам України і актам Президента України; по-друге, мають бути видані суворо в межах компетенції Кабінету Міністрів, яка визначена Конституцією України (див. коментар до ст. 116), законами і актами Президента України.

Акт Кабінету Міністрів може бути скасований Президентом України на його вільний розсуд, тобто без будь-якого обмеження мотивів такого скасування (п. 16 ч. 1 ст. 106 Конституції України), включаючи, природно, і мотиви невідповідності, порушення чи суперечності законам або актам Президента України.

При виданні Кабінетом Міністрів акта, який, на думку Президента України, не відповідає Конституції України, він власне з цих мотивів не може скасувати даний акт. Питання про конституційність актів Кабінету Міністрів вирішується виключно Конституційним Судом України (ст. 150 Конституції України), в тому числі й за зверненням Президента України. У разі визнання неконституційним акта Кабінету Міністрів або його окремих положень він втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про конституційність акта або його окремих положень.

Слід також додати, що згідно з ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді акта Кабінету Міністрів, що порушує, на думку заявника, права і свободи людини і громадянина і, крім того, право звернутися з цього приводу до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

У формі постанов Кабінету Міністрів видаються акти, що мають нормативний характер, або з питань найбільш важливого чи загального значення. У формі ж розпоряджень Кабінету Міністрів видаються акти, що мають індивідуальний характер, або з оперативно-організаційних та інших поточних питань діяльності Кабінету Міністрів.

Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів приймаються шляхом голосування на його засіданнях більшістю голосів членів Кабінету Міністрів. За рівної кількості голосів голос Прем'єр-міністра є вирішальним.

Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України. Вони набувають чинності з моменту їх прийняття, якщо інше не передбачено в самих актах.

Постанови Кабінету Міністрів, як правило, публікуються в офіційних виданнях Кабінету Міністрів і газеті «Урядовий кур'єр», а також доводяться до загального відома іншими засобами масової інформації. Що ж стосується постанов, що визначають права і обов'язки громадян, то вони підлягають обов'язковому офіційному оприлюдненню. У разі недоведення таких постанов до відома населення у встановленому законом порядку вони визнаються нечинними (ст. 57 Конституції).

В частині третій коментованої статті встановлюється обов'язковість реєстрації нормативно-правових (або, інакше, нормативних) актів не тільки Кабінету Міністрів України, а й міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Державна реєстрація нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади здійснюється відповідно до Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р. «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади». Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади затверджене Кабінетом Міністрів України 28 грудня 1992 р.

Відповідно до Указу Президента України від 27 червня 1996 р. «Про Єдиний державний реєстр нормативних актів» запроваджено відповідний державний реєстр, порядок ведення якого визначено Порядком ведення Єдиного державного реєстру норматив-но-правових актів та користування ним (затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2001 р. № 376). До Єдиного державного реєстру, який являє собою автоматизовану

565

Конституція України

Розділ VI. Стаття 118

систему збирання, накопичення та опрацювання актів законодавства, включаються чинні опубліковані та неопубліковані, в тому числі з обмежувальними грифами, декрети, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, зареєстровані в Міністерстві юстиції України.

Зазначена державна реєстрація здійснюється Міністерством юстиції України відповідно до Порядку проведення державної реєстрації нормативно-правових актів у Міністерстві юстиції України та включення їх до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів (затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 25 листопада 2002 р. № 102/5). Зокрема передбачено, що державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти будь-якого виду, якщо в них є одна або більше норм, що зачіпають соціально-економічні, політичні, особисті та інші права, свободи і законні інтереси громадян, проголошені і гарантовані Конституцією і законами України, встановлюють новий або змінюють, доповнюють чи скасовують існуючий організаційно-правовий механізм їх реалізації; мають міжвідомчий характер, тобто є обов'язковими для міністерств, інших органів виконавчої влади, органів державного управління та органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ і організацій, що не входять до сфери управління органу, який видав нормативно-правовий акт.

Нормативно-правові акти набувають чинності через десять днів після їх державної реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку набрання чинності. Якщо нормативно-правові акти зачіпають права і законні інтереси громадян, вони набувають чинності в той самий строк, але не раніше дня їх доведення до відома населення.

Стаття 118. Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій.

Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

566 " –- '

Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь.

Якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.

Коментована стаття закріплює принципові положення щодо здійснення виконавчої влади на місцях, окреслює суб'єктний склад даної системи, особливості формування, підконтрольності та підзвітності, відповідальності місцевих державних адміністрацій, їх голів.

Діяльність місцевих державних адміністрацій – значної ланки єдиної системи органів виконавчої влади (див. коментар до ст. 113 Конституції) – відіграє важливу роль в управлінні відповідною адміністративно-територіальною одиницею та вирішенні проблем не тільки конкретної території, а всієї держави. Конституція України встановлює, що виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Конституційні положення щодо організації, повноважень та порядку діяльності місцевих державних адміністрацій деталізовано у Законі України від 10 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації». До цього Закону вносили-

567

Конституція України

Розділ VI. Стаття 118

ся зміни. Питання відповідності деяких положень цього Закону Конституції України висвітлено в Рішенні Конституційного Суду України від 4 грудня 2001 р. № 16-рп/2001.

Місцеві державні адміністрації є юридичними особами зі своїми атрибутами. їх склад формують голови місцевих державних адміністрацій, які у межах бюджетних асигнувань, виділених на утримання відповідних місцевих державних адміністрацій, визначають їх структуру. Примірні переліки управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, а також типові положення про них затверджуються Кабінетом Міністрів України. Так, було прийнято постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2000 р. «Про примірний перелік управлінь, відділів, інших структурних підрозділів Київської міської та районної у місті Києві державних адміністрацій», від 18травня 2000р. «Про упорядкування структури місцевих державних адміністрацій», від 22 червня 1999 р. «Про примірний перелік управлінь, відділів, інших структурних підрозділів обласних, Севастопольської міської, районних державних адміністрацій».

Голови обласних державних адміністрацій призначаються Президентом України після розгляду кандидатур Кабінетом Міністрів України. Кандидатури на посади голів районних державних адміністрацій вносяться на розгляд Кабінету Міністрів України головами відповідних обласних державних адміністрацій, а потім подаються на затвердження Президенту України. На кожну посаду вноситься одна кандидатура. У разі відхилення Президентом України поданої кандидатури нові кандидатури вносяться в тому ж порядку. Порядок припинення повноважень голів місцевих державних адміністрацій врегульовано в ст. 9 Закону України «Про місцеві державні адміністрації».

Заступники голів місцевих державних адміністрацій виконують обов'язки, визначені головами відповідних державних адміністрацій. Перший заступник голови обласної державної адміністрації призначається на посаду головою обласної державної адміністрації за погодженням з Прем'єр-міністром України, а заступники – за погодженням з відповідним Віце-прем'єр-міністром України. Перші заступники та заступники голів районних державних адміністрацій призначаються на посади головами районних державних адміністрацій за погодженням з відповідними заступниками голів обласних державних адміністрацій.

568

Керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду та звільняються з посади головами відповідних державних адміністрацій за погодженням з органами виконавчої влади вищого рівня. Порядок їх призначення та звільнення визначається Кабінетом Міністрів України.

Свою діяльність місцеві державні адміністрації здійснюють на засадах: відповідальності перед людиною і державою за свою діяльність; верховенства права; законності; пріоритетності прав людини; гласності; поєднання державних і місцевих інтересів.

Відносини місцевих державних адміністрацій та їх голів з Президентом України при здійсненні своїх повноважень характеризуються відповідальністю, а перед Кабінетом Міністрів України – відповідальністю, підзвітністю і підконтрольністю. Ці відносини передбачають інформування Президента України і Кабінету Міністрів України головами обласних державних адміністрацій та щорічне звітування перед ними про виконання місцевою державною адміністрацією покладених на неї повноважень, а також про суспільно-політичне, соціально-економічне, екологічне та інше становище на відповідній території, вносять пропозиції з питань удосконалення чинного законодавства України і практики його реалізації, системи державного управління (див. також коментар до статей 106, 116 Конституції).

Місцеві державні адміністрації при здійсненні своїх повноважень у сфері управління взаємодіють з відповідними міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади. Управління, відділи та інші структурні підрозділи підзвітні та підконтрольні відповідним міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади.

З питань здійснення повноважень місцевих державних адміністрацій керівники територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підзвітні і підконтрольні головам відповідних місцевих державних адміністрацій.

У разі визнання міністерством, іншим центральним органом виконавчої влади незадовільною роботи відповідного управління, відділу, іншого структурного підрозділу місцевої державної адміністрації або їх керівників міністр чи керівник іншого центрального органу виконавчої влади звертається з відповідним вмотивованим поданням до голови місцевої державної адміністрації.

569

Конституція України

Розділ VI. Стаття 118

Голова місцевої державної адміністрації зобов'язаний розглянути це подання і не пізніше ніж у місячний строк прийняти рішення та дати обґрунтовану відповідь.

Голова місцевої державної адміністрації має право порушувати перед міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади вмотивовані питання про відповідність займаній посаді керівників їх територіальних органів, на підставі чого міністерство, інший центральний орган виконавчої влади повинен у місячний строк прийняти рішення та дати обґрунтовану відповідь.

При здійсненні своїх повноважень місцеві державні адміністрації взаємодіють з іншими органами державної влади у межах Конституції та законів України. Обласні державні адміністрації в межах своїх повноважень спрямовують діяльність районних державних адміністрацій та здійснюють контроль за їх діяльністю. Голови районних державних адміністрацій регулярно інформують про свою діяльність голів обласних державних адміністрацій, щорічно та на їх вимогу звітують перед ними. За наявності підстав, передбачених законодавством, голови обласних державних адміністрацій можуть порушувати питання перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України про притягнення до дисциплінарної відповідальності голів районних державних адміністрацій. Вони можуть також застосовувати до посадових осіб районної державної адміністрації встановлені законодавством заходи заохочення.

