12. Культура Київської Русі

До наших часів дійшла незначна частина культурних надбань періоду розквіту Київської Русі. Ті, що дійшли, свідчать про високий рівень розвитку як матеріальної, так і духовної культури. Важливу роль для Київської Русі мало запроваджен-ня християнства: посилилися культурні зв'язки з Візантією та іншими слов'янськими країнами. Християнство сприяло поширенню письменства, а відтак -- розвитку різних наук, але в межах релігійних догматів. З'являються літописання, іконопис, кам'яне будівництво та ін. У наших предків багатою була усна народна творчість. Русичі створювали пісні, оповіді про богатирів - захисників рідної землі (билини), казки, легенди. В період існування Київської Русі розвивались наука та освіта. Центрами їх розвитку були церкви та монастирі. За Володимира у Києві, Новгороді та інших містах засновано перші школи для навчання дітей бояр та священиків. При Софії Київській Ярослав Мудрий створив першу бібліотеку. Високого рівня розвитку досягли природничі науки: математика, астроно-мія, географія, ботаніка, медицина. Розвивалися літописання і література. Найвизначнішим літописним пам'ятником цієї доби стала «Повість минулих літ» (Нестор). Взагалі, літописання у Київській Русі було одним із феноменів історії середньовіччя. Літописи відрізнялись від європейських хронік тим, що, крім хронології подій, вони містили роздуми автора, перекази легенд, міфів, а окремі частини були справжніми літературними творами. Літературними пам'ятками Русі, що дійшли до нас, є «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Слово о полку Ігоревім» невідомого автора, «Повчання дітям» Володимира Мономаха. У своєму знаменитому «Слові про закон і благодать», прочитаному в 1052 р. у присутності Ярослава Мудрого, Іларіон майстерно протиставляє християн-ство язичництву й описує хрещення Русі. Незважаючи на постійну зайнятість політичними справами, написав своє зворушливе й сповнене роздумів «Повчання» князь Володимир Мономах. «Слово о полку Ігоревім» (1185-1187), автором якого, ймовірно, був Володимир -- син Ярослава Осмомисла, є оповіддю про невдалий похід на половців руського князя. Твір пройнятий пристрасним закликом до ворогуючих руських князів об'єднатися задля спільного блага. Одне з провідних місць у мистецтві Київської Русі нале-жить архітектурі, що у своєму розвитку пройшла ряд періодів. На Русі витворився унікальний тип споруд, в яких поєдналися передові досягнення будівничих інших країн (зокрема Візантії) і самобутній стиль русичів. Відомий зодчий Петро Милоніг досяг вершин дерев'яного зрубного будівництва. До визначних пам'яток церковного будівництва належать Десятинна церква (989-996 рр.), Спаський собор у Чернігові (1036р.), Софіївські собори у Києві (1037р.), Новгороді (1045 р.), Полоцьку (сере-дина XI ст.). У XII ст. сформувалися оригінальні київський, галицький, новгородський, суздальський архітектурні стилі. У церковному будівництві широко використовувалися фрески і мозаїки. Київські майстри оволоділи багатьма видами ювелір-ного мистецтва (чернь, зернь, перегородчаста емаль). Своїми виробами відзначались і київські ремісники (гончарі, зброярі та ін.). У Київській Русі нараховувалось близько 100 ремісничих спеціальностей. Важливу роль у державі відігравало музичне мистецтво; відомі декілька видів струнних, духових і ударних інструментів, що побутували у Х - ХІ ст. Значного поширення набуло мистецтво скоморохів та співців. Здобутки культури Київської Русі заклали основи для наступного розвитку культури українського народу, мали значний вплив на культурні процеси інших слов'янських народів.

