Розділ VIII Правосуддя

Стаття 124. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Норми, що містяться в коментованій статті, є визначальними в розкритті функцій судової влади, органів, суб'єктів і форм реалізації судової влади. Вони є законодавчим закріпленням таких характерних рис судової влади, як самостійність, виключність, повнота юрисдикції.

Правосуддя – це діяльність органів судової влади в розв'язанні конфліктів у суспільстві, що мають правовий зміст. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Специфіка діяльності судів полягає в тому, що застосування ними закону

в розгляді конкретних справ здійснюється у певних процесуальних формах, визначених законодавчо, а саме: у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства.

У процесі відправлення правосуддя суди розв'язують суперечності, що виникають у суспільстві, і тому їх діяльність відіграє інтегруючу і стабілізаційну функцію.

Покладена в основу Конституції України концепція правосудця визначає судову владу не просто інструментом у розв'язанні названих суперечностей, хоча й дуже важливим, а й рівноправним партнером законодавчої і виконавчої влади у врегулюванні суспільних процесів.

Здійснення правосуддя є виключною і невідчужуваною прерогативою судів і не може бути делеговане або привласнене іншими органами чи посадовими особами. Не допускається створення по-засудових органів, наділених судовою владою. Принцип, за яким правосудця в Україні здійснюється виключно судами, створює найважливішу гарантію громадянського миру, додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина. Лише за умови чинності цього організаційно-правового принципу суд здатний виконувати свої повноваження щодо захисту таких прав і свобод, а також забезпечувати в межах своїх повноважень реалізацію засад верховенства права та непохитність конституційного ладу в Україні. Отже, поділ державної влади з певною автономією органів відправлення правосуддя є дуже важливою ознакою демократичної, правової держави.

В демократичній, правовій державі суд вирішує практично всі соціально значущі конфлікти між суб'єктами права. До певної міри аксіомою є теза про те, що чим більша кількість конфліктів у суспільстві вирішується судом, а не органами виконавчої чи законодавчої влади, тим більше є підстав вважати це суспільство демократичним, а державу – правовою. Тому в Конституції України цілком обґрунтовано визначено обсяг повноважень судової влади щодо розв'язання усього спектру соціальних конфліктів, в основі яких є спір про право або існує інша проблема в застосуванні права. Судовий розгляд згідно з Конституцією України має стати обов'язковим і універсальним методом розв'язання таких конфліктів. Концептуальний зміст конституційних принципів полягає в тому, щоб суди належним чином виконували функцію захисту суспільства від проявів свавілля або рецидиву тоталітаризму. Суди можуть

^ .d77 609

Конституція України

Розділ VIII. Стаття 125

стати гарантом громадянського миру, прав і свобод людини і громадянина лише за умови, коли їх юрисдикція поширюється на всі правовідносини, шо виникають або можуть виникнути в державі. Тому Конституцією України встановлено межі повноважень судової влади відповідно до її інституційного призначення. З іншого боку, окреслене в коментованій статті правове поле діяльності судової влади дозволяє з максимальною точністю визначити її роль у системі координат «стримувань і противаг» державної влади в Україні. Судовий контроль з широкого кола питань суспільного життя є невід'ємним елементом рівноваги політико-правового механізму, оскільки він закріплює оптимальний баланс розподілу повноважень між гілками триєдиної системи державної влади.

У частині третій коментованої статті визначаються загальні засади судоустрою в Україні.

Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Отже, судова система України складається з Конституційного Суду України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, та судів загальної юрисдикції, що розглядають решту справ: цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних – в межах повноважень судової влади. Тому переважна більшість усіх судових справ розглядається судами загальної юрисдикції.

У частині четвертій коментованої статті закріплено принцип безпосередньої участі народу у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Цей принцип є конкретним проявом демократизму нашої держави і полягає у залученні до відправлення правосуддя не тільки професійних суддів, а й представників народу. Суд за участю народних засідателів відомий в теорії організації суду під назвою «шефенський суд». Така форма участі народу в здійсненні правосуддя існує у вітчизняному законодавстві понад вісімдесят років. Народні засідателі в судовому засіданні користуються рівними правами з професійним суддею – головуючим у справі. Вони разом вирішують усі питання, що виникають під час розгляду справи і ухвалення судового рішення.

Суд присяжних добре знаний з іноземного досвіду та досвіду судочинства дорадянського періоду України. Присяжні утворюють окрему колегію, яка вирішує питання про винність підсудного у кримінальній справі або обґрунтованість вимог позивача у цивільній справі. Усі інші питання відповідно до вердикту присяж-

610

них вирішує професійний суддя – головуючий у справі. Але можливі й інші форми участі присяжних у здійсненні судочинства.

Усі форми залучення представників народу до відправлення правосуддя є втіленням засад колегіального розгляду судових справ, що має на меті гарантувати неупередженість та справедливість правосуддя для всіх.

У частині п'ятій коментованої статті закріплено припис про ухвалення судами судового рішення іменем України. Цим визначаються суверенні права України на здійснення правосуддя та захист державою прав і свобод людини та законних інтересів інших суб'єктів права, які звернулися в установленому порядку до судів України. Припис про ухвалення судових рішень іменем України заснований на положеннях Конституції України про те, що судова влада є гілкою державної влади України, а тому рішення судів є уособленням волевиявлення держави і відповідно вони мають бути гарантовані державою.

З цього органічно випливає і припис щодо обов'язковості судових рішень до виконання на всій території України. Умови і порядок виконання на території України судових рішень визначаються Законом України «Про виконавче провадження», а на територіях інших держав – міжнародними договорами України на засадах взаємності.

Стаття 125. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні

вищі суди.

Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.

У коментованій статті визначено засадові положення організації системи судів загальної юрисдикції в Україні: єдність, внут-рішньосистемна і територіальна розгалужешсть, певна автономність спеціалізованих підсистем, очолюваних вищими судами; моноцентризм судової системи, який реалізований через надання Верховному Суду України статусу найвищого судового органу.

611

Конституція України

Розділ VIII. Стаття І25

Закріплені у ст. 6 Конституції поняття «судова влада» і «правосуддя», яким іменується розділ VIII, не є тотожними. Правосуддя – це змістовна сторона судової влади. Вона показує, в який спосіб реалізується судова влада. Крім змістовної, є ще й організаційна сторона судової влади. Вона показує, через які структурні утворення реалізується судова влада. Саме тому ст. 124 Конституції, з якої починається розділ VIII «Правосуддя», вже в першому реченні містить принципову норму: «Правосудця в Україні здійснюється виключно судами».

Суди в Україні утворюють судову систему, для якої, як і для кожної системи, характерні певні зв'язки і відносини між окремими її елементами (судами), а також притаманні такі якості, як ієрар-хічність, багаторівневість, структурованість. Судова система України, уособлюючи організаційний аспект судової влади – однієї з гілок державної влади, віддзеркалює особливості організації цієї влади у нашій державі, відповідає рівню соціально-економічного розвитку, пануючим у суспільстві поглядам на місце суду в системі механізмів державної влади, досвіду і певним традиціям. Одночасно Українська держава як член міжнародної спільноти зазнає значного впливу загальновизнаних принципів організації судової влади, які також ураховуються у побудові судової системи.

Значну роль у вирішені нових підходів до побудови судової системи відіграли вступ України до Ради Європи, ратифікація Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. та Протоколу № 7 до неї, що містять такі принципові положення:

• кожна людина при визначенні її громадянських прав таобов'язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінальногообвинувачення має право на справедливий і відкритий розглядупродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом,створеним відповідно до закону;

• кожна людина, визнана судом винною у вчиненні кримінального злочину, має право на перегляд вищою судовою інстанцією винесеного їй вироку і призначення міри покарання. Здійснення цього права, включаючи обставини, за яких воно можебути реалізованим, регулюється законом.

Але визнання зазначених у Конвенції положень є недостатнім для застосування їх у державах-учасницях без відповідних рішень Європейського суду з прав людини (далі – Суд), наділеного правом тлумачення положень Конвенції і протоколів до неї. За десятки 612

років Суд розглянув справи і дав тлумачення майже кожному з положень названих статей, які в сукупності сформували доктрину «права на суд», що базується на наступних складниках:

• по-перше, необхідна наявність «суду», який створено напідставі закону і відповідає критеріям незалежності й неупередженості;

• по-друге, суду слід мати широкі повноваження і бути компетентним у прийнятті рішень з усіх питань права і факту незалежно від того, яка справа розглядається, – цивільна, адміністративна, кримінальна чи господарська;

• по-третє, кожна заінтересована особа повинна мати вільнийдоступ до суду, тобто можливість розгляду своєї справи в суді, і їй неповинні перешкоджати надмірні правові чи якісь інші перепони.

Отже, положення Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. (статті 7, 8, 10, 11), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. (ст. 9), Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 р. та сформовані Судом принципи є всеохоплюючими для організації судової влади та здійснення правосуддя, але серед них є і такі, що безпосередньо впливають на побудову судової системи. Вони пов'язані з необхідністю:

• забезпечення кожному, хто намагається в судовому порядку захистити свої права та інтереси, реалізацію цього права шляхом утворення розвинутої системи судів, наближених до населення і наділених повноваженнями щодо розгляду справ у повномуобсязі, тобто за суттю (суди першої інстанції);

• забезпечення реалізації права особи на перегляд її справи вищим судом шляхом утворення мережі судів, наділених повноваженнями перегляду справи в апеляційному або касаційному порядку;

• відповідного процесуального порядку розгляду і вирішення спору, що визначаються особливістю його предмета.

Усі зазначені чинники знайшли своє нормативне відображення в Конституції України.

Конституція текстуально не закріплює перелік усіх судів, що діють на території України, прямо вказуючи на те, що це є предметом змісту відповідних законів. Але вона визначає принципові положення побудови судової системи, які мають бути враховані при визначенні гілок і рівнів судової системи та повноважень її складових елементів (судів).

613

Конституція України

Розділ VIII. Стаття 125

Це такі положення:

• забезпечення доступності правосуддя у його організаційному аспекті завдяки побудові судової системи (на місцевому рівні)відповідно до адміністративно-територіального устрою Українита утворенню підсистеми спеціалізованих судів;

• визнання певної автономності функціонування спеціалізованих судів, підсистеми яких очолюють відповідні вищі суди;

• закріплення єдності та моноцентризму системи судів загальної юрисдикції (на відміну від біцентризму, що існував раніше), надання Верховному Суду України статусу найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції;

• запровадження апеляційної форми як основного первісного порядку перегляду судових справ;

• заборона створення судів, порядок формування і компетенція яких не збігаються з порядком утворення і компетенцією судівзагальної юрисдикції.

Принцип територіальності означає розбудову системи судів загальної юрисдикції відповідно до системи адміністративно-територіального устрою, закріпленої в ст. 133 Конституції України. Цей принцип обумовлений потребою здійснення правосуддя на всій території України і доступності його для всього населення. Визначальна вимога принципу територіальності полягає в тому, що мережа судових органів має рівномірно поширюватись на всі адміністративно-територіальні одиниці України. З цього логічно випливає, що судові округи судів відповідних рівнів повинні мати однакове співвідношення з адміністративно-територіальними одиницями, на які поширюється юрисдикція судів. Принцип територіальності побудови судової системи забезпечує територіальне розмежування компетенції однорідних судів, тобто визначає межі судового округу. Найбільшого значення дія принципу територіальності набуває при визначенні мережі судів першого (вихідного) рівня, оскільки вона має бути розгалуженою, щоб забезпечити кожній особі реальну можливість дістатися судової установи для вирішення своєї справи за суттю. Виходячи з цього, Закон України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України» визначив, що місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а місцевими адмі-614

ністративними судами – окружні суди, що утворюються в округах відповідно до Указу Президента України (частини 1, 2 ст. 21).

Отже, в основу побудови судової системи на першому її щаблі покладено адміністративно-територіальний устрій України відповідного рівня, тобто судові округи збігаються з адміністративними одиницями. Перевагою такої схеми побудови судової системи є те, що вся інфраструктура держави – зв'язок, транспорт, шляхосполучення – також побудована з урахуванням її адміністративно-територіального устрою, що надає змогу кожній особі без значних витрат (часу і коштів) звернутися за захистом своїх прав до свого суду. А відтак, така схема побудови виступає одним із чинників забезпечення доступності правосуддя у його судоуст-рійному аспекті.

Слід також зазначити особливість дії принципу територіальності в організації військових судів. Територіальна побудова військових судів першого та другого рівнів обумовлена територіальною організацією військового управління (військові гарнізони та військові регіони), а також специфікою певних військових утворень (Військово-Морські Сили України). Отже, в основу організації військових судів покладено не адміністративно-територіальний, а, умовно кажучи, військово-територіальний устрій держави.

Принцип територіальності повинен органічно поєднуватись з принципом спеціалізації. Принцип спеціалізації у побудові судової системи є одним з факторів забезпечення права на правосуддя, оскільки ця вимога пов'язана з необхідністю розгляду справи компетентним судом. Компетентний суд – це не тільки суд, уповноважений здійснити правосуддя у повному обсязі з винесенням рішення по суті, а й суд, у кваліфікованості судців якого впевнена особа, котра до нього звертається.

Конституція України закріпила принцип спеціалізації судів. Змістовне наповнення цього принципу мають здійснити відповідні закони і перш за все Закон «Про судоустрій України». Він закріпив таку побудову судової системи, де мають місце елементи і «зовнішньої», і «внутрішньої» спеціалізації. Критерієм спеціалізації є предмет спірних правовідносин і властива йому відповідна процесуальна процедура. Але не тільки. У побудові судової системи України враховано й попередній більш ніж десятирічний досвід існування відокремленої гілки арбітражних (нині господарських) судів, хоча між природою матеріально-правових відно-

615

Конституція України

Розділ VIII. Стаття 125

син і притаманною їй процесуальною процедурою, характерними для цивільного судочинства, значно більше спільного з матеріально-правовими відносинами і процесуальною процедурою господарського судочинства, ніж кримінального. Між тим тільки господарські, а також адміністративні суди, що лише утворюються, побудовані за ознакою «зовнішньої» спеціалізації, тобто утворюють окрему гілку в системі судів загальної юрисдикції. Для загальних судів діє «внутрішня» спеціалізація в межах однієї судової установи, яка реалізується або розподілом між суддями місцевого суду обов'язків по розгляду цивільних чи кримінальних справ, де це можливо завдяки кількісному складу суддів, або створенням судових палат в апеляційних і Касаційному судах. Крім того, у судах різних судових юрисдикцій (у тому числі спеціалізованих) може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції.