Особливості діяльності районних державних адміністрацій в Автономній Республіці Крим врегульовано в ст. 46 Закону «Про місцеві державні адміністрації».

Місцеві державні адміністрації у своїй діяльності керуються Конституцією України, Законом «Про місцеві державні адміністрації» та іншими законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, органів виконавчої влади вищого рівня, а районні державні адміністрації в Автономній Республіці Крим – також рішеннями та постановами Верховної Ради Автономної Республіки Крим, рішеннями Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їх повноважень. На виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, власних і делегованих повноважень голова місцевої державної адміністрації в межах своїх

570

повноважень видає розпорядження, а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів – накази. Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов'язковими до виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами. Акти місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, актам Президента України та Кабінету Міністрів України або інтересам територіальних громад чи окремих громадян, можуть бути оскаржені до органу виконавчої влади вищого рівня або до суду. Розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є недоцільними, неекономними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасовуються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку. Накази керівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації можуть бути скасовані головою місцевої державної адміністрації, відповідним міністерством, іншим центральним органом виконавчої влади.

Нормативно-правові акти місцевих державних адміністрацій, що зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації згідно з Положенням про державну реєстрацією нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. № 731 (з відповідними змінами).

Крім власних, місцеві державні адміністрації здійснюють повноваження, делеговані їм обласними і районними радами відповідно до Конституції України в обсягах і межах, передбачених ст. 44 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Делегування радами повноважень місцевим державним адміністраціям супроводжується передачею фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів, необхідних для їх здійснення. Місцеві державні адміністрації підзвітні та підконтрольні відпо-

571

Конституція України

Розділ VI. Стаття 119

відним радам у частині делегованих повноважень. Голови місцевих державних адміністрацій мають право вносити на розгляд відповідних рад питання, пов'язані з виконанням делегованих повноважень, та інші пропозиції. Голови обласних державних адміністрацій мають право дорадчого голосу на засіданнях обласних рад. Голови районних державних адміністрацій мають право дорадчого голосу на засіданнях районних рад. Голови місцевих державних адміністрацій щорічно звітують перед відповідними радами з питань виконання бюджету, програм соціально-економічного та культурного розвитку територій і делегованих повноважень.

В двох останніх частинах коментованої статті закріплюються підстави відставки голів місцевих державних адміністрацій – це висловлення недовіри обласною чи районною радою голові відповідної державної адміністрації.

Якщо недовіра висловлюється голові державної адміністрації обласною чи районною радою простою більшістю голосів депутатів відповідної ради, то на цій підставі, з урахуванням пропозицій органу виконавчої влади вищого рівня, Президент України приймає рішення і дає відповідній раді обгрунтовану відповідь – про відставку чи залишення на посаді голови відповідної державної адміністрації.

Якщо ж недовіру голові обласної чи районної державної адміністрації висловили дві третини від складу відповідної ради, то Президент України приймає відставку голови відповідної місцевої державної адміністрації.

Що стосується організації, повноважень та порядку діяльності державних адміністрацій міст Києва та Севастополя, які мають спеціальний статус (ч. З ст. 133 Конституції), то вони повинні визначатися окремим законом України, як і сам спеціальний статус цих міст.

15 січня 1999 р. було прийнято Закон України «Про столицю України – місто-герой Київ», який визначає спеціальний статус міста Києва як столиці України, враховує особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті. Ці особливості пов'язані з наступним: по-перше, в Києві на відміну від інших міст управлінську діяльність здійснює міська державна адміністрація; по-друге, в місті функціонують органи місцевого самоврядування; по-третє, в районах створені як органи виконавчої влади, так і органи місцевого самоврядування. У зв'язку з цим місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється територіальною громадою міста 572

як безпосередньо, так і через Київську міську раду, районні в місті ради та їх виконавчі органи. Міська та районні державні адміністрації виконують свої функції відповідно до Закону України «Про місцеві державні адміністрації». Органи державної міської та районних влад підзвітні і підконтрольні відповідним радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними радами.

Щодо офіційного тлумачення термінів «район» та «район у місті» Конституційний Суд України прийняв відповідне рішення (справа про адміністративно-територіальний устрій) № 11-рп/ 2001 від 13 липня 2001р.

На даний час Закон України про статус міста Севастополя не прийнято. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування міста Севастополя у своїй діяльності керуються Конституцією України, законами України «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про місцеві державні адміністрації», іншими нормативно-правовим актами.

Стаття 119. Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

1. виконання Конституції та законів України, актів ПрезидентаУкраїни, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

2. законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;

3. виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а вмісцях компактного проживання корінних народів і національнихменшин – також програм їх національно-культурного розвитку;

4. підготовку та виконання відповідних обласних і районнихбюджетів;

5. звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

6. взаємодію з органами місцевого самоврядування;

7. реалізацію інших наданих державою, а також делегованихвідповідними радами повноважень.

Коментована стаття присвячена визначенню змісту діяльності місцевих державних адміністрацій, що становить основу їх компетенції, в ній наводиться перелік напрямів їх діяльності.

Для здійснення в межах своїх повноважень виконавчої влади на території відповідної адміністративно-територіальної оди-

573

Конституція України

Розділ VI. Стаття 119

ниці та реалізації повноважень, делегованих їм, місцеві державні адміністрації наділені рядом обов'язків та прав. Перераховані у ст. 119 Конституції України напрямки діяльності місцевих державних адміністрацій у Законі України від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації» розглядаються як основні завдання (ст. 2) і дістають свою подальшу деталізацію в розділі 111 «Компетенція місцевих державних адміністрацій». Одним із головних завдань місцевих держадміністрацій є забезпечення виконання на відповідній території Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади. Реалізація названого повноваження означає, що всі суб'єкти державного управління та місцевого самоврядування здійснюють надані повноваження в межах чинного законодавства, чітко виконують свої обов'язки. Це стосується питань забезпечення законності, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян; соціально-економічного розвитку відповідних територій; бюджету, фінансів та обліку; управління майном, приватизації та підприємництва; промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту і зв'язку; науки, освіти, культури, охорони здоров'я, фізкультури і спорту, сім'ї, жінок, молоді та неповнолітніх; використання землі, природних ресурсів, охорони довкілля; зовнішньоекономічної діяльності; оборонної роботи та мобілізаційної підготовки; соціального захисту, зайнятості населення, праці та заробітної плати. З цією метою місцеві державні адміністрації повинні інформувати відповідних суб'єктів про прийняті акти і ставити завдання щодо їх виконання органами управління державними і самоврядними справами.

З розглянутим тісно пов'язане інше надзвичайно важливе повноваження – забезпечення законності і правопорядку, додержання прав і свобод громадян, оскільки в ст. З Конституції людина, її життя і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю (див. коментар до ст. З Конституції України). Реалізація цього повноваження пов'язана із здійсненням заходів щодо охорони громадської безпеки, громадського порядку, боротьби зі злочинністю; забезпеченням розгляду звернень громадян та їх об'єднань, контролем стану цієї роботи в органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в організаціях і установах, розташованих на відповідній території; здійсненням заходів

S74

щодо організації правового виховання населення; забезпеченням виконання актів законодавства з питань громадянства, пов'язаних з перебуванням іноземців та осіб без громадянства на території України, сприянням органам внутрішніх справ у додержанні правил паспортної системи; проведенням роботи, пов'язаної з розробленням та здійсненням заходів щодо розміщення, працевлаштування, соціально-побутового і медичного обслуговування біженців, а також депортованих осіб, які добровільно повертаються в регіони їх колишнього проживання; забезпеченням виконання законодавства щодо національних меншин і міграції, про свободу думки і слова, свободу світогляду і віросповідання; участю у вирішенні питань проведення виборів і референдумів та адміністративно-територіального устрою в межах, визначених законодавством; розглядом справ про адміністративні правопорушення, віднесених до відання органів виконавчої влади, та ін. Місцеві держадміністрації забезпечують виконання державних і регіональних програм. З цією метою вони здійснюють організаційну, координаційну та інші види необхідних робіт. Так, місцеві держадміністрації розробляють проекти програм соціально-економічного розвитку і подають їх на затвердження відповідній раді, забезпечують їх виконання, звітують перед відповідною радою про їх виконання; забезпечують ефективне використання природних, трудових і фінансових ресурсів; складають необхідні для управління соціально-економічним розвитком відповідної території баланси трудових, матеріально-фінансових та інших ресурсів, місцевих будівельних матеріалів, палива; визначають необхідний рівень обслуговування населення відповідно до нормативів мінімальних соціальних потреб; проводять розрахунок коштів та визначають обсяг послуг, необхідних для забезпечення передбаченого законодавством рівня мінімальних соціальних потреб; подають раді висновки щодо доцільності розміщення на відповідній території нових підприємств та інших об'єктів незалежно від форм власності; вносять за погодженням з відповідними органами місцевого самоврядування пропозиції про створення спеціальних (вільних) економічних зон, зміну статусу та території цих зон; розглядають і приймають рішення за пропозиціями органів місцевого самоврядування щодо проектів планів та заходів підприємств, установ, організацій, розташованих на відповідній території; розробляють та вносять пропозиції

575

Конституція України

Розділ VI. Стаття 119

до проектів державних програм соціального і економічного розвитку України, а також довгострокових прогнозів та проектів індикативних планів розвитку відповідних галузей народного господарства, їх фінансово-економічного забезпечення, а також здійснюють інші повноваження.