13. Галицьке і волинське князівства та їх об'єднання Романом Мстиславичем.Галичина розташована у східних передгір'ях Карпат, у верхів'ях річок Дністер і Прут. На схід від Галичини розташувалась Волинь з її розлогими та лісистими долинами.У X ст. за правління Володимира Великого землі Галичини та Волині, заселені білими хорватами, дулібами, тиверцями, уличами, увійшли до складу Київської Русі. Обидві землі мали вдале розташування, недосяжне для нападів кочівників зі степу, були густозаселені, а їхні міста стояли на важливих торговельних шляхах із Заходу. Крім того, в Галичині містились значні родовища солі -- важливого товару, яким забезпечувалася вся Київська Русь. У політичному розвитку обидва князівства істотно різнилися. У Галичині, на відміну від Волині, значний вплив на управління князівством мали вільні, багаті і могутні бояри. Після смерті Ярослава Мудрого тут формувалась династія, родоначальником якої став онук Ярослава -- Ростислав Володимирович. Сини Ростислава -- Рюрик, Володар, Василько зміцнили незалежність Галичини, приборкали боярство і дали відсіч угорському й польському королям, що зазіхали на ці землі. Спираючись на успіхи попередників, син Володаря Володимирко (1124-1153) у 1142 р. об'єднав галицькі землі в одне князівство з центром у Галичі. Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часів правління сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1153-1187) Волинські князі вважали своє князівство тимчасовим володінням на шляху до київського престолу. Це зумовило те, що до середини ХЦ ст. Волинь не мала власної династії князів: вона або безпосередньо управлялася з Києва, або ж на волинському престолі сиділи київські ставленики. Окрему князівську династію на Волині започаткував онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136-1142, 1146-1154 рр. За консолідацію і зміцнення Волинського князівства боролися його син Мстислав Ізяславич (1154-1170), а також його наступник Роман Мстиславич (1170-1205). По смерті Ярослава Осмомисла наступником князя, за батьківським заповітом, став його позашлюбний син Олег. Законного старшого сина Володимира було позбавлено прав на стіл. Але внаслідок повстання галичан на престолі утвердився Володимир. Проте він не виправдав сподівань прихильників і був вигнаний. Тоді Володимир звернувся за допомогою до угорського короля Андрія, який скористався ситуацією для захоплення Галичини. Бояри, не бажаючи змиритися з цим, звернулися до волинського князя Романа Мстиславича, який на нетривалий час став галицьким князем. Володимир, не скорившись з долею, звернувся за допомогою до німецького короля Фрідріха Барбаросси і польського короля Казимира і в 1189 р. відновив свою владу. Після його смерті 1199 р. династія Ростиславичів у Галичині припинилася. Скориставшись цим, Роман Мстиславич вдруге захопив Галич і об'єднав Галицьке й Волинське князівства. Після об'єднання князь повів рішучу боротьбу з галицьким боярством, не гребуючи ніякими засобами. У 1203р. він встановив владу над Київською землею, Переяславщиною, підкорив чернігівських князів. Ходив походами проти половців, Угорщини, Польщі, Литви. Навіть втрутився у конфлікт між гвельфами й гібелінами у Священній Римській імперії. У1204 р. папа римський Інокентій III запропонував Роману королівську корону. Але в 1205 р. князь загинув під час сутички з військом краківського князя Лешка Білого. Заслугою Романа Мстиславича було об'єднання Галицького й Волинського князівств у єдиний політичний центр, який поступово став спадкоємцем занепадаючого Києва, продовжувачем традицій і надбань Київської Русі.

14. Галицьке і волинське князівства за часів Данила Романовича.Після загибелі Романа Мстиславича розпочався майже сорокарічний період міжусобних воєн та іноземного втручання у справи галицьких і волинських земель. Не допустити відновлення єдності Галицько-Волинської держави прагнули верхівка галицького боярства, окремі удільні князі та правлячі кола Угорщини й Польщі. Тільки в 1238 р. син Романа Данило зумів відновити єдність Галицько-Волинської держави. Йому вдалося перемогти об'єднані сили угорських, польських феодалів і місцевого галицького боярства. У 1238 р. Данило розбив німецьких лицарів під Дорогочином. Наслідуючи державотворчі традиції свого батька, він зумів підкорити своїй владі не тільки Галичину і Волинь, а й Київщину (1240 р.) та багато інших земель Південно-Західної Русі. Внаслідок мудрої державної політики Данило зберіг своє князівство від знищення монголо-татарами, у 1245 р. зумів зупините агресію угорців, розгромивши їх під Ярославом. Він підтримував контакти з папою римським Інокентієм IV, прийняв від нього королівську корону і в 1253 р. став першим українським королем. Данило Галицький активно провадив західну політику, підтримував західні культурні впливи, запроваджував європейське самоврядування в містах. Після смерті князя Данила у 1264 р. з правлінням його наступників почався поступовий занепад Галицько-Волинського князівства, хоча деякий час вдавалося зберегти єдину державу і політичний вплив у Європі. Галицько-Волинське князівство проводило незалежну політику на міжнародній арені. Воно досягло успіхів у боротьбі із Золотою Ордою, підтримувало міцні зв'язки з Німецьким орденом та Литвою і таким чином відстоювало свою незалежність від агресивних зазіхань Польщі та Угорщини, контактувало з Австрією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Римською курією тощо. Його дипломатичні відносини свідчать про широке міжнародне визнання Галицько-Волинської держави. Значним досягненням Юрія І Львовича, онука Данила Галицького, було утвердження константинопольським патріархом Галицької митрополії (1303-1437). Вона стала не лише символом державного суверенітету князівства, а й сприяла зміцненню його незалежності. У середині XIV ст. польські феодали захопили Галичину і частину Західної Волині. Інша частина Волині після отруєння боярами у 1340 р. останнього правителя Галицько-Волинської держави Юрія II була успадкована князями литовської династії Гедиміновичів. Під владою Угорщини, а пізніше Молдавії та Туреччини опинилася Північна Буковина. Так припинила своє існування Галицько-Волинська держава. Після занепаду Києва саме Галицьке-Волинське князівство ціле сторіччя утверджувало державну організацію на українських землях, ставши спадкоємцем Київської Русі. Роль Галицько-Волинського князівства надзвичайно велика. У роки найвищого піднесення воно охоплювало близько 90 відсотків української території, охороняло Україну від поневолення та асиміляції з боку Литви, Угорщини, Польщі, Золотої Орди, які зазіхали на благодатні українські землі. Галицько-Волинське князівство відкрило широкий шлях західноєвропейським культурним впливам на Україну, зберігаючи при цьому кращі традиції української національної культури.