1.2. Образ Медеї в однойменній трагедії Еврипіда «Медея»

У своїх працях Арістотель зазначав, що Софокл зображає людей такими, якими вони повинні бути, а Евріпід – такими, які вони є насправді. Для цього йому доводиться заглядати до глибин їхньої душі.

Дослідник творчої спадщини Евріпіда В.В.Головня вважає, що «характер трагедії Евріпіда можна краще зрозуміти, якщо співставити її з трагедією Есхіла і Софокла» [18, с. 8]. Відомо, що Софокл та Евріпід жили в один час, лише на декілька років Софокл був старший за Евріпіда. Зрозуміло, що майже одночасно автори творили свої літературні шедеври, деякою мірою маючи вплив один на одного. Андрій Содомора вважає, що Евріпід належить до того покоління людей, «кому судилося бачити охмарене довголітньою війною небо Еллади» [69, с. 7]. У своїх творіннях драматург передавав тривожні події того часу, покалічені долі людей, які зіткнулися з жахливою війною. Як зазначає В.В.Головня, «творчість Евріпіда настільки відрізняється від драматургії Софокла, що іноді здається, ніби творчість цих двох драматургів належать до різних поколінь» [18, с. 9]. Це говорить про оригінальний підхід в зображенні дійсності Евріпідом, який по-іншому розумів суть свого мистецтва. Також про це свідчить і реалістична тенденція, яка відсутня в творах попередників Евріпіда. В письменника було багато захоплень, та найбільший інтерес він виявляв до філософії та поезії. За все своє життя він написав понад дев’яносто трагедій, із яких до нас дійшло тільки сімнадцять. Дванадцять із збережених названо жіночими іменами, більшість з них розповідає про долю жінки. Письменника цікавлять пристрасті, їх невпинна боротьба, саме це й споріднює його твори з сучасною літературою.

Чимало творів Евріпід будує на міфічному матеріалі, який дає йому значне підґрунтя. Обираючи певний міф, письменник змінює не лише його основу, але й дає йому своє раціональне тлумачення. «Міф для Евріпіда був тільки матеріалом і літературною основою, яка дає можливість висловитися своїм сучасникам», – вважає В.В.Головня [18, с.13]. Він не вважає міф недоторканим каноном, святістю. Письменник змінює легенду так, щоб найобширніше змалювати людину такою, якою вона є, – з її душевним болем і пристрастю. Інколи він змінював міф не тільки в деталях, а й в особливих рисах. Традиційні форми життя та вірування перебувають на зламі, такий стан виявляється ґрунтом для діяльності учителів мудрості в постановці та вирішенні суспільно-політичних питань.