Використання переваг «зовнішньої» спеціалізації у розбудові судів загальної юрисдикції передбачає утворення згідно з Конституцією України судових гілок зі спеціалізованою компетенцією з окремих галузей законодавства. Крім господарських і адміністративних можливо створення й інших окремих судових гілок відповідно до критерію спеціалізованої юрисдикції. Отже, принцип спеціалізації має ємкий, багатоаспектний характер і містить певні вимоги щодо розбудови і функціонування судів загальної юрисдикції. Визначальною з цих вимог при застосуванні «зовнішньої» спеціалізації є необхідність чіткого розмежування компетенції кожної гілки судів загальної юрисдикції. Принципи територіальності і спеціалізації поєднані ідеєю єдності і цілісності судової влади. Згідно з Конституцією України жодний з загальних чи спеціалізованих судів не наділяється особливим статусом, вони відрізняються між собою лише предметом компетенції, колом та обсягом повноважень.

Відповідно до Конституції в Україні утворюється цілісна система судів загальної юрисдикції, яка поєднує функціонування загальних і спеціалізованих судових гілок з існуванням єдиного найвищого судового органу. Таким органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Конституція України не розкриває змісту поняття «найвищий». Це зробив Закон «Про судоустрій України», визначивши у ст. 47 компетенцію Верховного Суду України, який здійснює правосуддя, забезпечує 616

однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції. Для реалізації цих функцій Верховний Суд України: розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом; переглядає в порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку; у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов'язані з виключними обставинами; дає судам роз'яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнає нечинними роз'яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди: Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України, а також інші відповідні вищі суди, які будуть утворені у порядку, передбаченому Законом «Про судоустрій України». Конституція не визначила зміст поняття «вищий» суд, а Закон України «Про судоустрій України» вважає вищі суди вищою судовою інстанцією спеціалізованих судових гілок, які розглядають у касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції, а також інші справи у випадках, визначених процесуальним законом, дають спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідною судовою юрисдикцією.

Система судів загальної юрисдикції визначена в Законі «Про судоустрій України», який розвинув і деталізував відправні положення, закріплені в коментованій статті. Згідно з цим Законом система судів загальної юрисдикції складається із загальних та спеціалізованих судів. Загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення. Спеціалізованими є господарські суди, які розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також деякі інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності. До спеціалізованих належать й адміністративні суди, які розглядають справи, пов'язані з правовідносинами у сфері державного управління та самоврядування (справи адміністративної юрисдикції), крім справ адміністративної юрисдикції у сфері військового управління, розгляд яких здійснюють військові суди.

Підсистему загальних судів утворюють місцеві районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарні-

617

Конституція України

Розділ VIII. Стаття 125

зонів. їх відносять до судів першого рівня. Другій рівень у системі загальних судів утворюють апеляційні суди, до яких належать апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України. Вживання поняття «апеляційний» у назві зазначених судів не означає, що вони наділені повноваженнями по розгляду справ лише у апеляційному порядку. У випадках, передбачених законом, вони здійснюють розгляд справ по перший інстанції. Наявність двох інстанційних повноважень у судах другого рівня обумовлена значною мірою (поряд з декількома іншими процесуальними і судоуст-рійними чинниками) необхідністю утворення на третьому рівні двох судів з різними інстанційними повноваженнями: Апеляційного суду України та Касаційного суду України.

Перший з них має розглядати в апеляційному порядку справи, що були розглянуті апеляційними судами (тобто судами другого рівня) по першій інстанції, другий – перевіряти у касаційному порядку рішення, вироки, ухвали та постанови місцевого загального суду, а також ухвали апеляційного суду, постановлені щодо цих рішень, вироків, ухвал та постанов. Апеляційний та Касаційний суди України можуть також розглядати й інші справи у випадках, визначених процесуальним законом.

На четвертому рівні судової системи знаходиться Верховний Суд України, який стосовно загальних судів наділений повноваженнями переглядати в касаційному порядку рішення, постановлені Апеляційним судом України в апеляційному порядку, та в порядку повторної касації – рішення, розглянуті Касаційним судом України у касаційному порядку (згідно з Прикінцевими та перехідними положеннями Закону «Про судоустрій України» Верховний Суд України до утворення Касаційного суду України здійснює касаційний розгляд справ, віднесених до повноважень Касаційного суду України в порядку, визначеному процесуальним законом).

Підсистему спеціалізованих судів утворюють господарські та адміністративні суди.

Місцевими господарськими судами (першого рівня) є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.

Місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до Указу Президента України.

618

Апеляційними спеціалізованими судами (тобто судами другого рівня) є апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах відповідно до Указу Президента України. Вони розглядають справи або тільки в апеляційному порядку (господарські суди), або і в апеляційному порядку, і по першій інстанції (адміністративні суди).

Третій рівень підсистем апеляційних судів становлять Вищий господарській суд України та Вищий адміністративний суд України. В разі створення інших видів спеціалізованих судів мають бути утворені відповідні вищі суди. Вищі суди розглядають у касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції, а також інші справи у визначених процесуальним законом випадках.

Верховний Суд України, який є найвищим судовим органом і в підсистемі загальних, і в підсистемі спеціалізованих судів, може переглядати у порядку повторної касації справи, розглянуті вищими спеціалізованими судами у касаційному порядку.

У частині 5 коментованої статті міститься імперативна норма щодо заборони створення надзвичайних та особливих судів. При цьому зміст цих понять ні у Конституції України, ні у Законі «Про судоустрій України» не розкрито. Застосування ретроспективного інструментарію приводить до висновку про те, що й в законодавстві, й в науці під особливими судами розуміють відокремлені судові установи зі своєю системою інстанцій для розгляду виділених із загального масиву певних категорій справ (як правило, тільки кримінальних).

Надзвичайними судами вважаються суди, які утворюються одноразово, для розгляду конкретної (як правило, кримінальної) справи на підставі спеціального акта відповідного органу державної влади.

Таке значення зазначених понять означає, що навіть закріплення в законі можливості існування таких судів і визначення певного порядку їх утворення не позбавляє їх статусу особливих чи надзвичайних, оскільки вони за своєю природою суперечать закладеним у Конституції вимогам.

У зв'язку з цим слід підкреслити, що утворені у системі загальних судів військові суди не можуть бути віднесені до особливих судів (хоча й мають деякі їх риси), оскільки вони лише на першому і другому рівнях відокремлені від загальних місцевих та апеляційних судів, але справи, що ними розглядаються, можуть бути переглянуті Апеляційним судом України, Касаційним судом України та Верховними Судом України.

619

Конституція України

Розділ VIII. Стаття 126

Стаття 126. Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.

Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом.

Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше.

Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, уразі:

1. закінчення строку, на який його обрано чи призначено;

2. досягнення суддею шістдесяти п 'яти років;

1. неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;

3. порушення суддею вимог щодо несумісності;

4. порушення суддею присяги;

5. набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

6. припинення його громадянства;

7. визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;

8. подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Повноваження судді припиняються у разі його смерті. Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей.

Коментована стаття закріплює систему гарантій забезпечення незалежності і недоторканності суддів, які є втіленням і носіями судової влади, що діє самостійно, незалежно від законодавчої і виконавчої влади.

Для належного виконання функцій судової влади Конституція України надає її носіям спеціальні гарантії незалежності і недоторканності. З огляду на виключну важливість цих функцій держава опікується створенням ефективного організаційно-правового механізму, який надійно попереджував би будь-які спроби впливу на судців або втручання в процес здійснення правосуддя. Засади такого механізму закріплено у коментованій статті.

Конституційні гарантії незалежності і недоторканності суддів засновані на положеннях міжнародно-правових документів щодо здійснення правосуддя. Особливе значення серед останніх мають Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи щодо незалежності, ефективності та ролі суддів.

620

Ідея сильної судової влади може залишитись лише декларацією, якщо не буде створено належних гарантій особистої незалежності і процесуальної самостійності судців. Забезпечення незалежності судочинства є найважливішою, фундаментальною проблемою конституційного нормування. Формула «суди незалежні і підкоряються тільки закону» була і в Конституції СРСР, і в конституціях Української РСР 1937 і 1978 років, однак ця норма на теренах України існувала лише на папері. В той же час історичний досвід наочно переконує, що закріплення в Конституції нормативів незалежного судочинства хоча й не призводить автоматично до їх втілення в життя, але дає могутній поштовх до цього, створює необхідні полі-тико-правові передумови на шляху становлення дійсно незалежної судової влади. Тому конституційне унормування принципу незалежного суду і гарантій його реалізації має непересічне значення. Визначені у коментованій і наступних статтях Конституції України гарантії незалежності і недоторканності суддів забезпечують у своїй сукупності своєрідний «внутрішній суверенітет» судової влади, який конче потрібний її носіям для справедливого і неуперед-женого здійснення правосуддя відповідно до вимог закону. Суддівська незалежність є не особистим привілеєм суддів, а засобом захисту публічних інтересів, насамперед законних інтересів, прав і свобод людини і громадянина.

Систему гарантій суддівської незалежності, закріплених у коментованій статті, можна умовно поділити таким чином: особиста недоторканність судців; безстрокове призначення судді на посаду; неможливість неправомірного усунення з посади судді та особиста безпека суддів та членів їх сімей.

Конституцією України забороняється вплив на суддів у будь-який спосіб. Йдеться про всі заходи впливу, які мають на меті втручання у діяльність щодо здійснення правосудця.

Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований цо винесення обвинувального вироку. Ця вимога Конституції України створює гарантію особистої недоторканності суддів, що забезпечує захист носіїв судової влади від можливих зловживань з боку посадових осіб, які можуть бути вчинені з метою тиску або іншого неправомірного впливу.

Безстрокове призначення на посаду судці створює дуже важливу гарантію незалежності судді, оскільки в такому разі носій судової влади впевнений, що його не можна в будь-який час усу-

Конституція України

Розділ VIII. Стаття 127

нути з посади і він за умови належної поведінки гарантований від неправомірного звільнення з посади. Гарантія стабільності зайняття посади та забезпечення винагороди за працю є важливим соціально-психологічним чинником, який мотивує поведінку судді на підкорення виключно законові.

Із загального правила про безстрокове призначення судді на посаду передбачено два винятки.

Судді Конституційного Суду України призначаються строком на дев'ять років (ст. 148 Конституції). Цей виняток обумовлено специфікою повноважень названих суддів, які мають повноваження здійснювати правосуддя у сфері конституційної юрисдикції.

Особи, які призначені на посаду судді вперше, обіймають її п'ять років (ст. 128 Конституції). За цей строк є можливість пе-реосвідчитись у професійних та моральних якостях носія судової влади для вирішення питання про доцільність його наступного безстрокового призначення на посаду судді.

У частині 5 коментованої статті передбачено вичерпний перелік підстав звільнення судді з посади. Таке звільнення можливе лише органом, який обрав або призначив суддю. Перелік підстав для звільнення судді з посади унеможливлює свавільне або необгрунтоване усунення з посади судді, включаючи й того, що призначений вперше, за будь-яких інших обставин, в тому числі і органом, який його обрав або призначив. Цей перелік визначає такі підстави для звільнення:

1. закінчення строку, на який його обрано чи призначено;

2. досягнення суддею шістдесяти п'яти років;

3. неможливість виконувати свої повноваження за станомздоров'я;

4. порушення суддею вимог щодо несумісності;

5. порушення суддею присяги;

6. набрання законної сили обвинувальним вироком щодонього;

7. припинення його громадянства;

8. визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;

9. подання суддею заяви про відставку або про звільнення зпосади за власним бажанням.

Повноваження судді припиняються також у разі його смерті. Конституція України закріплює принцип забезпечення державою особистої безпеки суддів та членів їх сімей. Цей принцип

уособлює окрему гарантію суддівської незалежності, пов'язану із створенням безпечних умов для життя і діяльності суддів та членів їх сімей. Незалежність судді не може вважатись забезпеченою за обставин реальної загрози його життю, здоров'ю або майну.

Гарантії незалежності і недоторканності суддів передбачено не тільки в Конституції України, айв інших законах України. До них належать закони «Про статус суддів», «Про Вищу раду юстиції», «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів».

Гарантії суддівської незалежності наведено не тільки у коментованій статті, айв наступних нормах Конституції України.

Стаття 127. Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні.

Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.

Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.

Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом.

Захист професійних інтересів суддів здійснюється в порядку, встановленому законом.

Коментована стаття присвячена визначенню кола суб'єктів – носіїв судової влади, які залучаються для її реалізації тимчасово або діють на постійній основі. Для останніх – професійних суддів – сформульовано вимоги, відповідність яким дає право на заняття суддівської посади через певну процедуру, а також вимоги, дотримання яких забезпечує незалежність, неупередженість і безсторонність суддів при здійсненні правосудця.

Конституція України

Розділ VIII. Стаття 127

Частина 1 коментованої статті передбачає можливість допуску до здійснення однієї з функцій судової влади – правосуддя – разом із професійними суддями народних засідателів і присяжних.

Акцентується на тому, що народні засідателі і присяжні допускаються до участі у відправленні правосуддя лише у випадках, визначених законодавством. Отже, окреслення процесуальних та організаційних питань забезпечення участі зазначених суб'єктів у здійсненні однієї з функцій судової влади є обов'язком законодавця. Зокрема, мають бути законодавчо закріплені критерії підбору присяжних і народних засідателів, порядок їх залучення до виконання обов'язків у суді, процесуальні питання участі в судовому розгляді і ухваленні рішення у справі, права та обов'язки, гарантії їх захисту та інші процесуальні та організаційно-правові питання.

