45. Створення політичних партій у Наддніпрянській Україні в кінці хіх Наприкінці XIX ст.

Провідну роль у боротьбі за українську державність стали відігравати представники молодої генерації національно-визвольного руху, які об'єднувалися в нових національних політичних організаціях.

29 січня (11 лютого) 1900 року в Харкові група студентської молоді на «Раді чотирьох» проголосила заснування Революційної української партії (РУП). Біля її джерел стояли студенти Харківського університету Дмитро Антонович, Боніфат Камінський, Левко Мацієвич, Михайло Русов, відомі в українському патріотичному русі завдяки своїм батькам, колишнім українофілам.

За пропозицією Д. Антоновича харківський адвокат М. Міхновський виробив програму новоствореної партії. Улітку 1900 року вона була надрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна» і таємно поширена на українських землях, що перебували в складі Російської імперії.

«Самостійна Україна». У «Самостійній Україні» М. Міхновський, спираючись на тисячолітню традицію української державності, обґрунтував історичні права України на самостійне існування та сформулював найближчу вимогу на шляху до цього — «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії». У державній самостійності України автор убачав головну умову існування української нації. У програмі наголошувалося, що «третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і нещадної. Вона вірить у свої національні сили, і вона виповнить свій обов'язок. Вона виписує на своєму прапорі сі слова: «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів по Кавказ» ».

Проте в процесі подальшого організаційного оформлення та практичної діяльності новостворені українські політичні партії почали поступово відходити від проголошених раніше радикальних патріотичних гасел і трансформуватися в партії соціал-демократичного спрямування. З часом з'ясувалося, що керівництво Революційної української партії у своїх ідейних переконаннях усе ж віддавало перевагу марксистському соціалізмові, а гасло самостійності України вважало другорядним політичним завданням. Наприкінці 1902 року програмні документи партії були скорек-товані. У друкованому теоретичному органі РУП — місячнику «Гасло» — зазначалося, що кінцева мета боротьби «полягає в ідеалі самостійної Української Республіки робочих мас з усуспільненням засобів продукції, націоналізацією землі і диктатурою пролетаріату...».

На початку 1903 року керівництво РУП офіційно відмовилося від своєї першої програми — «Самостійної України», — посилаючись на «брак соціалістичного світогляду» в обґрунтуванні ідеї державної незалежності України.

46. Культура, освіта і наука України у другій половині хіх ст.

Історичні умови розвитку.Розвиток капіталізму в Україні викликав зростаючу потребу в піднесенні освіти й підготовці кваліфікованих кадрів інженерів, механіків, конструкторів та ін. Сприяв формуванню української нації, пробудженню національної свідомості та більш уважному ставленню українського населення до своїх історичних коренів і традицій. Побачивши в національній свідомості і русі, що пробуджувалися, потенційну загрозу своїм імперським інтересам, Росія й Австро-Угорщина всіляко перешкоджали розвитку української мови й культури, провадячи політику русифікації та, відповідно, онімечення (а також не заважаючи активній полонізації, що відбувалася в Галичині). Початкова освіта. За реформою 1864 р. всі початкові школи (церковнопарафіяльні, світські) перетворені на початкові народні училища, що стали загальностановими, і навчання в них велося за єдиними планами й програмами (читання, арифметика та Закон Божий). Якість підготовки була дуже низькою, особливо в селах.Частина училищ була перетворена на «зразкові»: з 5-річним навчанням; крім перерахованих вище предметів, викладалися ще й географія, історія, рукоділля, малювання і т. п. Частина училищ відкривалася земствами й називалася «земські школами», у яких викладали прогресивно налаштовані вчителі-різночинці. Повітові училища були перетворені на 6-річні міські училища, що готували випускників для роботи в промисловості, на транспорті, у канцелярії. У них додатково викладалися геометрія, креслення, фізика, ботаніка та ін. Недільні школи (1859–1862) — відкривалися громадами й були єдиними, де навчання велося не тільки російською, але й українською мовою за розширеними програмами викладання гуманітарних і природничих дисциплін. У 1862 р. були закриті царизмом як розсадники українського націоналізму.

Середня освіта давалася в 7-річних гімназіях, що поділялися на класичні (з поглибленим вивчанням гуманітарних дисциплін; випускники без іспитів приймалися до університетів) і реальні, де вивчали точні й природничі науки, готували учнів до вищих технічних закладів.

Вища освіта давалася в університетах Харкова, Києва, Одеси (Новоросійський університет). У Західній Україні — в університетах Львова й Чернівців. Вища освіта давалася в Харкові — у технологічному та ветеринарному інститутах; у Києві — у політехнічному; Ніжині — в історико-філологічному; Глухові — в учительському; Львові — в політехнічному та ін.

У Західній Україні в цей період уряд іде на певні поступки українському руху — з’являються перші українські гімназії, а в 1894 р. при Львівському університеті було відкрито кафедру української історії, завідувачем котрої став М. С. Грушевський.

Розвиток науки був викликаний розвитком капіталізму. Науковими центрами стали університети й наукові товариства Харкова, Києва, Одеси та інших міст, що проводили дослідження й видавали праці з різних галузей науки.