В 341 р. до н.е. Евріпід створює психологічну драму «Медея». Він прагне розкрити внутрішній світ людини, для чого використовує влучні монологи та діалоги. «В «Медеї», скажімо, все підпорядковано центральній постаті – героїні, чию душу потрясають демонічні пристрасті», – вважає А.Содомора [ 69, с. 9]. Медея – це зовсім новий образ, що керується власною волею, наділений неабияким темпераментом. Цікавим є дослідження Наталії Підземської, яка вважає, що «долі цієї «варварки» Евріпід присвятив свою ранню трагедію «Пеліади», яка не збереглася» [64, с. 519]. Цей факт говорить про неабияке зацікавлення автора міфологічною чаклункою Медеєю. Пройшло кілька років, і Евріпід створює нову трагедію «Медея», в основі якої стоїть міф про аргонавтів. Він повертається до образу зрадженої жінки, яка пристрасно любить свого чоловіка. Твір починається з монологу годувальниці, яка повідомляє, що велике горе спіткало бідну жінку – Медею. «Не їсть, не п’є, сльозами обливається, дізнавшись, як мужем її скривджено» [27, с. 65]. Новаторство Евріпіда полягає в тому, що він зображає Ясона не героєм, а невірним чоловіком: «…чоловік мій, що усім для мене був, найпослідущим виявився мерзотником!» [27, с. 71]. Через це Медея, яка наділена неабиякими чаклунськими вміннями, страждає, як звичайна жінка. Вона вважає, що «з усіх істот, хто розум має й дихає, лиш ми, жінки, на світі найнещасніші!» [27, с. 71]. Далі Медея пояснює, чому вона так думає: за шлюбний посаг жінка купує володаря свого тіла і життя. Непередбачуваним є майбутнє жінки, бо ніхто не знає напевне, яким буде подружнє життя, добрим чи поганим виявиться чоловік, а втекти жінка вже не зможе. Ще одна неприємна обставина, яка чекає на жінку: після шлюбу вона потрапляє в чужий дім, де все чуже. Також треба бути готовою, що чоловікові може стати нудно і він піде шукати розваг: «на стороні десь серцем утішається, до приятеля вдавшись чи товариша, а ти на одного – хоч-не-хоч – дивись» [27, с. 71-72]. Медея вважає за неправду, коли кажуть, що жінці живеться легше, ніж чоловікові, бо їй нібито не треба братися за зброю. «З щитом радніше тричі я у бій пішла б, ніж раз родить однісінький » [27, с. 72]. Евріпід звертає увагу на жіночі пологи. З цієї цитати бачимо, що письменник, незважаючи на те, що він чоловік, розуміє, які муки жінці доводиться пережити під час народження дитини. Дуже тонко Евріпід зміг на прикладі Медеї описати життя одруженої жінки і всі труднощі, з якими вона зустрічається. Цікавим є той факт, що, незважаючи на великий відрізок часу, який відділяє Евріпіда від сьогодення, те, про що він писав, є не менш актуальним і сьогодні. Хіба що люди трохи помінялися, стали нетерпимими, перестали слухати, чути. Та, незважаючи ні на що, здається, що це все написала жінка, якій довелося побувати в схожих ситуаціях, а не чоловік.

Медея прагне встановити справедливість, тому обирає чисто жіночий шлях – помсту. Лише на перший погляд здається, що жінка несмілива, боїться гострої зброї і кривавих боїв, та коли зневажають її шлюб – велика лють переповнює її серце.

Підсилює атмосферу твору поява царя Креонта, який вимагає, щоб Медея негайно покинула країну. Вона застосовує різні засоби переконання, але цар незворушний. Жінка, розбита горем, просить, щоб їй дали час, адже вона сама і не має куди йти. Креонт пожалів Медею та дав їй тільки один день, не врахувавши, що для розлюченої жінки цього буде досить. Коли він іде й Медея залишається сама, бачимо, як покірна жінка перетворюється на мстиву і злостиву. «Страшна вона, й нелегко б удалось тому, хто заведеться з нею, подолать її» [27, с. 66]. Медея розуміє, що фортуна на її стороні, адже саме їй заподіяли зло, тому вона не пожаліє своїх сил і знань: «У добрім ділі завжди безпорадні ми, а на лихе – нема митця мудрішого» [27, с. 76].

Зрада приводить Медею до божевілля, вона не має міри у своїй любові, але й ненависть її також безмірна. Можливо, саме через це її не розуміють інші герої трагедії, та й сама Медея усвідомлює, що відрізняється від інших людей. Саме через цю відмінність сучасники Евріпіда не змогли оцінити його твір, як належить.

Евріпід є майстром діалогу. Як зазначає А.Содомора: «У нього знайдено зразки так званої стіхоміфії – обміну короткими, довжиною у рядок або й піврядка, репліками, що ними обмінюються два персонажі, вступаючи в гостру суперечку» [69, с. 10]. Цікавим є діалог Медеї та Ясона. Автор чітко сформулював характери двох героїв. Ясон вважає себе благородним, він пропонує допомогу, та ця нахабність розлючує Медею. Вона вважає найбільшим лихом те, яке вчиняється рідним, а Ясон після цього насмілився прийти і говорити про допомогу. «Потрібна не відвага тут, не сміливість, а безсоромність, гірша від хвороб людських, щоб стільки лиха близьким заподіявши, у вічі їм дивитись» [27, с. 78]. Медея словами дошкуляє Ясону, згадує всі подвиги, які вчинила заради нього, а зараз він їй ненависний. Дорікає за те, що, маючи сім’ю, Ясон придбав собі ще одну дружину, забув присягу вірності, не подумав про дітей. «Образ Медеї, рішучої жінки з неземними пристрастями, яка відштовхнула традиційні грецькі погляди на сім’ю, де чоловікові надається воля, а жінка повинна залишатися його покірною рабою…», – саме такою бачить Медею Н. Підземська. [64, с. 519-520].