Таким чином, логічний аналіз змісту даної конституційної норми дозволяє визначити, що право здійснювати правосудця в державі на постійній основі надано тільки суддям, які одержали посади в рамках належної законодавчої процедури, а також у виключних випадках – народним засідателям і присяжним.

Інститут народних засідателів був відомий українській судовій системі й до прийняття Конституції. Проте чи слід законодавцеві дотримуватися традиційного підходу до визначення статусу цих суб'єктів відправлення правосуддя, чи повинен бути створений абсолютно новий інститут, Основний Закон держави не вказує. Прийнятий 7 лютого 2002 р. Закон «Про судоустрій України» у ст. 65 закріпив, що народними засідателями можуть бути громадяни України, які у випадках, визначених процесуальним законодавством, вирішують у складі суду справи разом із професійними суддями, забезпечуючи відповідно до Конституції особисту участь народу в здійсненні правосуддя. Народні засідателі беруть участь у розгляді справ по першій інстанції (наприклад, ст. 17 Кримінально-процесуального кодексу України закріплює, що кримінальні справи про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, у суді першої інстанції розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів). При відправленні правосуддя народні засідателі користуються всіма правами судді. Закон також визначив порядок формування, затвердження і перегляду списку народних засідателів, строк їх діяльності, закрі-

624

пив вимоги до них, підстави і порядок звільнення від виконання своїх обов'язків, а також обмеження щодо внесення до списку. Наприклад, згідно зі статтями 65–67, 71, 72 Закону «Про судоустрій України» список народних засідателів затверджується на чотири роки відповідною місцевою радою за поданням голови місцевого суду. До списку включаються громадяни України, що досягли двадцятип'ятилітнього віку і постійно проживають на території, на яку поширюється юрисдикція цього суду. Список народних засідателів місцевого військового суду за поданням голови відповідного суду затверджується начальником гарнізону. До списку включаються тільки військовослужбовці гарнізону (ч. 4 ст. 65 Закону «Про судоустрій України»).

Процедурні питання участі народних засідателів у судовому слуханні справи, прийняття судового рішення встановлюються процесуальним законодавством.

Суд присяжних створюється для розгляду по першій інстанції справ, визначених процесуальним законом. Інститут присяжних для національної судової системи є новим. Тому перед законодавцем стоїть досить складне завдання – нормативно забезпечити організацію роботи суду присяжних. її підґрунтям може бути загальновизнаний світовий підхід до статусу присяжних, але, звичайно, повинні бути враховані національні традиції, досягнення вітчизняної науки в царині процесуального і матеріального права, український менталітет, рівень правосвідомості суспільства і соціально-економічного розвитку держави в цілому. Перевага суду присяжних полягає в більшій колегіальності, незалежності, демократизмі, посиленні змагальності процесу, гласності судового розгляду.

Загальні питання організації суду присяжних, формування, затвердження і перегляду списку його членів, строк їх діяльності, підстави і порядок звільнення від виконання своїх обов'язків визначені статтями 68-72 Закону «Про судоустрій України». Відповідно до ч. 1 ст. 68 цього Закону присяжними вправі бути громадяни України, які досягли тридцятилітнього віку і постійно проживають на території відповідної області. Список присяжних апеляційних загальних судів формується комісією за поданням голови апеляційного суду на підставі списків виборців і затверджується рішенням відповідної ради. Список присяжних апеляційних військових судів формується за поданням голів цих судів із

Конституція України

Розділ VIII. Стаття І27

числа військових відповідних гарнізонів і затверджується рішенням відповідної ради. Кількість присяжних, порядок підбору і формування суду присяжних для розгляду конкретної справи, складання ними присяги та її зміст, ухвалення рішення мають бути встановлені процесуальним законодавством.

Особливо слід зазначити, що згідно з Законом «Про судоустрій України» не мають права бути внесеними до списку народних засідателів і присяжних громадяни: а) визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними; б) які мають хронічні психічні або інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків народного засідателя чи присяжного; в) щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту або не погашену судимість; г) депутати всіх рівнів, члени Кабінету Міністрів України, судді, прокурори, державні службовці апарату суду, працівники органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів, адвокати, нотаріуси.

Частина 2 коментованої статті містить положення щодо обмеження деяких конституційних прав та свобод судді, а саме: а) заборону брати будь-яку участь у політичній або профспілковій діяльності; б) обмеження свободи вибору виду додаткової трудової діяльності. Ці обмеження спрямовані на попередження протиправного використання суддею наданих йому владних повноважень, вчинення дій, що підривають його репутацію і авторитет судової влади в цілому. Вони встановлені з метою захисту і охорони інтересів різних суб'єктів суспільних відносин і є додатковими гарантіями, що забезпечують незалежність і неупередженість правосуддя.

Заборона брати будь-яку участь у політичній або профспілковій діяльності є обмеженням конституційного права судді на свободу членства в політичній партії і громадській організації для захисту своїх прав та свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Встановлення цієї заборони зумовлено тим, що ніякі політичні, ідеологічні чи інші пристрасті та інтереси судді не повинні впливати на справедливість винесеного ним рішення. Судові рішення мають бути засновані виключно на законі, забезпечуючи тим самим підтримку державного устрою.

Частина 2 коментованої статті забороняє суддям бути членами профспілок – громадських організацій, що об'єднують громадян із спільними інтересами за родом професійної діяльності.

626

Згідно з ч. З ст. 36 Конституції України метою діяльності профспілок є захист трудових і соціально-економічних інтересів своїх членів. Частина 6 коментованої статті передбачає, що захист професійних інтересів суддів здійснюється в порядку, встановленому законом. Тобто Конституцією передбачена необхідність створення відмінної від профспілкової форми організації захисту професійних інтересів судців. Основним принципом функціонування будь-якої форми об'єднання суддів має бути недопущення якого-небудь впливу на процес виконання суддею своїх професійних функцій.

Незалежність судді від політичних партій є однією з гарантій незалежності судової влади в цілому. Слід зазначити, що у світовій практиці склався неоднозначний підхід до необхідності обмеження політичних прав судців. Так, законодавство країн Центральної і Східної Європи з метою зміни сформованої раніше традиції, що вимагала членства судді в партії, яка була при владі, забороняє суддям бути членами якоїсь політичної партії. Законодавство ж північноєвропейських країн, зокрема держав загального права, у більшості випадків сприймає суддів як звичайних громадян, а відтак, такими, які не можуть бути позбавлені політичних прав. У більшості держав від суддів вимагаються лояльне ставлення до існуючого в країні ладу і утримання від активних політичних дій, особливо спрямованих проти чинної влади.

Отже, передбачене Конституцією обмеження політичних прав суддів зумовлено певними історичними традиціями і є необхідним на період становлення правової держави, розвитку громадянського суспільства, формування авторитету судової влади.

Сумний досвід диктату комуністичної партії, при якому партійна дисципліна була основним засобом тиску на суддів, змусив творців Конституції закріпити це положення в такій жорсткій формі. Проте слід вказати на деякий декларативний характер коментованої норми. Суддя не може бути позбавлений права участі (хоча б і пасивної) у виборчому процесі при формуванні органів законодавчої влади і органів місцевого самоврядування. Неможливо заборонити співчувати, поділяти ідеї, проголошені тією чи іншою політичною партією (особливо в умовах багатопартійності) або політичним діячем, адже ці процеси стосуються внутрішньої, емоційної сфери людини. Тому законодавцеві треба приділити особливу увагу закріпленню гарантій суб'єктивної неупередженості суддів при розгляді конкретної справи.

627

Конституція України

Розділ VIII. Стаття 127

На сучасному етапі розвитку суспільства доцільно закріпити в законодавстві вичерпний перелік дій, які можуть бути розцінені як політична діяльність і заняття якими несумісне з професійною суддівською діяльністю (наприклад, участь судді в зборах, мітингах, пікетуваннях, агітації за кандидатів у депутати, матеріальна підтримка якоїсь партії та ін.).

Отже, передбачені обмеження політичних прав суддів є тимчасовими. В умовах правової держави, розвиненого громадянського суспільства свобода кожного носія судової влади від ідейного чи емоційного тиску забезпечується в першу чергу верховенством права. Гарантіями незалежного, неупередженого відправлення правосуддя є високий рівень професійної правосвідомості суддів, внутрішнє сприйняття ними правил змагальності судового процесу. Такий підхід до статусу носія судової влади забезпечить його високий авторитет у суспільстві.

Обмеження свободи вибору виду додаткової трудової діяльності спрямоване на створення сприятливих умов для заняття суддею професійною діяльністю. Конституційне положення, яке забороняє поєднувати основну діяльність судді з якоюсь іншою оплачуваною трудовою діяльністю, за винятком наукової, викладацької і творчої, зумовлено декількома обставинами. Це обмеження спрямоване, по-перше, на забезпечення незалежності і неупередженості судді; по-друге, на створення умов належного і сумлінного виконання ним своїх прямих професійних функцій; по-третє, на запобігання можливості використання ним свого службового становища в особистих цілях. Така конституційна заборона тим самим захищає репутацію судді і авторитет судової влади.

В Європейській хартії про статус судів (п. 4.2.) підкреслюється, що поряд зі службовою суддя може вільно займатися різноманітними видами діяльності, зокрема й тими, що виражають його права як громадянина. Проте ця свобода може (і повинна) бути обмежена тією мірою, в якій ці додаткові види діяльності є несумісними з довірою щодо неупередженості і незалежності судді або з вимогами необхідності уважно і в розумні строки розглядати справи. Із таких позицій повинен виходити й вітчизняний законодавець.

Заняття суддею науковою, викладацькою або творчою діяльністю сприяє підвищенню його професійного рівня, збагаченню спеціальних знань, утвердженню його статусу як фахівця найви-

628

щої категорії. Водночас у законодавстві доцільно передбачити критерії допустимості такої діяльності: вона має здійснюватися тільки у вільний від основної роботи час, не повинна заважати виконанню професійних функцій судді, впливати на його незалежність і неупередженість та повинна мати характер додаткової трудової діяльності.

Частини 3–5 коментованої статті закріплюють основні вимоги до кандидатів на посади суддів. Відповідно до ч. З кандидатом на посаду судді може бути громадянин України, який відповідає певним вимогам і має відповідну рекомендацію кваліфікаційної комісії суддів. Конституційні вимоги щодо кандидатів на посаду суддів стосуються характеристик соціального статусу: громадянство, вік, освіта, досвід і стаж роботи, строк проживання на території України і володіння державною мовою. Правовою нормою встановлюється лише нижня межа цензу осілості, вікового і фахового цензу щодо цих кандидатів. У ч. 5 передбачається можливість встановлення додаткових (підвищених) вимог щодо кандидатів на окремі суддівські посади (наприклад, якщо кандидат претендує на посаду судді військового суду, він повинен перебувати на військовій службі і мати офіцерське звання. Військові звання суддям військових судів присвоює Президент України за поданням Голови військового суду).

Частина 4 містить декілька винятків із загальних вимог щодо кандидатів на відповідні посади суддів. Передбачається можливість зайняття посади судці особою без вищої юридичної освіти, але лише в спеціалізованому суді. Згідно з ч. З ст. 59 Закону «Про судоустрій України» у даному випадку на посаду судді спеціалізованого суду може бути рекомендований відповідною кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший тридцяти років, який проживає на території України не менше десяти років, володіє державною мовою, має вищу освіту в сфері знань, що охоплюються межами юрисдикції відповідного спеціалізованого суду, і стаж роботи за фахом не менше п'яти років. Тому розширення і конкретизація фахового цензу щодо суддів спеціалізованих судів залежать від розвитку судової системи держави. На цих суддів поширюється статус професійного судді, але акцентується, що вони відправляють правосуддя виключно у складі колегії суддів, отже, судді-юристи в складі колегії превалюватимуть.

Конституція України

Розділ VIII. Стаття 128

Достатньо цінним є положення Закону «Про судоустрій України» щодо обмеження допуску до зайняття посади судді окремих категорій громадян. Так, відповідно до ч. 4 ст. 59 цього Закону не можуть бути рекомендовані на посаду професійного судді громадяни: а) визнані судом обмежено дієздатними і недієздатними; б) які мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків судді; в) стосовно яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не погашену чи не зняту судимість.

Частина 5 коментованої статті передбачає можливість встановлення додаткових вимог до окремих категорій суддів, але тільки щодо стажу, віку та професійного рівня. Так, ст. 7 Закону «Про статус суддів» передбачає, що суддею апеляційного суду може бути громадянин України, який досяг на момент обрання тридцятилітнього віку, має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менше п'яти років, у тому числі не менше трьох – на посаді судді.

Суддею Вищого спеціалізованого суду може бути громадянин України не молодший тридцяти років, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менше семи років, у тому числі не менше п'яти – на посаді судді. Аналіз структури судової системи дозволяє припустити, що аналогічні вимоги повинні ставитися й щодо кандидатів на посади суддів Апеляційного суду України і Касаційного суду України.

Суддею Верховного Суду України може бути громадянин України, який досяг на момент обрання тридцятий'ятирічного віку, має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менше десяти років, у тому числі не менше п'яти – на посаді судді.

Стаття 128. Перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом.

Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в порядку, встановленому законом.

Стаття містить основні положення щодо завершальної стадії процесу формування суддівського корпусу – стадії призначення

630

(обрання) на посаду судці. Норма містить розмежування компетенції глави держави й вищого законодавчого органу держави щодо формування суддівського корпусу судів загальної юрисдикції. Загальні питання призначення (обрання) на посади суддів Конституційного Суду України врегульовані ст. 148 Конституції.

Частина 1 ст. 128 закріплює, що подання про призначення на посаду судді щодо осіб, які вперше претендують на її зайняття, вноситься компетентним органом Президентові. Відповідно до ч. 1 ст. 61 Закону України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України» (далі – Закон) подання Президентові про призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років вносить Вища рада юстиції на підставі рекомендації відповідної кваліфікаційної комісії суддів. Рішення про призначення особи на посаду судді строком на п'ять років оформлюється Указом Президента України, у якому вказується конкретний суд, посада, на яку його призначено, і строк повноважень.