Важливими повноваженням наділені держадміністрації в галузі використання та охорони земель, природних ресурсів і охорони довкілля. Серед них такі, як розробка та забезпечення виконання затверджених у встановленому законом порядку програм раціонального використання земель, лісів, підвищення родючості грунтів, що перебувають у державній власності; розробка, подання на затвердження відповідної ради та забезпечення виконання регіональних екологічних програм; звітування перед відповідною радою про їх виконання; внесення до відповідних органів пропозицій щодо державних екологічних програм; інформування населення про екологічно небезпечні аварії та ситуації, стан довкілля, а також про заходи, що вживаються до його поліпшення; організація роботи по ліквідації наслідків екологічних аварій, залучення до цих робіт підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності та громадян. Повноваження місцевих держадміністрацій у цій та інших галузях визначені статтями 21, 22, 23, 24 Закону України від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації».

Повноваження місцевих держадміністрацій в галузі бюджету та фінансів передбачають підготовку та внесення відповідних бюджетів та програм, звітування з цього приводу. Реалізація їх полягає в тому, що місцева держадміністрація складає і подає на затвердження ради проект відповідного бюджету та забезпечує його виконання; звітує перед відповідною радою про його виконання; подає в установленому порядку до органів виконавчої влади вищого рівня фінансові показники і пропозиції до проекту Державного бюджету України, пропозиції щодо обсягу коштів Державного бюджету України для їх розподілу між територіальними громадами, розмірів дотацій і субсидій, дані про зміни складу об'єктів, що підлягають бюджетному фінансуванню, баланс фінансових ресурсів для врахування їх при визначенні розмірів субвенцій, а також для бюджетного вирівнювання виходячи із забезпеченості мінімальних соціальних потреб; отримує від усіх суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності інформацію, передбачену актами законодавства для складан-

ня і виконання бюджету; здійснює фінансування підприємств, установ та організацій освіти, культури, науки, охорони здоров'я, фізичної культури і спорту, соціального захисту населення, переданих у встановленому законом порядку в управління місцевій державній адміністрації вищими органами державної виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад, а також заходів, пов'язаних із розвитком житлово-комунального господарства, благоустроєм та шляховим будівництвом, охороною довкілля та громадського порядку, інших заходів, передбачених законодавством; у спільних інтересах територіальних громад об'єднує на договірній основі бюджетні кошти з коштами підприємств, установ, організацій та населення для будівництва, розширення, реконструкції, ремонту та утримання виробничих підприємств, транспорту, мереж тепло-, водо-, газо-, енергозабезпечення, шляхів, зв'язку, служб з обслуговування населення, закладів охорони здоров'я, торгівлі, освіти, культури, соціального забезпечення житлово-комунальних об'єктів, в тому числі їх придбання для задоволення потреб населення та фінансує здійснення цих заходів; здійснює в установленому порядку регулювання інвестиційної діяльності; регулює ціни й тарифи за виконання робіт та надання житлово-комунальних послуг підприємствами, а також визначає і встановлює норми їх споживання, здійснює контроль за їх додержанням.

Цілий ряд завдань, які покладені на місцеві держадміністрації, вирішуються ними у взаємодії з органами місцевого самоврядування. До таких повноважень Закон, крім перерахованих раніше у коментарі до цієї статті, відносить делеговані відповідною радою функції управління майном, що перебуває у спільній власності територіальних громад, право голів місцевих держадміністрацій вносити на розгляд відповідних рад питання, пов'язані з виконанням делегованих повноважень, та інші пропозиції. Місцеві державні адміністрації на відповідній території взаємодіють з сільськими, селищними і міськими радами, їх виконавчими органами та сільськими, селищними і міськими головами, сприяють у здійсненні ними власних повноважень місцевого самоврядування. Це, зокрема, стосується вирішення питань економічного, соціального та культурного розвитку відповідних територій, зміцнення матеріальної та фінансової бази місцевого самовряду-

577

Конституція України

Розділ VI. Стаття 120

вання, контролю виконання наданих їм законоім повноважень органів виконавчої влади, розгляду та врахуванню у своїй діяльності пропозиції депутатів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб. У разі розгляду місцевою державною адміністрацією питань, які зачіпають інтереси місцевого самоврядування, про це повідомляється заздалегідь відповідним органам місцевого самоврядування. Представники цих органів та посадові особи територіальних громад мають право брати участь у розгляді таких питань місцевою державною адміністрацією, висловлювати зауваження і пропозиції. Посадові особи місцевих державних адміністрацій або їх представники мають право бути присутніми на засіданнях органів місцевого самоврядування та бути вислухани-ми з питань, що стосуються їх компетенції. Місцеві державні адміністрації не можуть втручатися у здійснення органами місцевого самоврядування власних повноважень. Для здійснення спільних програм місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування можуть складати договори, створювати спільні органи та організації.

Місцеві держадміністрації реалізують і інші значні повноваження, надані їм Законом або делеговані радами. Вони стосуються управління майном, приватизації, підприємництва, науки, освіти, культури, зовнішньоекономічної діяльності, соціального захисту і зайнятості населення, промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту тощо. Місцеві держадміністрації мають у своєму управлінні об'єкти державної власності, передані їм, та об'єкти спільної власності територіальних громад у разі делегування повноважень районними чи обласними радами. Однак вони не вправі використовувати такі об'єкти, як заставу чи інші види забезпечення, а також здійснювати операції уступки, вимоги, переведення боргу, прийняття переведення боргу, дарування, пожертвування.

Як зазначається у Коментарі до ст. 118 Конституції, діяльність місцевих держадміністрацій, їх голів перебуває під постійним контролем. Однак і місцеві держадміністрації здійснюють на відповідних територіях державний контроль. Сфера такого контролю досить широка і, зокрема, стосується збереження і раціонального використання державного майна; стану фінансової дисципліни, обліку та звітності, виконання державних контрактів і зобов'язань перед бюджетом, належним і своєчасним відшко-

578

дуванням шкоди, заподіяної державі; використання та охорони земель, лісів, надр, води, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів; охорони пам'яток історії та культури, збереження житлового фонду; додержання санітарних і ветеринарних правил, збирання, утилізації і захоро-нення промислових, побутових та інших відходів, додержання правил благоустрою; додержання законодавства з питань науки, мови, реклами, освіти, культури, охорони здоров'я, материнства та дитинства, сім'ї, молоді та неповнолітніх, соціального захисту населення, фізичної культури і спорту тощо.

Стаття 120. Члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних та місцевих органів виконавчої влади не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України.

Коментована стаття стосується вимог щодо несумісності посад членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних та місцевих органів виконавчої влади з іншою роботою та правового регулювання діяльності уряду, центральних і місцевих органів виконавчої влади.

У частині 1 статті йдеться про несумісність посад членів Кабінету Міністрів України, а також керівників центральних та місцевих органів виконавчої влади з іншими посадами та видами діяльності. Така несумісність необхідна для забезпечення найбільшої незалежності перелічених посадових осіб від будь-яких впливів, які можуть призвести до виникнення в них так званого «конфлікту інтересів».

Під членами Кабінету Міністрів України розуміють всіх осіб, що входять до складу уряду: Прем'єр-міністр, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри та міністри, а під керівниками зазначених органів виконавчої влади – осіб, що очолюють центральні органи виконавчої влади і не входять до складу

579

Конституція України

Розділ VI. Стаття 120

уряду (голови державних комітетів, служб України і т. ін.), а також місцеві органи – голів місцевих державних адміністрацій. На перших та інших заступників згаданих керівників положення коментованої частини не поширюються.

Конституція встановлює два обмеження щодо заміщення перелічених посад.

Перше обмеження – це заборона членам уряду, керівникам центральних та місцевих органів виконавчої влади суміщати свою службову (тобто пов'язану з реалізацією повноважень за обійманою посадою) діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час. Зміст виразу «інша робота» настільки широкий, що дозволяє охопити найрізноманітніші прояви суспільно корисної трудової активності громадянина – як оплачуваної, так і безоплатної: депутатська діяльність, участь у будь-якій якості в роботі державних органів, органів місцевого самоврядування, органів об'єднань громадян, на підприємствах і в установах будь-якої форми власності тощо. Єдиний виняток зроблений для викладацької, наукової та творчої (маються на увазі сфери літератури та мистецтва) роботи (в тому числі, зрозуміло, і оплачуваної), хоч і лише у позаробочий (за місцем основної службової діяльності) час.

Друге обмеження – заборона входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Цілком очевидно, що ця заборона має на меті, перш за все, запобігання корумпованості посадових осіб. Тому виключається будь-яка форма особистої, через представника або підставну особу причетність посадової особи не лише до функціонування, а й навіть до суто формальної участі в будь-якій якості (почесний голова або член, радник, консультант, спостерігач і т. ін.) у складі керівного органу чи наглядової ради підприємства.

Конкретна форма «керівного органу» (або інакше – органу управління) обов'язково визначається в установчих документах підприємства: це можуть бути загальні збори, рада, виконком, правління і т. д. Наглядова рада створюється в окремих видах підприємств, найчастіше – в акціонерних товариствах.

Слід звернути увагу на те, що переважна більшість підприємств недержавної форми власності створюється у формі господарських товариств, в яких вищим органом управління є збори засновників (учасників). З огляду на це розглядувані посадові

особи не вправі бути навіть засновниками господарських товариств, оскільки вони в цьому випадку, так би мовити, автоматично входять до складу одного із «керівних органів» підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Разом з тим суттєву особливість мають акціонерні товариства, які створюються в процесі приватизації державного майна. Тобто необхідно визнати правомірною участь посадовця в такому акціонерному товаристві за рахунок приватизаційного майнового сертифікату, хоч внаслідок цього він стає акціонером й формально входить до складу загальних зборів акціонерів, які є вищим керівним органом акціонерного товариства.

