1 .7. Основні категорії спеціальної психології

До основних у спеціальній психології належать такі кате­горії: "корекція", "компенсація", "реабілітація", "соціалізація", похідними від яких є значна кількість понять, серед яких у спеціальній психології використовуються поняття абілітації, декомпенсації, псевдокомпенсації, гіперкомпенсації, адаптації, інтеграції та ін.

Корекція

Корекція — це найважливіша складова соціального, а саме освітнього впливу на розвиток аномальної дитини. Ця катего­рія є стрижневою та однією з найважливіших у теорії й прак­тиці дефектології. Визначенню її сутності сприяли, зокрема, дослідження українських вчених І.Г. Єременка, А.І. Капустіна, В.О. Липи, М.П. Матвєєвої, С.П. Миронової, В.М. Синьова, Н.М. Стадненко, О.П. Хохліної та ін.

Корекція — це спеціально організований педагогічний про­цес, спрямований на послаблення, долання порушень розвит­ку, запобігання їм та сприяння розвиткові аномальної дити­ни в цілому з метою щонайбільшого наближення до норми.

Видами корекції є загальна та індивідуальна. Загальна ко­рекція спрямована на розвиток усіх дітей з порушеннями роз­витку чи дітей певної категорії. Відповідно вона проводиться у фронтальній або груповій формі. Індивідуальна корекція спрямовується на розвиток певної дитини з урахуванням струк­тури її дефекту та індивідуальних особливостей. Проводиться така робота в індивідуальній формі. Корекція відхилень роз­витку здійснюється як на спеціально організованих з цією ме­тою заняттях в урочний та позаурочний час, так і процесі ви­вчення дисциплін, передбачених програмами освітнього закла­ду, та під час виховної роботи. Відповідно проводиться така робота психологами, вчителями, вихователями, батьками.

Корекція — це відносно самостійне педагогічне явище у си­стемі спеціальної освіти⁹. Вона здійснюється за допомогою пе-

⁹ Систему спеціальної освіти становлять навчання, виховання, ко­рекція.

40

Загальні питання спеціальної психології як складової дефектології

дагогічних засобів — змісту, методики, організаційних форм. Як зазначалося, корекційно-розвивальна робота може проводи­тися у процесі навчання та виховання дитини. А педагогічний процес (навчання і виховання), який передбачає корекцію роз­витку дитини, називається корекційно спрямованим. Оскіль­ки корекційний вплив спрямовується на розвиток дитини, то в дефектології використовуються і такі поняття, як "корекцій­но-розвивальна робота" та "корекційний розвиток".

При визначенні суті власне корекції розглядається питання про співвідношення цього явища з іншими складовими освіти, зокрема, навчанням. Г.М. Дульнєв зазначає, що співвідношен­ня між навчанням і корекцією є аналогічним до співвідношен­ня між навчанням та розвитком дитини.

Як же співвідносяться навчання і розвиток дитини? За своїм змістом навчання та розвиток не збігаються, є відносно само­стійними явищами. Навчання веде за собою розвиток (Л.С. Ви-готський), тобто навчання є провідним щодо розвитку дитини. А тому навчання щодо розвитку дитини з відхиленнями теж ви­конує провідну роль, але за умови, що воно спеціально органі­зовується у корекційно-розвивальному напрямі, тобто коли є корекційно спрямованим¹⁰.

Отже, для спеціальної освіти особливо важливим та специ­фічним є те, що в основу навчання та виховання покладається корекція порушень розвитку дитини. Корекція розглядається як основа, стрижень усієї навчально-виховної роботи в спеціаль­ному освітньому закладі (школі, дитсадку, центрі тощо). Дове­дено, що без цілеспрямованого подолання чи послаблення не­доліків розвитку, тобто корекції, знижується ефективність на­вчання та виховання дітей, а саме ускладнюється процес ово­лодіння необхідними знаннями, вміннями, навичками, станов­лення у них діяльності, спілкування, особистості.