Очевидно, що кількість подань, які повинен розглянути Президент для ухвалення рішення про призначення кандидата на посаду судді, є чималою. У зв'язку з цим в Україні необхідно прийняти відповідний закон, яким встановлювався б особливий порядок попереднього розгляду подань щодо кандидатур на посади суддів в Адміністрації Президента, були б урегульовані всі процедурні питання цієї стадії формування суддівського корпусу, з тим щоб гарантувати обіймання посади судді гідними кандидатами.

Перед тим як призначений суддя одержить можливість реалізувати повноваження по здійсненню судової влади, він зобов'язаний пройти ще один етап – стадію вступу на посаду. Згідно зі ст. 10 Закону України від 15 грудня 1992 р. «Про статус суддів» уперше призначений суддя в урочистій обстановці приносить присягу перед Президентом України.

Присяга є одним із найважливіших атрибутів вступу на посаду носіїв судової влади; вона символізує їх особливий статус, відповідальність перед суспільством.

Принесена привселюдно і скріплена підписом судді присяга є юридичним актом, що фіксує момент його вступу на посаду, визначає фактичне набуття ним права відправлення від імені держави правосуддя. Суддя, який не приніс присяги, не може бути допущений до здійснення судової влади. Тому перед законодавцем постає завдання розробити і прийняти відповідний закон, що визначав би порядок і строки проведення цієї церемонії.

Конституція України

Розділ VIII. Стаття 129

Прийняття рішення про обрання на посаду судді без визначення строку повноважень Конституцією віднесено до компетенції Верховної Ради України. Відповідно до ч. 1 ст. 61 цього Закону подання про безстрокове обрання судді на посаду до Верховної Ради України вносить Голова Верховного Суду України (голова відповідного Вищого спеціалізованого суду) на підставі рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів.

Конституція проголошує, що на зазначені посади судді обираються, чим наголошується, що відповідне рішення приймається колегіальним органом за результатами голосування. Це положення зумовлює необхідність прийняття відповідного закону про обрання на посаду професійного судді безстроково, у якому мають бути врегульовані процедурні питання ухвалення відповідного рішення Верховною Радою України, як-от: підстави розгляду кандидатури, порядок попереднього розгляду кандидатури для обрання на посаду судді безстроково, порядок обрання на пленарному засіданні Верховної Ради України, питання опублікування рішення про обрання судді на посаду безстроково.

Частина 2 коментованої статті встановлює загальний порядок обрання на посаду і звільнення з посади Голови Верховного Суду України. Голова Верховного Суду України обирається на посаду і звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в порядку, встановленому законом. Таємне голосування забезпечує анонімність волевиявлення кожного голосуючого. Згідно зі ст. 51 Закону Голова Верховного Суду України обирається строком на п'ять років із правом повторного обрання, але не більше ніж на два строки. Голова Верховного Суду України вважається обраним, якщо за його кандидатуру проголосувала більшість від загального складу Пленуму.

Відповідно до ч. 2 ст. 51 Закону процедура обрання на посаду Голови Верховного Суду України і звільнення його з посади встановлюється Регламентом Пленуму Верховного Суду України, затвердженим Пленумом. Не допускається зміна регламентної процедури пізніше шести місяців до закінчення строку повноваження Голови Верховного Суду України.

Таким чином, Голова системи судів загальної юрисдикції обирається самим суддівським співтовариством – членами Пленуму Верховного Суду України. Голови інших судів загальної юрисдикції призначаються на посаду (і відповідно звільняються з по-632

сади) строком на п'ять років із числа суддів Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України (а щодо спеціалізованих судів – голови відповідного Вищого спеціалізованого суду) на підставі рекомендації Ради суддів України (щодо спеціалізованих судів – рекомендації відповідної ради суддів). Ці положення передбачають необхідність нормативного врегулювання процедури попереднього розгляду кандидатури на посаду Голови суду в Адміністрації Президента зі збереженням гарантій незалежності судової влади.

Стаття 129. Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.

Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.

Основними засадами судочинства є:

1. законність;

2. рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3. забезпечення доведеності вини;

4. змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїхдоказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

5. підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

6. забезпечення обвинуваченому права на захист;

7. гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

8. забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;

9. обов'язковість рішень суду.

Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

За неповагу до суду і судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності.

Стаття, що коментується, регламентує базові положення здійснення судочинства та визначає основні засади судочинства, які є системою загальноправових, міжгалузевих та галузевих принципів, що розкривають природу та сутність цивільного, кримінального та інших форм судочинства, напрями та досягнення

633

Конституція України

Розділ VIII. Стаття І29

завдань правосуддя та реалізацію прав, свобод і законних інтересів учасників процесу.

Конституційні положення про незалежність суддів і підкорення їх лише закону, а також здійснення судочинства одноособово суддею, колегією суддів чи судом присяжних, що передбачаються частинами 1 та 2 ст. 129, не включені до переліку основних засад судочинства. Разом з тим за своїм характером незалежність судців і підкорення їх лише закону, а також здійснення судочинства відповідним складом суду є загальними засадами судочинства, які, на відміну від основних засад судочинства, в різних процесуальних системах мають характер правових аксіом. Це відрізняє названі засади від тих, що закріплені у ч. З коментованої статті. Частина 1 коментованої статті передбачає, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. В ній відтворені міжнародні стандарти правосуддя. Так, Загальна декларація прав людини проголошує, що кожна людина для встановлення обґрунтованості пред'явленого їй кримінального обвинувачення має право на те, щоб її справу розглянув з додержанням усіх вимог справедливий незалежний і безсторонній суд (ст. 10). Міжнародний пакт про громадянські і політичні права також визначає, що кожен має право при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, пред'явленого йому, або при визначенні його прав та обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону.

VII Конгрес ООН по запобіганню злочинності і поводженню з правопорушниками 1985 р. схвалив Основні принципи незалежності судових органів, де проголошується, що незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в Конституції або законах країни; судові органи вирішують передані їм справи неупереджено, на підставі фактів і відповідно до закону, без будь-яких обмежень, неправомірного впливу, спонукання, тиску, погроз або втручання прямого чи непрямого з будь-якого боку і з будь-яких причин; незалежність судових органів дає їм право і вимагає від них забезпечення справедливого ведення судового розгляду і додержання прав сторін.

Незалежність судів та підкоріння їх лише закону забезпечується організаційними та процесуальними гарантіями. Організаційні гарантії незалежності передбачаються ст. 126 Конституції

634

України (див. коментар до ст. 126) та Законом України від 15 грудня 1992 р. «Про статус суддів», Законом України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України». Так, відповідно до ст. 11 Закону «Про статус суддів» незалежність суддів забезпечується:

• встановленим законом порядком їх обрання (призначення), зупинення їх повноважень та звільнення з посади;

• особливим порядком присвоєння військових звань суддямвійськових судів;

• передбаченою законом процедурою здійснення правосуддя;

• таємницею прийняття судового рішення і забороною їїрозголошення;

• забороною під загрозою відповідальності втручання у

здійснення правосуддя;

• відповідальністю за неповагу до суду чи судді;

• правом судді на відставку;

• недоторканністю суддів;

• створенням необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності судів, матеріальним і соціальнимзабезпеченням суддів відповідно до їх статусу;

• особливим порядком фінансування судів;

– системою органів судового самоврядування.

При здійсненні судочинства незалежність суддів та підкорення їх лише закону знаходить свій прояв у процесуальному режимі внутрішньосудових відносин складу суду, що розглядає справу, відносинах з учасниками судової справи, вищестоящими судовими органами, всіма організаціями, посадовими особами і громадянами, який унеможливлює втручання у діяльність судді при здійсненні правосуддя

Основний зміст цієї засади судочинства закріплюється і конкретизується у процесуальному законодавстві (ст. 8 ЦПК України, ст. 18 КПК України). Так, відповідно до ст. 8 ЦПК при здійсненні правосуддя в цивільних справах судці незалежні і підкоряються тільки закону. Судді вирішують цивільні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на них.

Незалежність суддів і підкорення їх лише закону реалізується у передбаченому законом порядку розгляду справи, прийняття рішень та інших судових актів (ст. 17 ЦПК). При здійсненні правосуддя та прийнятті рішення в судовій справі суддя повинен виходити з власного її розуміння та переконання, що ґрунтуються

635

Конституція України

Розділ VIII. Стаття 129

на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, бути незалежним від правової позиції прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інших учасників судочинства.

Однією з гарантій незалежності суддів є також право судді, який незгодний з рішенням більшості, на письмове викладення своєї окремої думки.

Проявом принципу незалежності суддів є їх незалежність від вищестоящих судів. При здійсненні вищестоящими судами функцій судового нагляду вони не вправі втручатися у розгляд конкретних справ. Крім того, поки рішення суду зберігає законну силу, не можна ставити під сумнів його правосудність. Скасування в установленому порядку судових рішень не може бути підставою для притягнення судді до відповідальності, оскільки суддя діяв добросовісно за своїм внутрішнім переконанням.

Законодавство передбачає заборону втручання в діяльність судді при здійсненні правосуддя. У статті 12 Закону України «Про статус суддів» зазначається, що будь-яке не передбачене законом втручання в діяльність судді при здійсненні правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законодавством. Суддя не зобов'язаний давати будь-які пояснення щодо суті розглянутих справ або справ, які знаходяться в його провадженні, а також давати їх будь-кому для ознайомлення не інакше як у випадках і порядку, передбачених законом.

Згідно з ч. 2 ст. 129 Конституції судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Ця норма має засадничий характер, оскільки визначає склад суду при розгляді судових справ у різних видах судочинства. Вона конкретизується у процесуальному законодавстві.

Так, відповідно до ст. 17 КПК України кримінальні справи розглядаються в суді першої інстанції одноособово суддею, який діє від імені суду, за винятком випадків, передбачених частинами 2 і З цієї статті. Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років, розглядаються в суді першої інстанції колегіально судом у складі трьох суддів, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд. Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, в суді першої інстанції розгля-636

даються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді. Розгляд справ у апеляційному і касаційному порядку здійснюється відповідно апеляційними і касаційними судами у складі трьох суддів. Розгляд справ у виключному порядку здійснюється апеляційними і касаційними судами у складі не менше трьох суддів.

ЦПК передбачає, що цивільні справи розглядаються колегіально або одноособово професійними суддями. Згідно зі ст. 16 ЦПК розгляд цивільних справ у судах першої інстанції здійснюється в складі трьох суддів або суддею одноособово. Розгляд справ у апеляційній інстанції здійснюється судом у складі трьох суддів, головуючий з яких визначається в установленому законом порядку. Розгляд справ у касаційній інстанцій здійснюється не менше як трьома суддями судової палати Верховного Суду України чи колегією суддів судової палати Верховного Суду України у випадках, визначених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 46 ГПК України справи у місцевих господарських судах розглядаються суддею одноособово. Будь-яку справу, що відноситься до підсудності цього суду, залежно від категорії і складності справи, може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів. ГПК передбачає також склад суду при перегляді рішень господарських судів в апеляційному і касаційному порядку.

Конституція України передбачила суд присяжних. Закон України «Про судоустрій України» закріпив положення про те, що суди присяжних утворюються і діють у загальних апеляційних судах, крім Апеляційного суду України, та встановив вимоги, яким повинні відповідати присяжні.

Суд присяжних є процесуальним інструментом змагальної форми кримінального судочинства, гарантією дотримання процесуальних форм судочинства, забезпечення незалежності та неупередженості професійних суддів при здійсненні правосуддя. Суд присяжних притаманний сучасним системам судочинства, є інститутом участі народу у здійсненні правосудця і сприяє формуванню позитивного стереотипу про судову владу, суд, судочинство у громадській свідомості, певною мірою наближує суд до суспільства, забезпечує соціальний контроль за судовою діяльністю, сумісний з принципом незалежності суддів і підкорення їх лише закону.

6Т7

Конституція України

Розділ VIII. Стаття 129

Процедури формування суду присяжних передбачають вимоги до присяжних, формування їх списку, виключення зі списків присяжних громадян, які за законом за наявних підстав не допускаються до здійснення правосуддя, відсторонення осіб як присяжних по конкретній справі, вручення підсудному списку кандидатів у присяжні судді для обговорення тощо.

У частині 3 ст. 129 визначаються основні засади судочинства. За своєю юридичною сутністю основні засади судочинства – це його конституційні, міжгалузеві принципи, які мають фундаментальний характер для різних видів судочинства: цивільного, кримінального, адміністративного, у господарських судах.

У режимі судочинства конституційні засади не допускають ніяких винятків, і їм притаманна найвища стабільність. Невиконання приписів процесуальних норм, що містяться у процесуальному законодавстві та ґрунтуються на конституційних засадах судочинства, визнається безумовною підставою скасування судових рішень і пов'язується з суттєвими порушеннями судових процедур, які в більшості випадків не сумісні з правом на судовий захист (ст. 55 Конституції) та унеможливлюють належну його реалізацію.

Відповідно до п. 1 ч. З коментованої статті основною засадою судочинства є законність. Законність прийнято відносити до за-гальноправових принципів. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Разом з тим законність судочинства має специфічний вираз та зміст. По-перше, суд при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до правовідносин, що є предметом судової діяльності. По-друге, обов'язковою умовою судочинства є додержання норм процесуального права, які регламентують певні судові процедури, що гарантують реалізацію права на судовий захист та забезпечують досягнення цілей судочинства та законності судової діяльності.

При здійсненні судочинства суди вирішують справи на основі Конституції України, процесуальних кодексів, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, які є частиною національного законодавства. Суди у передбачених законом або міжнародним договором випадках застосовують норми права інших держав.

638

Важливим аспектом законності судочинства є верховенство Конституції України та конституційних норм. Оскільки Конституція України має найвищу силу, а її норми є нормами прямої дії (ст. 8 Конституції України), суди при розгляді конкретних справ повинні давати оцінку закону чи іншому нормативно-правовому акту з точки зору його відповідності Конституції. Судові рішення повинні ґрунтуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке їй не протирічить.