Звертає на себе увагу те, що вираз «підприємство, що має на меті одержання прибутку», значною мірою тавтологічний. Адже за чинним законодавством мета одержання прибутку є іманентною (обов'язковою) ознакою нормативного визначення поняття «підприємство» (ст. 1 Закону України від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в Україні»). Водночас поряд з власне підприємствами реально існують суб'єкти господарювання, які також спрямовані на одержання прибутку, але при цьому мають специфічні організаційно-правові форми (наприклад, об'єднання підприємств або деякі госпрозрахункові організації), які не тотожні за формальними ознаками «підприємствам». Враховуючи це, слід вважати, що конституційна заборона входження посадових осіб до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства поширюється як на власне підприємство, так і на інші підприємницькі структури, що мають на меті одержання прибутку.

Особливу гостроту має питання щодо сумісництва посади члена Кабінету Міністрів з мандатом народного депутата України. Як відомо зі світового досвіду, це питання розв'язується по-різному – залежно, головним чином, від особливостей існуючої в конкретній країні форми державного правління. Як правило, в державах президентського типу член уряду не може бути депутатом парламенту, а в державах з парламентською формою правління поєднання депутатського мандату з членством в уряді або дозволяється, або навіть є обов'язковим.

Передбачена коментованою частиною ст. 120 несумісність посади члена Кабінету Міністрів з іншою роботою стосовно діяльності народного депутата України підтверджується прямим приписом п. 1 ч. 1 ст. З Закону України від 22 березня 2001 р. «Про

581

Конституція України

Розділ VI. Стаття 120

статус народного депутата України», згідно з яким народний депутат України не може бути членом Кабінету Міністрів, керівником центрального органу виконавчої влади.

Наведений припис оспорювався в Конституційному Суді України щодо його конституційності (відповідності Конституції України). Рішенням Конституційного Суду України від 4 липня 2002 р. цей припис було визнано конституційним. При цьому Конституційний Суд пояснив, що діяльність народного депутата у Верховній Раді України розглядається як професійна робота на постійній основі. Тобто діяльність народних депутатів, як і будь-яка «інша робота», крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час, є несумісною зі службовою діяльністю членів Кабінету Міністрів України, керівників центральних органів виконавчої влади.

Частина 2 коментованої статті за своїм змістом і значенням цілком заслуговує на роль окремої статті. В ній дається визначення об'єктів правового регулювання в системі органів виконавчої влади, а також конкретних законодавчих джерел цього регулювання.

Зокрема, визначено, що об'єктами регулювання Конституцією і законами України є організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих органів виконавчої влади.

Це положення вдало доповнює і уточнює дещо прямолінійний конституційний припис про те, що «виключно законами України визначаються... організація і діяльність органів виконавчої влади...» (п. 12 ч. 1 ст. 92 Конституції Україну). Адже слід враховувати, що такі об'єкти правової регламентації, як, наприклад, функції (які є, безумовно складовою частиною «діяльності») уряду, визначаються не лише Конституцією і законами України, а й актами Президента України (п. 10 ст. 116 Конституції України). Що ж до визначення персонального складу Кабінету Міністрів або створення організації чи ліквідації (що стосується безпосередньо «організації») міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, то це – цілком прерогатива Президента України (ч. З ст. 114, п. 15 ч. 1 ст. 106 Конституції України).

З огляду на наведене, використаний у коментованій статті термін «порядок діяльності» слід визнати набагато вдалішим, ніж просто «діяльність». Цілком зрозуміло, що власне діяльність, на-

582

приклад Кабінету Міністрів, в реальній дійсності не може визначатись одними лише законами. Хоча б через те, що згідно з конституційною ст. 113 Кабінет Міністрів у своїй діяльності має керуватися як Конституцією і законами України, так і актами Президента України (див. коментар до зазначеної статті).

Говорячи про закони, в яких визначаються організація, повноваження і порядок діяльності органів виконавчої вади, слід зробити акцент на таких першорядних статусних (компетенцій-них) законодавчих актах, як закони «Про Кабінет Міністрів України» та «Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади» (які ще не прийняті), а також чинний Закон України від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації». Поки що організація, повноваження і порядок діяльності міністерств та інших центральних органів виконавчої влади врегульовані Загальним положенням про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади (затверджений Указом Президента України від 12 березня 1996 p.), а також Указами Президента України від 15 грудня 1999 р. «Про систему центральних органів виконавчої влади» і «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади».

Розділ VII. Стаття 121

Роздої VII Прокуратура

Стаття 121. Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються:

1. підтримання державного обвинувачення в суді;

2. представництво інтересів громадянина або держави в суді увипадках, визначених законом;

3. нагляд за додержанням законів органами, які проводять опе-ративно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

4. нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішеньу кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходівпримусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Прокурорський нагляд – це самостійний, специфічний вид державної діяльності, який повинен забезпечити виконання закону та його верховенство в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Він здійснюється від імені держави – України, репрезентує і захищає суспільні інтереси та інтереси фізичних і юридичних осіб. Основний зміст діяльності прокуратури – нагляд за додержанням та правильним застосуванням законів, які регулюють різноманітні блоки соціально-економічного життя суспільства, що по суті повинно забезпечити точне та однакове їх застосування. Під законами тут розуміються Конституція України, закони України, міжнародні договори, які ратифіковані Верховною Радою України, постанови Верховної Ради України, Конституція

584

Автономної Республіки Крим. Причому в останньому випадку Генеральний прокурор України повинен здійснювати нагляд за відповідністю Основного Закону Автономної Республіки Крим Конституції України та її законам.

Прокуратура також здійснює нагляд за додержанням та правильним застосуванням указів Президента України, що видані з економічних питань, не врегульованих законом (п. 4 розд. XV Конституції України), і виданими на підставі законів постановами Кабінету Міністрів України, якщо вони розкривають механізм застосування законів.

Під додержанням законів слід розуміти здійснення юридичними або фізичними особами приписаних законом дій та утримання від неправомірних дій. Застосування – це прийняття державними органами та посадовими особами відповідно до закону рішень, які є обов'язковими для інших осіб і тягнуть за собою юридичні наслідки.

Прокуратура оцінює діяльність юридичних та фізичних осіб з точки зору відповідності її закону, не втручаючись при цьому у вирішення їх господарських та оперативно-розпорядчих завдань.

Суб'єктами нагляду за додержанням та правильним застосуванням законів є Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори. Заступники, старші помічники та помічники прокурорів, начальники управлінь та відділів прокуратур, їх заступники, старші прокурори та прокурори управлінь і відділів вирішують питання, пов'язані із здійсненням діяльності прокуратури, у межах, визначених законом.

Специфіка діяльності органів, покликаних охороняти Конституцію, повинна полягати в тому, що вона має комплексний характер і здійснюється однопрофільними органами, які мають різні функції щодо охорони Конституції, але об'єднані загальним спрямуванням. Інакше кажучи, ці органи мають особливу юрисдикцію і відповідну процедуру, відмінну від органів адміністративного контролю.

Триває дискусія щодо місця прокуратури у системі поділу влади. Ми виходимо з того, що: а) підпорядкування прокуратури виконавчій або судовій владі на сучасному етапі може зруйнувати систему стримувань і противаг, яка склалась у державі; б) жодний з наявних державних органів не може взяти на себе наглядову функцію прокуратури за виконанням законів учасника-

585

Конституція України

Розділ VII. Стаття Ї21

ми суспільних відносин; в) реалії сьогодення вимагають більш повного розкриття правозахисного потенціалу прокуратури як гаранта законності та верховенства Конституції.

При цьому посилення правозахисного потенціалу прокуратури може бути забезпечено шляхом перенесення пріоритетів загаль-нонаглядової діяльності на користь захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, прямого закріплення обов'язку прокуратури здійснювати нагляд за відповідністю підзаконних актів конституційним правам і свободам людини і громадянина. Уявлення про перетворення загальнонаглядової діяльності прокуратури як одномоментної акції не підкріплено ні теорією, ні практикою державно-правового будівництва сучасної України.

Слід також відкинути поширену думку про «підзвітність суду прокуратурі» і прагнення розглядати прокуратуру як елемент судової влади. Судова влада має здійснюватися лише судом, але це не означає неправомірність існування механізмів, що забезпечують відповідність законові рішень судової влади як індивідуальних актів застосування права.

Соціальне призначення прокуратури як контрольно-наглядового органу потребує закріплення в законі таких її повноважень: нагляд за відповідністю Конституції та законам України правових актів і дій органів виконавчої влади та місцевого самоврядування; нагляд за додержанням законів органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство; підтримання державного обвинувачення в суді і захист в суді майнових та інших інтересів держави, а також нагляд за відповідністю судових актів Конституції та закону; нагляд за додержанням законів у місцях виконання кримінального покарання, а також застосування інших заходів примусового характеру. Прокурор також має бути наділений правом прийняти до свого провадження будь-яку кримінальну справу.

Важливо підкреслити, що прокурорська система сьогодні не є досконалою. Динаміка процесу реформування прокуратури в останні роки є очевидною. Прокуратура вже «відмовилась» від нагляду за додержанням законів громадянами, звузила фактичні межі прокурорського втручання. Прокурори не підміняють органи управління та контролю, не втручаються в оперативно-господарську діяльність підприємств, установ, організацій. Перевірки виконання законів проводяться на засадах надходження інфор-586

мації про факти порушення закону, які потребують вжиття відповідних заходів з боку прокурора.

