2.2 Образ Медеї в п’єсі Жан Ануя «Медея»

«Ануй – перший серед професійних драматургів

Франції, найкрасномовніший,

найбільш витончений, найбільш віртуозний»

Б. Зінгерман

Жан Ануй – французький письменник, його твори різножанрові, охоплюють багато різноманітних тем. Однією з них є тема, присвячена античній міфології. Свідченням цього є п’єси «Антігона» та «Медея». Остання побачила світ у 1953 році, отримала велику популярність та хвалу як у звичайного читача, так і у критиків. Жан Ануй трансформує античний міф про аргонавтів, на фоні цього міфу розкриває важливі проблеми людства та кожної особи зокрема.

На початку п’єси читача дивує місцезнаходження Медеї та її годуваль- ниці. Адже вони не в палацах, чи хоча б у будинку, а в лісі біля возу. Можна сказати, що це своєрідне новаторство письменника. Складається враження, що п’єса «Медея» – це продовження міфу про чарівницю Медею, тому логічно, що зараз вона перебуває на засланні.

Незмінним є те, що Ануй, як і його попередники, які трансформували міф, важливе значення надавали традиціям. Вже з перших рядків твору бачимо, як селяни відзначають свята. «Дівчата прикрашають волосся квітами, а юнаки розмальовують обличчя власною кров’ю, …запалюють великі багаття, в яких жовтим полум’ям горять пахучі трави…» [3, с. 181].

Медея дуже розлючена, їй не подобається музика, вона свариться зі своєю годувальницею. Медея дуже грубо поводиться з нею. Це також свідчить і про те, що у ній тече королівська кров. Годувальниця, у свою чергу, нагадує Медеї, яким було її життя: «Ти була повелителькою, царською донькою, і не було для тебе ніщо прекрасним» [3, с.183]. Цими словами вона докоряє Медеї, говорить про її ненаситність. Бачимо, що Ануй також розмірковує, чому Медея, маючи все, що потрібно людині, а то навіть і більше, не була щасливою. Цікавою щодо цього є думка Б. Зінгермана, який вважає, що «Медея проживає свої дні в безнадійному сумі через те, що порушила закон амплуа; створена для того, щоб в юності вчинити свій необдуманий вчинок і померти, вона захотіла бути схожою на інших жінок, завести чоловіка і дітей. Але ця роль не для неї» [3, c.138].

З діалогу Медеї та годувальниці розуміємо, що вони чекають на прихід Ясона. Це підтверджує хлопчик, який прийшов сказати, що Ясон велить дочекатися його. Саме цей хлопчик повідомляє, що святкування, які так мучать Медею, проходять на честь Ясона, який вранці повинен одружитися з дочкою царя.

Медея розуміє, що отримала свободу, згадує, як вперше побачила Ясона, як вона заради нього ладна була скоїти найбезглуздіший вчинок. Та зараз вона вже не та жінка, якою була колись. Медея повідомляє, що пройшло десять років і вона зовсім змінилася. Той, хто для неї був усім, зараз відпускає її і, як не дивно, вона не відчуває ненависті. Ці всі деталі про те, що коїться у серці Медеї, дізнаємося зі щирої розповіді, яка звернена до годувальниці: «Я зробила все, що було потрібно, і могла б зробити ще більше» [3, c.182].

Цікавими є звертання годувальниці до Медеї: горда орлиця, яструбок, моя вовчиця, голубка. Це допомагає глибше зрозуміти характер Медеї; горда орлиця, яка ні перед ким не схилить голову, чи вовчиця, яка, як зазначає Анатолій Нямцу, поєднує в собі «якості жертви і хижака» [57, c. 29].

Цікаво, що кожен письменник, який трансформує міф про аргонавтів, намагається зрозуміти роль та місце жінки у цьому міфі. Якщо у Сенеки жінка повинна бути вірною, то Евріпід, навпаки, показує, наскільки важким і непередбачуваним є життя жінки. Кріста Вольф переконана, що жінка стає жертвою через власні інтриги, також вона вміло створює зло. На думку Ануя, жінка – «плоть, створена з бруду і чоловічого ребра! Непотреб!» [3, с.187]. У кожного із згаданих авторів Медея – сильна жінка, яка не здатна прощати. Її підступності немає меж, але при цьому вона не вважає себе винною, вона ж бо нікого не зраджувала. Дуже образно Ануй показав те, що Медея у своєму гніві може скоїти багато. Її довіру та любов зраджено, тому вона не думає мирно прощатися зі своїми кривдниками. «По кривавому шляху злочинів я йшла за тобою, тому потрібна кров і злочин, щоб я з тобою розлучилася!» [3, с. 189].

Цікавою є думка автора щодо того, що імена Ясон і Медея назавжди нерозривно пов’язані, їх неможливо роз’єднати. Це справді так, адже вже протягом багатьох тисячоліть ці імена завжди разом, без Ясона не було б повноцінного образу Медеї, а без цієї жінки не існувало б і Ясона.

Варто відзначити, що Жан Ануй правдоподібно, без особливих прикрас описує всі події. Не опускає еротичні теми. Медея детально розповідає про те, що відбувається з нею у пориві пристрасті. Мова твору чітка та лаконічна, зрозуміла кожному, автор уникає зарозумілих слів. Присутні авторські роздуми, в яких автор намагається зрозуміти, що для Медеї щастя. Він показує, що Медея, незважаючи на жорстокість, не втратила віри у краще, бажає, щоб на цім світі царювало добро і світло. Медея не винна, так розпорядилися боги, вона потрапила у сіті, з яких не могла знайти вихід. «Мені треба вбити ту невинну дівчинку, яка наповнена пристрастю, і два теплі шматочки моєї плоті <…> боги прагнуть цієї крові…» [3, с. 218].

Медея вбиває своїх дітей, повідомляє це Ясону, каже йому все, що вважає за потрібне, а тоді вдаряє себе кинджалом. Ясон, незважаючи на горе, вважає, що життя продовжується, «потрібно жити, слідкувати за порядком, видавати закони для Коринфу і знову без будь-яких ілюзій будувати за своєю подобою світ, в якому треба чекати смерті» [3, с. 219]. Варто відзначити схожість Ясона в усіх творах – звичайний чоловік, якого автори позбавили будь-яких високоморальних цінностей. У цих рядках відчувається дуже глибокий зміст, це певне звернення автора до свого читача. Незважаючи на проблеми, втрати, людина повинна жити. Тема актуальна, адже світ побачив твір у повоєнний час – час, коли людям потрібна підтримка, настанова.

У фіналі на сцені – вартовий і годувальниця, яка жаліє, що все так сталося. Вона хотіла сказати своїй Медеї, що після ночі приходить ранок, та, на жаль, вже пізно. Це дуже символічні, важливі слова, адже завжди після темної ночі обов’язково прийде світлий день. Після великих проблем та негараздів запанує злагода і мир. Багато людей, будучи слабкодухими чи у гніві, вчиняли собі зло, не дочекавшись приходу світлого дня.