У випадках невизначеності в питаннях відповідності Конституції України закону, який підлягає застосуванню у конкретній справі, суд за клопотанням учасників судочинства або за своєю ініціативою призупиняє провадження по справі і звертається до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 158 Конституції України може ставити перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції України законів та інших нормативних актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (див. коментар до ст. 150 Конституції України).

Рішення про звернення до Верховного Суду України стосовно постановки питання перед Верховним Судом може приймати суд першої, апеляційної чи касаційної інстанцій.

Законність судочинства забезпечується також тим, що суд при розгляді справ може безпосередньо застосовувати Конституцію. Таке можливо у випадках:

1. якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідністьдодаткової регламентації її положення законом;

2. якщо закон, який діяв до введення в дію Конституції абоприйнятий після цього, їй протирічить;

3. якщо правовідносини, які є предметом судового розгляду,законом не врегульовані, нормативно-правовий акт, прийнятийВерховною Радою або Радою міністрів Автономної РеспублікиКрим, протирічить Конституції України;

4. якщо укази Президента України нормативно-правовогохарактеру, які мають застосовуватися суддями при розгляді конкретних судових справ, протирічать Конституції України.

Суди, застосовуючи Конституцію як акт прямої дії, не можуть визнати неконституційними закони та інші правові акти, передбачені у п. 1 ч. 1 ст. 158 Конституції, оскільки це є виключною компетенцією Конституційного Суду України.

639

Конституція України

Розділ VIII. Стаття 129

Разом з тим на підставі ст. 144 Конституції України суд може визнати у межах своєї юрисдикції невідповідність Конституції України чи законам України рішень органів місцевого самоврядування, а на підставі ч. 2 ст. 124 Конституції України – акти органів державної виконавчої влади – міністерств, відомств, місцевих державних адміністрацій тощо.

Конституція України відносить рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом до основних засад судочинства. Раніше у Конституції та законодавстві про судоустрій та судочинство закріплювався принцип рівності громадян перед законом і судом.

Як видно, чинний принцип є ширшим і поширюється не тільки на громадян – сторін судового процесу, але й на інших його учасників і має дві сторони, два аспекти – рівність перед законом і рівність перед судом.

Рівність учасників судового процесу перед законом є похідною від інших норм Конституції України, які визначають рівність конституційних прав і свобод громадян та рівність перед законом (ст. 24), а також компетенцію органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які зобов'язані діяти лише на підставі та в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19).

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом передбачає єдиний правовий режим судочинства, який забезпечує реалізацію їх процесуальних прав.

Що стосується іншої сторони коментованої засади судочинства – рівності усіх учасників судового процесу перед судом, то вона є похідною і від засади доступності судового захисту та наявності права на судовий захист, оскільки громадяни мають право звертатися до суду (ч. 1 ст. 55 Конституції), юрисдикція якого є необмеженою і поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ч. 2 ст. 124 Конституції).

Рівність усіх учасників судового процесу перед судом також визначається фундаментальним конституційним положенням про інституалізацію судової системи як єдиної системи судів загальної юрисдикції і недопущення створення надзвичайних та особливих судів (ст. 125 Конституції України). По суті це означає існування єдиного та доступного для усіх суду, що завжди визнавалося як необхідна умова верховенства права та гарантованості основних прав і свобод людини і громадянина.

640

Таким чином, рівність учасників судового процесу перед законом і судом є конкретизацією загального принципу рівності громадян перед законом і судом стосовно сфери здійснення судової влади і судочинства.

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом як конституційна засада судочинства потребує конкретизації у процесуальному законодавстві. При цьому зміст цього принципу визначається таким:

• учасники судочинства повинні мати рівний обсяг прав таобов'язків, які відображають їх процесуальне положення (сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб, обвинувачений, державний обвинувач, свідки, експерти тощо);

• процесуальне положення учасників судочинства має визначатися їх процесуальними функціями;

• у судочинстві недопустимо «процесуальне сумісництво»,тому що статус учасника судочинства повинен бути єдиним;

• у межах процесуального статусу того чи іншого учасникасудочинства його дії по реалізації процесуальних прав спрямованіна досягнення тих самих юридичних наслідків. Що стосуєтьсяобсягу процесуальних обов'язків, то вони у межах того ж самогопроцесуального статусу є рівними;

• дії суду, спрямовані на дискримінацію того чи іншого учасника процесу, є недопустимими.

Забезпечення доведеності вини – це принципова норма, яка є системоутворюючою нормою, що визначає, поряд з іншими принципами, побудову, структуру та сутність сучасного кримінального судочинства, націлена на забезпечення реалізації прав учасників процесу, обумовлює зміст підсумкових рішень суду. Вона є відбиттям у кримінально-процесуальному праві невід'ємного права особи вважатися невинуватою у вчиненні злочину і не бути підданою кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це принципове, визначальне право закріплене у розділі II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» (див. коментар до ст. 62 Конституції).

Реалізація цього принципу має об'єктивний і суб'єктивний аспекти. Об'єктивний аспект полягає в тому, що закон повинен містити такий перелік прав і так врегульовувати певні процедури, щоб суб'єкти доведення вини мали повну можливість реалі-

641

41 3472

Конституція України

Розділ VIII. Стаття 129

зовувати свої повноваження, а обвинувальний вирок постанов-лювався лише при доведеності винуватості підозрюваного у вчиненні злочину.

Суб'єктивний аспект полягає в тому, що суддя, який є головуючим у судовому засіданні, своїми діями при розгляді конкретної справи має сприяти реалізації усіх повноважень суб'єктів доказування.

Обов'язок доводити перед судом винуватість підсудного майже по усіх справах покладається на прокурора, який здійснює державне обвинувачення. Лише у справах про злочини, передбачені ст. 125 КК (умисне легке тілесне ушкодження) і ч. 1 ст. 126 КК (умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень), а також справи про злочини, передбачені ст. 356 КК (самоправство) щодо дій, якими заподіяно шкоду правам й інтересам окремих громадян (справи приватного обвинувачення), що порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, обвинувачення підтримує потерпілий або його представник.

В останні роки підстави для забезпечення доведеності вини потерпілим розширилися. Новелами кримінально-процесуального закону потерпілому надано право брати участь у судових дебатах в усіх кримінальних справах, а не тільки приватного обвинувачення. Також якщо раніше потерпілий мав можливість доводити вину лише по справах приватного обвинувачення, то за новою підставою така можливість в нього з'явилася і в усіх інших справах, але вона залежить від процесуальної позиції прокурора у конкретній справі: у разі відмови прокурора від обвинувачення потерпілий вправі вимагати продовження розгляду справи. У таких випадках він сам підтримує обвинувачення, доводячи вину підсудного. Але, надавши потерпілому таке право, закон не врегулював відповідну процедуру, яка б унеможливлювала переважання суб'єктивного (суддівського) фактору. Так, природне намагання судді, який розуміє, що потерпілий не є юрис-том-професіоналом і не в змозі використати усі інструменти процесуального доказування, допомогти йому може потягнути за собою компенсування власними діями відсутність державного обвинувача або, навпаки, – формально довести судовий розгляд до кінця і постановити наперед вирішений прокурором виправдувальний вирок.

Вимога щодо доведеності вини є визначальною також щодо обвинувального вироку, який не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови, коли під час судового розгляду винуватість підсудного у вчиненні злочину доведена.

Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості тлумачиться як основоположний принцип судочинства, притаманний судочинству у сферах окремих судових юрисдикцій. Зміст даного принципу закріплюється у процесуальному законодавстві, але суттєвим для забезпеченості змагальності є визначення змагального типу судочинства, який характеризується, перш за все, змагальністю сторін. Тому за своїм змістом конституційне положення, яке сформульоване загальним чином, по суті фіксує змагальний тип судочинства як базову засаду, яка має бути конкретизована у галузевому процесуальному законодавстві.

Для змагального типу процесу є характерним така побудова судочинства, при якій, як мінімум, по-перше, необхідне розмежування процесуальних функцій, тобто функцій сторін та суду, по-друге, наявною є дві протилежні процесуально рівні сторони; по-третє, функціонування незалежного від сторін суду, який здійснює функцію правосуддя та розгляду справи.

Характер розмежування процесуальних функцій та процедури реалізації змагальності у судочинстві визначається процесуальним законодавством. Так, у кримінальному судочинстві виокремлюються функції обвинувачення, захисту і вирішення справ. Змагальність сторін відображається у статтях КПК, які наділяють обвинувача, потерпілого, підсудного, захисника, цивільного позивача, їх представників певними правами щодо надання доказів, а також участі в їх дослідженні (статті 45, 262, 264, 288, 289, 290 та ін.).

У цивільному судочинстві виокремлюються функції позивача, відповідача, третіх осіб та інших осіб, що беруть участь у справі і вирішенні цивільних справ. Відповідно до ЦПК обов'язок доказування фактичних обставин, що мають значення для справи, певною мірою покладається на сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, а суд може за їх клопотаннями сприяти у витребуванні доказів у разі виникнення труднощів у цьому (статті 15, 30 ЦПК).

Органічною частиною змагальності судочинства є участь сторін у дослідженні доказів. Тому в змагальному процесі встановлення обставин справи стає результатом як діяльності сторін

41ЧЛ72 643

Конституція України

Розділ VIII. Стаття 129

(осіб, які беруть участь у справі) з надання доказів, так і дослідження цих доказів судом із наданням сторонам права брати участь у процедурах їх дослідження, а також оцінки судом лише доказів, наданих йому сторонами (самостійно чи за їх клопотанням за допомогою суду). При цьому невикористання стороною права брати участь у процедурах дослідження доказів вважається допустимою формою його реалізації.

Розгляд судових справ у змагальному процесі не може виключати активності суду у межах тих повноважень, які адекватні його процесуальній функції і не можуть підміняти ту чи іншу сторону. Так, у цивільному судочинстві за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, суд сприяє здійсненню їхніх прав; вказує сторонам на обставини, котрі за законом вони мають доказати, тощо. Виходячи з визначеної у цивільному процесуальному законодавстві моделі змагальності суд має право розглянути справу за наявності в ній достатніх матеріалів про права та взаємовідносини сторін, якщо обидві сторони або відповідач не з'явилися в судове засідання; залишити заяву без розгляду, якщо в судове засідання не з'явився позивач (ст. 172 ЦПК). У кримінальному судочинстві, наприклад, відмова прокурора від обвинувачення, з якою погодився потерпілий, є для суду обов'язковою; суд не може направити справу на додаткове розслідування з метою погіршити становище підсудного чи притягти до відповідальності інших осіб тощо. Кримінально-процесуальний закон не дає права суду або судді порушувати кримінальну справу (статті 275,278 КПК). В разі скасування постанови прокурора, слідчого чи органу дізнання про відмову в порушенні справи суддя сам не вправі порушити кримінальну справу, а, скасовуючи постанову, повертає матеріали для проведення додаткової перевірки (ст. 236² КПК).

Норма щодо підтримання державного обвинувачення в суді прокурором у незмінному текстуальному вигляді в Конституції України згадується двічі: у п. 1 ст. 121 розділу VII «Прокуратура» і в п. 5 ч. З ст. 129 розділу VIII «Правосуддя». В першому випадку юна має значення однієї з функцій прокуратури (див. коментар до ст. 121), в другому – є однією з основних засад кримінального процесу.

Як функція вона визначає види, напрямки діяльності прокурора та обумовлена його роллю в процесі. Прокурор виконує цю функцію як представник держави через свої публічно-правові обов'язки.

644

Функція обвинувачення, що реалізується прокурором у суді, є розвитком кримінального переслідування, яке він здійснював на досудовому розслідуванні, наглядаючи за додержанням законів органами, котрі провадять дізнання і досудове слідство. У кримінальному судочинстві прокурор є стороною в процесі, який здійснює обвинувальну функцію від імені держави, тобто державне обвинувачення. Поряд з обвинуваченням від імені особи (приватним обвинуваченням) він є носієм функції обвинувачення, яка належить до числа визначальної тріади функцій: обвинувачення, захисту та вирішення справи, які є самостійними, незалежними одна від одної і виконуються різними суб'єктами.

Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором як одна з основних засад судочинства впливає на побудову усіх судових стадій процесу, його форм та інститутів. Ця норма є закріпленням певних складових елементів двох процесуальних принципів – публічності і змагальності. Через дію принципу публічності прокурор зобов'язаний при наявності приводів і підстав у кожному випадку виявлення ознак злочину порушити кримінальну справу, вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події злочину, осіб, винуватих у його вчиненні, а також до їх покарання. Одночасно він зобов'язаний не допускати притягнення до відповідальності та засудження невинуватих.

Змагальність судового процесу означає таку його побудову, при якій функція суду по вирішенню справи відокремлена від функції обвинувачення і функції захисту, причому функцію обвинувачення здійснює одна сторона (прокурор, потерпілий, цивільний позивач), а функцію захисту – інша (підсудний, його захисник, цивільний відповідач) (див. коментар до п. 4 ч. З ст. 129 Конституції).

Обвинувачення – обов'язкова передумова правосуддя. Без нього не виникає не тільки функція захисту, але й власне правосуддя. При відсутності сторони обвинувачення (прокурора) підсудний (його захисник) захищаються від обвинувачення, сформульованого в обвинувальному висновку за підсумками до-судового слідства, а суд вимушений брати на себе ініціативу у наданні й дослідженні доказів, зібраних слідчим під час розслідування, тобто виконувати не тільки невластиві суду обов'язки, а й такі, що не відповідають і суперечать природі судової влади взагалі. Проте практика участі прокурора лише по певних категоріяхсправ

Конституція України

Розділ VIII. Стаття 129

(які визначалися Наказами Генерального прокурора) або на вимогу суду чи на розсуд прокурора існувала у вітчизняному кримінальному судочинстві багато десятиріч. Для унеможливлення перекручення принципів, які визначають природу кримінального процесу, Конституція України закріпила вимогу щодо підтримання державного обвинувачення в суді прокурором не тільки як функції, а й як засаду судочинства. Кримінально-процесуальне законодавство, деталізуючи дію конституційного положення, визнає участь прокурора в судовому засіданні обов'язковою, крім випадків, коли розглядаються справи приватного обвинувачення або коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення. Так, коли прокурор дійде переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, він зобов'язаний відмовитись від обвинувачення і викласти мотиви відмови. В цьому випадку суд роз'яснює потерпілому та його представникові їх право вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення.