Наприкінці 1997 р. в Будапешті (Угорщина) відбулися установчі збори та Перша конференція Міжнародної асоціації прокурорів. Оцінюючи факт створення цієї асоціації та її перспективи, учасники конференції підкреслили, що нова організація прокуратури сприятиме зміцненню у громадській свідомості цілком очевидної, але не завжди і не всюди визнаної істини: прокуратура є джерелом справедливості, вона діє від імені суспільства та в інтересах суспільства; національне законодавство повинно враховувати тільки загальні принципи організації і діяльності прокуратури. Конституція України суттєво обмежила функції, які здійснювала прокуратура згідно зі ст. 5 Закону України від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру», а саме: з компетенції прокуратури виключені такі напрямки її діяльності, як нагляд за додержанням законів усіма органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами (так званий загальний нагляд), а також розслідування діянь, що містять ознаки злочину (пп. 1, 3 ст. 5 Закону України «Про прокуратуру»).

У той же час відповідно до п. 9 розділу XV Конституції України («Перехідні положення») прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію досудового слідства – до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування.

Що ж стосується загального нагляду, то необхідність здійснення цієї функції прокуратурою принаймні на перехідний період побудови правової держави відстоюється багатьма вченими та практичними працівниками. Україна переживає перехідний період свого розвитку, що само по собі не зумовлює усунення такого важливого стабілізуючого фактора, як загальнонаглядова діяльність прокуратури.

Існуючий нагляд за виконанням законів у сфері державного управління, економіки, охорони прав і свобод громадян, тобто у галузі прокурорського нагляду, який звикли називати загальним універсальним наглядом, викликає гострі дискусії. Пропозиція радикальних опонентів прокуратури щодо ліквідації загального

587

Конституція України

Розділ VII. Стаття 121

нагляду базується зокрема й на тому, що в багатьох розвинутих країнах подібну функцію прокуратура не здійснює. Проте для сучасної України необхідний саме такий тип прокуратури, її організація та напрями діяльності об'єктивно залежать від соціальних, економічних, політичних та інших умов життєдіяльності суспільства.

Поставлені перед прокуратурою завдання досягаються у результаті використання сукупності різноманітних за характером повноважень, що дає підстави говорити про багатофункціо-нальність прокуратури.

Становлення судової влади та реалізація принципу змагальності обумовили виключення суду з числа об'єктів прокурорського нагляду. Прокурор не здійснює функції нагляду за додержанням законів у процесі розгляду справ у судах. Він є учасником судового процесу і користується правами, рівними з правами інших учасників судового засідання.

Діяльність прокурора у суді визначена ст. 121 Конституції України у двох напрямках: підтримання державного обвинувачення в суді та представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Прокурор, який бере участь у розгляді справ у судах, додержуючись принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановлений) судових рішень, що грунтуються на законі.

Обсяг і межі повноважень прокурора, який бере участь у судовому процесі, визначаються Законом «Про прокуратуру» та процесуальним законодавством України.

Конституція України визнає обов'язковою участь прокурора в суді по всіх справах, направлених ним до суду з обвинувальним висновком. Прокурор також зобов'язаний брати участь у судових засіданнях, в яких суд перевіряє правомірність клопотань органів досудового слідства, що обмежують конституційні права громадян, у випадках, передбачених КПК України.

Прокурор підтримує державне обвинувачення у кримінальних справах, бере участь у дослідженні доказів, подає суду свої міркування щодо застосування кримінального закону та міри покарання підсудному. При цьому прокурор керується вимогами закону і об'єктивною оцінкою зібраних по справі доказів.

588

Прокурор під час судового розгляду до закінчення судового слідства вправі змінити пред'явлене особі обвинувачення.

Представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом.

Підставою представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорюванні права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави – наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Формами представництва є:

звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб;

участь у розгляді судами справ;

внесення апеляційного, касаційного подання на судові рішення або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами.

З метою вирішення питання наявності підстав для внесення апеляційного або касаційного подання у справі, розглянутій без участі прокурора, прокурор має право знайомитися з матеріалами справи в суді, робити виписки з неї, отримувати копії документів, що знаходяться у справі.

Прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах, форму його здійснення і може здійснювати представництво в будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому процесуальним законом.

Право внесення апеляційного, касаційного і окремого подання на вироки, рішення, ухвали і постанови судів надається прокурору і заступнику прокурора в межах їх компетенції, що визначається процесуальним законодавством.

Апеляційне і касаційне подання прокурора дає можливість усунути допущені вищестоящим судом під час розгляду справи помилки і порушення закону, запобігти виконанню незаконного і необгрунтованого судового рішення, оперативно виправити

Конституція України

Розділ VII. Стаття 121

допущені судами помилки і порушення закону, забезпечити охорону прав і законних інтересів учасників процесу, сприяти єдиному тлумаченню закону і втіленню його в життя судами.

Боротьба зі злочинами та іншими правопорушеннями, що посягають на честь і гідність, життя та здоров'я, власність громадян та юридичних осіб, є однією з основних функцій держави. Успішність боротьби зі злочинністю та іншими правопорушеннями нарівні з економічними, правовими і соціальними факторами значною мірою залежить від ефективності діяльності органів, спеціально уповноважених на це. Разом з тим ця боротьба повинна вестися не довільними, а лише законними методами. Саме тому Конституцією України (п. З ст. 121) на прокуратуру покладено функцію нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.

Відповідно до перехідних положень, що містяться у розділі XV Конституції України, на період формування системи досудо-вого слідства і надання чинності законам, які регулюють її функціонування, прокуратура продовжує здійснювати функції, покладені на неї чинним законодавством, зокрема функцію досудово-го слідства.

Оперативно-розшукова діяльність – це система гласних і негласних пошукових, розвідувальних і контррозвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів для пошуку і фіксації фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп з метою припинення і розкриття правопорушень (статті 1, 2 Закону України від 18 лютого 1992 р. «Про оперативно-розшукову діяльність»).

Підстави і порядок здійснення оперативно-розшукових заходів регламентуються Законом «Про оперативно-розшукову діяльність». У частині 5 ст. 9 цього Закону України вказується, що при здійсненні оперативно-розшукових заходів не допускається порушення прав і свобод людини та юридичних осіб. Окремі обмеження цих прав і свобод мають винятковий та тимчасовий характер і можуть застосовуватись лише з санкції прокурора або судді щодо особи, у діях якої є ознаки злочину, у випадках, передбачених законодавством України, з метою захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства.

Здійснюючи нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудо-

ве слідство, прокурор повинен сприяти розкриттю злочинів, захисту особи, її прав, свобод, власності, прав підприємств, установ, організацій від злочинних посягань; виконанню вимог закону про невідворотність відповідальності за вчинений злочин; запобіганню незаконному притягненню особи до кримінальної відповідальності; охороні прав і законних інтересів громадян, які перебувають під слідством; здійсненню заходів щодо запобігання злочинам, усунення причин та умов, що сприяють їх вчиненню.

Здійснюючи нагляд, прокурор вживає заходів до узгодження дій правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю.

Виконуючи свої повноваження щодо нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, прокурор забезпечує додержання передбаченого законом порядку порушення кримінальних справ, розслідування діянь, що містять ознаки злочину, проведення оперативно-розшукових заходів, застосування технічних засобів, припинення та закриття справ, а також додержання строків провадження слідства та тримання під вартою; при розслідуванні злочинів – неухильне виконання вимоги закону про всебічне, повне і об'єктивне дослідження всіх обставин справи, з'ясування обставин, які викривають чи виправдовують обвинуваченого, а також пом'якшують чи обтяжують його відповідальність; виявлення причин вчинення злочинів і умов, що сприяють цьому, вживає заходів до їх усунення.

Прокурор має право в необхідних випадках доручати керівникам органів досудового слідства, дізнання, внутрішніх справ, державної безпеки проведення у підвідомчих їм підрозділах перевірок з метою усунення порушень закону та забезпечення повного розкриття діянь, що містять ознаки злочину (ст. ЗО Закону України «Про прокуратуру).

Здійснюючи нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства, прокурор у межах своєї компетенції:

– вимагає від органів дізнання і досудового слідства для перевірки кримінальні справи, документи, матеріали та інші відомості про вчинені злочини, хід дізнання, досудового слідства і встановлення осіб, які вчинили злочини; перевіряє не менш як один раз на місяць виконання вимог закону про прийом, реєстрацію і вирішення заяв та повідомлень про вчинені або ті, що готуються, злочини;

591

Конституція України

Розділ VII. Стаття 121

• скасовує незаконні і необгрунтовані постанови слідчих таосіб, які провадять дізнання;

• дає письмові вказівки про розслідування злочинів, про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, кваліфікаціюзлочину, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочини;

• доручає органам дізнання виконання постанов про затримання, привід, взяття під варту, проведення обшуку, виїмки, розшук осіб, які вчинили злочини, виконання інших слідчих дій, атакож дає вказівки про вжиття необхідних заходів для розкриттязлочинів і виявлення осіб, які їх вчинили, по справах, що перебувають у провадженні прокурора або слідчого прокуратури;

• бере участь у провадженні дізнання і досудового слідства ів необхідних випадках особисто провадить окремі слідчі дії аборозслідування в повному обсязі по будь-якій справі;

• санкціонує проведення обшуку, відсторонення обвинуваченого від посади та інші дії слідчого і органу дізнання у випадках, передбачених КПК України;

• продовжує строк розслідування у випадках і в порядку,встановлених КПК України;

• дає згоду або подає до суду подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, а також про продовження строку тримання під вартою в порядку, встановленому КПК України;

• повертає кримінальні справи органам досудового слідства зсвоїми вказівками щодо провадження додаткового розслідування;

• вилучає від органу дізнання і передає слідчому будь-якусправу, передає справу від одного органу досудового слідстваіншому, а також від одного слідчого іншому з метою забезпечення найбільш повного і об'єктивного розслідування;

• усуває особу, яка провадить дізнання, або слідчого від дальшого ведення дізнання або досудового слідства, якщо вони допустили порушення закону при розслідуванні справи;

• порушує кримінальні справи або відмовляє в їх порушенні;закриває або зупиняє провадження в кримінальних справах; даєзгоду на закриття кримінальної справи слідчим у тих випадках,коли це передбачено КПК України; затверджує обвинувальнівисновки (постанови); направляє кримінальні справи до суду;

• вирішує питання про допущення захисника до участі всправі.