Компенсація

Корекція розвитку аномальної дитини значною мірою умож-ливлюється компенсаторними процесами. Для розуміння суті компенсації важливу роль зіграли дослідження П.К. Анохіна, Л.С. Виготського, О.Р. Лурія, В. Штерна, А. Адлера, М.Д. Яр-маченка та ін.

Т ак само розглядається і співвідношення виховання та корекції.

41

Розділ 1

О дні й ті самі зовнішні впливи, залежно від спадкової схиль­ності, яка визначає чутливість мозкових структур до тих чи ін­ших впливів, можуть зумовити відхилення у розвитку різної тяжкості. До неоднакових результатів може призвести збіган­ня у часі різних впливів.

Серед причин, які викликають порушення психічного роз­витку в дитини, перше місце посідає пошкодження центральної нервової системи, друге — хронічні соматичні захворювання.

Розповсюдженість порушень

Розрізняють локальні та системні порушення. До локаль­них порушень належать дефекти різних аналізаторних систем: зору, слуху, мовлення, рухової сфери. До системних порушень зараховують порушення інтелектуальної сфери: розумову від­сталість та затримку психічного розвитку.

Ступінь порушення міжфункціональних зв'язків

Відставання в розвитку не має рівномірного характеру. У « результаті загального пошкодження нервової системи стра­ждають, передусім, ті функції, які перебувають в цей час у сен-зитивному періоді, потім — пов'язані з ними. Тому профіль психічного розвитку аномальної дитини може складатися зі збе­режених, пошкоджених та різною мірою затриманих у своєму формуванні психічних функцій.

Наприклад, дефекти зору та слуху виникають унаслідок по­шкодження чи недорозвитку периферійних ланок відповідно­го аналізатора. При цьому центральні відділи аналізатора, кор­кові структури у багатьох випадках залишаються збережени­ми, а зміни в їх функціонуванні можуть мати вторинний харак­тер, зумовлений невикористанням.

Розглядаючи питання про чинники порушень розвитку, слід сказати і про таке явище, як депривація. Депривація — це різноманітні порушення у формуванні та функціонуванні психіки внаслідок відносно тривалого блокування значущих потреб людини, обмеження в їх задоволенні. Особливо це сто­сується перцептивних потреб (у відчуттях і сприйманні), по­треб у спілкуванні, емоційній підтримці, самореалізації, по­вазі, безпечності, творчості, ідентичності, інтимності та ін.

38

Загальні питання спеціальної психології як складової дефектології

Н априклад, при дефіциті інформації, сенсорно-перцептивній ізоляції в людини виникають порушення сприймання часу, про­стору, схеми власного тіла, контролю мислення, активізується внутрішній діалог, спостерігаються емоційні порушення. А дов-готривалість перцептивної ізоляції зумовлює незворотність на­званих порушень.

Розрізняють деприваційні ситуації та деприваційні феноме­ни. Деприваційні ситуації — це об'єктивні обставини, що об­межують, блокують задоволення потреб. Деприваційні феноме­ни — суб'єктивне явище, суть депривації.

Розрізняють види депривації залежно від потреб, задоволен­ня яких блокується. До них належать:

• сенсорно-перцептивна депривація;

• комунікативна депривація;

• кінестетична депривація;

• емоційна депривація та ін.

Особливо актуальними, з огляду на психічний розвиток лю­дини, є комунікативна та емоційна депривації. Саме у зв'язку з цим було виявлено "синдром госпіталізму" у дітей з емоційною депривацією. Він полягає в тому, що у дитини, яка в перші ро­ки життя була позбавлена можливості спілкування з матір'ю чи особою, яка її заміняє, спостерігаються значні відхилення у темпах фізичного, розумового та емоційного розвитку. У них спостерігаються також поведінкові порушення та труднощі со­ціально-психологічної адаптації.

