57. Філософські ідеї Романтизму. П.Куліш, м.Костомаров, т.Шевченко, м.Гоголь

видатний представник українського і російського романтизму - М. Гоголь. Його пошуки правди - це заглиблення в себе, у свою душу, бо через неї лежить шлях у світ. Світ відкривається людині у правді тільки завдяки його духовному відродженню, активності, а не раціональному пізнанню. Душа людини для Гоголя є не стільки шляхом пізнання, скільки його глибинним витоком. Як Сковорода і Юркевич, так і Гоголь називає душу "серцем". Серце людське - це безодня незвідана, тут ми кожної хвилини помиляємось. Єдиний шлях самоствердження, самоудосконалення, що допоможе уникнути помилок, - улюблена справа людини, що поглинає всю її. Близько до ідеї Сковороди про "сродний труд", Гоголь стверджує неповторність людини, її право на власний моральний шлях у житті. Михайло Драгоманов називав Гоголя "батьком новітнього українського народолюбства" [36]. Значний внесок у розвиток філософської думки в Україні вніс Т. Г. Шевченко. Шевченко продовжував кращі традиції суспільної думки філософа і поета Г. Сковороди, письменників Котляревського, Гребінки, які вже зробили перші кроки у бік реалізму і народності. Виступаючи проти "чистого мистецтва", Шевченко боровся за те, щоб література і мистецтво слугували простому народові. Він демонстративно і з гордістю називав себе мужицьким поетом. Видатним представником "філософії серця" був письменник, критик та історик Пантелеймон Куліш. Виходячи з визнання національного духу як основи суспільного розвитку, Куліш створив теорію про особливості української душі, яка має дві сторони: внутрішню - серце (почуття) і зовнішню - мислення (розум). Внутрішньою стороною українець пов'язаний тільки з Україною, а зовнішньою - з іншими народами. Своєю внутрішньою стороною, сутність якої складає національний дух, українець відрізняється від інших народів. Микола Іванович Костомаров (1817-1885) у праці "Дві руські народності (росіяни та українці)" вперше зробив спробу показати "модель українського національного характеру".У цілому Костомаров пропагував ідею месіанства українського народу.

58.

9. «Філософія серця» п.Юркевича

 Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де розгортається цілісна філософсько-антропологічна концепція про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Юркевич пропонує досить оригінальний і не типовий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність, котрий аж ніяк не вписувався ні в матеріалістичні, ні в ідеалістичні антропологічні теорії того часу.

Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон.

Увесь пафос цієї праці спрямований проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, позаяк у такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я».

Позиція Юркевича в цьому питанні така. Мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного життя людини, так само як досконалість мислення ще не визначає всіх досконалостей людського духу. Хто стверджує, що «мислення є вся людина» й сподівається вивести всю багатогранність душевних явищ із мислення, той досягне не більше за того фізіолога, котрий став би з'ясовувати явища слуху (звук, тони і слова) із явищ зору, якими є протяжність, фігура, колір тошо. У відповідності з цим можна припустити, що діяльність людського духу має своїм безпосереднім органом у тілі не одну лише голову або головний мозок з нер- вами, а поширюється значно далі й глибше всередину тілесного організму. Як сутність душі, так і її зв'язок із тілом має бути багатшим і різноманітнішим.