Прокурор здійснює також інші повноваження, надані йому КПК України.

Вказівки прокурора, його заступника органам, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, щодо порушення кримінальних справ і провадження розслідування, які даються відповідно до кримінально-процесуального законодавства, є обов'язковими для цих органів (ст. 32 Закону України «Про прокуратуру»). Оскарження одержаних вказівок вищестоящому прокуророві не зупиняє їх виконання, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 114 КПК України.

Правове положення осіб, до яких застосовуються запобіжні заходи тримання під вартою або відбування кримінального покарання, регулюється Законом України від ЗО червня 1993 р. «Про попереднє ув'язнення» та Кримінально-виконавчим кодексом України.

Відповідно до ст. 1 Кримінально-виконавчого кодексу України кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими та має завдання визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов'язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості у цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними.

Для виконання завдань нагляду за додержанням законів у місцях позбавлення волі прокурору надані такі повноваження: у будь-який час відвідувати місця тримання затриманих, попереднього ув'язнення, установи, в яких засуджені відбувають покарання, установи для примусового лікування і перевиховання, знайомитись з документами, на підставі яких ці особи затримані, заарештовані,

Я8 4.472 593

Конституція України

Розділ VII. Стаття 122

засуджені або до них застосовано заходи примусового характеру; перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адміністрації цих установ, зупиняти виконання таких актів, опротестовувати або скасовувати їх у разі невідповідності законодавству, вимагати від посадових осіб пояснень з приводу допущених порушень. У разі встановлення фактів незаконного (безпідставного) тримання особи в місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, позбавлення волі або в установі для виконання заходів примусового характеру під вартою прокурор зобов'язаний негайно звільнити затриманого чи заарештованого. Крім цього, прокурор повинен, відповідно до положення ст. 24 Закону «Про прокуратуру», залежно від характеру порушення закону винести вмотивовану постанову про дисциплінарне провадження; провадження про адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи щодо винних осіб(глава 3 Закону України «Про прокуратуру»).

Завданнями прокурорського нагляду є сприяння забезпеченню виконання кримінального покарання; недопущення заподіяння засудженим фізичних страждань або приниження їх гідності; своєчасне виявлення і усунення правопорушень, профілактика правопорушень і умов, що їм сприяли; поновлення порушених прав засуджених.

Постанови і вказівки прокурора щодо додержання встановлених законодавством порядку і умов тримання затриманих, заарештованих, засуджених до позбавлення волі та виконання інших покарань, а також осіб, до яких застосовано заходи примусового характеру, є обов'язковими і підлягають негайному виконанню (ст. 45 Закону України «Про прокуратуру»).

Стаття 122. Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади.

Строк повноважень Генерального прокурора України – п'ять років.

Правовий статус прокурора України визначається Законом України від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру» (статті 9,10,42,43).

594

Відповідно до цього Закону України Генеральному прокурору України надані широкі повноваження у керівництві органами прокуратури. Генеральний прокурор:

• координує роботу органів прокуратури і здійснює контрольза їх діяльністю;

• призначає першого заступника, заступників Генеральногопрокурора України, керівників структурних підрозділів, головного бухгалтера, старших помічників і помічників Генеральногопрокурора України з особливих доручень, заступників керівниківструктурних підрозділів, старших слідчих з особливо важливихсправ і слідчих з особливо важливих справ, старших прокурорів іпрокурорів управлінь і відділів. Призначення цих працівниківвідбувається на невизначений термін;

• затверджує структуру і штатну чисельність підпорядкованих органів прокуратури, розподіляє кошти на їх утримання вмежах загальної чисельності працівників і фонду заробітної плати. Залежно від конкретних умов, складності, обсягу наглядовоїта іншої роботи аналогічний вид діяльності в обласних та прирівняних до них прокуратурах може здійснюватися або управліннями, або відділами, або старшим помічником чи помічникомпрокурора. У міських, районних, міжрайонних і прирівняних доних прокуратурах чисельність апарату залежить від обсягу роботи, що виконується;

• призначає за погодженням з Верховною Радою Автономної Республіки Крим прокурора Автономної Республіки Крим;

• призначає заступників прокурора Автономної РеспублікиКрим, прокурорів областей, міст Києва і Севастополя, їх заступників, а також прирівняних до них інших прокурорів. Призначаються вони на п'ятирічний строк. Після його закінчення вони абозалишаються на посаді на новий строк, або звільняються у зв'язкуз переходом на іншу роботу, за станом здоров'я, результатами атестації тощо;

• відповідно до законодавства визначає порядок прийняття,переміщень та звільнення прокурорів, слідчих прокуратури таінших спеціалістів, за винятком осіб, призначення яких передбачено Законом «Про прокуратуру».

Генеральний прокурор призначає членів колегій прокуратур Автономної Республіки Крим, прокуратур областей та прирівняних до них прокуратур міст Києва і Севастополя. Начальники

„.,,.„ 595

Конституція України

Розділ VII. Стаття 123

управлінь і відділів, старші помічники прокурора Автономної Республіки Крим, прокурорів областей та прирівняні до них прокурори призначаються відповідними прокурорами за узгодженням з Генеральною прокуратурою (заступниками Генерального прокурора України, начальниками управлінь і відділів, які керують відповідними ділянками роботи). Особи, призначення яких повинно узгоджуватись з Генеральною прокуратурою, не можуть бути звільнені з посади, що займають, без її згоди;

• відповідно до законів України видає обов'язкові для всіхорганів прокуратури накази, розпорядження, затверджує положення та інструкції. Накази нормативного характеру визначаютьстратегію здійснення нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів у відповідній сфері чи напрямі діяльності;

• присвоює класні чини згідно з Положенням про класнічини працівників прокуратури, затвердженим Постановою Верховної Ради України від 06.11.1991 р.; вносить подання Президентові України про присвоєння класних чинів державного радника юстиції 1, 2, 3 класів.

Накази та інші акти Генерального прокурора України нормативного характеру в разі невідповідності їх Конституції або іншим законам України можуть бути скасовані як Верховною Радою України або Верховним Судом України у порядку, передбаченому законом, так і самим Генеральним прокурором України, а також оскаржені у судовому порядку.

Генеральний прокурор України, його заступники мають право брати участь у засіданнях Верховної Ради України та її органів, Кабінету Міністрів України, колегій міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Генеральний прокурор України, прокурор Автономної Республіки Крим, їх заступники мають право брати участь у засіданнях Верховної Ради Автономної Республіки Крим та її органів, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, колегій міністерств, комітетів і відомств Автономної Республіки Крим, а також місцевих Рад, 'їх виконавчих комітетів, комісій, інших органів управління.

Прокурори областей, міст Києва і Севастополя, районні, міжрайонні, міські, транспортні та інші прирівняні до них прокурори, заступники і помічники прокурорів мають право брати участь у засіданнях рад відповідного рівня, їх виконавчих комітетів, інших органів місцевого самоврядування.

596

Прокурори не можуть входити до складу комісій, комітетів та інших колегіальних органів, утворюваних радами або їх виконавчими органами (ст. 9 Закону України «Про прокуратуру»).

Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори координують діяльність по боротьбі зі злочинністю органів внутрішніх справ, органів служби безпеки, органів податкової міліції, органів митної служби, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України та інших правоохоронних органів. З метою забезпечення координації діяльності вказаних органів, прокурор скликає координаційні наради, організує робочі групи, витребує статистичну та іншу необхідну інформацію, а також бере участь в організації нарад Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією при Президентові України (ст. 10 Закону України «Про прокуратуру»).

Крім того, Генеральний прокурор України бере участь у засіданнях Пленуму Верховного Суду України та Пленуму вищого спеціалізованого суду (ст. 42 Закону України «Про прокуратуру»).

Генеральний прокурор України має право вносити на розгляд Пленуму Верховного Суду України подання щодо роз'яснень судам з питань застосування законів при розгляді кримінальних, цивільних справ і справ про адміністративні правопорушення (ст. 43 Закону України «Про прокуратуру»).

Стаття 123. Організація і порядок діяльності прокуратури України визначаються законом.

Закон України від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру» визначає організацію, повноваження та порядок діяльності органів прокуратури.

Деякі повноваження прокуратури регулюються також галузевим процесуальним законодавством.

Відповідно до Конституції України (ст. 123) та Закону України «Про прокуратуру» (ст. 6) органи прокуратури України становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим.

Систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, об-

597

Конституція України

Розділ VII. Стаття 123

ластей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові, транспортні, природоохоронні та інші спеціалізовані прокуратури. Таким чином, систему органів прокуратури становлять територіальні та спеціалізовані прокуратури. Територіальні прокуратури створені та функціонують відповідно до адміністративно-територіального устрою України, а спеціалізовані – за предметно-галузевим принципом і функціонують в окремих сферах життєдіяльності. На сучасному етапі система органів прокуратури включає такі спеціалізовані прокуратури: військові, природоохоронні та прокуратури з нагляду за виконанням кримінально-виконавчого законодавства.