Деприваційні ситуації — це серйозна причина відхилень у розвитку дитини, а деприваційні феномени розглядаються як особлива форма дизонтогенезу — "деприваційні пошкодження".

Слід враховувати, що деякі відхилення у психофізичному розвитку також можуть стати причиною деприваційних фено­менів. Наприклад, порушення зору, слуху, рухів, мовлення є особливими формами сенсорної та комунікативної депривації й створюють деприваційні ситуації. Тобто депривація може бути як причиною, так і наслідком дизонтогенезу.

39

Розділ 1

К омпенсація — це відновлення, заміщення недорозвинених чи пошкоджених функцій шляхом використання збережених або перебудови частково порушених функцій.

Виокремлюють два види компенсації:

• внутрішньосистемна, коли відбувається перебудова чи заміщення втрачених функцій у межах однієї системи (напри­ клад, вади механічної пам'яті компенсуються за рахунок пам'я­ ті логічної, смислової);

• міжсистемна, коли використовуються можливості різ­ них систем (наприклад, у людей з порушеннями зору в процесі розвитку використовуються тактильні відчуття).

Визначені також рівні компенсації.

Біологічний рівень компенсації. Компенсація відбувається на рівні розвитку людини як живого організму, індивіда та ха­рактеризується як автоматичний, неусвідомлений процес.

Психологічний рівень компенсації. Психологічний рівень — це суто людський рівень компенсації, що відбувається переваж­но з залученням свідомості, волі, особистісних властивостей. Компенсаторні процеси на цьому рівні відбуваються завдяки тому, що людина оцінює свої особливості й можливості у зв'яз­ку з наявністю певних порушень та ставить перед собою реальні цілі, які намагається досягти для збереження позитивного став­лення до себе, самоповаги.

Тому психологічний рівень компенсації відбувається на ос­нові, передусім, такого механізму, як копінг-стратегії¹¹. Копінг-стратегії — це свідомі зусилля особистості, спрямовані на те, щоб дати собі раду в стресових ситуаціях, що породжують триво­гу щодо утримання та збереження позитивної самооцінки, само­поваги.

Вирізняють такі види копінг-стратегій:

• розв'язання проблеми;

• пошук соціальної підтримки;

• ухиляння від необхідності самостійного розв'язання про­ блеми.

^{1 1} Никольская И.М., Грановская Р.М. Психологическая защита у детей. — Спб.: Речь, 2000.

42

Загальні питання спеціальної психології як складової дефектології

Вибір людиною виду стратегії може визначатися як об'єктив­ними умовами проблемної ситуації, так і особистісними яко­стями, особливо її ставленням до свого порушення.

Саме з психологічним рівнем компенсації пов'язується і ро­зуміння такого феномену в людей з недоліками розвитку, як гіперкомпенсація. Гіперкомпенсація характеризується тим, що особи з серйозними недоліками у фізичному чи психічному розвитку здатні досягти більш високих результатів у різних галузях діяльності, ніж більшість людей з нормальним розвит­ком. Гіперкомпенсація відбувається, коли людина переживає свою неповноцінність ("комплекс неповноцінності"), але основ­ним механізмом виникнення цього феномену є розвиток своїх здібностей та вольові зусилля в результаті усвідомлення своїх особливостей і бажання досягти поставленої мети.

Водночас слід враховувати, що на цьому рівні компенсації можуть спрацьовувати і неусвідомлювані захисні психологічні механізми особистості. Психологічний захист — це спеціаль­на система стабілізації особистості, спрямована на захист сві­домості від неприємних, травмуючих переживань, пов'язаних з внутрішніми і зовнішніми конфліктами, станами тривоги та дискомфорту. Механізми психологічного захисту в основному неусвідомлені. Вони можуть сприяти як адаптації, так і дез­адаптації людини в разі, коли обставини змінилися, а спрацьовує попередній захисний механізм. Серед таких психологічних за­хистів вирізняються заперечення, витіснення, проекція, іденти­фікація, раціоналізація, включення, зміщення, ізоляція таін.¹²