Якщо потерпілий не бажає скористатися цим правом, суд своєю ухвалою (постановою) закриває справу.

Засада судочинства щодо забезпечення обвинуваченому права на захист є відображенням у кримінально-процесуальному праві одного з основних прав людини і громадянина, закріплених у розділі II Конституції «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» (див. коментар до статей 59, 63).

Будучи соціально-правовою цінністю, право на захист від обвинувачення посідає визначальне місце в системі гарантій особи у кримінальному судочинстві. Одночасно воно є передумовою правосуддя, оскільки використання усього аспекту юридичних засобів протистояння обвинуваченню слугує вирішенню його завдань (ст. 2 Закону України «Про судоустрій України»).

Право обвинуваченого (підсудного) утворює вся сукупність прав, що йому належать, і здійснення яких дає можливість оспорювати висунуте проти нього обвинувачення, доводити свою непричетність до злочину, невинуватість або меншу винуватість, захищати інші законні інтереси у справі. Право обвинуваченого (підсудного) на захист включає в себе і право мати захисника (див. коментар до статей 59, 63 Конституції). Обвинувачений має право: знати, в чому його обвинувачують; давати показання з пред'явленого йому обвинувачення або відмовитися давати по-

казання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання; ознайомлюватися після закінчення досудового слідства або дізнання з усіма матеріалами справи; брати участь у судовому розгляді в суді першої інстанції; заявляти відводи; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судці та суду, а за наявності відповідних підстав – на забезпечення безпеки.

Право на захист є невід'ємним від гарантій його реалізації. Саме реальне здійснення цього права є ключовим в конституційній нормі, яка вимагає забезпечення обвинуваченому його права. Кримінально-процесуальний закон визначає коло суб'єктів, на яких покладається забезпечення цього права: особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.

Конституційні норми дали поштовх для розширення змісту і переліку прав обвинуваченого (підсудного) у кримінально-процесуальному законодавстві, зокрема:

• розширилося коло осіб, які можуть надавати допомогу якзахисник;

• збільшилися можливості вибору обвинуваченим (підсудним) конкретного захисника своїх прав;

• з'явилися нові підстави обов'язкової участі захисника попевних категоріях справ;

• збільшилися можливості сторін щодо захисту своїх прав йінтересів завдяки послідовній реалізації принципу змагальності,через що суддя не вправі відмовити учасникам процесу у дослідженні в суді доказів, якщо вони є належними і допустимими.

Суттєве значення має гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами як конституційна засада судочинства.

Гласність судового процесу в цілому є похідною від принципу незалежності суду і рівності сторін у судочинстві і забезпечує «прозорість» судочинства. Судовий процес стає «прозорим», коли

647

Конституція України

Розділ VIII. Стаття І29

держава визнає пріоритет прав громадян. Громадянське суспільство зацікавлене у незалежному суді та рівності сторін, і тому лише в умовах гласності судова незалежність і рівність сторін стають гарантованими.

Виходячи з цього, гласність судочинства має три аспекти: як обов'язок суду забезпечити гласність судочинства; як право сторін на гласний розгляд справи; як право бажаючих бути присутніми у відкритих судових засіданнях, поширювати та отримувати інформацію про діяльність суду.

Враховуючи різноплановість прояву гласності судочинства, слід виділяти гласність загальну (гласність для народу) і гласність сторін. Загальна гласність означає можливість присутності у суді усіх бажаючих при розгляді судових справ і допустимість у різних формах, і перш за все у засобах масової інформації, висвітлення діяльності судів. Загальна гласність забезпечує суворе дотримання належної судової процедури і сприяє підвищенню довіри до судової влади та авторитету правосуддя. Крім того, реалізація гласності сприяє свободі засобів масової інформації, які висвітлюють діяльність суду.

Стаття 9 Закону України «Про судоустрій України» містить положення, відповідно до якого проведення в залі судового засідання фото- і відеозйомки, телетранслювання, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускається з дозволу суду.

Гласність сторін відбивається в їх праві на гласне судочинство, а також у праві бути повідомленими про зміст вимог і заперечень сторін, знайомитися з матеріалами судової справи, бути вислуханими у судовому засіданні тощо.

Гласність судочинства у Конституції поєднується з повною фіксацією судового процесу технічними засобами, оскільки фіксація судового процесу технічними засобами забезпечує гласність судочинства. Пункт 10 ст. 370 КПК України передбачає як безумовну підставу для скасування вироку відсутність фіксування технічними засобами ходу судового процесу у передбачених КПК випадках.

Гласність судочинства притаманна усім стадіям судочинства – при розгляді справи по суті, апеляційному та касаційному переглядах. Разом з тим, у практиці Європейського Суду з прав людини виникали питання про дотримання принципу гласності в апеляційних, касаційних та інших інстанціях, де перевіряють-648

ся прийняті рішення. У справах «Монелля проти Швеції» (рішення від 22 лютого 1984 р.) та «Моріс проти Швеції» (рішення від 2 березня 1987 р.) перед судом стало питання про можливість відступу в апеляційній інстанції від принципу відкритого розгляду, на якому обвинувачений може бути присутній і відстоювати свою позицію щодо захисту, з урахуванням особливості національного процесуального права.

Суд постановив, що якщо розгляд у суді першої інстанції був гласним, то її відсутність у судах другої і третьої інстанцій може бути виправдана особливостями процедури. Якщо скарга зачіпає виключно питання права, а не факту, то, на думку Суду, вимоги гласного розгляду є дотриманими і тоді, коли заявнику не була надана можливість особисто бути заслуханим у апеляційному або касаційному суді. (Европейский Суд по правам человека. Из-браннне решения: В 2 т. - Т. 1. - М., 2000. - С. 584-585).

Оскільки принцип гласності реалізується через обсяг прав, обов'язків і повноваження суб'єктів процесу та процедури їх здійснення, можна говорити, що у системі засад судочинства гласність може бути певною мірою обмежена. Так, загальна гласність може обмежуватися за колом осіб (наприклад, для неповнолітніх) або за характером досліджуваних обставин (які містять державну таємницю або становлять особисту таємницю, містять відомості про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, таємницю усиновлення тощо). Відповідно до ст. 10 ЦПК розгляд справ у всіх судах є відкритим, за винятком випадків, коли це суперечить охороні державної таємниці. Закритий судовий розгляд також можливий за мотивованою ухвалою суду з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, та забезпечення таємниці усиновлення.

Поряд з загальною гласністю може бути обмеженою і гласність сторін. Гласність сторін є обмеженою, якщо сторона не бере участі у тих чи інших судових процедурах або не має можливості знайомитися з матеріалами справи тощо.

Обмежена гласність сторін не є наслідком порушення процесуальних прав, і тому обмежену гласність слід відрізняти від її порушення. Так, відповідно до ст. 327 ЦПК судове рішення підлягає скасуванню, якщо справу розглянуто у відсутності будь-кого з осіб, які беруть учать у справі, не повідомлених про час і місце

649

Конституція України

Розділ VIII. Стаття 129

судового засідання, або якщо суд вирішив питання про права і обов'язки осіб, які не були притягнуті до участі в справі.

Апеляційне та касаційне оскарження рішень суду – усталені у сучасному судочинстві способи оскарження рішень суду.

Право на апеляційне та право на касаційне оскарження є елементами права на судовий захист. Ці права реалізуються у процедурах апеляційного та касаційного перегляду, які регламентуються процесуальним законодавством.

Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження грунтується на інстанційній побудові судової системи (інстанцій-ності), розмежуванні функцій судів різних інстанцій, можливості декількох судів розглядати ту чи іншу справу.

У сучасних процесуальних системах право на апеляційне оскарження судових рішень регламентовано як право на оскарження рішень, що не набрали законної сили, а право на касаційне оскарження рішень – як право на оскарження рішень, що набрали законної сили. При цьому суд апеляційної інстанції вирішує питання факту і права, а суд касаційної інстанції вирішує питання лише права. Цими суттєвими обставинами визначаються повноваження апеляційних та касаційних судів та процедур апеляційного та касаційного провадження.

Конституція, як видно зі змісту положення, що коментується, визнала як засаду судочинства доступ до правосуддя через визнання права на апеляційне та касаційне оскарження. Разом з тим вона передбачила, що у законі можуть бути визначені випадки, які унеможливлюють апеляцію та касацію рішень суду. У зв'язку з цим має принципове значення для реалізації цієї засади судочинства регламентація апеляційного та касаційного оскарження рішень суду у процесуальному законодавстві.

Відповідно до ст. 290 ЦПК України сторони, а також інші особи та прокурор, які брали участь у справі, можуть оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Стаття 291 ЦПК України передбачає, що на ухвали суду може бути подана апеляційна скарга за умов, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню справи, та у випадках, передбачених ЦПК.

Аналогічні норми містяться у КПК України. Відповідно до ст. 347 КПК апеляція може бути подана:

1) на вироки, які не набрали законної сили, ухвалені місцевими судами;

650

2) на постанови про застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру, ухвалені місцевими судами.

Апеляція також може бути подана:

1. на ухвали (постанови), ухвалені місцевим судом, про закриття справи або направлення справи на додаткове розслідування;

2. на окремі ухвали (постанови), ухвалені місцевим судом;

3. на інші постанови місцевих судів у випадках, передбаченихКПК.

Правила, які конкретизують положення Конституції України щодо забезпечення касаційного оскарження рішень суду, також містяться у чинному процесуальному законодавстві.

Певні обмеження допустимості апеляції і касації окремих рішень сприяють підвищенню функціональної спроможності та ефективності діяльності апеляційних і касаційних судів. Забезпечене Конституцією України право на судовий захист та Європейською конвенцією з прав людини та основних свобод право на справедливий суд не порушуються певними обмеженнями апеляції чи касації, оскільки заінтересованій особі вже надавалося право бути заслуханим у суді першої інстанції. Право вимоги доступу до другої або третьої інстанції Конституція, а також Європейська конвенція з прав людини не визначають. Хоча, виходячи з принципу про необхідність надання ефективного правового захисту (ст. 6 Конвенції), таке право може існувати, але у такому разі є доцільним регламентувати процесуальні механізми допуску до апеляції чи касації, виходячи з того, що пріоритетним має бути забезпечення функціональності судів, які б в іншому випадку були перевантажені судовими справами, в тому числі з незначними вимогами та тими, що не мають принципового характеру.

Відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Обов'язковість рішень суду як засада судочинства конкретизується у процесуальному законодавстві і пов'язується з набранням рішеннями законної сили. Виходячи з обов'язковості рішення, законодавчо передбачені процедури звернення рішень до виконання, якими завершується судова справа. Так, відповідно до ст. 115 ГПК України рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій те-

Конституція України

Розділ VIII. Стаття 129

риторії України і виконуються у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження»

Наприклад, вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення встановленого законом строку його оскарження в апеляційному порядку тривалістю 15 діб з моменту його проголошення, а для засудженого, що перебуває під вартою, – в той же строк з моменту вручення йому вироку (ст. 349 КПК України).

Обов'язковість судових рішень, таким чином, є передумовою їх здійснимості, яка проявляється у примусовому характері рішень, можливості їх примусового виконання.

Так, виконання вироку, яким особу засуджено до позбавлення волі або виправних робіт без позбавлення волі, здійснюють відповідні органи, передбачені нормами кримінально-виконавчого права. Суд, який постановив вирок, зобов'язаний стежити за тим, щоб він був звернений до виконання (ч. 7 ст. 404 КПК). Органи по виконанню вироку або інших рішень суду у кримінальній справі повідомляють суд, який постановив вирок, про його виконання ( ч. 8 ст. 404 КПК).

Відповідно до ст. 382 КК України невиконання судового рішення є самостійним складом злочину.

Судове рішення, яке набрало законної сили, крім обов'язковості та здійснимості, має й інші правові властивості: незмінність, неспростовність, виключність, преюдиціальність. Тому обов'язковість судових рішень є складовою законної сили судових актів і передумовою їх виконавчої сили.

Ідеальний судовий механізм захисту неможливий без процедур примусової реалізації рішень суду. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Бурдов проти Росії» від 7 травня 2002 р. зазначив, що у контексті ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод виконання судового рішення, прийнятого будь-яким судом, має розглядатися як складова «судового розгляду».

Конституція передбачає, що законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

У конституційно-правовому аспекті це означає, що засадами судочинства є основні конституційні засади, а також засади, передбачені законом. У статті 129 законодавець перерахував основні засади судочинства. Це означає, що і в самій Конституції можуть

міститися, поряд з окремо визначеними, правові положення, які за своїми ознаками та регулятивним значенням можуть бути також названі засадами судочинства і які забезпечують права і свободи людини. Так, до них можна віднести: державну мову судочинства (ст. 10), недоторканність людини (ст. 29), недоторканність житла (ст. 30), таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), охорону особистого і сімейного життя громадянина (ст. 32), доступність і гарантованість судового захисту і свобод людини і громадянина (ст. 55) та інші.

У механізмі реалізації конституційних засад судочинства з точки зору правової визначеності мають значення межі конкретизації цих засад у процесуальному законодавстві, а також формування специфічних засад судочинства в окремих судових юрисдикціях, що є предметом правового регулювання відповідного процесуального законодавства .

Так, КПК України передбачає як принципи, крім визначених у Конституції, безпосередність, усність судового розгляду (ст. 257), незмінність складу суду при розгляді справи (ст. 258) тощо.

Частина 5 коментованої статті передбачає відповідальність за неповагу до суду і судді, яка є самостійним складом правопорушення.