Закон України «Про прокуратуру» (ст. 46) передбачає, що прокурорами і слідчими можуть призначатися громадяни України, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові і моральні якості. Особи, які не мають досвіду практичної роботи за спеціальністю, проходять в органах прокуратури стажування строком до одного року. Порядок стажування визначається Генеральним прокурором України. Військовими прокурорами і слідчими призначаються громадяни України з числа офіцерів, які проходять військову службу або перебувають у запасі і мають вищу юридичну освіту (ч. 1 ст. 46^і Закону «Про прокуратуру»). Особи, які вперше призначені на посади помічників прокурорів, прокурорів управлінь, відділів, слідчих прокуратури, складають Присягу працівника прокуратури. Процедура її прийняття визначається Генеральним прокурором України.

Особливі вимоги (віковий ценз, наявність певного стажу роботи) ставляться до осіб, які призначаються на посади керівників прокуратур. Прокурором Автономної Республіки Крим, прокурорами областей та прирівняних до них, прокурорами міст Києва та Севастополя призначаються особи не молодше ЗО років, які мають стаж роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше семи років.

Міськими, районними і прирівняними до них прокурорами призначаються особи не молодше 25 років із стажем роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше трьох років. Це дозволяє уникнути випадків призначення на керівні посади осіб без достатніх знань, практичних навичок та життєвого досвіду.

598

Територіальні, а також інші зазначені вище прокуратури у своїй сукупності становлять злагоджену триланкову систему органів прокуратури. На чолі прокурорської системи стоїть Генеральна прокуратура України. Другу ланку системи органів прокуратури утворюють прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а також прирівняні до них спеціалізовані прокуратури (наприклад, військові прокуратури регіонів, військова прокуратура Чорноморського флоту і Вій-ськово-Морських Сил України). Третю ланку прокурорської системи становлять міські, районні, міжрайонні, районні у містах та інші прирівняні до них прокуратури (наприклад, військові прокуратури гарнізонів).

Очолює систему органів прокуратури з притаманними тільки йому повноваженнями Генеральний прокурор України, який призначається на посаду Президентом України за згодою Верховної Ради України. Він очолює також і Генеральну прокуратуру

України.

Оскільки Генеральна прокуратура не лише здійснює керівництво підпорядкованими прокуратурами, а й безпосередньо виконує особливо важливі завдання щодо здійснення нагляду за додержанням законів, вона являє собою складну державну структуру, яка організує свою діяльність за територіальним та предметно-галузевим принципами.

Генеральний прокурор України, який затверджує відповідно до чинного законодавства структуру Генеральної прокуратури України, має першого заступника і заступників.

У Генеральній прокуратурі України утворюється колегія як дорадчий орган при Генеральному прокуророві України у складі Генерального прокурора України (голова колегії), його першого заступника, заступників, прокурора Автономної Республіки Крим, інших керівних працівників органів прокуратури. Персональний склад колегії затверджується Верховною Радою України за поданням Генерального прокурора України.

У Генеральній прокуратурі є управління і відділи, які створюються з урахуванням як традиційних, сталих, так і нових, але не менш пріоритетних напрямів діяльності. Генеральний прокурор має можливість залежно від конкретних завдань корегувати структуру Генеральної прокуратури або її окремих управлінь і відділів.

599

Конституція України

Розділ VII. Стаття 123

Керівники управлінь і відділів призначаються на посади Генеральним прокурором України. Одночасно вони є його старшими помічниками та помічниками. Генеральний прокурор має також старших помічників та помічників з особливих доручень.

Генеральна прокуратура спільно з Міністерством внутрішніх справ та іншими заінтересованими міністерствами і відомствами за погодженням з Міністерством статистики України розробляє систему та методику єдиного обліку і статистичної звітності про злочинність, розслідування і розкриття злочинів.

Прокуратура Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та прирівняні до них прокуратури є прокуратурами другої ланки. Особливість їх діяльності полягає в тому, що, з одного боку, вони здійснюють функції, які покладені Законом на органи прокуратури у межах компетенції обласної прокуратури, а з другого – здійснюють керівництво підпорядкованими прокуратурами.

Відповідно до ст. 16 Закону України «Про прокуратуру» прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя очолюють відповідні прокурори, які призначаються на посади Генеральним прокурором України строком на п'ять років. Вони мають першого заступника і заступників, які також призначаються на посади Генеральним прокурором України, але без обмеження строку. Структурно прокуратури цього рівня також складаються з управлінь і відділів, начальники яких призначаються на посади і звільняються з посад прокурорами, які очолюють ці прокуратури, за узгодженням з першим заступником, заступниками, начальниками управлінь і відділів Генеральної прокуратури.

У визначенні функціональних обов'язків структурних підрозділів цих прокуратур використовуються три принципи: галузевий, міжгалузевий, предметний.

У зазначених прокуратурах є посади заступників начальників, старших прокурорів, прокурорів управлінь і відділів, старших слідчих з особливо важливих справ, слідчих з особливо важливих справ і старших слідчих, спеціалістів та інших співробітників, які призначаються та звільняються керівником відповідної прокуратури.

Розподіл обов'язків між працівниками структурного підрозділу здійснюється на підставі зонального та предметного прин-600

ципів. Зональний принцип означає, що за кожним прокурором структурного підрозділу закріплено кілька прокуратур адміністративних районів, міст. Кількість зон повинна відповідати кількості працівників управлінь, відділу. Зональний прокурор здійснює як контрольні та інші функції управління щодо міських, районних і міжрайонних прокуратур, що діють на закріпленій за ним території, так і у межах компетенції обласної та прирівняної до неї прокуратури – наглядові та інші функції прокуратури. Предметний принцип розподілу обов'язків означає, що за кожним прокурором управління, відділу залежно від його професійної підготовки та інших особистих якостей закріплюються окремі, найбільш важливі сфери правових відносин.

На практиці розподіл обов'язків між працівниками структурних підрозділів здійснюється на підставі поєднання обох зазначених принципів.

У прокуратурах Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокуратурах утворюються колегії у складі прокурора (голова), його заступників, інших керівних працівників. Персональний склад колегій затверджується Генеральним прокурором України.

Колегії прокуратур є дорадчими органами і розглядають найбільш важливі питання, що стосуються додержання законності, стану правопорядку, діяльності органів прокуратури, виконання наказів Генерального прокурора України, кадрові питання, заслуховують звіти підпорядкованих прокурорів, начальників структурних підрозділів та інших працівників прокуратури. Таким чином, єдиноначальність у роботі органів прокуратури поєднується з колегіальністю під час розгляду найважливіших проблем прокурорсько-слідчої діяльності.

Порядок роботи колегії визначається регламентом. Рішення її доводяться до відома працівників органів прокуратури. Контроль за виконанням рішень колегій забезпечується прокурорами чи їх заступниками відповідно до розподілу обов'язків. Копії протоколів засідань колегій обласних і прирівняних до них прокуратур надсилаються до Генеральної прокуратури після їх підписання, але не пізніше десятиденного терміну з дня засідання колегії.

У разі розбіжностей між прокурором і колегією прокурор втілює у життя своє рішення. Про такі розбіжності Генеральний прокурор доповідає Голові Верховної Ради України, а інші пробо 1

Конституція України

Розділ VII. Стаття 123

курори – Генеральному прокуророві України. Члени колегії Генеральної прокуратури можуть повідомити свою особисту думку Голові Верховної Ради України, а члени колегій інших прокуратур – Генеральному прокуророві України.

Міські, районні, міжрайонні і прирівняні до них спеціалізовані прокуратури утворюють основну ланку прокурорської системи, діючи на всій території України.

Міжрайонні прокуратури охоплюють своєю діяльністю або два сусідні райони, або місто і прилеглий район.

Зі статусом міських районних прокуратур на території України створені і функціонують прокуратури з нагляду за додержанням кримінально-виконавчого законодавства, природоохоронні і деякі інші спеціалізовані прокуратури.

Прокуратури міст, районів, прирівняні до них прокуратури очолюють відповідні прокурори, які призначаються на посади Генеральним прокурором України. У цих прокуратурах існують посади заступника прокурора, старшого помічника прокурора, помічників прокурора, слідчих, у тому числі старших слідчих. Вони призначаються прокурором області або прирівняними до нього прокурорами.

Спеціалізовані прокуратури будуються за загальними для всіх органів прокуратури принципами; вони керуються тими ж законами, що й територіальні прокуратури; перед ними стоять загальні для всіх органів прокуратури завдання; вони використовують ті ж засоби прокурорського реагування на виявлені порушення закону. Однак в їх системно-структурній будові, а також в об'єктах щодо здійснення нагляду є певні особливості.

До органів військових прокуратур належать військові прокуратури регіонів і військова прокуратура Чорноморського флоту та Військово-Морських Сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів (на правах міських). Ці прокуратури здійснюють нагляд за додержанням законів органами військового управління, військовими об'єднаннями, з'єднаннями, частинами, підрозділами, установами і військовими навчальними закладами та посадовими особами Збройних Сил, Прикордонних військ, Управління державної охорони, Служби безпеки України та інших військових формувань, дислокованих на території України. На органи військової прокуратури покладено здійснення нагляду за виконанням законів у процесі проваджен-

602

ня дізнання та досудового слідства, яке здійснюється у цих установах і формуваннях. Вони також розслідують усі злочини, що вчиняються військовослужбовцями та службовцями військових установ і закладів.