Ця трагедія – ніби дзеркало, в якому можна побачити багато сімей, які стикаються з традиційною проблемою зради. Коли руйнуються всі мрії, плани на майбутнє, найбільше страждають діти, яким доводиться на власні очі бачити проблеми батьків. Евріпід зі своїми спробами показати звичайних людей – актуальний і сьогодні.

У Медеї, як і в кожної зрадженої жінки, виникає багато питань, відповідь на які ніхто не може дати. Медея питає у Ясона, куди їй тепер іти: до рідних, де через нього її ненавидять, чи до дочок Пелія, які радо її зустрінуть. Розум Медеї настільки затьмарений, що вона дозволяє собі докоряти самому Зевсу, звинувачуючи його в тому, що він не показав ще спочатку, який Ясон насправді. «О Зевсе, ти ж прикмети людям певні дав, од фальшу одрізняти щире золото, чому ж на тілі у падлюк не випалив таких ознак, щоб легше впізнавати їх?» [27, с. 78]. Варто відзначити безстрашність Медеї, адже ніхто зі смертних не міг собі дозволити докоряти богам. Саме такою бачить цю жінку Евріпід, такою уявляє її й читач.

Ясон не вважає, що допомога Медеї є значною, та навіть якщо вона й була, то він заплатив за це сповна. Адже він витяг Медею з дикунських племен, і всі тепер знають про силу і розум цієї жінки. Ясон безупинно запевняє Медею, що шлюб із царівною принесе усім користь, а особливо дітям. Він пішов на цей крок не через великі почуття, а з вигоди, щоб допомогти рідним. Медея, не бажаючи такого щастя, вважає, що Ясон насміхається над нею і хоче применшити її гнів за допомогою скарбів. На думку чоловіка, Медея сама довела себе до такого стану, хоча та й не розуміє, в чому її провина. Вона ж нікого не зраджувала, відмовляється від чоловікової допомоги, бо його подарунок руки обпікає.

Вона лютує, роздумує над помстою. З’являється афінський цар Егей, який пропонує дати Медеї пристановище у своїх володіннях. З першоджерела, міфу про Медею, дізнаємося, що після вбивства дітей Медея тікає з Колхіди до афінського царя. Отже, цей уривок у творі Евріпіда є частковою трансформацією міфу. Розуміючи, що не треба думати про майбутнє, Медея заглиблюється в роздуми щодо плану помсти.

Евріпід поступово налаштовує читача на мотив помсти. Медея – чаклунка, тому з легкістю може вбити кого завгодно – суперницю, чоловіка чи навіть себе: «Життя позбавить – мужа й батька з донею» [27, с. 75]. Треба сказати, що Медея не лише горда, а й дуже розумна, вона вдало продумує кожен крок своєї помсти. У творі другорядні герої також говорять про мстивість, ображенісь, озлобленість жінки. Медея вирішує, що поговорить з Ясоном, скаже, що більше не сердиться на нього і бажає, щоб діти росли зі своїм батьком. Коли наївний Ясон їй повірить, вона відішле дітей із дарунками до нареченої Главки – шлюбне вбрання і золотий вінок, які були отруєні. Медея розуміє, що вбивство царівни принесе мало користі, адже Ясон може поєднати свою долю з кимось іншим. Медея страждає, оскільки бачить, що чоловік її розлюбив, його почуття мертві – і від цього жінка стає ще жорстокішою. Будучи в пориві гніву, вона задумує страшний злочин – вбивство власних дітей, вважаючи, що саме завдяки цьому зможе повноцінно помститися Ясону.