Так, ЦПК України передбачає відповідальність свідків та експертів (статті 44, 58). Відповідно до ст. 44 ЦПК, якщо викликаний свідок не з'явиться в судове засідання з причин, визнаних судом не поважними, його може бути піддано штрафу в розмірі до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян і примусовому приводу через органи внутрішніх справ.

Стаття 185³ КпАП України передбачає адміністративну відповідальність за неповагу до суду. Відповідно до цієї статті неповага до суду, що виразилася у злісному ухиленню від явки в суд свідка, потерпілого, позивача або непідкоренні зазначених осіб та інших громадян розпорядженню головуючого чи в порушенні порядку під час судового засідання, а так само вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил, тягнуть за собою накладення штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк від 15 діб. Злісне ухилення експерта перекладача від явки в суд тягне за собою накладення штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

653

Конституція України

Розділ VIII. Стаття 130

Кримінальна відповідальність встановлена за втручання у діяльність судових органів, за погрозу або насильство щодо судді, народного засідателя або присяжного, за посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя (статті 376, 377, 379, 382 КК України).

Стаття 130. Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів.

Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування.

Норми цієї статті присвячені гарантіям забезпечення незалежності суддів, але на відміну від гарантій, закріплених у ст. 126, вони визначають фінансові, матеріальні і організаційні аспекти забезпечення незалежності судів і суддів, що випливають із їх статусу.

Незалежність і самостійність судової влади – якості, необхідні для здійснення правосуддя, діяльності суддів, які у своїх рішеннях, вироках, постановах можуть визнавати дії посадових осіб неправомірними, акти органів державної влади і місцевого самоврядування – незаконними, виконання зобов'язань – неналежним, у діях осіб – ознаки складу злочину, доводи позивача або відповідача – необгрунтованими тощо. Іноді зацікавлені особи шукають різні шляхи впливу на суд з намаганням прийняття рішення на свою користь. Тому розроблені механізми протидії таким проявам, які закріплені в ряді міжнародних документів, зокрема, в Основних принципах незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 p., у Рекомендаціях № (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухвалених Комітетом Міністрів Ради Європи на 518 засіданні заступників міністрів 13 жовтня 1994 р.

Наявність механізмів протидії важлива не тільки щодо процесуальної діяльності суду, процедури здійснення правосуддя, а й стосовно організації судової влади, оскільки від вирішення

654

організаційних питань залежить належне судочинство. Тому в цих документах містяться, поряд з іншими, вимоги до держав-членів щодо надання судовим органам відповідних засобів, які б давали змогу їм належним чином виконувати свої обов'язки (ст. 7 Основних принципів); забезпечували відповідність статусу і винагороди суддів гідності їхньої професії та відповідальності, яку вони беруть на себе, а також надавали необхідний персонал і обладнання, зокрема засоби діловодства і зв'язку, щоб судді могли діяти ефективно та без невиправданих помилок (пункти b, d Принципу III Рекомендацій). Серед механізмів, націлених на охорону суддівських інтересів і збереження судової незалежності, міжнародною спільнотою визнаються і органи суддівського самоврядування (п. 9 Основних принципів, Принцип IV Рекомендацій). Ці механізми гарантують захист суддівського корпусу від зовнішнього впливу на відправлення правосуддя шляхом створення необхідного організаційного забезпечення суду як установи і належного забезпечення суддів як носіїв судової влади.

З урахуванням важливості організаційного забезпечення незалежності суддів при здійсненні правосуддя на конституційному рівні у ст. 130 закріплені такі гарантії:

• забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів покладається на державу. У Державному бюджеті задля реалізації цього завдання окремо визначаються видатки на утримання судів;

• внутрішня діяльність судів вирішується через органи суддівського самоврядування.

Організаційне забезпечення діяльності судів становлять заходи фінансового, матеріально-технічного, наукового, інформаційного та організаційно-технічного характеру, спрямовані на створення умов для повного і незалежного здійснення правосуддя. Раніше виконання цих заходів (крім Верховного Суду України, Конституційного Суду України та господарських судів) щодо усіх судів покладалося на Міністерство юстиції України і його обласні та районні управління як основне завдання.

Нині в Україні створена єдина система забезпечення функціонування судової влади – судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду, яку створюють кілька суб'єктів.

Організаційне забезпечення діяльності Верховного Суду України, Конституційного Суду України та вищих спеціалізованих судів

655

Конституція України

Розділ VIII. Стаття 130

здійснюється апаратами цих судів. Вказані суди також виконують функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення своєї діяльності.

Організаційне забезпечення усіх, окрім перелічених, судів загальної юрисдикції, а також інших органів і установ судової системи здійснює Державна судова адміністрація України. Вона є головним розпорядником коштів для фінансового забезпечення діяльності цих судів загальної юрисдикції, а також діяльності кваліфікаційних комісій судів усіх рівнів, органів суддівського самоврядування та державної судової адміністрації (статті 120,125 Закону України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України»).

Державна судова адміністрація України є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України (Положення про Державну судову адміністрацію України, затверджене Указом Президента України від 3 березня 2003 р. № 182/2003). Спільно з територіальними управліннями вона утворює систему органів державної судової адміністрації, яку очолює. Посадові особи державної судової адміністрації є державними службовцями.

Таким чином, незважаючи на єдність та моноцентризм новоутвореної судової системи, Україна не пішла шляхом покладання на судову владу організаційного забезпечення діяльності суддів у повному обсязі, а зберегла у дещо зміненому вигляді змішану систему, поділивши здійснення цієї функції між судовою і виконавчою гілками влади. Однак зміст діяльності цього органу виконавчої влади з вказаного питання не є тотожним змісту діяльності Міністерства юстиції України. Окрім того, судова влада має кілька важелів впливу на державну судову адміністрацію для забезпечення своєї незалежності та самостійності:

а) кошторис витрат на утримання кожного суду затверджується на підставі певних нормативів. Ці нормативи державна судова адміністрація розробляє і затверджує за погодженням з Радою суддів України. Вони є єдиними для фінансового забезпечення усіх судів загальної юрисдикції, котрі є юридичними особами, мають самостійний баланс і рахунки в установах банку. Відповідальність за фінансове забезпечення діяльності кожного суду згідно з затвердженими нормативами покладається на державну судову адміністрацію, контроль за якою з цього питання здійснює Рада суддів України;

656

б) для уникнення суб'єктивізму і протекціонізму у розподілікоштів видатки на утримання суддів у Державному бюджеті України визначаються окремими рядками по Верховному Суду України, Конституційному Суду України, по загальних і спеціалізованих судах, а також окремими рядками по місцевих судах, апеляційних судах (у тому числі Апеляційному суду України), військовихсудах (місцевих та апеляційних разом) та окремо по Касаційномусуду України і по кожному вищому апеляційному суду. Ці витратине можуть бути скасовані в поточному фінансовому році;

в) разом з Радою суддів України визначаються нормативинавантаження суддів у судах усіх рівнів та виробляються пропозиції щодо кількості суддів у відповідних судах;

г) Рада суддів України як вищий орган суддівського самоврядування у період між з'їздами суддів України наділена повноваженнями по здійсненню контролю за діяльністю державної судовоїадміністрації, заслуховує інформацію посадових осіб державноїсудової адміністрації про їх діяльність. При призначенні на посаду Голови Державної судової адміністрації України, якій призначається і звільняється в порядку, встановленому для призначеннякерівників центральних органів виконавчої влади, його кандидатура має бути узгоджена з Радою суддів України. Таке погодженнячи згода потрібні і при призначенні Головою Державної судовоїадміністрації начальників територіальних управлінь Державноїсудової адміністрації або своїх заступників. У разі коли суддівськаспільнота буде незадоволена якістю виконання Головою державної судової адміністрації України своїх повноважень, за рекомендацією з'їзду суддів України він може бути звільнений з посади.

Реалізоване в Законі «Про судоустрій України», у Бюджетному кодексі України та в інших нормативних актах інституціональ-не вирішення організаційного забезпечення діяльності судів створило лише механізми незалежного та неупередженого забезпечення діяльності суду і суддів. Між тим конституційна норма вимагає від держави покладання на себе не просто усіх витрат на функціонування судової влади, а витрат у такому обсязі, який би забезпечував належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. Належне функціонування суду і суддів включає багато параметрів, зокрема:

– достойні судової влади приміщення для здійснення правосуддя, кошти на їх ремонт, переобладнання та утримання;

_н

Конституція України

Розділ VIII. Стаття 130

– витрати на суб'єктне і інформаційне забезпечення судовогопроцесу: виклик свідків, експертів, перекладачів; винагорода народним засідателям; придбання сучасних технічних засобівфіксування судового процесу; своєчасне відправлення кореспонденції; оплата поштових послуг.

Слід виокремити витрати, які забезпечують належні умови діяльності суддів як носіїв судової влади і націлені на задоволення професійних, матеріальних, соціальних потреб суддів. Міжнародна спільнота, враховуючи, що на суддів покладається обов'язок приймати остаточне рішення з питань життя і смерті, свободи, прав, обов'язків і власності громадян, вимагає від держав забезпечення того, щоб статус і винагорода суддів відповідали гідності їхній професії та відповідальності, яку вони беруть на себе, і гарантувалися законом (ст. 11 Основних принципів незалежності судових органів, п. b Принципу III Рекомендацій № (94)12). Між тим Закон України «Про судоустрій України» визначився з розміром заробітної плати (грошового забезпечення) суддів лише принципово, зазначив, що розмір заробітної плати (грошового забезпечення) суддів:

• повинен забезпечувати його фінансову незалежність;

• визначатися відповідно до Закону від 15 грудня 1992 р.«Про статус суддів» та інших нормативно-правових актів щодоумов оплати праці суддів;

• не може бути зменшений (ст. 123 Закону).

Однак Закон України «Про статус суддів» теж не вирішує питань щодо заробітної плати (грошового забезпечення) суддів, оскільки ст. 44 Закону регулює структуру заробітної плати і її відсоткову кореляцію з посадовими окладами Голови Верховного Суду України і голови суду, де працює суддя. Тобто йдеться про співвідношення заробітної плати усередині суддівського корпусу. І хоча суттєва диспропорція у посадових окладах суддів судів різних рівнів є недемократичною, такою, що порушує принцип єдності статусу суддів усіх рівнів, суперечить традиціям і практиці сучасних демократичних правових держав, вона все ж врегульована законом. Отже, жоден закон не визнає, який саме розмір заробітної плати відповідає конституційним вимогам щодо створення належних умов діяльності суддів. Можливі кілька варіантів вирішення цього питання на законодавчому рівні: або закріплення певної суми у цифровому значенні з щорічними або необхідними

поправками з урахуванням процесів інфляції, або з вказівкою певного коефіцієнту від суми мінімальної заробітної платні, або в кореляції до заробітної платні вищих посадових осіб держави чи народних депутатів. Саме останньому варіанту має бути віддана перевага як найбільш поширеному в демократичних державах.

Міжнародні акти щодо незалежності судових органів визнають створення суддівських об'єднань як одну з гарантій забезпечення незалежності й охорони інтересів суддів. Конституція визначає, що в Україні для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування, тобто самостійне колективне вирішення зазначених яитань професійними суддями. Закон до внутрішньої діяльності відносить питання організаційного забезпечення судів та діяльності судців, соціальний захист суддів та їх сімей, а також інші питання, що безпосередньо не пов'язані зі здійсненням правосуддя.

Організаційними формами суддівського самоврядування є збори суддів, конференції суддів, з'їзд суддів України, ради суддів та їх виконавчі органи.

Збори суддів місцевого суду, апеляційного суду, Апеляційного та Касаційного судів України, вищого спеціалізованого суду, Верховного Суду України – це зібрання суддів відповідного суду, на якому вони обговорюють питання, що стосуються внутрішньої діяльності суду чи роботи конкретних суддів або працівників апарату суду, та приймають з цих питань колективні рішення, котрі є обов'язковими для суддів цього суду. Збори суддів заслуховують звіти суддів, які обіймають адміністративні посади в суді, та керівників структурних підрозділів апарата суду. Виконання рішень зборів суддів місцевого суду покладається на голову відповідного суду, а виконання рішень зборів суддів у судах, де діють президії суду, – на президії.

Збори суддів місцевих, апеляційних та вищих спеціалізованих судів обирають делегатів на відповідні конференції суддів, а збори суддів Апеляційного суду України, Касаційного суду України, Верховного Суду України – делегатів на з'їзд суддів України.

Конференція суддів – це зібрання представників суддів (делегатів) відповідних судів, яке (має повноваження:

– обговорювати і вирішувати питання, що стосуються фінансування та організаційного забезпечення діяльності відповідних судів;

Конституція України

Розділ VIII. Стаття 13І

• заслуховувати звіти виконавчих органів конференції, інформацію відповідних управлінь державної судової адміністрації;

• визначати кількісний склад ради суддів (виконавчого органу конференції суддів) та обирати її членів;

• обирати членів відповідної кваліфікаційної комісії суддів;

• обирати делегатів на з'їзд суддів.

Конференції суддів скликаються, як правило, не рідше ніж один раз на рік. У період між конференціями функції суддівського самоврядування виконує відповідна рада суддів. Вона обирає зі свого складу голову, його заступника і секретаря ради суддів. При цьому заборонено бути головою ради суддів головам апеляційних і вищих спеціалізованих судів та їх заступникам, головам військових палат Апеляційного та Касаційного судів України.

Найвищим органом суддівського самоврядування є з'їзд суддів України. Відповідно до Конституції України, законів «Про судоустрій України», «Про Конституційний Суд України», «Про Вищу раду юстиції» з'їзд суддів наділений повноваженнями:

• визначати кількісний склад та обирати Раду суддів України і відповідно заслуховувати її звіт про виконання завданьорганів суддівського самоврядування щодо забезпечення незалежності судів і суддів, стан фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів;

• обирати членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів та заслуховувати інформацію про її діяльність;

• заслуховувати інформацію Голови Державної судової адміністрації України про її діяльність, може виразити йому недовіру;

• призначати та звільняти суддів Конституційного СудуУкраїни;

• призначати членів Вищої ради юстиції та приймати рішення про припинення їх повноважень тощо.