На органи військової прокуратури покладений обов'язок у підтримання державного обвинувачення у військових судах, участь у межах своїх повноважень у розгляді судами цивільних та господарських справ, а також внесення подань у касаційному або протестів у наглядовому порядку на вироки, рішення, постанови та ухвали військових судів.

Військовослужбовці військових прокуратур у своїй діяльності керуються Законом України «Про прокуратуру» і проходять службу відповідно до Закону України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» та інших законодавчих актів України, якими встановлено правові та соціальні гарантії, пенсійне, медичне та інші види забезпечення, передбачені законодавством для осіб офіцерського складу Збройних Сил України.

Природоохоронні прокуратури створені за принципом міжрайонних прокуратур; контроль і керівництво щодо них покладено на прокурорів Автономної Республіки Крим і областей.

Природоохоронні прокуратури забезпечують нагляд за додержанням і правильним застосуванням природоохоронного законодавства Кабінетом Міністрів України, міністерствами, державними комітетами та відомствами, іншими органами державного та господарського управління, урядом Автономної Республіки Крим, місцевими радами народних депутатів, військовими частинами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами. Зокрема, першорядним завданням цих прокуратур є нагляд за додержанням законодавства, спрямованого на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи, безпечну експлуатацію діючих на території України АЕС, і такого, що регулює утилізацію, знищення та поховання радіоактивних, токсичних, промислових та побутових відходів.

За порушення Закону, неналежне виконання службових обов'язків або вчинення ганебного вчинку прокурори і слідчі несуть відповідальність згідно з Дисциплінарним статутом прокуратури України, затвердженим Верховною Радою України. «Працівники прокуратур, – зазначається у ст. 2 Дисциплінарного статуту, – повинні володіти високими моральними якостями, бути принциповими і не-

603

Конституція України

Розділ VII. Стаття 123

примиренними до порушень законів, поєднувати виконання своїх професійних обов'язків з громадянською мужністю, справедливістю та непідкупністю. Вони повинні особливо суворо дотримуватись вимог закону, виявляти ініціативу в роботі, підвищувати її якість та ефективність і сприяти своєю діяльністю утвердженню верховенства закону, забезпеченню демократії, формуванню правосвідомості громадян, поваги до законів, норм та правил суспільного життя. Будь-які порушення прокурорсько-слідчими працівниками законності та службової дисципліни підривають авторитет прокуратури, завдають шкоди інтересам держави та суспільства».

Стаття 50 Закону України «Про прокуратуру» закріплює засоби правового та соціального захисту працівників прокуратури і підкреслює, що прокурор і слідчий прокуратури знаходяться під захистом закону. Нанесення тілесних ушкоджень, образа, погроза щодо працівника прокуратури або його близького родича, а також знищення їх майна, інші насильницькі дії у зв'язку з виконанням прокурором або слідчим прокуратури своїх службових обов'язків тягнуть за собою встановлену законом відповідальність.

Робота із зверненнями (заявами та скаргами) громадян та юридичних осіб посідає значне місце у багатоаспектній діяльності прокуратури. Це випливає із ст. 40 Конституції України, а також закріплено в п. 2 ст. 4 Закону «Про прокуратуру» – завданням прокуратури є захист гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина. При цьому слід враховувати, що захист у межах прокурорської компетенції прав і свобод громадян на засадах їх рівності перед законом незалежно від національного та соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак розглядається як один із принципів організації і діяльності прокуратури (п. З ч. 1 ст. 6 Закону).

Ця діяльність прокуратури складається із двох частин: а) розгляд заяв та скарг безпосередньо в органах прокуратури різного рівня; б) нагляд за додержанням встановленого порядку розгляду звернень усіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону «Про прокуратуру» прокурор розглядає заяви і скарги про порушення прав громадян та юридичних осіб, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду.

604

Органи прокуратури, їх керівники та інші посадові особи у межах своїх повноважень зобов'язані:

• скасовувати або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усуватипричини та умови, що сприяли виникненню порушень;

• забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих за заявою чи скаргою рішень;

• у разі визнання заяви чи скарги необгрунтованою роз'яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення;

• не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скаргіншим органам тощо.

Виходячи з положень, що містяться у ч. 1 ст. 19 Закону «Про прокуратуру», прокурор здійснює нагляд за:

• відповідністю актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами Конституції України та чинним законам;

• додержанням законів про недоторканність особи, громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні права і свободи громадян, захист їх честі і гідності, якщо законом не передбачений інший порядок захисту цих прав;

• додержанням законів, що стосуються економічних, міжнаціональних відносин, охорони навколишнього природного середовища, митниці та зовнішньоекономічної діяльності.

Для виконання прокурорами покладених на них наглядових завдань їм надані необхідні повноваження, які за своїм змістом та призначенням можуть бути розділені на три основні групи:

1. Повноваження у виявленні порушень законів, причин порушень та умов, що їм сприяють.

2. Повноваження, спрямовані на усунення порушень законів,причин та умов, що їм сприяють.

3. Повноваження у притягненні порушників закону до відповідальності.

До першої групи належать:

– безперешкодний доступ за посвідченнями у приміщеннядержавних органів, органів місцевого самоврядування, об'єднаньгромадян, підприємств, установ та організацій незалежно відформ власності, підпорядкованості чи приналежності, до військо-

605

Конституція України

Розділ VII. Стаття 123

вих частин, установ без особливих перепусток, де такі запроваджено; доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірок, у тому числі за письмовою вимогою, і таких, що містять комерційну чи банківську таємницю або конфіденційну інформацію. Письмово вимагати подання до прокуратури для перевірки зазначених документів та матеріалів, видачі необхідних довідок, у тому числі про операції і рахунки юридичних осіб та інших організацій для вирішення питань, пов'язаних з перевіркою (п. 1 ч. 1 ст. 20 Закону); доступ у місця тримання затриманих, опитування осіб, які в них перебувають, ознайомлення з документами, на підставі яких особи затримані, заарештовані або до них застосовані заходи примусового впливу (п. 1 ч. 2 ст. 44 Закону); витребування для перевірки рішень, розпоряджень, інструкцій, наказів та інших актів і документів, одержання інформації про стан законності і заходи щодо її забезпечення (п. 2 ч. 1 ст. 20 Закону, п. 2 ч. 2 ст. 44 Закону);

• вимога від керівників та колегіальних органів проведенняперевірок, ревізій діяльності підпорядкованих та підконтрольнихпідприємств, установ, організацій та інших структур незалежновід форм власності, а також виділення спеціалістів для проведення перевірок, відомчих та позавідомчих експертиз (п. з ч. 1 ст. 20Закону);

• виклик посадових осіб і громадян для витребування від нихусних або письмових пояснень щодо порушень закону (п. 4 ч. 1ст. 20 Закону, п. 2 ч. 2 ст. 44 Закону);

• перевірка виконання законів переліченими у ст. 1 Закону«Про прокуратуру» органами, підприємствами, установами таорганізаціями (ч. 2 ст. 19 Закону);

• перевірка законності адміністративного затримання громадян та застосування відповідними органами та посадовими особами заходів впливу за адміністративні правопорушення (п. 1 ч.2 ст. 44 Закону про прокуратуру);

• розгляд заяв, скарг про порушення прав громадян та юридичних осіб, крім скарг, віднесенихдо компетенції суду (ч. 1 ст. 12Закону), особистий прийом громадян (ч. З ст. 12 Закону);

– участь у засіданнях органів державної влади (ст. 9 Закону).До другої групи повноважень прокурора належать:

– опротестування актів Прем'єр-міністра України, КабінетуМіністрів України, уряду Автономної Республіки Крим, мі-

606

ністерств, державних комітетів та відомств, інших органів державної влади та місцевого самоврядування;

• опротестування або скасування наказів, розпоряджень адміністрації місць тримання затриманих (п. 2 ч. 2 ст. 44 Закону);

• звільнення особи, яка незаконно перебуває у місцях тримання затриманих (п. З ч. 2 ст. 44 Закону);

• внесення подання або протесту на рішення місцевих рад(п. 2 ч. 2 ст. 20 Закону);

• внесення припису про усунення очевидних порушень закону (п. 4 ч. 2 ст. 20 Закону);

• внесення подання до державних органів, громадськихорганізацій та посадовим особам про усунення порушень законута умов, що їм сприяли (п. 5 ч. 2 ст. 20 Закону);

• звернення до суду або господарського суду із заявами прозахист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб (п. 6 ч. 2 ст. 20 Закону).

До третьої групи повноважень прокурора належать:

– притягнення правопорушників у встановленому закономпорядку до кримінальної відповідальності; порушення дисциплінарного провадження або провадження про адміністративнеправопорушення, передача матеріалів на розгляд громадськихорганізацій (п. З ч. 2 ст. 20 Закону).

Повноваження прокурорів за умови їх повного та правильного застосування забезпечують ефективність загального нагляду, своєчасність виявлення порушень закону, причин та умов, що їм сприяють, усунення порушень закону, запобігання їм, притягнення винних до відповідальності.

Реалізація прокурором загальнонаглядових повноважень здійснюється у формі відповідних актів, які є юридичними фактами, що породжують прокурорсько-наглядові правовідносини між прокурором, з одного боку, і відповідними посадовими особами, колегіальними органами підприємств, установ та організацій (а у ряді випадків – і з громадянами) – з другого.

Встановлені законом повноваження прокурора у виявленні порушень закону, причин та умов, що їм сприяють, усунення порушень закону, поновлення порушених прав громадян та юридичних осіб, притягнення порушників закону до відповідальності реалізуються у формі актів, які містять вимоги прокурора.

607

Розділ VIII. Стаття 124