^{1 2} Заперечення полягає в тому, що інформація, яка тривожить лю­дину, нею не сприймається. Витіснення — це активне вилучення зі свідомості неприємної інформації. Людина не просто робить вигляд, а справді забуває небажану інформацію, яка повністю витісняється з її пам'яті. При цьому найшвидше людина витісняє не те погане, що їй пробили інші, а те погане, що вона зробила сама. Проекція — несвідо­ме перенесення (приписування) власних почуттів, бажань і прагнень, у яких людина не хоче зізнатися, розуміючи їх соціальну неприваб­ливість, на інших. Ідентифікація — несвідоме перенесення на себе по­чуттів і якостей, властивих іншій людині й недоступних, але бажаних для себе. Раціоналізація — намагання зменшити цінність недоступ­ного: не одержавши бажаного, людина переконує себе в тому, що

43

Розділ 1

С лід зазначити, що дія механізмів психологічного захисту спрямована в цілому на збереження внутрішньої рівноваги зав­дяки витісненню зі свідомості всього того, що загрожує збере­женню самоповаги, позитивної самооцінки, системи цінностей людини. Однак вилучення зі свідомості такої інформації зава­жає самовдосконаленню особистості.

Соціально-психологічний рівень компенсації пов'язаний з міжособистісними стосунками людини у найближчому ото­ченні. Це рівень "соціально-психологічного благополуччя". Най­важливішим тут є відчуття підтримки, тилу, захищеності, по-трібності для когось або чогось, благополуччя в цілому, що по­в'язується з такими життєвими опорами, як сім'я, професія, найближче оточення за межами сім'ї, які є дуже важливими для соціально-психологічної компенсації.

Поняття соціально-психологічного благополуччя тісно пов'я­зане з поняттям "якість життя", що є характеристикою міри комфорту в задоволенні людських потреб¹³. Якість життя ви­значається передусім:

• задоволеністю щодо всіх сфер життєдіяльності;

• здатністю вирішувати проблеми та долати перешкоди;

• можливістю самореалізуватися;

• можливістю перебувати у фізичній та психічній рівновазі з природою, соціальним середовищем та самим собою.

Соціальний рівень компенсації пов'язаний з макросоціаль-ними умовами існування людини. Це рівень соціально-еконо­мічного розвитку держави, ставлення держави до людей з порушен­нями розвитку, закони щодо них, наявність спеціальних освітніх закладів, рівень навчально-методичного забезпечення та ін.

Загальні питання спеціальної психології як складової дефектології

П охідними від поняття компенсації є поняття декомпенсації та псевдокомпенсації.

Декомпенсація означає втрату досягнутого рівня компенса­торного ефекту під впливом патогенних чинників.

Псевдокомпенсація характеризується стійкими тенденція­ми особистості використовувати захисні механізми та копінг-стратегії, які не дають людині змоги знайти продуктивний вихід з проблемної, кризової ситуації.

Реабілітація, абілітація

Якщо корекція, спрямована на виправлення та розвиток певної психічної чи фізичної функції, то реабілітація — си­стема заходів, спрямованих на відновлення повноцінного су­спільного буття особистості в цілому.

Виокремлюють різні види реабілітації, які визначаються, у свою чергу, видами або рівнями компенсаторних процесів в осо­би, на які спрямовується система реабілітаційних заходів (біоло­гічний, психологічний, соціально-психологічний та соціальний).

Біологічному рівню компенсації відповідає медичний вид реабілітації, психологічному та соціально-психологічному — психологічний вид реабілітації, соціальному — соціальний вид реабілітації. Психологічний та соціальний види реабілітації конкретизуються, у свою чергу, відповідно до сфер життєдіяль­ності, як: сімейним, соціально-трудовим, професійно-трудо­вим видами реабілітації та ін. (табл. 1.1).