З'їзд суддів приймає рішення, що є обов'язковими для всіх професійних суддів. Черговий з'їзд суддів скликається один раз на три роки, тому у період між з'їздами вищим органом суддівського самоврядування є Рада суддів України, яка обирається з'їздом суддів. До її складу повинні бути обрані: не менш як половина від загальної кількості Ради суддів представники загальних місцевих та апеляційних судів і не менш як по одному представнику від суддів Апеляційного суду України, Касаційного суду України, конференції суддів військових судів, конференції суддів

660

відповідних спеціалізованих судів, суддів Верховного Суду України, а також суддів Конституційного Суду України.

Члени Ради суддів України обирають із свого складу голову, його заступника та секретаря, а також президію Ради. До її повноважень окрім виконання та контролю рішень з'їзду належать, зокрема, такі:

• розробка та організація виконання заходів щодо забезпечення незалежності судів і судців, поліпшення стану організаційного забезпечення діяльності судів;

• здійснення контролю за діяльністю Державної судової адміністрації, заслуховування інформації посадових осіб Державноїсудової адміністрації про їх діяльність;

• вирішення питань про призначення суддів на адміністративні посади в судах тощо.

Забезпечення роботи усіх органів суддівського самоврядування та рад суддів здійснюється Державною судовою адміністрацією за рахунок коштів Державного бюджету України.

Закріплені в Законі «Про судоустрій України» повноваження органів суддівського самоврядування та їх виконавчих органів за своїм юридичним змістом мають характер рекомендаційний або погоджувальний. Вони не є остаточною інстанцією у вирішенні питань обіймання суддями адміністративних посад у суді, просування по щаблям суддівської кар'єри, про притягнення до дисциплінарної відповідальності, усунення з суддівської посади тощо, тобто усіх тих повноважень, які охоплюються поняттям самоуправління. А це вимагає подальшого розвитку та посилення елементів самоуправління суддівської спільноти з метою реалізації конституційного принципу у його точному розумінні.

Стаття 131. В Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить:

1. внесення подання про призначення суддів на посади або прозвільнення їх з посад;

2. прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;

3. здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддівВерховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Конституція України

Розділ VIII. Стаття 131

Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, з'їзд суддів України, з'їзд адвокатів України, з'їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури – двох членів Вищої ради юстиції.

До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.

В Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належать:

1. внесення подання про призначення суддів на посади чизвільнення їх з посади;

2. прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;

3. здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддівВерховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів тарозгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарноївідповідальності суддів апеляційних і місцевих судів, а також прокурорів.

Коментована стаття регулює питання порядку створення і повноважень нового інституту в системі судової влади Вищої ради юстиції, призначенням якої є формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного якісно Здійснювати правосуддя.

В Україні цей конституційний орган є новим і тому практично відсутні теоретичні розробки щодо його діяльності. У більшості ж іноземних держав подібні органи існують вже досить давно. Практично у всіх країнах, де є аналогічні органи, їх правовий статус також визначається на вищому законодавчому рівні – кон-ституційному. Найчастіше у конституціях держав закріплюються основні положення правового статусу цих органів: компетенція, кількісний та якісний його суб'єктний склад, вимоги стосовно членів ради, порядок її формування, строк діяльності, призначення або обрання його голови та заступників, їх повноваження та ін.

Майже у всіх країнах статті конституцій, що регулюють положення цих органів, знаходяться в розділах, присвячених судовій владі або судовій системі. У Болгарії це гл. VI «Судова влада», у Португалії – гл. III «Статус суддів» (розд. V«Суди»), в Італії – розд. І

662

«Судоустрій» (гл. IV «Магістратура»), в Іспанії – розд. VI «Про судову владу», в Польщі – розд. VIII «Суди і трибунали», в Угорщині – гл. X «Судова організація».

У Конституції України правовий статус Вищої ради юстиції визначається в Розділі VIII «Правосуддя». Таке розташування конституційної норми свідчить про вихідне бачення законодавцем цього органу в системі органів судової влади. Але надалі думки щодо місця Вищої ради юстиції в системі державних органів відповідно до теорії розподілу влади розійшлися.

У теорії конституційного права існує позиція, що органи, подібні Вищій раді юстиції України (у Франції, Італії й Португалії – це Вища рада магістратури, в Іспанії – Вища рада судової влади, в Болгарії – Вища судова рада, у Польщі – Всепольська судова рада, в Угорщині – Всеугорська рада юстиції, у Колумбії – Вища рада суддівського корпусу, в Болгарії й Казахстані – Вища судова рада), належать до органів суддівського самоврядування. Поряд з цією точкою зору існує думка, що Вища рада юстиції разом із прокуратурою, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, Рахунковою палатою, Центральною виборчою комісією та деякими іншими органами належить до системи контрольно-наглядових органів. Таким чином, в Україні відсутня єдність підходів щодо визначення місця цього органу в системі державної влади.

Визначення статусу цього органу в системі державного апарату залежить від національних особливостей правової системи. Істотне значення має обсяг його компетенції (у деяких зарубіжних аналогів він значно відрізняється). Саме зміст і обсяг повноважень щодо призначення (обрання), переміщення суддів, притягнення їх до дисциплінарної відповідальності, звільнення з посади і дозволяють розглядати цей орган або в системі органів суддівського самоврядування, або в системі органів управління з контрольними повноваженнями.

Повноваження Вищої ради юстиції поширюються на суддівський корпус і в меншій мірі – на працівників прокуратури. Проте статус працівників прокуратури суттєво відрізняється від статусу суддів. Тому наділення Вищої ради юстиції України повноваженнями, хоча й незначними, щодо прокурорів, на жаль, є механічним копіюванням зарубіжного досвіду, що за відсутності належного механізму їх реалізації зводить нанівець участь Ради в цих правовідносинах.

663

Конституція України

Розділ VIII. Стаття 131

До компетенції Вищої ради юстиції віднесено внесення подань Президентові України про призначення суддів на посади або звільнення їх із посад. Подібне формулювання викликало ряд питань на практиці щодо обсягу повноважень Ради юстиції стосовно формування суддівського корпусу. Зокрема, було порушено питання, чи має право Вища рада юстиції, виходячи з огляду на норми Конституції України, вносити подання до Верховної Ради України про обрання суддів безстроково, а також про призначення суддів на посади голів судів загальної юрисдикції, їх заступників і про звільнення останніх із цих посад, чи до її компетенції належить тільки внесення подання Президентові України про призначення суддів на перший строк?

Аналіз ст. 128 Конституції України дозволяє констатувати, що, визначаючи порядок формування суддівського корпусу, законодавець оперує двома строками – перше призначення на посаду професійного судді й обрання судів безстроково. Стаття 131 Конституції України, визначаючи повноваження Вищої ради юстиції, відносить до її відання внесення подань про призначення суддів на посади або звільнення їх із посад. Термін «призначення суддів на посаду», що використовується в статті, в цьому аспекті можна розцінювати як загальний. Як бачимо, п. 1 ст. 131 Конституції України теоретично дозволяє Вищій раді юстиції вносити подання як для призначення суддів уперше Президентом України, так і для обрання їх Верховною Радою України безстроково. Проте положення Закону України від 15 січня 1998 р. «Про вищу раду юстиції» регулюють тільки процедуру внесення подання про перше призначення кандидатів на посаду професійного судді. Стаття 3 Закону, визначаючи повноваження Ради юстиції, вказує, що вона може вносити подання Президентові України про призначення суддів на посади або звільнення їх із посад. Можливість вносити подання в парламент для обрання суддів безстроково Законом не передбачена. Аналогічний підхід щодо повноважень Вищої ради юстиції в процесі формування суддівського корпусу закріплений і в інших нормах вищевказаного Закону.

Таким чином, норми Закону не тільки не конкретизують положення Конституції України, а навпаки, звужують повноваження Ради. У статті 1 Закону закріплено, що Вища рада юстиції відповідальна за формування високопрофесійного суддівського корпусу. Суддівський корпус складають як судді, призначені вперше на 664

п'ять років, так і судді, обрані безстроково. Виходячи ж із положень Закону Вища рада юстиції не може брати участі у доборі кандидатур на посади суддів, які обираються безстроково.

Ця колізія правових норм стала предметом розгляду Конституційного Суду України, який 16 жовтня 2001 р. виніс Рішення у справі про конституційне подання Вищої ради юстиції стосовно офіційного тлумачення положення п. 1 ч. 1 ст. 131 Конституції України щодо внесення Радою подань про призначення суддів на посади (справа про призначення суддів).

Провівши системний аналіз положень Конституції України, Конституційний Суд України у своєму рішенні постановив, що Вища рада юстиції вносить подання Президентові України тільки про перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років. Повноваження щодо внесення подання Верховній Раді України про обрання суддів безстроково і призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції на Вищу раду юстиції не поширюється.

Однак Конституція України не передбачає серед повноважень якогось іншого органу державної влади внесення подання до Верховної Ради про обрання суддів безстроково. Прийнятий Закон України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України» дещо прояснив ситуацію, визначивши, що стосовно суддів Верховного Суду України, суддів вищих спеціалізованих судів, Касаційного суду України і суддів Апеляційного суду України вносить подання до Верховної Ради України Голова Верховного Суду України на підставі висновку, підготовленого Вищою кваліфікаційною комісією. Щодо всіх інших суддів, які обираються Верховною Радою України, питання залишилося не роз'ясненим.

Подання про звільнення суддів можуть вноситися Вищою радою юстиції у випадках, передбачених Законом, як за рекомендацією кваліфікаційної комісії, так і з власної ініціативи. Ці подання можуть вноситися як щодо суддів уперше призначених на посаду, так і стосовно обраних безстроково до органу, який призначив (обрав) суддю, але в передбачених Законом випадках.

На Вищу раду юстиції Конституцією України також покладається прийняття рішень щодо порушення суддями і прокурорами вимог про несумісність. Йдеться про неможливість суміщення посади судді або прокурора з деякими іншими видами діяльності. Професійний судця не має права належати до політич-

665

Конституція України

Розділ VIII. Стаття 131

них партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Працівникам прокуратури забороняється поєднувати виконання своїх обов'язків з роботою на підприємствах, в установах, організаціях, заняттям підприємницькою діяльністю, за винятком наукової або педагогічної діяльності. При встановленні фактів заняття суддями або прокурорами діяльністю, несумісною з посадою, яку вони обіймають, Вища рада юстиції може прийняти рішення з рекомендацією у відповідний строк визначитися з останнім щодо питання про продовження роботи на посаді судді або прокурора без суміщення з забороненою діяльністю або рішення про направлення подання відповідному органу про звільнення судді або прокурора з посади.

Вища рада юстиції є єдиним органом, до компетенції якого входить здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів. За наявності передбачених Законом «Про судоустрій України» підстав стосовно цих суддів порушується дисциплінарне провадження. За результатами розгляду дисциплінарної справи Вища рада юстиції має право прийняти рішення про закриття справи або про накладання дисциплінарного стягнення. На посадових осіб судової влади можуть бути накладені такі дисциплінарні стягнення: догана, пониження в кваліфікаційному класі або направлення до органу, який призначив (обрав) суддю, рішення про невідповідність судді посаді, яку він обіймає.

На Вищу раду юстиції покладено обов'язок здійснювати розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних і місцевих судів, а також прокурорів. У цьому разі Рада виступає однією із альтернативних інстанцій щодо розгляду скарг відповідних суб'єктів, але тільки щодо результатів дисциплінарного провадження стосовно них. За результатами розгляду скарги про притягнення судді або прокурора до дисциплінарної відповідальності може бути прийнято таке рішення:

а) скарга може бути задоволена цілком, рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності скасовано, дисциплінарне провадження закрито;

666

б) скарга може бути задоволена частково, зі зміною рішенняоргану, який наклав дисциплінарне стягнення;

в) скарга може бути залишена без задоволення, а рішення пропритягнення до дисциплінарної відповідальності – без зміни.

З урахуванням перелічених повноважень можна сказати, що основним призначенням і головним завданням Вищої ради юстиції є участь у формуванні високопрофесійного суддівського корпусу і здійснення контролю за застосуванням до суддів і прокурорів дисциплінарних стягнень. При цьому Рада покликана не тільки забезпечити добір кандидатів на посади суддів на якісно новому рівні, а й бути відповідно до своєї компетенції гарантом незалежності суддів при відправленні правосуддя.

Конституцією закріплюється демократичний порядок формування Ради. Цей орган складається з 20-ти членів. Голова Верховного Суду України, міністр юстиції України і Генеральний прокурор України входять до складу за посадою. Верховна Рада України, Президент України, з'їзд суддів України, з'їзд адвокатів України, з'їзд представників юридичних вищих навчальних закладів і наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури – двох. До кандидатів у склад Вищої ради юстиції ставляться високі вимоги. Обов'язковими умовами є громадянство України, віковий ценз (не молодше тридцяти п'яти років і не старше шістдесятьох), проживання на території України не менше десяти останніх років, володіння державною мовою, вища юридична освіта і стаж роботи в галузі права не менше ніж десять років. Такі високі вимоги до особового складу Вищої ради юстиції обґрунтовуються великою відповідальністю, значущістю функції цього органу у сфері вирішення завдань формування суддівського корпусу, оскільки саме цей орган здійснює вибір із кандидатів, які успішно склали кваліфікаційний іспит, найбільш підготовлені для виконання функцій носія судової влади. Відповідальність цієї стадії формування суддівського корпусу свідчить про необхідність розробки та використання в роботі Ради науково обгрунтованої і нормативно визначеної методики вирішення поставленого завдання.

Таким чином, у процесі формування особистого складу Вищої ради юстиції беруть участь три гілки державної влади України, а також представники адвокатури України, юридичної науки і прокуратури. Зазначений порядок формування складу Ради дозволяє

667