Вбивство дітей – це фантастична знахідка Евріпіда, яка потрясла не лише античного читача, але й вражає сучасного. Медея говорить із дітьми, жаліє, що не доведеться їй довго ними милуватися, не буде в них на весіллі, бо піде в далеку дорогу: « Даремно – бо я, дітки, годувала вас, даремно вас у муках породила я …» [27, с. 95].

Медея задумується про свою старість, адже саме біля любих синів хотіла доживати свого віку, від них сподівалася втіхи. Евріпід показує, що Медея відноситься до матерів-тигриць, які обожнюють своїх дітей. Яка жінка може підняти руку на найдорожче, що в неї є? Медею охопили несумісні почуття – любов до дітей і жадоба помсти. Ми бачимо, що кохання Медеї до Ясона дуже палке й пристрасне, тому і помста відповідна.

У цій трагедії спостерігаємо катарсис, про який говорив Арістотель у «Поетиці». Евріпід був переконаний у тому, що, жахаючись, людина переживає потрясіння, яке очистить її душу.

Медею мучать двоякі думки. Материнська любов накладає вето на безсердечний злочин, жінка прагне відігнати страшні роздуми. «Хай всі гинуть задуми – я заберу з собою діточок своїх! Невже, щоб горем засмутити батька їх, самій собі я вдвоє більших мук завдам?» [27, с. 95]. Та у свідомість проникають інші думки, які вказують на те, що вороги, не отримавши покарання, будуть сміятися. «Того повік не буде, щоб дітей своїх злим ворогам на поглум я покинула. Вони повинні вмерти – мусить бути так, і я, що їх родила, їх сама уб’ю» [27, с. 96]. Вбивство дітей в умовах патріархальних традицій – найстрашніша біда, щось недопустиме.

Кульмінацією трагедії є той епізод, коли перед читачем постають дві жінки, любляча мати і смертельно ображена дружина, кохання якої зраджено. Що візьме верх, вирішить лише вона. Медея шукає сили для здійснення задуманого в самій собі, не сподівається на допомогу богів. Зворушливою є сцена прощання з дітьми, де вона цілує їм руки, бажає щастя, але вже в іншому житті, бо їхній батько зруйнував для них цей світ.

Допомагає Медеї прийняти останні рішення вісник, який повідомляє, що розгнівані жителі Корінфу хочуть вбити Медею разом з її дітьми, тому вона приймає своє страшне рішення: «Діток повинна якнайшвидше вбити я й тікать відціль…» [27, с. 100].

В останній сцені особливо шкода Ясона. Евріпід показує, що може зробити сильна жінка з чоловіка. Чоловік, який був героєм, за плечима якого героїчне минуле, став ніким, він розбитий. Що тепер залишається, якщо він втратив найдорожче, кому потрібна його слава, гроші та визнання? Медея справді вчинила найстрашнішу помсту, яку можна було б придумати. Жорстокості жінки немає меж. Вона вважає, що скоєний злочин – це гріх Ясона, адже це він довів її до такого стану.

Великий проміжок часу відділяє Евріпіда від сучасного життя, та його герої безсмертні. Кожен знає про дітовбивцю Медею, про Ясона, який був героєм, а став ніким. Безперечно, що центральним образом у трагедії є Медея, саме навколо неї розгортаються усі події твору. Її плачам, мукам, монологам присвячена більша частина трагедії.

Автор намагається зрозуміти та пояснити вчинки Медеї, шукає їй виправдання. На її стороні симпатії автора, про що свідчить система образів. Ясон – не герой, а меркантильний чоловік, до того ж зрадник. Сягнувши глибин тогочасної філософії, пізнавши хитромудрі вчення софістів, Евріпід зрозумів, наскільки вони хибні. Тому він зображає Ясона типовим софістом, який не знає, що йому потрібно в житті.

Креонт, незважаючи на те, що він цар, зображений слабкодухим, а про суперницю Медеї Главку дізнаємося з переказів інших героїв трагедії. Хор теж захищає Медею, плаче над її долею, засуджує Ясона.