Таблиця 1.1. Види реабілітації залежно від рівнів компенсації

досягнення поставленої мети було не таким вже й потрібним. Вклю­чення — бачачи чужі страждання, сильніші, ніж особисті, й співчу­ваючи, людина починає й свої біди сприймати легше. Зміщення — це пе­ренесення дії, спрямованої на недоступний об'єкт, на доступний (лю­дина, наприклад, переносить свої роздратування, гнів, спричинені однією людиною, на іншу). Ізоляція — відокремлення у свідомості лю­дини чинників, які її травмують. Доступ неприємних емоцій до свідо­мості блокується.

¹³Никифоров Г.С. Психология здоровья. — Спб.: Питер, 2002.

Рівні компенсації	Види реабілітації
	Основні	Похідні
Віологічний	Медичний
І Ісихологічний	Психологічний	Сімейний, соціально-трудовий, професійно-трудовий та ін.
Соціально-психологічний	Психологічний
Соціальний	Соціальний

44

45

Розділ 1

Н айбільш ефективною для підготовки людини з порушення­ми розвитку до життєдіяльності в суспільстві є реабілітація, коли вплив на особу здійснюється на всіх рівнях — на людину як на біологічну істоту, носія психіки, соціального носія, тобто коли задіяні біологічний, психологічний, соціально-психоло­гічний та соціальний рівні її компенсаторних процесів. Прове­дення окремих видів реабілітаційної роботи має переваги у пла­ні здійснення більш диференційованого та цілеспрямованого впливу на особу.

Якщо здійснюються усі основні види реабілітації, важливим є дотримання поетапності в роботі. На першому етапі реабілі­тації проводиться активізація та тренування збережених ком­пенсаторних механізмів організму, його нервової системи; по­передження посилення дефекту, інвалідності, їх зменшення. На цьому етапі найдієвішими є біологічні та медичні методи впли­ву на людину.

На другому етапі знижується обсяг та інтенсивність біоло­гічних і медичних методів впливу та посилюється використан­ня комплексу різноманітних психологічних і соціально-педа­гогічних заходів, спрямованих:

• на відновлення чи формування у людини особистісної ак­ тивності;

• тренування у підготовці до емоційно-психологічних на­ вантажень;

• вжиття конкретних заходів з метою побутового та трудо­ вого пристосування особи;

• посильного відновлення його індивідної, особистісної та суспільної цінностей.

Такі заходи передбачають опору передусім на компенсаторні процеси, спрямовані на відновлення рівноваги між індивідом та середовищем. Організація реабілітаційних заходів спрямо­вана і на постійну корекцію недоліків психофізичного розвитку людини. До роботи на цьому етапі, відповідно до його спрямо­ваності, залучаються психологи, корекційні та соціальні педа­гоги, працівники сфери соціального забезпечення.

З поняттям реабілітації пов'язане поняття абілітації. Абілі-тація відбувається тоді, коли функція у людини була не втра­чена, а відсутня від самого народження. Тобто йдеться вже не

46

Загальні питання спеціальної психології як складової дефектології

про відновлення втраченої функції у людини, а про формуван­ня у неї способів пристосування до життєдіяльності.

Таким чином, абілітація — це система заходів, спрямова­них на формування ефективних способів пристосування лю­дини до життєдіяльності відповідно до її можливостей.

Соціалізація

У спеціальній психології використовуються категорія соціа­лізації та категорії, що становлять структурні компоненти її суті, а саме: адаптація, індивідуалізація, інтеграція. Ці кате­горії не є суто спеціально психологічні, але щодо дітей з пору­шеннями розвитку вони набувають особливого, специфічного значення та звучання, оскільки найважливішою метою спе­ціального педагогічного впливу є їх підготовка до самостійної життєдіяльності у суспільному середовищі, що є можливим лише за умови поетапого "культурного зростання" (Л.С. Ви-готський) дитини, а саме її соціалізації.

У широкому розумінні соціалізація — це процес становлен­ня особистості на основі засвоєння нею елементів культури й соціальних цінностей. Соціалізація відбувається внаслідок пе­ребування в певному соціальному середовищі та цілеспрямова­ного впливу суспільства на психологію особи.

У більш конкретному психологічному плані соціалізація — це процес формування особистості в певних умовах; процес за­своєння людиною соціального досвіду, під час якого вона пе­ретворює соціальний досвід у власні цінності та орієнтації, вибірково залучає до своєї системи поведінки норми і шаблони, прийняті у суспільстві чи групі.

З онтогенетичного (тобто вікового) погляду розрізняють стадії соціалізації: стадія адаптації, індивідуалізації, інтег­рації, трудова й післятрудова стадії^и. Враховуючи визначаль-

^{1 4} Стадія адаптації (від народження до підліткового віку) характе­ризується тим, що дитина засвоює соціальний досвід некритично, при­стосовується до наявних умов, копіює способи поведінки. Стадія інди­відуалізації (підлітковий та особливо юнацький вік) характеризуєть­ся намаганням виділити себе серед інших, зосереджуючи увагу на своє-му особливому, неповторному, критичним ставленням до норм по-

47

Розділ 1

Загальні питання спеціальної психології як складової дефектології

ну суть кожної стадії соціалізації, у спеціальній психології та корекціиній педагогіці, відносно незалежно від зазначеного контексту, досить широко використовуються поняття адаптації та інтеграції. Саме адаптації до життєдіяльності, сучасних соціально-економічних умов та інтеграції дитини з пору­шеннями психофізичного розвитку в суспільство має слугу­вати система спеціальної освіти в державі загалом, будь-який корекційно спрямований педагогічний вплив.

Розуміючи адаптацію як первинний етап соціалізації, роз­глянемо його зміст. Адаптація у широкому розумінні визна­чається як процес пристосування людини до нових умов існу­вання.

Оскільки людина постає як живий організм, носій психіки, соціальних відносин, то розрізняють такі види адаптації, як фізіологічна, психологічна, соціальна та їх поєднання — пси­хофізіологічна і соціально-психологічна адаптація.

Фізіологічна адаптація передбачає пристосування організ­му до навколишнього середовища, нових умов спілкування; пси­хологічна — пристосування психіки людини до нових умов; соці­альна — пристосування поведінки людини до нових соціальних вимог та умов. Соціальна адаптація, враховуючи, що людина перебуває в суспільстві, включає в себе як фізіологічну, так і психологічну адаптації.

Соціально-психологічна адаптація має специфічний зміст, а саме — пристосування людини до умов функціонування у групі

в едінки. Стадія інтеграції характеризується бажанням влитися у су­спільство, знайти своє місце в ньому, пропонуючи суспільству свою індивідуальну неповторність. Якщо суспільство приймає особистість з її індивідуальною неповторністю, то інтеграція відбувається ефек­тивно; якщо не приймає, то і 1) при збереженні своєї індивідуальної неповторності з'являється агресивність у взаємодії з людьми; 2) спо­стерігаються намагання змінити себе, "стати як всі" завдяки присто­суванню, конформізму, зовнішньому догідництву. Трудова стадія ха­рактеризується тим, що людина не лише засвоює соціальний досвід (як на попередніх стадіях), а й відтворює його шляхом активного впли­ву на середовище через свою діяльність. Післятрудова стадія характе­ризується значним внеском у відтворення соціального досвіду, про­цес передачі його новим поколінням.

48

людей, що передбачає зближення цілей і ціннісних орієнтацій групи та індивіда, засвоєння ним норм, традицій групової куль­тури, входження у рольову структуру групи.

Показниками адаптованості людини загалом слугує задовіль­ний стан її здоров'я, самопочуття, психічна рівновага, тобто від­сутність невротичних виявів (емоційних зривів, агресивності, тривожності, страхів тощо), задоволеність собою й стосунками з оточуючими та ін.